Заграй‑но пісню мертвого гурту 5 страница

Мел думав було продемонструвати новачкам власну крутість, але потім вирішив, що не варто. Йому справді подобалася Розі. І вафлі її подобались, особливо, коли вони були трохи глеюваті. Він підсмикнув на собі пояс і промовив:

– Окей. Тіко я теж піду з вами, і ви не понесете йому нічого, поки я не зазирну під оту серветку.

Вона підняла серветку. Під нею лежало два сендвічі й коротка записка, надряпана на звороті чекового бланка з «Троянди‑Шипшини». «Тримайся, – було написано в ній. – Ми віримо в тебе».

Мел узяв записку, зім'яв і кинув у бік сміттєвого кошика. Промазав, і один з новобранців похапцем кинувся її підібрати.

– Пішли, – рушив Мел, але тут же зупинився, взяв половинку одного сендвіча й відірвав добрячий шматок. – Він усе одно все не з'їсть, – пояснив він Розі.

Вона промовчала, але, коли він попереду неї почав спускатися сходами, в Розі виникло гостре бажання розбити тарілку йому об голову.

Вона вже пройшла половину підвального коридору, але Мел раптом сказав:

– Далі вам не можна, міз Твічел. Далі я сам понесу.

Вона віддала йому тарілку і печально дивилася, як він нахиляється й зі словами: «Ланч подано, гівновозе» просовує її крізь ґрати.

Барбі його проігнорував. Він дивився на Розі.

– Дякую, але якщо це готував Енсон, не знаю, чи залишуся я так само вдячним після першого ковтка.

– Я сама готувала, – відповіла вона. – Барбі, чому вони тебе побили? Хіба ти намагався втекти? Вигляд у тебе жахливий.

– Я нікуди не тікав, спротиву при арешті не чинив. Хіба не так, Меле?

– Ти ото краще б припинив пащекувати, бо інакше я ввійду до клітки і заберу в тебе оті самвічі геть.

– Авжеж, можеш спробувати, – кивнув Барбі. – Позмагаємося за їжу, – оскільки Мел не виявив бажання сприйняти цю пропозицію, Барбі знову звернувся до Розі. – Там був літак? По звуку схоже, що літак. Якийсь великий.

– По Ей‑Бі‑Сі сказали, це був ірландський авіалайнер. Повний пасажирів.

– Спробую вгадати. Він летів курсом на Бостон або Нью‑Йорк, а якийсь вайло забув перепрограмувати автопілот.

– Не знаю. По телевізору про такі подробиці ще нічого не розповідали.

– Ходімо, – підійшов до неї Мел і взяв за руку. – Досить уже баляси точити. Вам треба піти звідси, поки в мене не почалися неприємності.

– Як ти почуваєшся? – спитала Розі в Барбі, недовго опираючись молодому полісменові.

– Нормально, – сказав Барбі. – А в тебе як справи? Ти уже владнала оту справу з Джекі Веттінгтон?

Ну, й яка, питається, повинна прозвучати відповідь на це запитання? Тим паче, наскільки пам'ятала Розі, вона не мала ніякої справи, котру мусила б ладнати з Джекі. Їй здалося, що вона помітила, як Барбі легенько кивнув головою, і сподівалася, що це не гра її уяви.

– Поки ще ні, – відповіла вона.

– А варто було б. Скажи їй, щоб перестала сучитись.

– Якби ж то, – промурмотів Мел. Він міцніше вчепився в руку Розі. – Ходімо вже, не змушуйте мене вас тягнути.

– Передай їй, що я сказав, що ти гідна людина, – гукнув Барбі, коли вона вже підіймалася сходами в супроводі Мела, котрий тепер ішов за нею по п'ятах. – Вам з нею справді варто побалакати. І дякую тобі за сендвічі.

«Передай їй, що я сказав, що ти гідна людина».

Це було послання, вона не мала в цьому сумнівів. Мел цього не второпав, гадала вона; він завжди був тупуватим, і схоже, що життя під Куполом аніскільки не додало йому олії в голові. Тому‑то Барбі й ризикнув про це заговорити.

Розі вирішила розшукати Джекі якомога швидше і передати послання: «Барбі каже, що я гідна людина. Барбі передає, що ти можеш говорити зі мною відверто».

