Повсюди кров

Уже почалося двадцять шосте жовтня, коли о пів на першу ночі Джулія повернулася в дім Ендрії. Вона намагалася заходити тихо, але необхідності в цьому не було, в домі лунала музика, працював портативний радіоприймач, звідти «Стейпелз Сінгерс»[394]на всі заставки гатили «Вибирай істинну церкву та вертай додому».

У передпокій привітати її вийшов Горес, він вихляв своїм огузком, посміхаючись тією трохи божевільною посмішкою, на яку здатні лише коргі. Він уклонився, розпластавши передні лапи, і Джулія трішки почухала його за вухом – у найсолодшій для песика місцині. Ендрія сиділа на дивані з чашкою чаю в руках.

– Перепрошую за музику, – промовила вона, притишуючи звук. – Я ніяк не могла заснути.

– Це твій дім, любонько, – відповіла Джулія. – А для РНГХ це справжній рок.

– Та оце як почалося сьогодні вдень, відтоді й передають самі лиш заводні госпели, – усміхнулась Ендрія. – У мене таке відчуття, ніби я виграла джек‑пот. Як пройшла ваша зустріч?

– Добре. – Джулія сіла.

– Хочеш щось розповісти?

– Тобі не варто хвилюватися. Треба концентруватись на одужанні. І знаєш що? Ти вже виглядаєш трохи краще.

І справді, дуже охляла Ендрія залишалася блідою, але темні дуги в неї під очима трохи посвітлішали й самі очі почали іскритися.

– Дякую на добрім слові.

– Горес пристойно поводився?

– Дуже добре. Ми грали в м'яча, а потім обоє трішки поспали. Якщо на вигляд я вже не така страшна, то, мабуть, це завдяки сну. Ніщо краще за сон не догоджає дівочій красі.

– Як твоя спина?

Ендрія посміхнулась. На диво просвітленою посмішкою, втім, без особливого в ній гумору.

– Спина не болить зовсім. Ані кольне, навіть коли я нахиляюся. Знаєш, що я думаю?

Джулія похитала головою.

– Я думаю, що, коли йдеться про наркотики, тіло з мозком діють у змові. Якщо мозок бажає наркотику, тіло йому підігрує. Воно каже: «Не хвилюйся, не звинувачуй себе, все гаразд, мені дійсно боляче». Те, про що я кажу, це не зовсім іпохондрія. Це просто!.. Вона завмерла з відсутніми очима, ніби відлетіла кудись удалечінь.

«Куди?» – дивувалася Джулія.

Та Ендрія невдовзі повернулась.

– Людина за своєю природою буває деструктивною. Скажи мені, як ти гадаєш, чи схоже місто на людське тіло?

– Так, – моментально погодилась Джулія.

– Отже, тіло може запевняти, ніби йому боляче, аби лише мозок отримав наркотик, якого бажає він?

Джулія поміркувала хвильку, а тоді кивнула:

– Так.

– А зараз мозок нашого міста Джим Ренні, чи не так?

– Так, любонько. Я погоджуюсь, саме він ним і є.

Ендрія сиділа на дивані з похиленою злегка головою. Раптом вона вимкнула радіоприймач і підвелась на рівні ноги.

– Гадаю, мені час до ліжка. І знаєш, мені здається, я нарешті зможу по‑справжньому виспатись.

– Це добре, – а слідом, без усякої причини, яку б вона сама могла зрозуміти, Джулія запитала: – Ендріє, що‑небудь трапилось, поки мене не було?

Ендрія зробила здивований вигляд.

– Звісно, що так. Ми з Горесом гралися в м'яча, – вона різко нахилилася без жодних ознак болю, чого, за її словами, не здатна була зробити ще тиждень тому, і простягнула руку. Горес підійшов до неї, дозволивши себе погладити. – Він чудовий піднощик закинутого.

У себе в кімнаті Ендрія сіла на ліжко, відкрила конверт ВЕЙДЕР і почала знову все перечитувати з самого спочатку. Тепер ще уважніше. Коли вона врешті засунула папери назад до коричневого конверта, було вже близько другої ранку. Конверт вона поклала в шухляду столика, що стояв при її ліжку. У тій же шухлядці лежав револьвер 38‑го калібру, подарований Ендрії на день народження два роки тому її братом Дагласом. Тоді її це збентежило, але Даг переконав її, що жінка, яка живе самотньо, мусить тримати в хаті щось, чим зможе себе захистити.

Тепер вона витягла револьвер, відкинула барабан і перевірила патронні гнізда. Відповідно до інструкцій Твіча, те гніздо, що при зведенні курка підкочувалося під бойок, було порожнім. Решта п'ять були заряджені. У шафі на верхній полиці лежали ще набої, але їй аж ніяк не подарують шансу перезарядитися. Її розстріляють на місці копи з його скромної приватної армії.

А якщо вона не зуміє вбити Ренні п'ятьма пострілами, тоді, либонь, і сама не заслуговує на життя.

– Врешті‑решт, – пробурмотіла Ендрія, ховаючи револьвер назад до шухляди, – заради чого я очистилася від наркотику?

Тепер, коли її мозок очистився від «оксі», з відповіддю самій собі вона не схибила: «Заради того, щоб стріляти влучно».

– Амінь із цим, – промовила вона.

Через п'ять хвилин вона вже спала.

Джуніор анітрохи не спав. Він сидів на єдиному в шпитальній палаті стільці біля вікна, дивлячись, як чудернацький рожевий місяць сідає, ховаючись за чорною плямою на Куполі, що виявилася для Джуніора новиною. Ця пляма була більшою і висіла набагато вище за ту, що залишилася після невдалого ракетного обстрілу. Може, поки він був непритомний, відбувалася чергова спроба проломити Купол? Він цього не знав, та й не переймався. Значення мало лиш те, що Купол ще тримається. Якби не так, місто зараз було б освітлене, як Лас‑Вегас, і заповнене солдатнею. Авжеж, у ньому й тепер де‑не‑де світиться – у будинках тих, що страждають на невгамовне безсоння, – але загалом Честер Мілл спить. І це гарно, бо йому треба дещо обдумати.

А якщо точніше: Бааарбі і друзів Барбі.

Сидячи біля вікна, Джуніор не відчував болю у голові, і пам'ять до нього повернулася, але хлопець усвідомлював, що він дуже хворий. Усю ліву половину тіла охоплювала якась підозріла слабкість, а час від часу з лівого кута його рота і слина спливала. Витираючи її лівою долонею, він іноді відчував доторк шкіри до шкіри, а подеколи й ні. На додаток до цього доволі велика чорна пляма у формі замкової шпарини плавала в нього перед лівим оком. Немов щось прорвалося всередині його очного яблука. Він припускав, що так воно й є.

Джуніор згадав ту дику лють, яку він відчував у День Купола; згадав, як гнався за Ейнджі передпокоєм до кухні, як швиргонув її на холодильник і врізав коліном їй в обличчя. Згадав той звук, який почув тоді: ніби в неї в голові поза очима містилося порцелянове блюдо і він розтрощив його ударом коліна. Тепер те оскаженіння минулося. Його місце заступила нова, якась ніби шовковиста, лють, що плинула крізь його тіло з невідомого бездонного джерела всередині його голови; цей потік водночас охолоджував і очищав.

