МУРАШКИ 4 страница

Вона поспішила через вітальню, приймаючи вираз обличчя, який, як вона сподівалася, випромінює тривогу, і відчинила двері. Картер стояв на килимку з написом ПРОСИМО ДО ГОСПОДИ і вже підняв руку, щоби постукати. Їй довелося на нього дивитися знизу вгору; в ній самій було зросту під метр вісімдесят, але він був на цілих півфута вищим.

– Ти диви яка, – усміхнувся Тібодо. – Ще й пів на восьму не пробило, а вона вся сяє, сповнена енергії.

Насправді йому було не до сміху, ранок видався непродуктивним. Проповідниця десь зникла, сучка газетниця також зникла, обидва її репортери, схоже, теж, а на додаток також і Розі Твічел щезла. Ресторан було відчинено, у закладі порядкував той хлопець Вілер, але на питання, де може перебувати Розі, він відповів, що не має поняття. Картер йому повірив. Енс Вілер був схожий на собаку, котрий забув, де закопав свою улюблену кістку. Судячи з жахливих запахів, що долітали з кухні, в готуванні їжі він теж не тямив. Картер обійшов «Троянду‑Шипшину» подивитися, чи стоїть там ресторанний фургон. Нема. Його це не здивувало.

Після ресторану він перевірив універмаг, спершу постукавши в передні двері, потім у задні, біля яких хтось із безтолкових робітників магазину залишив покрівельний матеріал для даху – бери хто захоче й неси собі геть. А втім, якщо подумати, хто стане морочити собі голову покрівельним полотном у місті, де більше не йде дощ?

Картер гадав, що в Еверетів теж виявиться порожня нора, пішов сюди лише заради того, щоб потім мати можливість відрапортувати босу, що виконав усі його інструкції до останнього пункту, але, вже підходячи до будинку, почув голоси дітей, які долітали з заднього двору. І її машина стояла на місці. Саме її машина, без усякого сумніву; на приладовій панелі він побачив портативну мигалку. Бос казав про помірне поводження, але, оскільки Лінда Еверет виявилась єдиною, кого він знайшов, Картер вирішив, що може додати до тієї міри трохи жорсткості. Сподобається це комусь чи ні – а їй самій це явно не сподобається – ця Еверет мусить відповісти й за себе, і за тих, кого йому не вдалося розшукати. Проте не встиг він розкрити рота, як вона сама забалакала. І не просто заговорила, а й вхопила його за руку, буквально затягнула до хати.

– Ви знайшли його? Прошу, Картере, з Расті все гаразд? Якщо, боронь Боже… – вона відпустила його руку. – Якщо, боронь Боже, з ним щось трапилось, говоріть тихіше, діти поряд, надворі, вони вже й так посмучені, я не хочу, щоб вони ще більше хвилювалися.

Картер пройшов повз неї до кухні і подивився крізь вікно над мийкою.

– А що це той хіпі‑доктор тут робить?

– Він привів дітей, якими опікується. Каро повела їх на збори вчора і… ну, ви самі знаєте, що там з нею скоїлося.

Такої скорострільної балачки Картер очікував від неї почути найменше. Вона, либонь, нічого не знає. Той факт, що вчора ввечері вона була на зборах, а сьогодні вранці ще залишається тут, вочевидь говорить на користь такого припущення. А може, вона просто намагається збити його з пантелику. Робить, як то кажуть, випереджальний наїзд. Цілком може бути, вона тямовита. Це ясно, достатньо лиш поглянути на неї. А також доволі миловидна, як для підстаркуватої бейбі.

– Ви знайшли його? Барбара його не… – їй легко вдалося підпустити тремтіння собі в голос. – Барбара його не скривдив? Підранив і десь покинув? Ви можете сказати мені правду.

Він обернувся до неї, злегка усміхаючись у розрідженому світлі, що линуло крізь вікно.

– Спершу ви.

– Що?

– Спершу ви, я сказав. Ви мені скажіть правду.

– Я знаю лише те, що він зник, – вона дозволила своїм плечам зіщулитись. – І ви не знаєте, куди він дівся. Я бачу, що не знаєте. А якщо Барбара його убив? Якщо він уже його у…

Картер обхопив її руками, крутонув, як крутонув би партнерку в кантрі‑танці, і завернув їй руку за спину, аж у плечі в неї хруснуло. Це було зроблено з такою шаленою, надлюдською швидкістю, що вона не могла собі уявити, ніби думка про цей рух прийшла йому в голову раніше, ніж він його виконав.

«Він знає! Він знає і зараз почне мене катувати! Катуватиме, аж поки я все не розкажу».

Він гаряче дихав їй у вухо. А коли заговорив, її щоці стало лоскотно від дряпання його щетини і Лінда вся затремтіла.

– Не жени гонщику, мамуню, – шепнув він ледь чутно. – Ви з Веттінгтон завжди були нерозлийвода – стегно до стегна, цицька до цицьки. І тепер ти хочеш мені сказати, ти не знала, що вона збирається виручати твого чоловіка?