– Дякую тобі, Меле, – сказала вона, знову опинившись у кімнаті чергових. – З твого боку це добрий крок, що ти дозволив мені це зробити.

Мел озирнувся навкруги, не побачив ніде начальства, більшого за себе, і розслабився.

– Без проблемок, але не думайте, ніби ви зможете знову спуститися туди з вечерею, бо цього не буде. – Він подумав і філософськи завершив: – Він зараз заслуговує на щось приємне, я гадаю. Бо якщо прийдете наступного тижня о цій порі, він уже буде підсмажений незгірш за ті сендвічі, що ви їх йому приготували.

«Це ми ще побачимо», – подумала Розі.

Енді Сендерс і Майстер Буші сиділи поряд зі складським приміщенням РНГХ і курили кришталь. Прямо перед ними, у полі, посеред якого височіла радіовежа, виднілася купка землі, позначена хрестом, зробленим із ящичних дощечок. Під тим горбком лежала Саммі Буші, мучителька ляльок «Братц» і мати Малюка Волтера. Майстер сказав, що пізніше він вкраде на кладовищі біля Честерзького озера для неї справжній хрест. Якщо вистачить часу. А може так статися, що його не буде.

Немов підтверджуючи свою останню фразу, він змахнув гаражним пультом.

Енді жаль було Саммі, так само, як було жаль Клодетт і Доді, але тепер його печаль уже перейшла в клінічну фазу, перебуваючи в безпеці, щільно накрита його внутрішнім Куполом: її можна було бачити, погоджуватися з її існуванням, але дістатися її вже не було ніякої можливості. І це було гарно. Він спробував пояснити це Майстру Буші, але заплутався десь посередині – концепція виявилася занадто складною. Щоправда, Майстер кивнув, а тоді передав Енді свою велику кришталеву люльку з вирізьбленим на її боці написом: ЦИМ ЗАБОРОНЕНО ТОРГУВАТИ.

– Гарний чад, правда ж? – промовив Майстер.

– Так! – підтвердив Енді.

Потім вони трохи поговорили на дві серйозні теми, притаманні дискусіям зновународжених манячників: яка манячна ця гидота і як їм класно на ній манячити. Посеред цього діалогу десь північніше пролунав потужний вибух. Енді прикрив собі пекучі від усього цього диму очі. Причому мало не впустив люльку, але Майстер устиг її врятувати.

– Господи, лайно яке, там же літак). – Енді намагався підвестись, але ноги, хоч вони в нього аж дзижчали від енергії, тіла не тримали. Він знову сів.

– Ні, Сендерсе, – промовив Майстер. І дунув кришталю. Сидячи долі зі схрещеними ногами, він дивився на Енді, немов якийсь індіанець із люлькою миру.

Приперті до стіни складу, між Енді й Майстром стояли чотири автомати АК‑47 російського виробництва, але імпортовані – як і багато інших корисних речей у цьому складському приміщенні – з Китаю. Стояли там також п'ять повних ящиків із тридцятизарядними магазинами до них і коробка гранат РГД‑5. Майстер запропонував Енді свій переклад ієрогліфів на коробці з гранатами: «Не впусти це, мазефакер».

Тепер Майстер узяв один з автоматів і поклав собі поперек колін.

– То був не літак, – проголосив він.

– Ні? А що тоді?

– Божий знак. – Майстер подивився на те, що він намалював на стіні складу: дві цитати (вільно інтерпретовані) з «Одкровення» із зумисне вставленим до них числом 31. Потім знову перевів погляд на Енді. На півночі по небу розповзався димовий плюмаж. Під ним здіймався свіжий дим з того місця, де уламки літака попадали в ліс. – Я неправильно визначив дату, – промовив він задумливо. – Насправді цього року Гелловін настане раніше. Може, вже й сьогодні, може, завтра, може, післязавтра.

– Або післяпіслязавтра, – додав, допомагаючи йому, Енді.

– Можливо, – великодушно погодився Майстер. – Хоча, я гадаю, раніше. Сендерсе!

– Що, Майстре?

– Візьми собі автомат. Тепер ти боєць армії Господа. Ти тепер християнський Солдат. Скінчилися дні лизання тобою сраки того сучого сина, апостата.