Перед цим, увечері, заходив його оглянути той старий хер, котрого вони з Френкі були потрясли на озері Честер. Цей старий хер діяв професійно, поміряв йому температуру і кров'яний тиск, розпитував про головний біль, навіть перевірив у нього колінні рефлекси маленьким гумовим молоточком. А потім, коли він пішов, Джуніор почув балачку і сміх. Прозвучало ім'я Барбі. Джуніор крадькома підійшов до дверей.

Там стояв той старий хер і одна з юних волонтерок, гарненька латиноска, котру ще звали чи то Буффало, чи якось схоже на Буффало. Старий хер розстебнув на ній блузку і мацав за цицьки. Вона розчепила зіпер у нього на штанях і дрочила йому штик. Їх оповивало ядуче зелене марево.

– Джуніор зі своїм другом мене побили, – говорив старий хер, – але тепер його друг мертвий і цей теж скоро помре. Так наказав Барбі.

– Я мрію посмоктати в Барбі його слоника, як м'ятного коника, – промовила дівка Буффало, а старий хер сказав, що він би теж це радо зробив. Потім Джуніор зморгнув і побачив, що вони просто йдуть по коридору. Ніякої зеленої аури, ніяких брудних балачок. Отже, це в нього, либонь, була галюцинація. А з іншого боку, можливо, й ні. Єдине точно: всі вони тут заодно. Всі легачаться з Бааарбі. Він у в'язниці, але це лише тимчасово. Либонь, щоби набратися до себе співчуття. Це частина плааану Бааарбі. До того ж він гадає, що у в'язниці захищений від Джуніора.

– Помиляєшся, – прошепотів він, сидячи біля вікна, втупившись у ніч своїм дефектним зором. – Дуже помиляєшся.

Джуніор достеменно знав, що з ним трапилось, це був спалах зрозуміння, логічність якого перебувала поза всякими сумнівами. Його отруєно талієм так само, як того російського парубка в Лондоні. Армійські жетони Барбі були присипані порошком талію, а Джуніор вертів їх у руках і от тепер помирає. А оскільки в квартиру Барбі його послав батько, значить, він теж бере участь у цій змові. Він теж отой… що й біля Барбі… як же їх називають, тих хлопців…

– Фаворити, – прошепотів Джуніор. – Черговий філейний фаворит Великого Джима Ренні.

Тільки‑но він про це подумав, тільки‑но розум прочистився, як йому все стало ясно. Батько хотів, щоб він навіки замовк про Коґґінса й Перкінс. Звідси отруєння його талієм. Все сходиться.

Надворі, по парковці, що лежала поза галявиною, повільною риссю протьопав вовк. На самій галявині вовтузилися в позиції 69 дві голі жінки. «Шістдесят дев'ять, лизуче плем'я!» – любили дітьми скандувати вони з Френкі, коли бачили двох дівчат, які прогулювались разом, самі не знаючи достеменно, що означають ці слова, знаючи тільки, що в них є щось брутальне. Одна з лизух була схожа на Саммі Буші. Медичка – Джинні її ім'я – сказала йому, що Саммі мертва, але ж це явна брехня і означає це, що й Джинні також бере участь у змові; вона теж із Бааарбі.

А чи хоч хтось у цьому місті не з ним? Кому тут можна вірити?

Ага, второпав він, є таких двоє. Це діти, яких вони з Френком знайшли біля озера, Аліса й Ейден Епплтони. Він пам'ятав їхні перелякані очі, і як дівчинка обняла його, коли він підхопив її на руки. Коли сказав їй, що тепер вони в безпеці, вона спитала: «Ви обіцяєте?» І Джуніор відповів їй: «Так». Йому тоді стало так хороше від своєї обіцянки. І вага її довіри теж дарувала йому втіху.

Раптом Джуніор вирішив: він уб'є Дейла Барбару. Якщо хтось спробує стати йому поперек дороги, він уб'є і їх теж. Потім знайде свого батька і його уб'є… про це він мріяв багато років, хоча дотепер ніколи не признавався собі в цьому абсолютно чесно.

А коли все буде зроблено, розшукає Ейдена й Алісу. Якщо хтось спробує його зупинити, він і їх уб'є також. Дітей він забере на озеро Честер і буде за ними доглядати. Він дотримуватиметься обіцянки, яку дав Алісі. Якщо він так зробить, тоді не помре. Бог не дасть йому померти від отруєння талієм у той час, як він глядітиме двох малих дітей.

А тепер Доді Сендерс з Ейнджі Маккейн дефілювали парковкою, обидві в коротких спідничках чірлідерок і светрах із великими W міллівських «Вайлдкетс» на грудях. Помітили, що він за ними назирає, і почали вертіти стегнами, задерши спіднички. Їхні обличчя набрякли гниттям. Вони скандували: «Відчиняй мерщій комору! Знову трахнемось ми скоро! Гайда… КОМАНДА!»

Джуніор заплющив очі. Розплющив. Його подружки зникли. Чергова галюцинація, як і той вовк. Щодо дівчат у позі 69 він не почувався таким упевненим.

А може, думав він, йому зовсім і не треба забирати дітей на озеро. Це доволі далеченько від міста. Може, він замість того забере їх до комори Маккейнів. Це близько. І там повно їжі.

І ще, звичайно, там темрява.

– Я піклуватимусь про вас, дітки, – промовив Джуніор. – Зі мною ви будете в безпеці. Тільки‑но Барбі стане мертвим, розвалиться вся змова.

Невдовзі він притулився лобом до шибки, а вже тоді нарешті й сам заснув.

Хай срака в Генріети Клевард і не була зламана, а лише побита, боліла вона, мов та гаспидська паразитка – у вісімдесят чотири роки, як з'ясувала Генріета, будь‑який розлад в організмі заявляє про себе гаспидським болем, – тож спершу ця пані подумала, що це саме срака розбудила її на світанку того вівторка. Проте скидалося на те, що парацетамол, який вона прийняла о третій ранку, все ще діяв. До того ж вона знайшла подушку‑бублик свого покійного чоловіка (Джон Клевард страждав на геморой) і ця штука теж допомагала їй значною мірою. Ні, розбудило її щось інше, і скоро по тому, як прокинулася, вона зрозуміла причину.

Вив Бадді, ірландський сетер Фріменів. Бадді, котрий до того ніколи не вив. Він був найвихованішим псом на всій Бетл‑стрит, короткій вуличці, що йшла одразу після під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел. Натомість генератор Фріменів мовчав. Генріета подумала, що, либонь, саме це, а не виття пса, могло її розбудити. Бо минулого вечора якраз гудіння їхнього генератора допомогло їй поринути в сон. Їхній не належав до породи тих скреготливих чудовиськ, що викидають у повітря синій дим, генератор Фріменів видавав низьке, м'яке вурчання, яке дійсно діяло заспокійливо. Генріета гадала, що машина ця дорога, але Фрімени могли її собі дозволити. Вілл володів ексклюзивним у їхньому місті дилерським центром «Тойоти», право на відкриття якого колись так хотів отримати Великий Джим Ренні, і, хоча часи тепер для всіх автодилерів були не найкращі, Вілл завжди видавався винятком з правил. Тільки минулого року вони з Лоіс звели дуже красиву й елегантну надбудову над своїм домом.

