ЗЛОМЛЕНІ 4 страница

Потужні зливи обмили Таркер Мілл і частину Касл Рока, відому під назвою В'ю; метеоролог Сі‑Ен‑Ен Рейнолдс Вульф (не родич улюбленого Вульфі Розі Твічел) говорить, що, хоча поки що ніхто не може цілком бути цього певним, дуже схоже на те, що повітряні потоки, котрі рухаються з заходу на схід, притискають хмари до західного боку Купола і віджимають їх, немов губки, перш ніж ті встигають вислизнути на північ або на південь. Він називає це «чарівним феноменом».

Ведуча програми Сюзен Мелво питає в нього, якою може бути погода під Куполом, якщо криза затягнеться на довший час.

– Сюзен, – каже Рейнолдс Вульф, – це гарне питання. Все, що нам відомо напевне, це те, що в Честер Міллі сьогодні не випаде ані краплі дощу, хоча поверхня Купола достатньо проникна, отже, якась кількість вологи туди попаде, там, де зливи найпотужніші. Метеорологи з Національного управління проблем океану й атмосфери говорили мені, що довготермінові перспективи осадів під Куполом вельми невтішні. І ми також знаємо, що їхня головна водна артерія, річка Престіл, майже пересохла. – Він посміхається, показуючи прекрасний комплект телевізійних зубів. – Подякуємо Богові за артезіанські колодязі!

– Ваша правда, Рейнолдсе! – каже Сюзен, і на телеекранах Америки з'являється гекон Ґейко[389]. Доволі з нас кабельних новин; давай‑но пропливемо вздовж деяких напівпорожніх вулиць, повз церкву Конго і пасторат (зустріч там ще не розпочалася, але Пайпер уже наладнала велику кавоварку, а Джулія готує сендвічі при світлі шипучого ліхтаря Коулмена), повз будинок Маккейнів, оточений печальними жовтими поліцейськими стрічками, вниз міським пагорбом і повз міську раду, де її доглядач Ел Тіммонс з парою своїх приятелів наводить глянець перед завтрашніми надзвичайними зборами, повз Меморіал‑плазу, де статуя Люсьєна Келверта (прадіда Норрі; хоча я, мабуть, навіть не мусив би тобі цього пояснювати) тримає свою довгу варту

Зробимо коротку зупинку, поглянемо, як там Барбі й Расті, ти не проти? Проблем зі спуском до підвалу не виникне, в кімнаті чергових зараз усього три копи та ще Стейсі Моґґін спить за диспетчерською стійкою, примостивши, замість подушки, руку собі під голову. Решта офіцерів зараз у «Фуд‑Сіті», слухають свіжу накрутку Великого Джима, але хоч би й геть усі вони зараз перебували тут, нам це без різниці, бо ми невидимі. Вони б відчули хіба що легкий протяг, коли ми прослизатимемо повз них.

У кліті мало є на що подивитися, бо надія невидима так само, як і ми. Двом арештантам нема чого робити, окрім як чекати завтрашнього вечора і сподіватись, що все рвоне в правильному напрямку. Рука в Расті болить, але біль не такий злий, як він очікував, і опухлість не така сильна, як він боявся. До того ж Стейсі Моґґін, Господи, благослови її душу, десь близько п'ятої потай підкинула йому пару пігулок екседрину.

Тож поки що ці двоє чоловіків – наших героїв, я так гадаю – сидять на своїх тапчанах і грають у «двадцять запитань». Зараз черга Расті запитувати.

– Тварина, рослина чи мінерал? – питає він.

– Ніщо з цього, – відповідає Барбі.

– Як таке може бути, щоб ніщо? Воно мусить бути чимось таким.

– А от і ні, – каже Барбі. Він загадав Папу Смерфа[390].

– Ти мене піддурюєш.

– Аж ніяк.

– Ти ж мусиш.

– Перестань каверзувати та починай ставити запитання.

– А підказку можна?

– Ні. Це моє перше тобі «ні». Залишилося ще дев'ятнадцять.

– Та почекай ще хоч хвильку. Так нечесно.