Енді взяв у руки АК і поклав автомат собі поперек голих стегон. Йому сподобалася його вага, сподобалася його теплість. Він перевірив, чи ввімкнуто на автоматі запобіжник. Увімкнуто.

– Про якого сучого сина апостата ти кажеш, Майстре?

Майстер втупився в нього вкрай зневажливим поглядом, але, коли Енді потягнувся по люльку, він передав її йому досить дружелюбно. Запасів було повно, їм обом вистачить від тепер і до самого кінця й, воістину, кінця чекати вже недовго.

– Ренні, про цього віровідступника і сучого сина я кажу.

– Він мій друг, мій товариш, але дійсно, він буває крутієм, – визнав Енді. – Бооожественно, яка ж чудова ця гидота.

– Ато, – погодився Майстер задумливо і забрав назад люльку (яку Енді тепер подумки називав Димотворною Люлькою Миру). – Це найдовше діючий з найдовше діючих кришталів, найчистіший з найчистіших, і що воно ще, Сендерсе?

– Ліки від меланхолії, – миттю відгукнувся Енді.

– А ото що? – показав Майстер на нову чорну пляму на Куполі.

– Знак! Божий знак!

– Так, – промовив Майстер, м'якшаючи. – Саме так і є. Ми тепер з тобою на Божому торчі, Сендерсе. Ти знаєш, що трапилося, коли Бог відкрив сьому печать? Ти читав Апокаліпсис?

Енді щось пригадувалося, ще з тих часів, коли він підлітком відвідував християнський табір: про янголів, котрі вигулькують з‑під сьомої печатки, мов клоуни з маленького автомобільчика в цирку, але йому не хотілося говорити про це в таких образах. Майстер може сприйняти це за богохульство. Тому він лише помотав головою.

– Так я й знав, – сказав Майстер. – Ти напевне слухав проповіді у Святому Спасителі, але проповідь не замінить освіти. Проповідь – це, курва, не реальне провиддя. Бодай це ти розумієш?

Що розумів Енді, так це те, що йому хочеться ще дунути, але він лише кивнув.

– Коли відкрилася сьома печать, з'явилися сім янголів із сьома трубами. І кожного разу, як один з них дмухав у дудку, мор ринув на землю. Ось, хапни ще чаду, це тобі допоможе сконцентруватися.

Скільки вже часу вони отак тут сиділи, курили? Здавалося, довгі години. Чи насправді вони бачили авіакатастрофу? Енді спершу гадав, що далебі так, але тепер уже не був цілком цього певен. Усе здавалося жахливо неправдоподібним. Може, йому варто здрімнути. З іншого боку, це було так чудесно, аж до нестями гарно, просто перебувати тут, з Майстром, чадіти, слухати мудрощі.

– Я себе мало не вбив, але Бог мене спас, – повідав він Майстрові.

Ця думка була такою благоліпною, що сльози наринули йому на очах.

– Йо, йо, це само собою ясно. А ось це навпаки. Отже, слухай.

– Я слухаю.

– Перший янгол дмухнув, і полилася на землю кров. Другий янгол дмухнув, і вогняна гора впала в море. Ось тобі й вулкани та інше всяке таке лайно.

– Саме так! – вигукнув Енді, ненароком натиснувши гачок автомату, котрий лежав у нього на колінах.

– Уважнішим будь із цим, – застеріг його Майстер. – Якби він не стояв на запобіжнику, ти б відстрелив мені цюцюрку аж ген туди, під оті сосни. Краще хапни іще трохи чаду. – Він вручив Енді люльку. Енді навіть не пам'ятав, коли він встиг йому її передати, але ж, вочевидь, віддавав. А все‑таки, котра зараз може бути година? Скидалося на те, що вже після полудня, проте хіба це можливо? Він зовсім не зголоднів, а він же завжди почувався голодним у час ланчу, це був його головний обід.

– Слухай сюди, Сендерсе, бо це найважливіша частина.

Майстер міг видавати довгі цитати по пам'яті, бо, відколи перебрався сюди, на радіостанцію, він весь час студіював книгу «Одкровення»; пристрасно читав її й перечитував, іноді до перших світанкових променів на обрії.