Але це виття. Голос собаки звучав так, ніби йому було боляче. Поранений чи хворий звір ніколи б не залишився поза увагою таких людей, як Фрімени, вони мусили б відреагувати негайно… То чому ж цього не трапилось?

Генріета злізла з ліжка (трохи кривлячись, коли її гузно покидало втішливу ямку в поролоновому бублику) і підійшла до вікна. Вона цілком добре бачила верхній поверх будинку Фріменів, хоча світло надворі було сірим, мертвотним, а не ясно‑різким, як годилося б для ранку наприкінці жовтня. Зі свого місця біля вікна вона ще краще чула Бадді, але не бачила, щоб хоч хтось там рухався. Будинок залишався геть темним, у жодному вікні не світилося навіть найпростішого ліхтаря Коулмена. Вона було подумала, що вони могли кудись поїхати, але обидві їхні машини стояли на під'їзній алеї. Та й взагалі, куди тепер тут можна поїхати?

Бадді не переставав вити.

Генріета накинула домашній халат, взула капці й вийшла надвір. Стоячи вже на тротуарі, вона побачила машину, що під'їжджала. У ній сидів Даглас Твічел, котрий, звісно ж, прямував до лікарні. Він вийшов із машини з пластиковим кавовим стаканом, на якому був логотип «Троянди‑Шипшини», і вона побачила, які в нього припухлі очі.

– З вами все гаразд, місіс Клевард?

– Так, але щось із Фріменами негаразд. Чуєш оце?

– Авжеж.

– Атож, значить, і вони мусили б. Машини їхні стоять тут, то чому вони не реагують?

– Я піду погляну. – Твіч відсьорбнув кави й поставив стакан на капот свого авто. – Ви постійте тут.

– Дурниці, – заперечила Генріета Клевард.

Вони пройшли ярдів із двадцять тротуаром, а потім по під'їзній алеї Фріменів. А пес усе вив і вив. Від цього звуку в Генріети, незважаючи на в'яле вранішнє тепло, морозом бралася шкіра.

– Повітря якесь гидотне, – промовила вона. – Тхне, як було в Рамфорді[395], коли я тільки вийшла заміж і всі папірні ще працювали. Недобре це для людей.

Твіч крекнув і подзвонив Фріменам. Не діждавши ніякої відповіді, він спершу постукав, а потім уже почав і грюкати в двері.

– Спробуй, мо', вони незамкнуті, – порадила Генріета.

– Я не певен, що мені варто це…

– Ото ще вигадки. – Вона відштовхнула його і взялася за клямку. Та повернулася. Вона прочинила двері. Дім за дверима був сповнений тиші й глибоких передсвітанкових тіней. – Віллє? – погукала Генріета. – Лоіс? Ви вдома?

Не відповів ніхто, лише виття так і лунало.

– Собака на задньому дворі, – сказав Твіч.

Швидше було б пройти туди навпростець через будинок, але ні йому, ні їй цього не хотілося, тож вони вирушили по під'їзній алеї, а далі критою галереєю між будинком і гаражем, у якому Вілл тримав не машини, а свої іграшки: пару снігомобілів, всюдихід‑квадроцикл та два мотоцикли – позашляховик «Ямаха» і турер «Хонда Золоте Крило».

Задній двір Фріменів оточувала непроглядно висока огорожа. Туди вела хвіртка в кінці галереї. Тільки‑но Твіч її прочинив, тієї ж миті на грудях у нього опинилося сімдесят фунтів ваги ошалілого ірландського сетера. Злякано крикнувши, Твіч задер руки, але пес не збирався його кусати; настрій у Бадді був однозначним: молю‑благаю‑рятуйте‑мене‑людоньки. Поклавши лапи на груди Твічу, вимазуючи грязюкою його останню чисту робочу сорочку, пес заходився обслинювати йому обличчя.

– Припини! – заволав Твіч і відштовхнув собаку. Бадді опинився долі, але тут же скочив назад і, залишаючи свіжі сліди лап на сорочці Твіча, знову почав шарувати йому лице своїм довгим рожевим язиком.

– Бадді, фу! – скомандувала Генріета, і пес умент присів на задні лапи, заскиглив, забігав очима, не знаючи, на кому з них зупинити погляд. Позаду нього почала поширюватися калюжа сечі.

– Місіс Клевард, щось тут недобре.

– Атож, – кивнула Генріета.

– Мабуть, вам краще залишитися з соба…

Генріета знову промовила своє «ото ще вигадки» і промаршувала на задній двір Фріменів, дозволивши Твічу сунути за нею в кільватері. Бадді скрадався позаду них – голова опущена, хвіст підібганий – і безутішно скиглив.

Їм відкрилося мощене кам'яною плиткою патіо з барбекю посередині. Мангал було акуратно накрито зеленим брезентовим чохлом з написом: КУХНЯ ЗАКРИТА. За ним, на краю галявини, стояв сосновий поміст. А на помості – джакузі Фріменів. Твіч вирішив, що високий паркан навкруг дворика було зведено спеціально, щоб їм можна було спокійно посидіти в джакузі голими, а то й полюбитися, якщо дуже закортить.

Вілл із Лоіс саме там і сиділи зараз, але часи їхніх любовних утіх минулися назавжди. На головах в обох були прозорі пластикові пакети. Пакети ці були стягнуті в них на шиях чи то шнурами, чи коричневими гумовими джгутами. Зсередини вони затуманилися, проте не так щоб дуже, не так, щоб Твіч не міг роздивитися їхні набрезклі обличчя. Між земними рештками Вілла і Лоіс Фріменів стояли на сосновій поличці пляшка віскі й маленький медичний флакончик.

– Стоп, – промовив він, сам не знаючи до кого звертається: до себе, чи до місіс Клевард, чи, може, до Бадді, котрий якраз знову розпочав своє сиротливе виття. Звісно, що не Фріменам він це сказав.

Генріета не зупинилась. Вона пішла просто до джакузі, з прямою, як у солдата, спиною піднялася на дві сходинки і подивилася в обличчя своїх абсолютно пристойних (і абсолютно нормальних, сказала б вона) сусідів, кинула оком на пляшку віскі, побачила, що це «Гленлівет»[396](відійшли вони принаймні стильно), а тоді вже підібрала флакончик з етикеткою Сімейної аптеки Сендерса.

– Ембіен чи лунеста?[397]– запитав пригнічено Твіч.

– Ембіен, – відповіла вона, вдячна вже за те, що її пересохлі гортань і рот спромоглися вимовити ці слова нормальним голосом. – Ліки виписані на неї. Хоча, гадаю, наостанок вона з ним поділилася.