Ми залишимо їх самих тягнути лямку наступних двадцяти чотирьох годин, добре? Давай прокладемо наш маршрут повз усе ще теплу купу попелу там, де ще недавно містилася редакція «Демократа» (овва, того, що вже не служить «Маленькому місту, схожому на чобіток»), повз Сімейну аптеку Сендерса (закурену, проте все ще на своєму місці, хоча сам Енді Сендерс ніколи більше не увійде в її двері), повз книгарню та «Maison des Fleurs» Леклерка, де вся флора помирає або вже померла. Давай промайнемо під мертвим світлофором, що висить над перехрестям шосе 117 та 119 (ми його трішки зачепили, він легенько гойдається і знову застигає), а далі через автостоянку «Фуд‑Сіті». Ми безшумні, як дихання сплячої дитини.

Великі передні вітрини «Фуд‑Сіті» затулено реквізованими з лісоскладу Теббі Моррела диктовими щитами, Джек Кейл з Ерні Келвертом позмивали з долівки найбрудніші калюжі, проте в супермаркеті все ще панує гидотний безлад, коробки й пакети з сухими продуктами позакидано абикуди способом «від паркану до обіду». Залишки товару (тобто те, що не вивезли візками до різних людських комор або до гаража позаду поліцейської дільниці) абияк валяються на полицях. Пивний кулер і кулер безалкогольних напоїв, а також холодильник для морозива стоять потрощені. Різко смердить розлитим вином. Саме цей залишковий хаос і є тим, що Великий Джим хоче, аби побачили його нові – і переважно вкрай молоді – кадри доглядачів правопорядку. Він хоче, аби вони собі уявили, що все місто може стати схожим на цей маркет, і він достатньо досвідчений, аби розуміти, що йому не треба про це промовляти вголос. Вони самі второпають суть: ось що трапляється, коли пастух не виконує своїх обов'язків і стадо охоплює паніка.

Чи треба нам слухати його промову? Та ні. Ми послухаємо Великого Джима завтра ввечері, і цього буде достатньо. Крім того, кожний, і ми також, добре знає, як це відбувається; дві великих спеціальності Америки – демагогія і рок‑н‑рол, і всі ми цього добра наслухались свого часу достатньо.

А втім, перш ніж піти звідси, ми розглянемо обличчя його слухачів. Зауваж, які вони піднесені, а потім пригадай, що багато з них (скажімо, Картер Тібодо, Мікі Вордло, Тодд Вендлештат та інші) – це розбишаки, у котрих у школі жодного тижня не минало без покарання сидінням після занять за порушення порядку на уроках або бійки в туалеті. Але Ренні їх гіпнотизує. Ніколи він не був достатньо переконливим тет‑а‑тет, натомість перед натовпом… це збуджує, як гаряче ча‑ча‑ча, як любив казати Клейтон Брессі в ті дні, коли в його мозку ще залишалося кілька працюючих клітин. Великий Джим каже їм «тонка голуба лінія поліції на варті закону» та «гордість стояти пліч‑о‑пліч з колегами‑офіцерами» та «місто покладається на вас». І всякі інші речі. Хороші речі, які ніколи не втрачають своєї чарівливості.

Великий Джим переключається на Барбі. Він каже їм, що друзі Барбі все ще діють, сіють чвари, підбурюють до розбрату заради їхніх злих цілей. Понизивши голос, він каже: «Вони намагатимуться дискредитувати мене. Їхня брехня бездонна».

Ці його слова зустрічає гнівний гомін.

– Чи слухатимете ви цю брехню? Чи потуратимете їм у дискредитації мене? Чи дозволите нашому місту потерпати без сильного лідера в той час, коли він так нам потрібен?

Звісно, у відповідь лунає гучне НІ! І, хоча Великий Джим продовжує (як більшість політиків, він вірить не тільки в надування бульбашок, але і в те, що їх треба розфарбовувати), на цім ми можемо його полишити.

