ЗЛОМЛЕНІ 3 страница

Бо якщо вони збиралися завтра ввечері визволяти з в'язниці одного, то чому б тепер заразом не двох?

– Передайте йому, що я його кохаю, – сказала Лінда, розчіплюючи пряжку свого ременя, зсовуючи з нього кобуру. Все одно вагомість зброї насправді ніколи її не приваблювала. Переводити малюків через дорогу до школи, нагадувати старшокласникам, щоби викинули геть недопалки і брудну лайку собі з ротів… такі речі більше були їй до вподоби.

– Я передам ваші слова, місіс Еверет.

– Хто‑небудь оглядав його руку? Я чула від когось, що в нього ніби зламана рука.

Рендолф нахмурився.

– Хто вам таке сказав?

– Не знаю, хто мені дзвонив. Він не назвався. Хтось із наших хлопців, я гадаю, але ж радіозв'язок там, на шосе 117, завжди не дуже добрий.

Рендолф подумав і вирішив не розвивати далі цю тему.

– З рукою в Расті все гаразд, – сказав він. – А наші хлопці більше вже не ваші. Ідіть додому. Я певен, у нас до вас пізніше виникнуть деякі питання.

Вона відчула, що ось‑ось заплаче, і придушила сльози.

– А що я скажу своїм дочкам? Повідомлю, що їхній тато сидить у в'язниці? Ви самі знаєте Расті як доброго чоловіка; ви це добре знаєте. Боже, це ж він минулого року діагностував у вас гостре запалення жовчного міхура!

– Нічим не можу вам наразі допомогти, місіс Еверет, – промовив Рендолф; часи, коли він називав її Ліндою, схоже, залишилися далеко позаду. – Але я не радив би вам повідомляти дітям, що їхній батько підготував разом з Дейлом Барбарою вбивство Бренди Перкінс і Лестера Коґґінса – щодо інших ми ще не певні, ті вбивства явно сексуального характеру, і Расті про них міг не знати.

– Це маячня!

Рендолф ніби й не почув.

– Також він намагався вбити виборного Ренні, не надавши йому життєво необхідних ліків. На щастя, Великий Джим завбачливо сховав поряд двох офіцерів. – Він похитав головою. – Загрожувати тим, що не надасть життєво необхідних ліків людині, яка підірвала власне здоров'я, піклуючись про наше місто. Отакий‑от ваш добрий чоловік, ваш чортів добрий чоловік.

Вона тут може напроситися на неприємності, зрозуміла Лінда. Отже, й пішла звідти, щоби не погіршувати справи. П'ять годин до зустрічі в пастораті Конго пролягли перед нею довжелезним строком. Вона не могла придумати, куди б їй піти, що їй робити.

А потім придумала.

З рукою в Расті було далебі зовсім не гаразд. Навіть Барбі це було видно, а між ними лежали три порожні камери.

– Расті, я можу чимось допомогти?

Расті спромігся на усмішку.

– Хіба що в тебе є пара таблеток аспірину, які ти міг би мені перекинути. А ще краще, якби був дарвоцет[386].

– Щойно все закінчилося. А вони тобі нічого не дали?

– Ні, але біль трохи вщух. Я виживу, – говорив він набагато бадьорішим тоном, ніж дійсно почувався; біль був дуже‑дуже сильним, і він готовий був його ще погіршити.

– Утім, мені треба щось робити з цими пальцями.

– Щасти тобі.

Це просто диво, що жодного з пальців не було зламано, хоча кістку долоні – так. П'яту п'ясну кістку. Їй він міг зарадити хіба що фіксацією, для чого йому треба розірвати на смуги майку. Але спершу…

Він ухопився за лівий вказівний палець, вивихнутий у проксимальному міжфаланговому суглобі. У кінофільмах цей трюк завжди проробляється швидко. Швидкість додає драматизму. На жаль, швидкість, замість покращення, може погіршити справу. Він застосував повільний, рівномірний, з поступовим посиленням, тиск. Біль був страшенний; він відчував його всім тілом і аж у суглобах щелеп. Почув, як рипить його палець, немов завіса дверей, які давно ніхто не відчиняв. Десь, зовсім близько і водночас ніби в іншій країні, краєм ока він помітив Барбі, котрий стояв біля дверей своєї камери й дивився.