– Там є якась записка?

– Тут нема, – відповіла Генріета. – Може, в будинку.

Але й там нічого не знайшлося, принаймні ніде на видних місцях, та й важко їм було уявити причину, яка б спонукала когось ховати таку річ, як передсмертна записка. Бадді слідував за ними з кімнати в кімнату, він не вив, лише тихесеньке скигління доносилось із глибини його горла.

– Мабуть, я заберу його додому, до себе, – мовила Генріета.

– Доведеться вам. Я не можу взяти його з собою до шпиталю. Я подзвоню Стюарту Бові, щоби приїхав і забрав… їх, – кивнув він великим пальцем собі за плече. У Твіча бурлило в шлунку, але не це було поганим; поганим було те, що депресія, котра прокралася в нього, потьмарила його зазвичай сонячну душу.

– Не розумію, навіщо їм здумалось це зробити, – промовила Генріета. – Звісно, якби ми вже цілий рік були просиділи під Куполом… чи навіть місяць… тоді так, можливо. Але менше від тижня? Не годиться стійким людям відповідати таким чином на неприємності.

Твічу здавалося, що він їх розуміє, але йому не хотілося казати про це Генріеті: попереду в них, либонь, той самий місяць, а то й рік. А може, ще більше. Без дощів, з дедалі меншими ресурсами і погіршенням повітря. Якщо найпотужніша технологічно країна в світі досі не спромоглася збагнути, що ж саме трапилося в Честер Міллі (не кажучи вже про вирішення проблеми), значить навряд чи це відбудеться скоро. Вілл Фрімен, мабуть, це зрозумів. А може, це була ідея Лоіс. Може, коли зупинився генератор, вона сказала: «Любий, давай це зробимо, поки вода в джакузі ще гаряча. Давай виберемося з‑під Купола, поки ми не голодуємо. Що ти на це скажеш? Посидимо наостанок у ванні та трохи вип'ємо на прощання».

– Може, це той літак підштовхнув їх до краю, – озвався Твіч. – Той ірландський лайнер, що врізався учора в Купол.

Генріета нічого не промовила на ці його слова, вона відхаркалась і сплюнула в кухонну раковину. Доволі шокуюча демонстрація неприйняття. Вони вийшли надвір.

– Будуть ще й інші люди, котрі так робитимуть, еге ж? – запитала вона, коли вони вже дійшли до кінця під'їзної алеї. – Бо подеколи самогубство просто витає в повітрі. Як вірус якогось грипу.

– Дехто вже встиг, – Твіч не знав, чи дійсно самогубство безболісне[398], як співається в тій пісні, але безумовно, за правильних обставин воно може бути заразливим. Напевне особливо заразливим, коли ситуація безпрецедентна, а в повітрі починає смердіти отак, як цього безвітряного, неприродно теплого ранку.

– Самогубці – боягузи, – заявила Генріета. – Це правило, в якому немає винятків, Дагласе.

Твіч, чий батько довго й важко помирав від затяжного раку шлунка, мав щодо цього сумніви, але нічого не сказав.

Генріета, уперши руки собі в кістляві коліна, нахилилася до Бадді. Той витягнув вгору шию, принюхуючись до неї.

– Ходімо, тут поряд, мій волохатий друже. У мене є три яєчка. Ти можеш їх з'їсти, поки вони не зіпсувалися.

Вона вже було вирушила, та потім знову обернулася до Твіча.

– Самогубці – це боягузи, – повторила вона, роблячи особливий наголос на кожному слові.

Виписавшись із «Кеті Рассел», Джим Ренні добре виспався у власному ліжку і прокинувся освіженим. Хоча він нізащо нікому в цьому не зізнався б, почасти причина полягала в тім, що вдома не було Джуніора.

Тепер, о восьмій, його чорний «Гаммер» стояв неподалік ресторану Розі (прямо перед пожежним гідрантом, та яка збіса різниця, пожежного департаменту наразі не існувало). Він снідав із Пітером Рендолфом, Мелом Ширлзом, Фредді Дейтоном і Картером Тібодо. Картер займав вже звичне їм обом місце по праву руку від Великого Джима. Цього ранку він мав при собі два пістолети: власний на стегні та нещодавно повернутий Ліндою «Беретта Таурус» у підпахвеній кобурі.

Квінтет займав баляндрасовий стіл у дальнім кутку ресторану, без усяких докорів сумління витуривши звідти завсідників. Розі до них не підходила, послала Енсона обслуговувати.

Великий Джим замовив три смажених яйця, подвійну порцію ковбаси і домашніх тостів, підсмажених на свинячому салі, як їх колись готувала його мати. Він пам'ятав, що йому рекомендовано скоротити споживання холестерину, але сьогодні хотів набратися якомога більше так потрібної йому зараз енергії. Не тільки сьогодні, він потребуватиме її ще кілька днів; а вже опісля все буде під контролем. Тоді він і займеться своїм холестерином (казка, якою він годував себе впродовж останніх десяти років).

– Де Бові? – запитав він у Картера. – Я бажав бачити цих клятих Бові тут, а вони де?

– Змушені були поїхати на Бетл‑стрит. Там містер і місіс Фрімен покінчили життя самогубством, – доповів Картер.

– Той нікчемаха себе уколошкав? – вигукнув Великий Джим. Кілька клієнтів, котрі гуртувались головно біля шинкваса, дивлячись Сі‑Ен‑Ен, озирнулись на нього, але тут же повідверталися. – Оце так добре! Я й на цент не здивований! – У голові йому майнуло, що дилерство «Тойоти» тепер буде легко прибрати до рук… Але навіщо воно йому? Набагато солодший шмат упав, йому просто в пелену: ціле місто. Він уже почав складати список надзвичайних декретів, які почне впроваджувати, щойно отримає надзвичайні повноваження. Це станеться вже сьогодні ввечері. Але попри все, він так багато років ненавидів того бичого сина Фрімена й оту його цицясту, чиє ім'я римується зі словом «п'ядь».

– Хлопці, вони з Лоіс зараз снідають на небесах, – він зробив паузу, а тоді вибухнув сміхом; не вельми політично, але незмога було стриматись. – У їдальні для прислуги, я не маю щодо цього сумнівів.

– Коли Бові вже туди приїхали, вони отримали ще дзвінок, – далі повідомляв Картер. – З ферми Дінсмора. Там теж самогубство.

– Хто? – спитав Рендолф. – Арлен?

– Ні. Його жінка. Шеллі.

Тут уже насправді стало трохи соромно.

– Давайте схилимо наші голови на хвилину, – промовив Великий Джим і простягнув уперед руки. За одну його руку взявся Картер, за другу Ширлз; підключилися Рендолф із Дейтоном.

– Обоже прошублагословибіднідуші, зарадиісусаамінь, – проторохтів Великий Джим і підняв голову. – Пітере, невеличка справа для тебе.

Пітер видобув записничок. Картерів нотатник уже лежав поряд із його тарілкою.

Хлопець усе більше й більше подобався Великому Джиму.