Гайда цими безлюдними вулицями до пасторату Конго. Поглянь‑но! Он дехто, з ким ми можемо прогулятись поряд: тринадцятирічна дівчинка, одягнена у вицвілі джинси й олдскульну майку скейтерів «Крилатий Химерник»[391]. Куди й поділася цього вечора з обличчя Норрі Келверт зневажлива гримаса крутої бунтівниці, постійне джерело відчаю її матері. Її місце заступив зачудований вираз, котрий робить Норрі схожою на восьмирічну дівчинку, якою вона й була зовсім недавно. Ми слідуємо за її поглядом і бачимо величезний повний місяць, що пнеться вгору з‑поза хмар на східному обрії міста. За формою і кольором він – точно як свіжорозрізаний рожевий грейпфрут.

– Ох… Боже… мій, – шепоче Норрі.

Дивлячись на цей рожевий місяць‑виродок, кулак однієї руки вона притискає до грудей між поки ще вутлими шишечками своїх цицечок. А тоді йде далі, не настільки зачудована, щоби забути раз у раз озиратися довкола, упевнюватися, що за нею ніхто не спостерігає. Це наказ Лінди Еверет: вони мусять йти поодинці, мусять не впадати в очі й мусять бути абсолютно впевненими, що ніхто не йде за ними назирці.

– Це не гра, – говорила їм Лінда. На Норрі більше враження справило її бліде, насторожене лице, аніж ці слова. – Якщо нас схоплять, з нас не просто знімуть бали чи відсунуть назад у черзі. Ви розумієте це, діти?

– А можна, я прийду разом із Джо? – запитала місіс Макклечі, бліда майже так само, як і місіс Еверет.

Місіс Еверет похитала головою.

– Погана ідея.

І це справило на Норрі найбільше враження. Ні, це не гра, можливо, це питання життя і смерті.

Ага, ось і церква, а пасторат розташований просто поряд з нею. Норрі вже бачить яскраво біле світло ліхтарів Коулмена, що сяє з задніх вікон, де мусить бути кухня. Скоро вона опиниться всередині, сховається від погляду цього жахливого рожевого місяця. Скоро вона опиниться в безпеці.

Так вона думає, коли якась тінь виокремлюється з іще густішої тіні й хапає її за руку.

Норрі занадто злякалася, щоб ще й закричати, і це було на краще, бо коли рожевий місяць освітив своїм сяйвом обличчя того чоловіка, котрий її зачепив, вона впізнала в ньому Ромео Берпі.

– Ви мене налякали до всирачки, – прошепотіла вона.

– Вибачаюсь. Просто стрічаю, я, – відпустив Роммі її руку і озирнувся довкола. – А де твої бойфренди?

Норрі не стрималась від усмішки.

– Не знаю. Нам було сказано приходити по одному і різними шляхами. Так наказала місіс Еверет. – Вона подивилася в бік підніжжя пагорба. – Мені здається, там іде мама Джої. Нам краще зайти всередину.

Вони вирушили на світло ліхтарів. Внутрішні двері пасторату були навстіж. Роммі делікатно постукав по одвірку сітки і промовив:

– Роммі Берпі з подругою. Якщо треба якийсь пароль, то ми його не знаємо.

Пайпер Ліббі відчинила сітчасті двері і впустила їх. Вона здивовано подивилася на Норрі.

– Ти хто?

– Чорти мене забирай, якщо це не моя онучка, – вигукнув Ерні, входячи до кімнати. У руці в нього була склянка лимонаду, посмішка на обличчі. – Лети‑но до мене, бджілко. Я за тобою скучив.

Норрі, як і наказувала їй мати, міцно його обняла й поцілувала. Вона не збиралася покірно виконувати її інструкції, але зараз зробила це з радістю. І йому вона могла сказати ту правду, якої навіть тортурами неможливо було б витягти з неї перед лицем хлопців, з якими вона товаришувала.

– Дідусю, мені так страшно.

– Нам усім страшно, бджілко моя. – Він обняв її ще міцніше, а потім зазирнув у її задерте до нього обличчя. – Я не знаю, що ти тут робиш, але, оскільки ти вже тут, як ти щодо склянки лимонаду?

Норрі побачила кавник і відповіла. – Я би краще хотіла випити кави.

– Я би теж хотіла, – сказала Пайпер. – Я його зарядила найкращою кавою і тільки потім згадала, що в мене нема електрики. – Вона струснула головою так, ніби її прочищала. – Мене це доганяє різноманітними способами.