Він ще вище підсмикнув її руку, і Лінді довелося закусити губу, щоб подавити зойк. Діти були поряд, Дженні гукала через плече Терстону, щоб той розхитував їх дужче. Якщо вони почують крик з будинку…

– Якби вона мені сказала, я розказала б Рендолфу, – віддихнула вона. – Невже ви думаєте, що я дозволила б ризикувати життям Расті, коли він ні в чому не винен?

– Винен він у багато чому. Погрожував не дати ліків босу, якщо той не піде у відставку. Блядьський шантажист. Я сам це чув. – Він знову підсмикнув їй руку. Вона дозволила собі неголосний стогін. – Маєш щось сказати з цього приводу? Га, мамуню?

– Може, це й правда. Я його особисто не бачила, не балакала з ним, звідки мені про це знати? Але все одно він єдиний, хто найбільше схожий на справжнього лікаря з усіх, кого ми наразі маємо в місті. Ренні ніколи його б не стратив, Барбі так, можливо, але не Расті. Я це розуміла, і ви мусили б розуміти це. А тепер відпустіть мене.

Він її мало не відпустив. Все ліпилося докупи. Та раптом йому зринула краща думка і він підштовхнув її до мийки.

– Нахились, мамуню.

– Ні!

Він знову шарпонув угору її руку. Відчуття було таке, наче та ось‑ось вивернеться з плечового суглоба.

– Нахиляйся. Уяви, що миєш своє гарне біляве волосся.

– Ліндо? – погукав Терсі. – Як ви там?

«Господи, хоч би він не запитав, чи зібрала я вже харчі. Прошу, Господи, вбережи нас від цього».

А слідом її прохромила інша думка: «Де дитячі валізки? Дівчатка вже були спакували кожна собі дорожню валізку. А якщо вони складені у вітальні?»

– Відповідай йому, скажи, що в тебе все гаразд, – наказав Картер. – Нам же не потрібен тут цей хіпі. Чи діти. Авжеж?

Боже, ні. Але де ж вони поставили свої валізки?

– Нормально! – гукнула вона.

– Скоро вже? – перепитав Терстон.

«Ох, Терсі, замовкни».

– Ще п'ять хвилин.

Терстон хвильку постояв з таким виразом, ніби хотів ще про щось запитати, але потім знову взявся гойдати дівчаток.

– Добре впоралась. – Тепер Картер навалився на неї, у нього встав. Вона відчула його задом крізь тканину джинсів. За відчуттям, той був великий, як розсувний ключ. Та раптом Картер відступився.

– Скоро що?

Вона ледь не сказала «готувати сніданок», але брудні тарілки лежали в мийці. На довгу мить її розум засліпило оглушливою порожнечею, і вона навіть мало не благала, щоб він знову притиснувся до неї своїм кілком, бо, коли в чоловіків вмикаються їхні менші голівки, великі вимикаються на профілактику.

Натомість він знову шарпонув її руку.

– Кажи мені, мамуню. Порадуй татуся.

– Печиво! – віддихнула вона. – Я їм пообіцяла зробити печиво. Діти просили!

– Печиво без електрики, – гмикнув він. – Кращий жарт тижня.

– Це те печиво, яке не треба пекти! Зазирни в комірчину, ти, сучий сину!

Якби зазирнув, він дійсно побачив би там на полиці коробку з сумішшю для швидкого приготування вівсяного печива. Але, подивившись униз, також побачив би напаковані припасами торби. Скоріш за все, так би він і зробив, якби йому впало в око, скільки в коморі зовсім пустих або напівпорожніх полиць.

– Ти не знаєш, де він. – Знову Картер навалився на неї зі своєю ерекцією. Вона цього вже майже не відчувала через пульсуючий біль у плечі. – Так ти запевняєш.

– Так, я думала, це ти знаєш. Думала, ти прийшов до мене повідомити, що його поранено або вби…

– А я думаю, твоя гарнюня кругла срака бреше. – Руку їй підсмикнуло ще вище, біль став зовсім скаженим, потреба закричати нестерпною. Але якось вона утрималася.

– Я гадаю, ти багато чого знаєш, мамуню. І якщо мені зараз не розкажеш, я виверну тобі руку з суглоба. Останній раз питаю. Де він?

Лінда змирилася з тим, що їй зараз буде вивихнуто руку. А може, й обидві. Питання в тім, чи втримається вона, не закричить, бо інакше сюди прибіжить Терстон і обидві Джей‑Джей. З понурою головою, з волоссям, звисаючим у раковину, вона промовила:

– Моя срака. Чом би тобі її не поцілувати, довбаний виблядку? Може, вона розтулиться й скаже тобі «привіт».

Замість того, щоб виламати їй руку, Картер розсміявся. Гарно сказонула. І він їй повірив. Вона б ніколи не наважилася говорити з ним таким тоном, якби не казала правду. От лишень, якби вона тільки була не в «Лівайсі». Трахнути її, можливо, все одно не вигоріло б, але якби на ній була спідниця, він міг би наблизитися до цього впритул. А попри те, сухотерка теж не найгірший спосіб розпочати День побачень, хай навіть не об м'якенькі трусики, а об цупкий джинсовий котон.