– Я знайшов пропалий пропан, – оголосив Великий Джим. – Він на РНГХ.

– Господи Ісусе! – вигукнув Рендолф. – Треба послати туди кілька вантажівок і привезти його до міста!

– Так, але не сьогодні, – сказав Великий Джим. – Завтра, коли всі зустрічатимуться зі своїми родичами. Я вже почав над цим працювати. Знову поїдуть Бові й Роджер, але нам також потрібно кілька офіцерів. Отже, ти, Фреде, і ти, Меле. Плюс, я гадаю, ще чоловік п'ять. Але без тебе, Картере, ти мені потрібен поряд.

– Навіщо потрібні копи, щоби забрати скількись там балонів із газом? – здивувався Рендолф.

– Ну, – почав Великий Джим, умочуючи шматочок смаженого хліба в яєчний жовток, – ця справа сягає нашого приятеля Дейла Барбари і його планів щодо дестабілізації міста. Там перебуває пара озброєних людей, котрі, схоже на те, охороняють якусь лабораторію з виробництва наркотиків. Я гадаю, Барбара започаткував її там задовго до того, як він з'явився тут особисто; все було дуже хитро сплановано. Один із тамтешніх охоронців – це Філ Буші.

– Той лузер, – пхекнув Рендолф.

– А другий, як мені не сумно це казати, Енді Сендерс.

Рендолф якраз наколював смажену картоплю. Загриміла виделка, випавши йому з пальців.

– Енді!?

– Отака печальна правда. Це Барбара затягнув його в той бізнес – я маю достовірні дані, але не питайте мене звідки, моє джерело потребує анонімності. – Великий Джим зітхнув, а вже тоді запхав просякнутий жовтком шматок смаженого хліба собі до пельки. Святий Боже, як же хороше він почувається цього ранку! – Я здогадуюсь, що Енді дуже потрібні були гроші. Я так розумію, що банк був уже за крок від того, щоб забрати в нього аптеку. Він ніколи не мав достатньо розуму для бізнесу.

– Та й для керування містом, – додав Фредді Дентон.

Зазвичай Великому Джимові вельми не подобалося, коли його перебивали підлеглі, але цього ранку йому подобалось усе.

– На жаль, це правда, – сказав він, далеко перехиляючись через стіл, наскільки йому це дозволяло барилкувате черево. – Вони з Буші обстріляли один ваговоз із тих, які я посилав туди вчора. Ущент попробивали передні колеса. То небезпечні нікчемахи.

– Озброєні наркоші, – промовив Рендолф. – Кошмар для поліції. Людям, які туди поїдуть, треба одягти жилети.

– Гарна ідея.

– І я не поставив би на те, що Енді викрутиться безпечно.

– Господь любить тебе, я знаю. Роби, що мусиш робити. Нам потрібен пропан. Місто аж плаче без нього, і я збираюсь оголосити сьогодні на зборах, що ми знайшли свіжі запаси.

– Містере Ренні, ви остаточно вирішили, що мені не можна туди поїхати? – спитав Картер.

– Я розумію, яке це для тебе розчарування, але ти мені завтра будеш потрібен, і не там, де в них відбуватиметься гулянка з родичами. І Рендолф, гадаю, також. Та хтось таки мусить координувати цю справу, яка напевне обернеться хріновертю. Нам треба докласти зусиль, щоб люди не подавили одне одного. Хоча без цього, радше за все, не обійдеться, бо люди не вміють пристойно поводитись. Краще наказати Твічелу підігнати туди санітарну машину.

Картер усе це записував.

Тим часом Великий Джим знову звернувся до Рендолфа. Із сумно видовженим обличчям.

– Мені неприємно це казати, Піте, але мій інформатор припускає, що Джуніор теж брав участь у діяльності тієї нарколабораторії.

– Джуніор? – витріщився Мел. – Та ні, тільки не Джуніор.

Великий Джим кивнув і витер собі сухі очі сподом долоні.

– Мені теж було важко в це повірити. Я не хочу в це вірити, але ж ви знаєте, що він зараз у лікарні?

Вони закивали головами.

– Передозування наркотиків, – прошепотів Ренні, нахиляючись ще нижче над столом. – Оце й є найімовірніше пояснення того, що з ним відбувається, – він випрямився, знову втупившись у Рендолфа. – Не намагайтеся заїжджати туди з головної дороги. Приблизно за милю східніше від станції є путівець…

– Я знаю ту просіку, – сказав Фредді. – Там колись була лісова ділянка, вона належала Нечупарі Сему Вердро, допоки банк її в нього не забрав. Гадаю, тепер уся та земля належить Святому Спасителю.

Великий Джим посміхнувся й кивнув, хоча в дійсності земля належала одній корпорації у Неваді, президентом якої був він сам.

– Під'їдете звідти, а потім підберетесь до станції ззаду. Там переважно старий густий ліс, тож проблем у вас не буде.

Задзвонив телефон Великого Джима. Він поглянув на дисплей, майже вже вирішив, що нехай виклик перемкнеться на голосову пошту, а потім передумав. Та що за тля? З таким відчуттям, як у нього цим ранком, послухати, як піниться Кокс, це буде чисте задоволення.

– Ренні слухає. Що вам потрібно, полковнику Кокс?

Він послухав, посмішка в нього трохи прив'яла.

– Звідки мені знати, що ви кажете правду?

– Він ще послухав, а потім, не попрощавшись, вимкнув телефон. Якусь хвилину сидів насуплений, переварюючи щойно почуте. Потім підняв голову і заговорив до Рендолфа.

– У нас є лічильник Ґайґера? Може, у протиатомному сховищі?

– Бігме, я не знаю. Ел Тіммонс, либонь, знає.

– Знайди його і хай пошукає.

– Це важливо? – спитав Рендолф, і одночасно з ним Картер. – Це радіація, бос?

– Непокоїтися нема про що, – відповів Великий Джим. – Як сказав би Джуніор, він просто намагається мене дуронути. Я цього певен. Але все'дно пошукайте той лічильник Ґайґера. Якщо він у нас є – і досі працює! – принесіть його мені.

– Окей, – сказав Рендолф, вигляд він мав зляканий.

Тепер Великий Джим уже шкодував, що не дав цьому дзвінку перемкнутися на голосову пошту. І не притримав язика за зубами. Ширлз такий, що може почати про це патякати, підуть чутки. Бігме, та й Рендолф точнісінько такий же теліпало. А це, либонь, усього лиш таким чином той мідноголовий нікчемаха намагався спаплюжити йому такий чудовий день. Найважливіший день його життя, можливо.

Фредді Дентон, бодай який він там мав розум, принаймні не забув про насущне питання.

– Містере Ренні, о котрій годині ви хочете, щоб ми вдарили на студію?

Великий Джим подумки пробігся по тому, що йому було відомо про графік Дня побачень, і усміхнувся. Усмішка вийшла натуральною, його трохи замаслений писок розтягнувся від щирого задоволення, показавши дрібні зуби.