Новий стук почувся від задніх дверей і ввійшла Лісса Джеймісон, щоки її яскраво палали.

– Я заховала свій велосипед у вашому гаражі, преподобна Ліббі. Сподіваюся, ви не проти.

– Чудово. Але якщо ми тут замішані у кримінальній змові – як це, поза всякими сумнівами, оцінили б Ренні з Рендолфом, – ви краще називайте мене Пайпер.

Усі прийшли рано, і вже невдовзі по дев'ятій Пайпер відкрила збори Революційного комітету Честер Мілла. Спочатку її вразило явно нерівне представництво статей: присутніми були вісім жінок і тільки чотири чоловіки. І з цих чотирьох один був пенсійного віку, а двоє таких, котрих не пустили б до кінотеатру без супроводу дорослих на фільм категорії R. Їй довелося нагадати собі, що сотні партизанських армій в різних куточках світу вкладають зброю до рук жінкам і дітям, не старшим за цих, що прийшли до неї цього вечора, але незрідка те, що виглядає правильним і те, що здається необхідним, перебувають в конфлікті між собою.

– Я хотіла б, щоб ми на хвильку схилили свої голови, – сказала Пайпер. – Я не збираюсь молитися, бо більше не певна, з ким я балакаю, коли це роблю. Але ви, можливо, захочете звернутися зі словом до того Бога, якого ви сприймаєте, бо сьогодні нам потрібна уся допомога, яку ми лише зможемо отримати.

Усі зробили, як вона просила. Декотрі все ще залишалися з похиленими головами і заплющеними очима, коли Пайпер підняла свою голову і обвела поглядом присутніх: дві щойно вигнані з поліції леді‑офіцери, директор супермаркету на пенсії, газетна редакторка, у котрої нема більше газети, бібліотекарка, хазяйка місцевого ресторану, підкупольна «вдовиця», котра безперестану крутить обручку в себе на пальці, місцевий універсально‑торгівельний барон та троє дітей з неприродно серйозними обличчями сидять на дивані, тісно тулячись одне до одного.

– Гаразд, амінь, – оголосила Пайпер. – Я хочу передати ведення наших зборів Джекі Веттінгтон, котра знає, що треба робити.

– Мабуть, це занадто оптимістичне припущення, – посміхнулась Джекі. – Не кажучи вже, що скороспішне. Бо я хочу передати слово Джо Макклечі.

– Мені? – сторопів Джо.

– Але перш ніж він почне, – продовжувала Джекі, – я хочу попросити його друзів побути вартовими. Норрі з фасаду будинку, а Бенні з заднього боку. – Джекі помітила незгоду на їхніх обличчях і підняла руку, щоб упередити протести. – Це не для того, щоби прибрати вас звідси, це важливе завдання. Нема потреби вас переконувати, які можуть трапитися прикрощі, якщо, скажімо, нас заскочать під час таємних зборів. Ви двоє найменші. Знайдіть собі найтемніші місцинки і зачаїться там. Якщо побачите наближення когось підозрілого або поліцейську машину, поплескайте отак в долоні. – Вона сплеснула раз, потім двічі, потім ще раз. – Про все, що тут відбуватиметься, вам розкажуть пізніше, я обіцяю. Нагальний порядок денний – накопичення інформації, а не секретів.

Коли діти пішли, Джекі обернулась до Джо.

– Та коробочка, про якути розповідав Лінді. Розкажи тепер усім. Від початку до кінця.

Джо робив це стоячи, немов відповідав на уроці в школі.

– А тоді ми повернулися до міста, – закінчив він. – А цей курваль Ренні заарештував Расті.

Він витер з чола піт і знову сів на диван. Клер обняла сина рукою за плечі й додала:

– Джо вважає, що про цю коробочку не мусить дізнатися Ренні. Замість того, щоб спробувати її вимкнути або зруйнувати, Ренні захоче, щоб вона продовжувала працювати.

– Гадаю, Джо має рацію, – погодилась Джекі. – Отже, її існування і місцезнаходження – наш секрет номер один.

– Ну, я не знаю… – почав Джо.

– Що, – перебила його Джулія, – ти хочеш сказати, що Ренні мусить про неї взнати?