А тоді раптом палець магічним чином випрямився і біль послабшав. Але тільки в цьому пальці, щоправда. Расті сів на тапчан, захеканий, мов після довгого бігу.

– Впорався? – спитав Барбі.

– Не цілком. Треба ще полагодити палець, яким я показую факи. Він мені може знадобитися…

Расті вхопився за другий палець і почав усе спочатку. І знову, коли вже здавалося, що біль не може бути нестерпнішим, вивихнутий суглоб сковзнув на своє місце. Тепер залишився тільки підмізинний, що стирчав у нього так, ніби Расті готувався підняти тост.

«І я таки вип'ю, якщо вдасться, – подумав він. – За найпересраніший день в історії. Принаймні в історії Еріка Еверета».

Він почав крутити цей палець. Тут теж сидів біль і теж не існувало швидкого способу його вгамування.

– Що ти наробив? – запитав Барбі, причому двічі різко клацнувши пальцями. Він показав на стелю, а тоді, склавши долоню чашечкою, приклав її собі до вуха. Чи він знав насправді, що підвал прослуховується, чи тільки підозрював? Расті вирішив, що це не важить. Краще поводитись так, ніби їх дійсно слухають, хоча важко було повірити, щоби хтось у цій безмозкій халабуді встиг до такого додуматись.

– Зробив помилку, намагаючись переконати Великого Джима добровільно піти у відставку, – повідомив Расті. – Не сумніваюсь, вони накинуть мені з десяток інших звинувачень, але по суті мене ув'язнили за те, що я порадив йому перестати перти так жорстко, бо отримає інфаркт.

Про тему Коґґінса Расті не згадав, але так, йому здавалось, буде краще для збереження власного здоров'я.

– Як тут з їжею?

– Непогана, – відповів Барбі. – Розі приносила мені сніданок. Хоча варто бути обачним з водою. Вона може трапитись дещо пересоленою.

Він розчепірив два пальці правої руки, показав ними собі на очі, а потім на рота: дивися.

Расті кивнув.

«Завтра ввечері», – артикулював губами Барбі.

«Я знаю», – відповів йому так само губами Расті. Від такого посиленого ворушіння рани на його губах потріскались, з них знову почала сочитись кров.

Барбі виартикулював: «Нам… треба… якесь… безпечне… місце».

Дякувати Джо Макклечі та його друзям, Расті гадав, що цю проблему він зможе вирішити.

У Енді Сендерса почалися корчі.

Та й як інакше, якщо подивитись на це серйозно; він не був звиклим до кришталю, а викурив його вже доволі. Він перебував у студії РНГХ, вчував небесну симфонію «Хліб наш насущний» у гімні «Великий Боже» і диригував музиці в такт. Самого себе він бачив у польоті вздовж безкінечних скрипкових струн.

Майстер кудись завіявся разом із люлькою, але він лишив Енді запас товстих гібридних сигарет, які сам називав «чад‑донями».

– Тобі варто бути з ними обережним, Сендерсе, – попередив він. – Вони сущий динаміт. «Хто непризвичаєний до питва, має бути сумирним» – перше послання до Тимофія. Це ж стосується й чад‑донь.

Енді слухняно кивнув, але щойно Майстер пішов, він почав курити, як той демон: за раз дунув дві чад‑доні підряд. Затягувався, поки від них не залишалися самі лиш жаринки, що обпалювали йому пальці. Запах смаженої котячої сечі від палаючого кришталю вже займав верхню сходинку в його хіт‑параді ароматерапії. Він уже був викурив половину третьої чад‑доні, продовжуючи диригувати, як Леонард Бернстайн, коли зробив особливо глибоку затяжку, на повні груди, і тут же відключився. Упав на підлогу і смикався там посеред ріки священної музики. Піна полізла з‑проміж його міцно зчеплених зубів. Напіврозплющені очі крутилися в своїх очницях, бачили те, чого тут не було. Принаймні поки що.

За десять хвилин він знову був при пам'яті й достатньо бадьорий, щоби перепурхнути по стежині від студії до довгої червоної складської будівлі.