– О дванадцятій. На той час усі якраз клепатимуть язиками на шосе 119 і місто стоятиме порожнє. Отже, ви атакуєте і викурите тих нікчемах, що сидять на нашому пропані, ополудні. Точно, як у якомусь старому доброму вестерні.

О чверть по одинадцятій того четверга на південь по шосе 119 котився фургон «Троянди‑Шипшини». Завтра тут усе буде забито автомобілями, повітря тхнутиме вихлопами, але сьогодні ця дорога була лячно порожня. За кермом перебувала особисто Розі.

Ерні Келверт їхав пасажиром. Між ними на капоті моторного відсіку примостилася Норрі, міцно стискаючи в руках свій скейтборд, усіяний наліпками з логотипами давно забутих панк‑гуртів на кшталт «Мертвих молочарів» чи «Шталаг‑17»[399].

– Повітря таке гидотне, – сказала Норрі.

– Це Престіл, любонько, – відгукнулася Розі. – Біля межі з Моттоном річка перетворилася на якесь велике смердюче болото. – Вона розуміла, що причина не тільки у випарах помираючої річки, але вголос нічого про це не сказала. Вони мусять дихати, тож нема їм сенсу переживати, що саме вони вдихають. – Ти балакала з матір'ю?

– Ага, – кивнула похмуро Норрі. – Вона приїде, але не в захваті від цієї ідеї.

– Вона привезе всі харчові запаси, які має, коли надійде час?

– Так, у багажнику нашої машини. – Норрі не уточнила, що першим чином Джоуні Келверт завантажить свої запаси пійла, харчі гратимуть другу скрипку. – А як нам бути з радіацією, Розі? Ми ж не можемо облямувати кожну машину, яка туди їхатиме, свинцевим полотном?

– Якщо хтось проїде там раз чи два, з ними все буде гаразд, – Розі особисто знайшла й прочитала інформацію на цю тему в інтернеті. Також вона дізналася, що безпека залежить від потужності випромінювання, але не вважала за потрібне бентежити їх відомостями про речі, проконтролювати які вони все одно не в змозі. – Важливо обмежувати час перебування під впливом… та Джо каже, що радіаційний пояс там неширокий.

– Мама Джої не захотіла їхати, – сказала Норрі.

Розі зітхнула. Вона про це знала. День побачень – неоднозначне благо. Він полегшує їм відхід, але ті з них, у кого є рідні по інший бік, так хочуть з ними побачитись. «А може, містер Макклечі програє в лотереї», – подумала вона.

Прямо попереду виднівся салон «Уживані автомобілі Джима Ренні», одразу за великим щитом з написом: «САМ СКОРИСТУЙСЯ Й КОЖНОМУ ПЕРЕКАЖИ – НАЙКРАЩЕ ОБСЛУГОВУЄ ВЕЛИКИЙ ДЖИМ! $АБЕ$ПЕЧИМО ГАРНИЙ КРЕДИТ!»

– Пам'ятайте… – почав Ерні.

– Знаю, – перебила Розі, – якщо там є хтось, я розвертаюся просто перед фасадом і їдемо назад до міста.

Але на стоянці біля бізнесу Ренні всі секції, позначені написами ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ були порожні, пустим також був демонстраційний зал, і на вхідних дверях на білій табличці висіло оголошення «ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ». Розі поспішно поїхала кругом, на зади салону. Тут рядами стояли легковики й вантажівки з цінниками та гаслами на їхніх лобових вікнах, типу: «ЦІННА РІЧ, ЧИСТЕНЬКА, ЯК СВИСТОК» та «НУМО, ОГЛЯНЬ МЕНЕ» (де літери «О» було промальовано у вигляді сексуальних дівочих очей з довгими віями). Тут містилися пошарпані бойові конячки стайні Великого Джима, нічого подібного до тих чистокровних кобил із Детройта або Німеччини, що красувалися перед фасадом. На дальньому кінці паркінгу, вишикувані під ланцюговою огорожею, що відмежовувала приватну територію Великого Джима від запаскудженої сміттям лісосмуги, стояв ряд фургонів, на деяких усе ще виднілися логотипи телефонної компанії AT &T.

– Ось вони, – промовив Ерні, сягаючи рукою позад свого сидіння й дістаючи довгу тонку металеву смужку.

– Це ж відмичка, – попри свої напружені нерви, здивувалася Розі. – Звідки в тебе відмичка, Ерні?

– Та це ще з того часу, як я працював у «Фуд‑Сіті». Ти б здивувалася, аби взнала, скільки людей замикають ключі у власних машинах.

– А як ти змусиш його завестись, дідуню? – спитала Норрі.

Ерні злегка всміхнувся:

– Щось придумаю. Зупини тут, Розі.

Він виліз із кабіни й подріботів до першого фургона, рухаючись, як для майже сімдесятирічного чоловіка, на диво проворно. Зазирнув у вікно, похитав головою і перейшов до наступного. Потім до третього, але в цього було спущене колесо. Після четвертого він озирнувся на Розі й показав їй великого пальця.

– Їдь, Розі. Вшивайтеся звідси.

Розі мала припущення, що Ерні не бажає, аби його внучка бачила, як він орудує відмичкою. Її це зворушило, і вона без зайвих розмов знову поїхала кругом до фасаду салону. І стала там.

– Нормально тобі тут, дівонько?

– Так, – відповіла Норрі, вилазячи з машини. – Якщо він не зможе завести той фургон, ми просто повернемося в місто пішки.

– Це ж майже три милі, він подужає таку відстань?

Обличчя Норрі мала бліде, але вона спромоглася на усмішку.

– Дідусь мене саму може геть зморити. Він щодня робить по чотири милі, каже, що таким чином змазка в суглобах оновлюється. Ви собі їдьте, поки ніхто сюди не під'їхав і вас не побачив.

– Ти хоробра дівчинка, – сказала Розі.

– Я не почуваюся хороброю.

– А хоробрі ніколи такими не почуваються.

Розі поїхала назад до міста. Норрі дивилася їй услід, поки вона не зникла з виду, а потім, ставши на свою дошку, почала робити ліниві ромби та рейли. Фасадний паркінг мав невеличкий ухил, тож їй доводилося трохи підганятися лише в один бік… хоча з тим напруженням, яке її переповнювало, вона гадала, що зможе проїхати на скейтборді звідси й аж до міського майдану на верхівку пагорба, навіть не захекавшись. Чорт, зараз вона, навіть аби гепнулася промежиною на дошку, нічого б не відчула. А якщо хтось сюди нагряне? Ну, вони з дідусем прийшли, бо він хотів подивитися, які є в продажу фургони. Вона просто чекає на нього, а потім вони підуть собі до міста. Дідусь любить гуляти пішки, всім це відомо. Змащує собі таким чином суглоби. От тільки Норрі гадала, що не заради цього він так багато ходить або не тільки через це. Його довгі прогулянки почалися після того, як бабуся почала все плутати (ніхто не промовляв уголос, що це хвороба Альцгаймера, хоча всі розуміли). Норрі гадала, що він таким чином виходжує свою журбу. Можливе таке? Вона гадала, що так. Вона знала, що, коли сама в скейт‑парку в Оксфорді з'їжджає на дошці по трубі з подвійним вигином, у ній нема місця ні на що, окрім радості та страху, і радість тоді панує в хаті. Страх никається десь у дальній комірчині.