– І коли просурмив третій янгол, величезна зірка впала з неба! Палаюча, немов світильник!

– Ми ж оце щойно її бачили!

Майстер кивнув. Очі його невідривно дивилися на ту чорну пляму, де знайшов свій кінець «Боїнг‑767» компанії «Ер Айерленд». – І ім'я тієї зірки Полин, і багацько людей померли, бо творили вони гіркоту. Сендерсе, а ти гіркий?

– Ні! – запевнив його Енді.

– Ні. Бо ми зрілі. Але тепер, коли зірка Полин спалахнула в небі, прийдуть гіркі люди. Господь повідав мені це, Сендерсе, і це не якесь там лайно. Перевір мене, і ти побачиш, що в мені нуль лайна. Вони захочуть усе це в нас забрати. Ренні зі своїми лайноротими поплічниками.

– Ніколи! – скрикнув Енді.

Раптом його охопив жахливо потужний напад параної. Вони вже можуть бути десь поблизу! Лайнороті поплічники повзуть отам між дерев! Лайнороті поплічники їдуть колоною вантажівок по Малій Курві! Тепер, коли Майстер нагадав про це, йому навіть стало ясно, навіщо Ренні це потрібно. Він називає це «знищенням доказів».

– Майстре! – вхопив він за плече свого нового друга.

– Не дави так, Сендерсе. Боляче.

Той послабив руку.

– Великий Джим уже говорив про те, що треба сюди приїхати, забрати балони з пропаном – це тільки перший крок!

Майстер кивнув.

– Вони вже раз приїжджали. Забрали два балони. Я їм дозволив, – він зробив паузу, поплескавши по гранатах. – Наступного разу вже не дозволю. Ти кумекаєш, про що я, ти зі мною?

Енді подумав про кілограми чаду всередині будівлі, на стіну якої вони спирались, і дав Майстрові відповідь, на яку той і очікував.

– Брате мій, – промовив він і обняв Майстра.

Майстер був гарячим, він смердів, але Енді обнімав його щиро. Сльози котилися по його обличчю, яке він уперше за двадцять років не обтяжив себе поголити в не вихідний день. Це було прекрасно. Це було… це була…

Відданість!

– Брате мій, – ридав він у вухо Майстрові.

Той відсторонив його і поглянув урочисто.

– Ми з тобою агенти Господа – тепер єдині у світі, якщо не рахувати того сухореброго пророка, що сидить поруч нього, скажи «амінь».

Джекі знайшла Ерні Келверта позаду його будинку, він порався в садку, виривав бур'ян. Попри те, що вона казала Пайпер, їй було боязко звертатися до нього, але щось довго пояснювати їй не знадобилося. Він сам ухопив її за плечі на диво міцними, як для такого опецькуватого чоловічка, руками. Очі в нього сяяли.

– Слава Богу, хоч хтось розуміє, до чого веде цей базікало! – він прибрав руки. – Вибачте, я забруднив вам блузу.

– Та нічого.

– Він небезпечний, офіцере Веттінгтон. Ви ж це й самі розумієте, чи не так?

– Так.

– І хитрий. Він підстроїв ту колотнечу за харчі, як ото терористи підкладають бомби.

– Я теж не маю в цьому сумнівів.

– Але він водночас і тупий. Хитрий і тупий – це жахлива комбінація. Такий може переконати людей іти за ним, розумієте. Аж у самісіньке пекло. Згадайте про того хлопця, Джима Джонса[372], пам'ятаєте такого?

– Авжеж, це той, що намовив своїх послідовників отруїтися. То ви прийдете на зустріч?

– Обов'язково. І рота триматиму на замку, хіба що ви не проти, аби я поговорив з Ліссою Джеймісон, отаке‑от. Я б радо це зробив.

Перш ніж Джекі встигла відповісти, задзвонив її телефон. Особистий, бо той, що їй колись були видали в поліції, вона повернула їм назад разом зі значком і пістолетом.

– Алло, Джекі слухає.

– Mihi portatoe vuleratos, сержанте Веттінгтон, – промовив незнайомий голос.