– Майстре, – заволав він. – Майстре, де ти? ВОНИ ЇДУТЬ!

Майстер Буші вигулькнув з бокових дверей складу. Волосся в нього на голові стирчало якимись масними пір'їнами. Одягнений він був у брудні піжамні штани з засцяною матнею і позеленілими від трави холошами. Помальовані веселими жабками й написами ква‑ква штани ледь не падали з його кістлявих стегон, лобкове волосся кучерявилося спереду і буяло в Майстра ззаду на підкрижжі, вилазячи зі щілини між його худих сідниць. В одній руці він тримав АК‑47. По прикладу було виведено акуратними літерами: БОЖИЙ ВОЇН. У другій його руці був гаражний пульт. Майстер поклав долі БОЖОГО ВОЇНА, але не пульт. Він ухопив Енді за плече і добряче струсонув, щоб привести до тями.

– Перестань, Сендерсе, в тебе істерика.

– Вони їдуть сюди! Гіркі люди! Точно, як ти й казав!

Майстер поміркував.

– Хтось подзвонив тобі й попередив?

– Ні, я мав видіння! Я зомлів і мав видіння!

Майстер спалахнув очима. Недовіра поступилася повазі. Він перевів погляд з Енді на дорогу Мала Курва, а потім знову на Енді:

– Що саме ти бачив? Скільки їх? Там усе кодло чи тільки кілька, як минулого разу?

– Я…я…я…

Майстер знову його струснув, але набагато делікатніше, ніж перед тим.

– Заспокойся, Сендерсе. Ти тепер боєць Божої армії, а отже…

– Християнський солдат!

– Правильно, правильно, правильно. А я твій командир. Отже, доповідай.

– Вони їдуть двома ваговозами.

– Тільки двома?

– Так.

– Помаранчевими?

– Так!

Майстер підсмикнув на собі піжамні штани (вони мало не вмить сповзли на попередню позицію) і кивнув.

– Міські ваговози. Мабуть, трійко тих самих довбодятлів – брати Бові й містер Курник.

– Містер хто?

– Кіл'ян, Сендерсе, хто ж іще. Він курить кришталь, але не розуміє кришталевого сенсу. Він дурень. Вони їдуть знову по пропан.

– Нам краще сховатися? Просто сховатися, поки вони його забиратимуть?

– Так я робив раніше. Але цього разу – ні. Буде з мене ховатися, досить дозволяти їм брати звідси що заманеться. Зірка Полин спалахнула. Настав час Божим воїнам підняти свій прапор. Ти зі мною?

І Енді, котрий під Куполом втратив усе, що хоч щось значило для нього, довго не вагався.

– Так!

– До кінця, Сендерсе?

– До кінця!

– То де ж ти тоді подів свою зброю?

Наскільки Енді міг пригадати, його автомат залишився стояти в студії, притулений до плаката, на якому Пет Робертсон[387]обнімав Лестера Коґґінса.

– Давай‑но катай і візьми автомат, – промовив Майстер, беручи до рук свого БОЖОГО ВОЇНА й перевіряючи магазин. – І відтепер повсякчас тримай його при собі, тобі це ясно?

– Авжеж.

– Ящик із боєприпасами там?

– Йо.

Енді затяг один з ящиків туди лише годину тому. Принаймні він гадав, що з того часу минула година; чад‑доням було властиво викривляти час по краях.

– Хвилиночку, – зупинив його Майстер. Він пішов уздовж стіни складської будівлі до коробки з китайськими гранатами і дістав три штуки. Дві він вручив Енді, наказавши покласти їх до кишень. Третю гранату Майстер підвісив за кільце на ствол свого БОЖОГО ВОЇНА.

– Сендерсе, мені казали, що після того, як висмикнеш чеку, маєш сім секунд на те, щоб позбавитися цієї курвочки, але, коли я випробовував одну отам, позаду, у гравійному кар'єрі, вона вибухнула не більше, як за чотири. Ти не мусиш довіряти людям східної раси. Запам'ятай це.

Енді відповів, що запам'ятає.

– Гаразд, пішли. Заберемо твою зброю.