Після короткого чекання, яке здалося довгим, з‑за рогу виїхав колишній фургон телефонної компанії, за кермом якого сидів дідусь. Підхопивши дошку під пахву, Норрі заскочила в кабіну. Перша в її житті поїздка на краденій машині.

– Дідуню, ти такий офігітельний, – повідала вона й поцілувала його.

Джо Макклечі прямував до кухні, де хотів дістати з неживого холодильника одну з останніх бляшанок яблучного соку, але тут почув, як його мати промовила: «Бамп», і завмер.

Він знав, що його батьки познайомились у коледжі, в університеті штату Мейн, і що тоді друзі Сема Макклечі називали його Бамп, але мама сама майже ніколи так його не називала, а коли таке траплялося, вона шарілася й сміялася так, ніби в цьому прізвиську був присутній якийсь непристойний підтекст[400]. Цього Джо не знав. Зате він знав, що якщо в неї це прохопилося – якщо таке зісковзнуло з язика – це означає, що вона збентежена.

Він наблизився до кухонних дверей. Вони були трохи відхилені, і він побачив там свою матір і Джекі Веттінгтон, котра була сьогодні вдягнена не в уніформу, а у вицвілі джинси й блузку. Вони б його теж побачили, аби підвели голови. Він зовсім не мав наміру підглядати; це було б зовсім не круто, особливо коли його мама така розстроєна, але наразі вони дивилися лише одна на одну. Жінки сиділи за кухонним столом, Джекі тримала долоні Клер у своїх долонях. Джо побачив, що очі в його матері зволожені, й відчув, що сам ось‑ось може заплакати.

– Вам не можна, – приговорювала Джекі. – Я розумію, як вам хочеться, але вам цього робити просто не можна. Нізащо, якщо сьогодні ввечері все піде так, як заплановано.

– Ну, можу я йому хоча б подзвонити і пояснити, чому мене там не буде? Або послати йому мейл! Я могла б це зробити!

Джекі похитала головою. Обличчя мала лагідне, але непоступливе.

– Він може прохопитися словом, і слово те може дійти до Ренні. Якщо Ренні щось учує в повітрі раніше, ніж ми звільнимо Барбі й Расті, для нас це обернеться суцільною катастрофою.

– Якщо я скажу йому, аби він нікому, нізащо…

– Послухайте мене, Клер, невже ви не розумієте? Ставки занадто високі. Життя двох людей. І наші також. – Вона зробила паузу. – Вашого сина.

Плечі Клер похилились, але знову розпрямились.

– Тоді забирайте Джо. Я прибуду після Дня побачень. Ренні не запідозрить мене; я зроду не знала Дейла Барбари, і з Расті я також не знайома, хіба що кивали одне одному, зустрівшись на вулиці. Я лікуюсь у доктора Гартвела в Касл Року.

– Але Джо знає Барбі, – терпляче пояснила Джекі. – Це Джо організовував пряму відеотрансляцію, коли Купол обстрілювали ракетами. І Великий Джим про це пам'ятає. Ви можете собі уявити, що він здатен посадовити вас у камеру й пресувати, допоки ви йому не розкажете, куди ми поділися?

– Ніколи! – відповіла Клер. – Я ніколи не викажу!

Джо увійшов до кухні. Клер витерла собі щоки, намагаючись посміхнутись.

– О, привіт, синку. А ми оце щойно балакали про День побачень і…

– Мам, він може на тебе не просто тиснути, – промовив Джо. – Він може тебе катувати.

Клер була шокована.

– Ох, на таке він не здатен. Я знаю, він негарна людина, але він виборний нашого міста, врешті‑решт, і…

– Він був виборним, – втрутилась Джекі. – А зараз він висувається на імператора. А говорити рано чи пізно починають усі. Невже вам хочеться, щоби Джо ховався десь і уявляв собі, як вам висмикують нігті?

– Припиніть! – скрикнула Клер. – Це жахливо.

Джекі не відпустила її руки, коли Клер хотіла їх звільнити.

– Ідеться про все або нічого, і для нічого вже запізно. Все перебуває в русі, і ми мусимо рухатись відповідно. Якби йшлося лише про втечу Барбари самотужки, без нашої допомоги, Великий Джим міг би з цим погодитись. Бо кожен диктатор потребує якогось лякайла. Але ж там не лише він, так? І це означає, що він намагатиметься знайти нас і знищити.

– Як би мені хотілося, щоб я ніколи в це не вплутувалася. Не ходила сама на ту зустріч, не дозволяла піти туди Джо.

– Але ми мусимо зупинити його! – заперечив Джо. – Містер Ренні намагається перетворити Честер Мілл на… ну розумієш, на поліцейську державу!

– Я нікого не здатна зупинити! – ледь не ридала вже Клер. – Я збіса усього лиш проста домогосподарка!

– Якщо вас це якось утішить, – сказала Джекі, – ви отримали квиток на цю подорож у ту саму мить, як діти знайшли ту коробочку.

– Ніяк мене це не втішить. Ніяк.

– У якомусь сенсі нам навіть щастить, – продовжувала Джекі. – Ми не затягнули в нашу справу забагато невинних людей, поки що принаймні.

– Ренні з його поліцейськими силами все одно нас знайдуть, – сказала Клер. – Хіба вам це не ясно? Скільки тут того міста?

– На той час, – посміхнулась Джекі безрадісно, – нас буде більше. Озброєних. І Ренні про це знатиме.

– Нам треба якомога швидше захопити радіостанцію, – сказав Джо. – Люди мусять почути іншу точку зору на події. Ми мусимо передавати в ефір правду.

– Джо, це збіса чудова ідея, – спалахнули очі в Джекі.

– Боже правий, – промовила Клер, затуляючи собі долонями обличчя.

Ерні причалив фургон телефонної компанії до вантажного дебаркадера Берпі. «Тепер я кримінальник, – думав він, – а моя дванадцятирічна онука моя спільниця. Чи їй уже тринадцять?» Та яка різниця; він не думав, що Джим Ренні поставився б до неї як до неповнолітньої, якби їх схопили.

Роммі прочинив задні двері, побачив, що це вони, і вийшов на дебаркадер із гвинтівками в обох руках.

– Були якісь проблеми?

– Гладенько, як по шовку, – відповів Ерні, вилазячи по сходах на дебаркадер. – На дорогах нікого. Є ще рушниці?

– Йо. Трішки. Усередині, за дверима. Ви теж допомагайте, міс Норрі.

Норрі підхопила пару рушниць і передала їх у руки дідусеві, котрий поклав їх у кузов фургона. Роммі викотив на дебаркадер візок. У ньому лежало з десяток рулонів свинцевого полотна.