– Можливо. Типу того. Мені ще треба подумати.

Джекі, не допитуючись більше нічого в хлопця, повела далі.

– Друге питання нашої наради. Я хочу спробувати визволити Барбі й Расті з в'язниці. Завтра ввечері, під час загальних міських зборів. Барбі – та людина, якій Президент наказав очолити міську адміністрацію…

– Та будь‑хто, аби лиш не Ренні, – гримнув Ерні. – Цей некомпетентний сучий син вважає себе володарем усього міста.

– Він майстер в одному, – докинула Лінда. – Заварювати бучу, коли це йому вигідно. Харчовий бунт і підпал газети… мені здається, ці події було сплановано ним.

– Та звісно ж, що так, – підхопила Джекі. – Людина, яка здатна вбити власного пастора…

Розі на це аж рота роззявила.

– Ти хочеш сказати, що це Ренні вбив Коґґінса?

Джекі розповіла їм про підвальну трупарню в похоронному салоні й про те, що сліди на обличчі в Коґґінса відповідають золотому бейсбольному м'ячику, який Расті бачив у кабінеті Ренні. Її слухали з огидою, але без недовіри.

– Так і дівчат він? – запитала Лісса Джеймісон тоненьким, зляканим голоском.

– От це, я певна, робота його сина, – промовила Джекі, немов У прозрінні. – І ці вбивства, скоріш за все, не пов'язані з політичними махінаціями Великого Джима. Сьогодні вранці у Джуніора стався припадок. Перед домом Маккейнів, між іншим, де були знайдені трупи. Ним знайдені.

– Який збіг обставин, – зазначив Ерні.

– Він у шпиталі. Джинні Томлінсон каже, там майже напевне пухлина в мозку, яка й може призводити до насильницьких дій.

– Сімейна команда вбивць з батька й сина? – притисла Клер ще міцніше Джо до себе.

– Навряд, щоб справжня команда, – уточнила Джекі. – Назвімо це однаковою дикою схильністю до насильства – щось таке, генетичне, – яка проявляється за стресових обставин.

Тут свою думку висловила Лінда.

– Але те, що тіла знаходились в одному місці, явно говорить: якщо убивць було двоє, діяли вони разом. Ідеться про те, що мого чоловіка і Дейла Барбару тримає зараз в ув'язненні майже напевне вбивця, використовуючи їх для розбудови теорії грандіозної змови. Єдина причина, чому їх уже не вбили в тюрмі, полягає в тім, що Ренні бажає використати їх як зразок. Він хоче стратити їх публічно. – Лице Лінди на мить скривилося, видно було, що вона поборює сльози.

– Я повірити не можу, що він зайшов аж так далеко, – промовила Лісса, крутячи туди‑сюди анкх в себе на шиї. – Він же торговець уживаними машинами усього лиш.

Відповіддю на її слова була тиша.

– А тепер думайте, – сказала Джекі, коли всі трохи попустилися. – Розказавши вам про те, що збираємося зробити ми з Ліндою, я започаткувала справжню змову. І тому хочу просити вас проголосувати. Хто хоче залишатися з нами, хай підніме руку. Ті, хто рук не піднімуть, можуть звідси піти, за умови, якщо дадуть обіцянку не патякати про те, що ми тут обговорювали. Чого, втім, навряд чи комусь схочеться робити; якщо не розказувати, хто тут був і що тут обговорювалося, не постане потреби пояснювати, яким чином ви це почули. Це небезпечно. Ми можемо опинитися у в'язниці або з нами станеться щось іще гірше. Отже, давайте подивимося, скільки підніметься рук. Хто хоче залишитись?

Першим руку підняв Джо, не забарилися услід за ним і Пайпер, Джулія, Розі та Ерні Келверт. Одночасно підняли руки Лінда і Роммі. Лісса подивилася на Клер Макклечі. Клер зітхнула, киваючи. Обидві жінки підняли руки.

– Ти молодчага, ма, – посміхнувся Джо.

– Якщо ти хоч колись розкажеш своєму батькові, у що я тобі дозволила вляпатись, – почала вона, – ніякого Джима Ренні не знадобиться, щоби тебе покарати. Я зроблю це власноруч.