Вагаючись, Енді спитав:

– Ми мусимо їх постріляти?

Майстер явно здивувався.

– Лише якщо будемо змушені, а так – ні.

– Добре, – кивнув Енді. Попри все, йому зовсім не хотілося робити комусь боляче.

– Але якщо вони нахабнітимуть, ми зробимо все, що необхідно. Тобі це зрозуміло?

– Так, – відповів Енді.

Майстер ляснув його по плечу.

Джо спитав у матері, чи можна, щоби Бенні й Норрі залишилися ночувати в них. Клер сказала, що звісно, вона не проти, якщо не будуть проти їхні батьки. Для неї це була б, фактично, навіть розрада. Після їхніх пригод на Чорній Гряді їй подобалася сама думка тримати їх усіх поряд, у себе перед очима. Вони можуть насмажити собі попкорну на дров'яній печі й продовжити верескливу гру в Монополію, котру розпочали годину тому. Насправді гра була аж занадто гомінкою; їхні збуджені вигуки й дикі крики звучали неоковирно, але їй це було байдуже.

Мати Бенні погодилась і, на здивування Клер, не проти була й мати Норрі.

– Гарне дільце, – повідомила Джоуні Келверт. – Я хотіла добряче надудлитися відтоді, як усе це розпочалося. Скидається на те, що сьогодні мені випав шанс. І ось ще що, Клер. Скажіть цій дівчинці, щоб знайшла завтра вранці свого діда і передала йому цілунки.

– А хто її дід?

– Ерні. Ви ж знаєте Ерні, хіба ні? Всі знають Ерні. Він непокоїться за неї. І я теж, інколи. Той її скейтборд, – голос Джоуні тремтів.

– Я їй передам.

Тільки‑но Клер завершила цю розмову, як почувся стук у двері. Спершу вона не впізнала, хто воно за жінка середнього віку з блідим, напруженим лицем. Потім здогадалася, що це Лінда Еверет, котра зазвичай працювала регулювальницею руху біля школи і виписувала штрафи водіям, які перестояли дві дозволені години в паркувальній зоні Мейн‑стрит. Та й зовсім не середнього віку вона була. Просто зараз чомусь такою виглядала.

– Ліндо! – промовила Клер. – Що трапилось? Щось із Расті? Щось недобре з Расті? – Вона подумала про радіацію… принаймні на поверхні свідомості це майнуло. У глибині кублилися набагато гірші припущення.

– Його заарештували.

Монополія в їдальні враз зупинилась. Гравці тепер стояли гуртом у дверях вітальні, потемнілими очима дивилися на Лінду.

– Там цілий список звинувачень, включно з кримінальною співучастю в убивствах Лестера Коґґінса і Бренди Перкінс.

– Ні! – скрикнула Норрі.

Клер було подумала, чи не наказати їм полишити кімнату, але вирішила, що це безнадійна справа. Їй здавалося, вона здогадується, чому саме тут опинилась Лінда, і розуміла її, але водночас і ненавиділа за те, що та прийшла. Її і також Расті – за те, що вплутав у цю справу дітей. Хоча вони всі тепер співучасники, хіба ні? Під Куполом уже не залежить від власного вибору питання співучасті в чомусь.

– Він перейшов дорогу Ренні, – сказала Лінда. – Тепер усе впирається тільки в цю проблему, як її розуміє Великий Джим; є тільки ті, хто йому перечить, і ті, хто кориться. Він абсолютно забув про те, в якій жахливій ситуації ми опинилися. Ні, навіть гірше. Він використовує цю ситуацію.

Джо похмуро запитав у Лінди:

– Міз Еверет, а містер Ренні знає, де ми були сьогодні вранці? Він знає про коробочку? Мені здається, не треба було б йому знати про коробочку.

– Яку коробочку?

– Ту, котру ми знайшли на Чорній Гряді, – сказала Норрі. – Ми бачили тільки світло, яке вона видає, а Расті туди піднявся і подивився на неї.

– Це генератор, – сказав Бенні. – Тільки він його не зміг вимкнути. Він його навіть підняти не зміг, хоча сказав, що той зовсім маленький.

– Я про це нічого не знаю, – відповіла Лінда.