Це було гасло її колишнього підрозділу у Вюрцбурзі: «Доставляйте нам ваших поранених». І Джекі, навіть не замислюючись, відповіла:

– На ношах, на милицях чи в мішках, ми їх зберемо докупи на живу нитку. Хто це збіса телефонує?

– Полковник Джеймс Кокс, сержанте.

Джекі прибрала слухавку подалі від губ:

– Вибачите мені хвилиночку, Ерні?

Той кивнув і пішов у глиб свого садочка. Джекі побрела в кінець двору, під огорожу з жердин.

– Чим я можу вам допомогти, полковнику? І чи безпечна ця лінія?

– Сержанте, якщо той ваш Ренні спроможний перехоплювати стільникові дзвінки з‑поза Купола, ми живемо в неправедному світі.

– Він не мій.

– Приємно чути.

– І я вже не служу в армії. Шістдесят сьомий зараз навіть не вбачається в моєму люстерку заднього огляду, сер.

– Ну, я б не сказав, що це зовсім правда, сержанте. За наказом Президента Сполучених Штатів ви знов зараховані на службу. Радий вас вітати.

– Сер, я навіть не знаю, чи мені вам подякувати, чи з усією щирістю послати нахер.

Кокс розсміявся, проте не дуже весело.

– Джек Річер передає вам вітання.

– Це в нього ви дістали мій номер?

– І номер, і рекомендації. Рекомендація Річера дорого коштує. Ви питали, чим можете мені допомогти. Відповіді буде дві й обидві короткі. Перше: витягти Дейла Барбару з того лайна, в якому він опинився. Чи, може, ви вважаєте, що ті звинувачення проти нього коректні?

– Ні, сер, я певна, що ні. Скажімо так, ми вважаємо. Нас тут таких декілька.

– Добре. Це вельми добре, – у його голосі прозвучало явне полегшення. – І номер другий: ви можете збити того байстрюка Ренні з його сідала.

– Це завдання краще підійшло б самому Барбі. А ви… ви цілком певні, що ця лінія безпечна?

– Певен.

– Якщо нам вдасться його звільнити звідти.

– Ви вже цим займаєтесь, чи не так?

– Так, сер, схоже на те.

– Чудово. Скільки людей у коричневих сорочках уже має Ренні?

– Зараз близько тридцяти, але ще набирає. І тут, у Міллі, штурмовики ходять у голубих сорочках, але я зрозуміла ваш натяк. Не недооцінюйте його, полковнику. Більшість міста сидить у його кишені. Ми спробуємо витягти Барбі, і вам залишається лиш сподіватися, що нам це вдасться, бо сама я мало що можу протиставити Ренні. Повалення диктатора без зовнішньої допомоги миль на шість перевищує мій рівень зарплатні. І, до вашого відома, моя служба в департаменті поліції Честер Мілла теж дійшла краю. Ренні дав мені під зад.

– Не припиняйте мене інформувати, коли й де тільки матимете змогу. Висмикніть звідти Барбару, і хай він очолить дії вашого руху опору. Побачимо тоді, хто врешті‑решт отримає під зад.

– Сер, вам, либонь, хотілося б самому бути тут, поряд з нами?

– Усією душею. – Це було промовлено без сліду вагання. – Не минуло б і півдоби, як я розчавив би цього сучого сина з усією його сральнею так, щоб аж чвакнуло.

Джекі щодо цього мала сумніви; тут, під Куполом усе виглядало інакше. Зовнішнім спостерігачам цього не зрозуміти. Навіть час рухався інакше. П'ять днів тому все було нормальним. А зараз лише поглянути.

– І ось ще дещо, – сказав полковник Кокс. – Знайдіть час серед вашого напруженого графіка, щоб подивитися телевізор. Ми тут збираємося серйозно постаратися, щоб життя Ренні не здавалося таким комфортним.

Джекі попрощалась і перервала зв'язок. Пішла назад до садочка, де порався Ерні.

– Генератор маєте? – спитала вона.

– Здох минулої ночі, – відповів він бадьоро, але зі щирою гіркотою в голосі.

– Давайте тоді підемо кудись, де працює телевізор. Мій друг сказав, що нам треба подивитись новини.

Вони попрямували до «Троянди‑Шипшини». Зустріли по дорозі Джулію Шамвей і захопили її з собою.

Дата добавления: 2015-09-02