– Нам не тгеба їхь зараз розгортати, – сказав він. – Я тільки відріжу кілька шматків для вікон. А щит на лобове скло ми зробимо, коли вже під'їдемо туди. Залишимо щілину для прозору, як у старому танку «Шерман»[401], і покотимося прямо вгору, ми. Норрі, поки ми з Ерні пораємосься тут, спробуй, чи ти зможеш викотити інший візок звідтіля. Коли не зможеш, покинь його там, ми потім його заберемо.

Інший візок було навантажено картонними ящиками з харчами, здебільшого там були бляшанки або пакети концентратів для туристів. Один із ящиків був ущент напханий конвертиками з дисконтними розчинними напоями. Візок виявився важким, та варто було їй його попхати, як той покотився далі легко. Інша справа зупинити; якби не Роммі, котрий кинувся від кузова фургона з простягнутими руками, візок би напевне перекинувся з дебаркадера.

Ерні закінчив блокувати маленькі задні віконця краденого фургона відрізами свинцевого полотна, які трималися там завдяки нещадному використанню клейкої стрічки. Тепер він витер собі лоба і сказав:

– Це диявольськи ризикове діло, Берпі… Те, що ми задумали вирушати аж такою, збіса, колоною до саду Маккоя.

Роммі знизав плечима й почав завантажувати ящики з припасами, нагромаджуючи їх попід стінами, щоб середина фургона залишалася вільною для пасажирів, котрі, як вони сподівалися, з'являться пізніше. На спині його сорочки розросталося потове дерево.

– Ми можемо лиш надіятись, що великі збори нас прикриють, якщо робитимемо все жваво й по‑тихому. Вибір маємо небагатий.

– А Джулії й місіс Макклечі вистачить свинцю на вікна їхніх машин? – запитала Норрі.

– Йо. Після полудня. Я їм допоможу. По тому вони мусять залишити свої машини тут, позаду магазину. Не можуть же вони кататися містом із завішаними свинцем вікнами, у людей родяться запитання, да.

– А ваш «Ескалейд»[402]? – спитав Ерні. – Він заковтне решту припасів і не подавиться. Ваша дружина може підігнати його сю…

– Міша не поїде, – сказав Роммі. – Не бажає мати нічого спільного з цим, вона. Я прохав, по‑всякому, хіба лиш навколішках не молив, але для неї це було все одно, якби я вив вітром, що гасає навкруг дому. Наскільки сильно я можу здогадуватися, це тому, що я розповідав їй не більше за те, що вона й так уже знала… хоча там зовсім небагато, це не вбереже її від лиха, якщо Ренні на неї напосяде. Але вона не хоче цього визнавати, сама.

– Чому ні? – спитала Норрі з розширеним очима, второпавши, що це її запитання, мабуть, негідне, тільки після того, як ці слова вже скотилися їй з язика, й дідусь насупився.

– Бо вона отака‑от уперта, любонько. Я їй пояснював, що її можуть образити. «Най тільки спробують», – відповіла вона. Вуаля, така моя Міша. Чорт. Якщо мені дасться шанс пізніше, я проберусь згори сюди, подивлюся, чи не передумала вона. Кажуть, це такий жіночий привілей. Нумо, давай завантажимо ще кілька ящиків. Тільки не заставте ними рушниці, Ерні. Нам вони можуть знадобитися.

– Я сам собі повірити не можу, що втягнув тебе в це, дитинко, – промовив Ерні.

– Все гаразд, дідуню. Мені більш не сподобалось би бути невтягнутою, ніж навпаки.

І ось це принаймні було щирою правдою.

БРЯЗЬ. Тиша.

БРЯЗЬ. Тиша.

БРЯЗЬ. Тиша.

Схрестивши ноги, Оллі Дінсмор сидів за чотири фути від Купола, а поряд з ним стояв його бойскаутський рюкзак. Рюкзак був повний каменів, які він назбирав у палісаднику… рюкзак був, правду кажучи, такий повний, що Оллі сюди радше приволікся, ніж прийшов, побоюючись, що брезент на дні прорветься і виваляться всі його боєприпаси. Але рюкзак витримав і хлопець теж. Він вибрав черговий камінь – гладенький, гарно відполірований якимсь із прадавніх льодовиків – і замашно метнув його в Купол, де камінь вдарився немов об чисте повітря й відскочив назад. Він його підібрав і пожбурив знову.

БРЯЗЬ. Тиша.

Купол має одну принадливу якість, думав хлопець. Хоч він і є причиною того, що померли його брат і мати, але, їй‑бо, одного заряду боєприпасів достатньо на цілий день.

«Кам'яні бумеранги», – подумав він і усміхнувся. Щиро усміхнувся, але на його надто схудлому обличчі ця посмішка виглядала дещо жахливою. Останнім часом він майже не їв і гадав, що їсти йому знову захочеться вельми нескоро. Почути постріл, а потім знайти на підлозі біля кухонного столу власну матір із задертою пеленою, коли з‑під сукні в неї видніються труси, а півголови відстрелено… такі враження аж ніяк не сприяють апетиту.

БРЯЗЬ. Тиша.

По інший бік Купола буяв розтривожений вулик; там виросло наметове містечко. Туди‑сюди пиряли джипи та ваговози і сотні осіб військового люду метушилися там під зливою команд і лайки їхніх начальників, промовлюваних часто на одному подихові.

На додаток до вже встановлених наметів там зараз напинали ще три довгих. На вкопаних перед ними щитах були написи: «1 ПУНКТ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВІДВІДУВАЧІВ», «2 ПУНКТ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВІДВІДУВАЧІВ» та «ПУНКТ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ». А знак перед іншим, ще довшим наметом повідомляв: «ЛЕГКІ ЗАКУСКИ Й НАПОЇ». Невдовзі по тому, як Оллі сів і почав шпурляти камінці в Купол, прибули ще два ваговози, на платформах яких приїхали туалетні кабінки. Тепер ці сральники вже стояли привітними голубими рядами доволі віддалік від ареалу, вздовж якого розташуються й балакатимуть рідні з рідними, бачачи одне одного, але не в змозі торкнутись.

Те, що вихлюпнулося з голови його матері, було схожим на запліснявіле варення, але чого не міг зрозуміти Оллі: навіщо вона зробила це таким чином і в тому місці? Чому саме там, де вони зазвичай їли всі разом? Чи вона так уже була знетямилась, що не усвідомлювала, що в неї є ще й інший син, котрий, либонь, знову там їстиме (якщо до того не заморить себе голодом), але ніколи не зможе забути жаху споглядання того, що лежало на підлозі?

«Йо, – подумав він. – Таки‑так, зовсім знетямилась. Бо Рорі завжди був її улюбленцем, її мазунчиком. Вона про мене майже не згадувала, хіба що коли я забував нагодувати корів або почистити хліви, поки вони на пасовищі. Або якщо я приносив додому оцінку D в табелі. Бо той ніколи не приносив нічого іншого, окрім як А».

Він кинув камінь.

БРЯЗЬ. Тиша.

Кілька армійських хлопців ладнали ще пару додаткових щитів біля самого Купола. Той, що можна було прочитати з боку Мілла, повідомляв:

УВАГА!

Дата добавления: 2015-09-02