– Значить, і Ренні не знає, – промовив Джо. У нього немов гора спала з плечей.

– Звідки ти впевнений?

– Бо інакше він прислав би копів, щоб нас допитали, – пояснив Джо. – А якби ми не відповіли на їхні запитання, вони б і нас запроторили до в'язниці.

Десь віддалік пролунала серія ледь чутних звуків, схожих на постріли. Клер нахилила набік голову і нахмурилась.

– То феєрверк чи постріли зі зброї?

Лінда не знала, а оскільки прозвучали вони не з міста, то й не переймалася.

– Діти, розкажіть мені, що там таке на Чорній Гряді. Розкажіть усе, що ви бачили і що бачив Расті. А пізніше сьогодні ввечері будуть також інші люди, які захочуть вас вислухати. Настав час зібрати докупи все, що ми знаємо. Фактично, ми навіть припізнилися з цим.

Клер було відкрила рота, щоби сказати, що не бажає вплутуватися у ці справи, та так його і закрила, нічого не промовивши. Бо вибору не існувало. Принаймні такого, який би їй годився.

Студія РНГХ розташовувалася доволі віддалік від дороги Мала Курва, і під'їзна алея, котра вела до радіостанції (мощена і в набагато кращому стані, ніж сама дорога), була завдовжки не менш ніж чверть милі. Там, де алея виходила на Малу Курву, обабіч неї росла пара вікових дубів. Їхнє листя, котре в нормальний сезон було таким яскравим, що хоч на картинку в календарі або туристичному буклеті знімай, висіло безвільне, брунатне. За одним зі стовбурів цих фортечних дубів стояв Енді Сендерс. За другим – Майстер. Вони слухали, як наближається ревіння дизельних двигунів великих машин. В очі Енді затікав піт, і він його раз у раз змахував.

– Сендерсе!

– Га?

– Ти вимкнув запобіжник?

Енді перевірив:

– Так.

– Добре. Слухай, щоб у тебе все вийшло з першого ж разу. Якщо я накажу тобі почати стріляти, поливай вогнем цих уїбанів! З голови до п'ят, вздовж і впоперек! Якщо я не накажу тобі стріляти, просто стій, де стоїш. Тобі ясно?

– Т‑так.

– Я гадаю, що нікого ми сьогодні не вб'ємо.

«Слава Богу», – подумав Енді.

– Не вб'ємо, якщо там знову тільки брати Бові й містер Курник. Але я цього не певен. Якщо мені таки доведеться утнути забаву, ти мене підтримаєш?

– Так, – без вагань мовив Енді.

– І тримай палець подалі від того чортового гачка, бо можеш сам собі голову відстрелити.

Енді подивився вниз, побачив, що його палець дійсно вчепився у спусковий гачок АК, і поспішно його прибрав звідти.

Вони чекали. Енді чув биття власного серця всередині своєї голови. Він переконував себе, що дурно боятися: якби не той випадковий телефонний дзвінок, він уже був би мертвим, але це не допомагало. Бо перед ним відкрився новий світ. Він розумів, що цей світ може виявитися фальшивим (хіба він не бачив, що наробили наркотики з Ендрією Ґрінелл), але все одно він був кращим за той гівняний світ, у якому він жив дотепер.

«Господи, нехай вони просто поїдуть собі геть, – молився він. – Прошу Тебе».

Показалися ваговози, вони котилися повільно, дмухаючи темним димом у причаєний залишок минаючого дня. Визирнувши з‑за дерева, Енді помітив у передній машині дві фігури. Мабуть, Бові.

Майстер довго стояв і не ворушився. Енді вже було почав сподіватися, що той передумав, врешті вирішивши дозволити їм забрати той пропан. А тоді Майстер виступив з‑за дерева і дав дві коротких черги.

Обдовбаний там чи ні, але стрільцем він виявився вправним. Обидва передні скати головної машини почали здуватись. Разів три‑чотири вантажівка кивнула передком і врешті стала. Мало не врізалась в неї та, що йшла позаду. Енді дочув звуки музики, якийсь гімн, і здогадався, що той, хто сидів за кермом другого ваговоза, через своє радіо не почув пострілів. Тим часом, кабіна передньої машини тепер виглядала порожньою. Ті двоє, що в ній їхали, пригнулися й щезли з виду.