– Лінда не може йти в департамент поліції, – заговорив Роммі. Звертався він до Джекі.

– А хто ж тоді?

– Ви і я, милочко. Лінда піде на великі збори. Де шістсот‑вісімсот свідків можуть потім сказати, що її там бачили.

– Чому це я не можу? – не погодилась Лінда. – Це мого чоловіка вони вхопили.

– Ось саме тому й не можете, – просто сказала Джулія.

– Як ви думаєте це робити? – запитав Роммі у Джекі.

– Ну, я пропоную нам одягнути маски…

– От і всі діла, – промовила Розі, скорчивши гримасу. Всі розсміялися.

– Нам пощастило, – сказав Роммі. – У мене в магазині величезний вибір гелловінських масок.

– Може, я буду Русалонькою, – промовила Джекі дещо замріяно. Зрозуміла, що всі на неї дивляться і зашарілась. – Та все одно ким. У будь‑якому випадку нам потрібна зброя. Я маю вдома запасний пістолет – «Беретту». А у вас є що‑небудь, Роммі?

– Я відклав декілька штук гвинтівок до сейфа в кабінеті. Мінімум одна там з оптичним прицілом. Не скажу, ніби я передбачав, що наближається щось саме таке, але я відчував, що щось таке наближається.

Заговорив Джо:

– Вам також знадобиться транспорт для відходу. Але не ваш фургон, Роммі, бо його кожний знає.

– У мене є ідея щодо цього, – сказав Ерні. – давайте візьмемо якусь машину зі стоянки салону «Уживані автомобілі Джима Ренні». Там у нього є з півдюжини фургонів з великим пробігом, які він ще навесні прикупив у телефонної компанії. Вони стоять віддалік, позаду всіх інших. Скористатися машиною, яка належить йому, це була б, як ви це звете – знаменна справедливість.

– А яким таким чином ви збираєтесь дістати ключа? – спитав Роммі. – Залізти в його кабінет в тім салоні?

– Якщо в тієї машини, яку ми виберемо, не електронна система запалювання, я її й без ключа заведу, – запевнив Ерні. І додав, насуплено дивлячись на Джо: – Я волів би, щоб ти не розповідав про це моїй онуці, юначе.

Джо відреагував на це пантомімою, показуючи, ніби він зашморгує собі рота на зіпер, що викликало новий вибух загального реготу.

– Початок надзвичайних міських зборів призначено завтра на сьому вечора, – сказала Джекі. – Якщо ми ввійдемо до поліцейської дільниці десь близько восьмої…

– Можна зробити краще, – перебила її Лінда. – Якщо я мушу йти на ті кляті збори, нехай з цього буде хоч якась користь. Я одягну сукню з великими кишенями і візьму з собою поліцейську рацію – ту, запасну, яку я завжди вожу в моїй власній машині. Ви двоє сидітимете у фургоні напоготові.

У кімнаті немов забриніло напругою, всі це раптом відчули. Діло почало набувати справжності.

– Біля дебаркадеру позаду мого магазина, – кивнув Роммі. – Щоб залишатися непоміченими.

– Тільки‑но Ренні візьметься за свою промову, – продовжила Лінда. – Я подам вам потрійним клацанням виклик по радіо. Це буде сигнал вам вирушати.

– А скільки полісменів може бути в дільниці? – запитала Лісса.

– Можливо, мені вдасться про це дізнатися у Стейсі Моґґін, – сказала Джекі. – А втім, багато людей там не мусить бути. Навіщо їм там сидіти? Наскільки Великому Джиму відомо, не існує ніяких підпільних «друзів Барбі» – є лише створені ним самим солом'яні опудала, якими він усіх лякає.

– Крім того, він потурбується, щоби його ніжна срака добре охоронялася, – додала Джулія.

На це теж дехто засміявся, але дуже стурбованою виглядала матінка Джо.

– Але ж у поліцейській дільниці все одно хтось залишиться, не важливо, скільки саме їх там буде. Що ви збираєтесь робити, якщо вони почнуть вам опиратися?

– Не почнуть, – запевнила Джекі. – Ми їх самих позамикаємо у камерах раніше, ніж вони зрозуміють, що відбувається.