Майстер Буші, так само босий і голий, якщо не рахувати його піжамних штанів КВА‑КВА (гаражний пульт причеплено до обвислого пояса, немов біпер) виступив з‑за дерева.

– Стюарте Бові! – гукнув він. – Ферне Бові! Вилазьте звідти й будемо балакати. – Він поставив БОЖОГО ВОЇНА під дуб.

Анітелень із кабіни передньої машини, але відчинилися дверцята другої і звідти виліз Роджер Кіл'ян.

– Що за зупинки, – заволав він. – Я мушу скоріш вертати додому, мені тре курей годувати. – А тоді він побачив Майстра. – Агов, там, Філлі, що трапилось?

– Падай на землю! – закричав хтось із братів Бові. – Цей сучий син стріляє!

Роджер подивився на Майстра, потім перевів погляд на АК‑47, притулений до дерева.

– Може, він і стріляв, але зараз відставив зброю. До того ж це не хтось, а він. У чім справа, Філлі?

– Я тепер Майстер. Зви мене Майстром.

– Окей, Майстре, в чім справа?

– Вилазь, давай, Стюарте, – гукнув Майстер. – І ти також, Ферне. Ніхто тут не постраждає, як мені здається.

Відкрилися дверцята передньої вантажівки. Не обертаючи назад голови, Майстер промовив:

– Сендерсе! Якщо побачиш у когось із цих двох дурнів зброю, відкривай вогонь. Не витрачайся на одиночні, зроби з них тако‑сир.

Але в жодного з Бові не було зброї. А Ферн виплив з піднятими вгору руками.

– З ким ти балакаєш, приятелю? – запитав Стюарт.

– Покажися, Сендерсе, – погукав Майстер.

Енді вийшов з‑за дуба. Тепер, коли моментальна загроза кровопролиття минула, він отримував насолоду. Якби він додумався захопити сюди з собою хоч одну з Майстрових чад‑донечок, насолода йому смакувала б ще краще.

– Енді? – ошелешено промимрив Стюарт. – А ти тут що робиш?

– Я призваний до лав Божої армії. А ви гіркі люди. Ми все про вас знаємо, і вам тут не місце.

– Га? – не второпав Ферн. Він уже опустив руки. Ніс головної вантажівки повільно хилився до дороги, оскільки великі передні колеса ще продовжували здуватися.

– Добре сказано, Сендерсе, – похвалив його Майстер. А тоді до Стюарта: – Ви, всі утрьох, сідайте до другої машини. Розвертайтесь і везіть свої жалюгідні сраки назад до міста. Коли туди доберетеся, скажіть тому дияволовому сину, апостату, що РНГХ тепер наша. Сюди належить також лабораторія і всі запаси.

– Що ти за херню таку мелеш, Філе?

– Я Майстер!

Стюарт зробив рукою недбалий жест, ніби відмахується.

– Називай себе, як тобі заманеться, а тільки поясни мені, що це ти тут…

– Я знаю, що твій брат йолоп, – обірвав його Майстер. – А отой містер Курник, либонь, не здатен без друкованої схеми собі шнурки зав'язати…

– Гей! – закричав Роджер. – Фільтруй базар!

Енді підняв свій АК. Він подумав, коли випаде нагода, він напише на його прикладі КЛОДЕТТ.

– Ні, це ви фільтруйте.

Роджер Кіл'ян зблід і зробив крок назад. Ніколи нічого подібного не траплялося в Енді, коли він виступав на міських зборах, і йому тепер було дуже приємно.

Майстер продовжував говорити так, ніби ніякої заминки й не було.

– Але ти, Стюарте, маєш принаймні половину мозку, тож використовуй його. Залиште цей ваговоз тут, де він стоїть, і вертайтесь до міста на отій, другій машині. Передай Ренні, що все, що тут є, йому більше не належить, воно належить Богу. Передай йому, що зірка Полин спалахнула і якщо він не бажає, щоб Апокаліпсис почався зарано, хай краще залишить нас у спокої. – Він ненадовго задумався. – Можеш йому також передати, що музику ми передаватимемо. Я сумніваюсь, щоб він цим переймався, але когось у місті, вона, можливо, втішає.