– А якщо вони все‑таки будуть опиратися?

– Тоді ми будемо намагатися нікого не вбити, – голос Лінди звучав спокійно, але очі в неї були, наче в істоти, котра останнім зусиллям волі зібрала всю свою хоробрість для того, щоб порятуватися. – Хоча вбивства, либонь, все одно будуть, якщо Купол залишиться стояти довший час. Страта Барбі й мого чоловіка на Меморіал‑плазі стане в цій справі лише початком.

– Ну от, скажімо, ви їх звідти витягли, – промовила Джулія. – Куди ви їх дінете? Привезете сюди?

– Не можна, – заперечила Пайпер і торкнулася своїх все ще припухлих губ. – Я вже в чорному списку Ренні. Не кажучи вже про того парубка, що тепер виступає в ролі його персонального охоронця, Картера Тібодо. Мій пес його погриз.

– Ніяке місце поблизу центру міста не годиться, – сказала Розі. – Вони можуть обшукувати всі будинки підряд. Бачить Бог, копів у них тепер достатньо.

– Плюс усі ті, хто тепер носять на руках голубі пов'язки, – додав Роммі.

– А якщо до якоїсь хатки на озері Честер? – спитала Джулія.

– Можливо, – погодився Ерні, – Але вони до цього теж можуть додуматися.

– І все одно це, либонь, найкращий варіант, – сказала Лісса.

– Містере Берпі, – запитав Джо. – А у вас є ще рулони свинцевого полотна?

– Аякже, тонни. І зви мене Роммі.

– Якщо містер Келверт зуміє завтра вивести фургон і ви сховаєте його за універмагом, ви ж можете туди завантажити завчасно порізані шматки свинцевого полотна? Такого розміру, щоби прикрити ним вікна?

– Гадаю, так…

Джо перевів погляд на Джекі:

– А ви можете зв'язатися з полковником Коксом, коли виникне потреба?

– Так, – одночасно відповіли Джекі й Джулія, здивовано перезирнувшись.

У Роммі прояснішало лице.

– Ти думаєш про стару ферму Маккоя, правда ж? Про Чорну Гряду? Про її верхівку, де та коробочка?

– Атож. Може, це й негарна ідея, але якщо нам усім доведеться тікати… якщо ми всі зберемося там… ми зможемо захистити генератор. Я розумію, це звучить божевільно щодо штуки, яка породила вся наші проблеми, але ми не можемо дозволити Ренні заволодіти тією коробочкою.

– Я сподіваюсь, до відтворення облоги Аламо[392]у яблуневому саду не дійде, – сказав Роммі, – але сенс у твоїй ідеї є.

– Є й іще дещо, що ми можемо зробити, – продовжував Джо. – Це трохи ризикова операція, і взагалі, можливо, не потрібна, проте…

– Давай, кажи, – заохотила його Джулія. Вона дивилася на Джо Макклечі з благоговійним трепетом.

– Ну… Роммі, лічильник Ґайґера все ще лежить у вашому фургоні?

– Та думаю, що так.

– Може, хтось зміг би повернути його до протиатомного сховища, туди, де він лежав раніше. – Джо обернувся до Джекі з Ліндою. – Хтось із вас міг би це зробити? Тобто я розумію, вас обох звільнили.

– Гадаю, Ел Тіммонс міг би нас туди пустити, – сказала Лінда. – А Стейсі Моґґін він запустить без проблем. Вона з нами. Вона не тут тільки тому, що зараз у неї чергова зміна. Але навіщо такий ризик, Джо?

– Тому що… – він говорив з нехарактерною для нього повільністю, намацуючи слова. – Ну… там є радіація, так? Небезпечна радіація. Вона там, як пояс… я можу закластися, крізь цей пояс можна проїхати взагалі без усякого захисту і не постраждати, якщо їздити швидко і не часто… але ж вони про це не знають. Проблема полягає в тому, що вони взагалі не знають про радіацію. І не взнають, якщо не матимуть лічильника Ґайґера.

Джекі насупилась.

– Сама по собі це крута ідея, хлопче, але мені в цій ідеї не подобається те, що Ренні прямо вказується на місце, куди ми збираємося. Це суперечить моїй ідеї безпечної схованки.