– А ти знаєш, скільки в нього тепер копів? – спитав Стюарт.

– Мені на це тонко насрати.

– Я гадаю, вже не менш ніж тридцять. А завтра вже може бути й п'ятдесят. І половина міста вже носять голубі пов'язки на рукавах. Якщо він накаже їм виступити, клопоту в тебе буде достатньо.

– Йому це все одно не допоможе, – відповів Майстер. – Ми уповаємо на Господа, і сила наша більша проти його сили вдесятеро.

– Гаразд, – сказав Роджер, демонструючи свої математичні таланти. – Це буде двадцять, але ви все одно програєте за чисельністю.

– Стули пельку, Роджере, – промовив Ферн.

Стюарт завів знову своє:

– Філе… тобто Майстре… ти б краще попустився, змотав цей кіпіш, бо це ж гівно проблема. Йому не потрібен чад, а тільки пропан. Половина генерів у місті голодні. На вікенд їх стане вже три чверті. Дай нам забрати пропан.

– Мені він потрібен для варки. На цім вибачте.

Стюарт дивився на Філа так, немов той сказився. «Напевне, так воно й є, – подумав Енді. – Мабуть, ми обоє сказилися». Проте безперечно, Джим Ренні був теж божевільним, отже, тут вони квити.

– А тепер їдьте геть, – завершив Майстер. – І передайте йому: якщо він надумає послати проти нас збройні сили, він про це пошкодує.

Стюарт обміркував почуте і знизав плечима:

– Хай, не мого пеніса це рожевогубі турботи. Поїхали, Ферне. Я сяду за кермо, Роджере.

– Як на мене, то й гаразд, – сказав Роджер. – Ненавиджу їхню коробку передач.

Він окинув Майстра й Енді прощальним, сповненим недовіри поглядом і вирушив до задньої машини.

– Благослови вас Бог, друзі, – гукнув їм услід Енді.

Стюарт кисло зиркнув через плече:

– І тебе най Бог благословляє. Бо знає Бог, як сильно ти цього потребуєш.

Нові господарі найбільшої у Північній Америці метамфетамінової лабораторії стояли пліч‑о‑пліч і дивилися, як великий помаранчевий ваговоз розвернувся й вирушив у зворотну путь.

– Сендерсе!

– Що, Майстре?

– Я хочу догнатися жвавою музикою, і то терміново. Це місто потребує Мейвс Стейпелз. А також і сестричок Кларк[388]. А щойно я поставлю в ефір цих дівуль, ми з тобою покуримо.

Очі Енді наповнились сльозами. Він обхопив руками кістляві плечі колишнього Філа Буші й стиснув його в обіймах:

– Я люблю тебе, Майстре.

– Дякую, Сендерсе. Навзаєм. Тільки не забувай тримати зброю зарядженою. Відтепер ми по черзі вартуватимемо.

Призахідне сонце помалювало надвечір'я в помаранчевий колір, коли Великий Джим уже нарешті сидів біля ліжка свого сина. Увійшов Даглас Твічел, щоби зробити Джуніору укол. Сам хлопець у цей час міцно спав. Певною мірою Великий Джим розумів, що було б краще, аби його син помер; що він робитиме чи казатиме живий, та ще й з пухлиною, яка тисне йому на мозок, передбачити неможливо. Звичайно, він його дитя, його плоть і кров, але є важливіші речі, про які він мусить дбати: добро міста. Одна з тих запасних подушок, що лежать у шафі, могла б тут зарадити…

У цей момент задзвонив телефон. Поглянувши на ім'я на екранчику, він насупився. Щось там пішло не тим боком. Аби не так, Стюарт так скоро не подзвонив би.

– Що?

Він слухав, і здивування його зростало. Там Енді? Енді з автоматом?

Стюарт чекав, що він йому скаже. Чекав, що йому буде наказано робити далі.

«Дійде й твоя черга, друже», – подумав Великий Джим і зітхнув, промовивши:

– Дай мені хвилинку. Мені треба подумати. Я тобі передзвоню.