– Це не обов'язково робити, – сказав Джо. Він говорив так само повільно, намацуючи слабкі місця. – Принаймні не достеменно так. Одна з вас може зв'язатися з полковником Коксом, правильно? Сказати йому, щоб зателефонував до Ренні й повідомив, що вони зафіксували присутність радіації. Кокс може йому сказати щось на кшталт: «Ми не можемо її визначити точно, бо вона то з'являється, то згасає, але рівень доволі високий, можливо, навіть летальний, тож будьте обережні; у вас там часом нема лічильника Ґайґера?»

Запала довга тиша, поки обмірковувалися його слова. А тоді промовив Роммі:

– Ми доставимо Барбару і Расті на ферму Маккоя. І самі переберемося туди, якщо доведеться… а так воно, напевне, і станеться. А якщо вони спробують туди дістатися…

– Побачать на шкалі Ґайґера такий стрибок, що тікатимуть назад до міста, прикривши руками свої нікчемні сіменники, – скреготнув Ерні. – Клер Макклечі, а в тебе синок таки геній.

Клер міцно обняла Джо, цього разу обома руками.

– Аби ж то мені ще якось привчити його прибирати у своїй кімнаті.

Горес лежав на килимку у вітальні Ендрії Ґріннел, утвердивши писок в себе на лапах, а очі на жінці, з якою його залишила його хазяйка. Зазвичай Джулія всюди брала його з собою; вдачу він мав спокійну і ніколи не створював клопоту навіть там, де були коти, котрих він ігнорував через їхній, як у дурзілля, запах. Але цього вечора Джулії подумалось, що Пайпер Ліббі, либонь, буде боляче бачити живого Гореса в той час, як її собака загинув. Також вона помітила, що Горес подобається Ендрії, і разом з цим подумала, що коргі допоможе її подрузі відволікатися від абстинентного синдрому, котрий трохи послабшав, але зовсім ще не пропав.

Якийсь час так і було. Ендрія знайшла гумовий м'ячик у коробці з іграшками, які вона тримала для свого єдиного онука (котрий давно уже вийшов з іграшкового віку). Горес слухняно ганявся за м'ячиком і приносив його назад, хоча не вбачав у цьому великої для себе цікавості; йому більше подобались м'ячики, котрі можна було ловити в повітрі. Але робота є роботою, і він продовжував її виконувати, поки Ендрія не затрусилася так, ніби їй раптом стало холодно.

– Ох, ох же курва, знову найшло.

Вона лягла на диван, цілком перейнята дрижаками. Одну з диванних подушок вона притисла собі до грудей, а очима втупилась у стелю. Скоро в неї почали торохтіти зуби – вельми дратівливий звук, на думку Гореса.

Він підніс їй м'ячик, сподіваючись її розрадити, але вона його відштовхнула.

– Ні, миленький, не зараз. Дай мені пережити це.

Горес поклав м'ячик перед вимкненим телевізором і сам ліг. Тремтіння жінки трохи притишилось, і разом з цим притишився її хворобливий запах. Руки, що стискали подушку, розслабилися, коли вона спершу почала куняти, а невдовзі й захропла.

Що значило – настав час поживи.

Горес знову гулькнув під стіл, пройшов по конверту з коричневого манільського паперу, де лежали матеріали справи ВЕЙДЕР. За конвертом лежала попкорнова Нірвана. О, блаженний пес!

Горес усе ще обжирався, виляючи безхвостим задком від насолоди, що майже дорівнювала екстазу (розсипані там бубки були надзвичайно маслянисті, фантастично солонуваті і – що найкраще – ідеально витримані), коли знову заговорив мертвий голос.

«Передай їй це».

Але ж він не міг, його хазяйка пішла.

«Іншій передай».

Мертвий голос не терпів відмов, та й усе одно попкорн вже майже весь закінчився. Горес собі відзначив кілька останніх розпукавок на майбутнє, а тоді почав задкувати, поки конверт не опинився перед його носом. На мить він було забув, що мусив зробити. Але тут же згадав і вхопив конверт зубами.

«Гарний собака».

Дата добавления: 2015-09-02