Він дав відбій і замислився над цією новою проблемою. Можна сьогодні ж увечері вирядити туди загін копів. Беззаперечно, приваблива ідея: спершу накрутити їх у «Фуд‑Сіті», а тоді самому очолити рейд. Якщо Енді загине, тим краще. Таким чином Джеймс Ренні‑старший стане одноосібно правити містом.

З іншого боку, на завтрашній вечір призначено надзвичайні міські збори. Туди прийдуть усі, і буде чимало запитань. Він не мав сумнівів, що зможе накинути метову лабораторію на карб Барбарі й «Друзям Барбари» (в уяві Великого Джима Енді Сендерс тепер офіційно став другом Барбари), однак усе ж таки… ні.

Ні.

Він дійсно хотів налякати своє стадо, але аж ніяк не посіяти суцільну паніку. Паніка не послужить його цілі, котра полягала у встановленні тотального контролю над містом. А якщо він дозволить Енді й Буші якийсь час спокійно посидіти там, де вони зараз, то що за біда? У цьому може бути навіть деякий плюс. Тим часом вони розслабляться. Переконають себе, що про них забули, бо в наркотиках повно вітаміну глупоти.

З іншого боку, на п'ятницю, тобто це післязавтра, той нікчемаха Кокс призначив день побачень. Знову валом повалить натовп на ферму Дінсмора. Поза всякими сумнівами, знову розгорне свою торгівлю хотдогами Берпі. Поки там буде тривати ця хріноверть, поки той Кокс провадитиме свою одноосібну прес‑конференцію, Великий Джим особисто очолить загін з шістнадцяти‑вісімнадцяти полісменів, поведе їх на радіостанцію й викурить звідти геть отих двох учаділих ідіотів.

Так. Це правильне рішення.

Він передзвонив Стюарту і сказав, щоб той поки що облишив перейматися цією проблемою.

– Але ж я думав, вам потрібен пропан, – здивувався Стюарт.

– Ми його заберемо, – запевнив Великий Джим. – І ти теж допоможеш нам приборкати ту двійцю, якщо захочеш.

– Та хай мене чорти візьмуть, якщо я не хочу. Той скурвий син, перепрошую, Великий Джиме, той дурв'ячий син Буші заслужив на відплату.

– Він її отримає. У п'ятницю надвечір. Зроби позначку в своєму календарі.

Великий Джим почувався знову гарно, серце в його грудях билося повільно й рівномірно, без жодного збою чи трепету. І це було добре, бо так багато потрібно було ще зробити, починаючи з підбадьорливої промови перед поліцейськими у «Фуд‑Сіті»: прекрасний інтер'єр для того, щоби вразити зграю новобранців ідеєю важливості порядку. Безумовно, нема кращого місця за зруйноване довкілля, щоб змусити людей зіграти в гру «слідуй за лідером».

Він уже було вирушив до дверей палати, але зупинився, повернувся і поцілував у щоку свого сплячого сина. Необхідність позбавитися Джуніора скоро може виникнути, але поки що це також може зачекати.

Черговий вечір спадає на маленьке місто Честер Мілл, попереду чергова ніч під Куполом. Але нема для нас відпочинку; ми мусимо побувати на двох зустрічах, а ще, перш ніж нам заснути, треба перевірити, як там наш коргі Горес. Цього вечора Горес складає компанію Ендрії Ґрінелл і, хоча саме зараз він байдикує, пес не забув про попкорн між диваном та стіною.

Тож ходімо разом, ти і я, поки вечір простягається під небесами, немов пацієнт на столі під ефірним наркозом. Ходімо, поки перші, бліді ще зірки лише починають сяяти над головою. Це єдине місто на всі сусідні чотири штати, де їх видно сьогодні. Дощем облягло північ Нової Англії, і глядачі новин на кабельних телеканалах невдовзі отримають задоволення від споглядання чудових сателітних фотознімків, де серед хмар зяятиме діра, форма якої ідеально відповідає контурам тієї шкарпетки, що зветься Честер Мілл. Так, в цьому місті світять зірки, але зараз це брудні зірки, бо сам Купол брудний.

Дата добавления: 2015-09-02