– Не смикайся і тримай язика на припоні, – шепнув він. – Тоді зможеш залишитися ціла, непопсована.

Вона почула брязк його пряжки і рипіння зіпера. Тоді об неї почало тертися те саме, що й перед тим, тільки тепер між ними було набагато менше тканини. Десь у закуті мозку її втішала радість від того, що вона одягла сьогодні майже зовсім нові джинси; Лінда мала надію, він об них натре собі добрячу вавку.

«Аби лиш тільки Джей‑Джей не забігли до хати, не побачили мене отак».

Раптом він притиснувся до неї сильніше, твердіше. Рукою, якою не викручував її руку, вхопив її за груди.

– Оу‑воу, мамуню, – промурмотів він. – Хай‑хай, давай‑манай.

Вона відчула його спазматичне смикання, а вологості, що зазвичай слідує за ним, як день за ніччю – ні. Джинси, слава Богу, для цього були занадто щільні. За якусь мить після цього нарешті попустило її завернуту за спину руку. Вона могла б заплакати від полегшення, але стерпіла. Не мусила. Обернулася. Він уже застібав на собі ремінь.

– М'ать, тобі варто перевдягти джинси, перш ніж печивом займатися. Я б на твоїм місці так і зробив. – Він знизав плечима. – Та хтозна, мо', тобі так більше подобається. Як кому до смаку.

– Це ви так тепер підтримуєте правопорядок? Так ваш бос тепер наказує вам охороняти законність?

– Він людина крупна, здебільшого по загальних питаннях. – Картер обернувся до комори, і її засапане серце ледь не зупинилося. Потім він поглянув на свій годинник і ще раз підсмикнув зіпер. – Подзвониш містеру Ренні або мені, якщо твій чоловік намалюється. Так буде найкраще, повір мені. Якщо не повідомиш, а я взнаю, наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей. Публіка мені не завадить.

– Забирайся звідси, поки вони не прийшли.

– Скажи «будь ласка», мамуню.

Їй заціпило горло, але вона зрозуміла, що Терстон ось‑ось знову її погукає, і пересилила себе:

– Будь ласка.

Він рушив до дверей, але, зазирнувши до вітальні, зупинився. Побачив маленькі валізки. Вона не мала в цьому сумнівів.

Але він дещо інше мав на думці.

– І поверни мигалку, я бачив її в твоїй машині. Якщо забула, я тобі нагадую: з поліції тебе звільнено.

Коли через хвилину в дім зайшов Терстон з дітьми, вона була нагорі. Першим чином зайшла до дитячої кімнати. Їхні валізки лежали на ліжках. З одної стирчав ведмедик Джуді.

– Агов, дітки, – весело гукнула вона на нижній поверх. Toujours gai [434], ось вона яка. – Погортайте поки що книжечки, там є з картинками, я спущуся за хвильку!

До підніжжя сходів підійшов Терстон.

– Нам треба вже поспі… – Побачив її лице й осікся. Вона покликала його кивком.

– Мамо, – погукала її Дженні, – можна ми вип'ємо останню «Пепсі», якщо я з усіма поділюся?

У звичайний час і мови не могло б йти про содову так рано‑вранці, але тепер вона дозволила.

– Можна, тільки не обляпайтеся там.

Терсі піднявся до половини сходів.

– Що трапилось?

– Говоріть тихіше. Тут був коп. Картер Тібодо.

– Великий, високий, з широкими плечима?

– Так, він. Приходив мене допитувати…

Терсі зблід, і Лінда зрозуміла: він пригадав, що був гукнув їй з двору, вважаючи, що вона в хаті сама.

– Гадаю, у нас все гаразд, – сказала вона. – Але я хотіла б, щоб ви перевірили, чи він дійсно пішов. Він приходив пішки. Подивіться на вулиці й на задньому дворі за паркан зазирніть до наших сусідів Едмандсів. Мені треба перевдягти штани.

– Що він з вами робив?

– Нічого! – прошипіла вона. – Підіть переконайтеся, що він пішов, і якщо так, ми притьмом к чорту вшиваємося звідси.

Пайпер Ліббі відпустила коробочку й сіла тут же, дивлячись на місто з повними сліз очима. Вона думала про всі ті нічні молитви до Несьогосвітнього. Вона зрозуміла, що то було не що інше, як недотепний, школярський жарт, і той жарт, як тепер з'ясувалося, обернувся проти неї. Несьогосвітнє було поряд. От лишень воно було не Богом.

– Ви їх бачили?

Вона здригнулася. Поряд з нею стояла Норрі Келверт. Така стоншена на вигляд. Постаршала також, і Пайпер помітила, що дівчинка виросте гарною. Для хлопчаків, з якими товаришує, вона, либонь, уже красуня.

– Так, любонько, бачила.

– Значить, Барбі з Расті праві? Люди, котрі на нас роздивляються, це діти?

Пайпер замислилась: «Може, мале малого впізнає».

– Я не певна на всі сто відсотків, любонько. Спробуй сама.

– Йо? – поглянула на неї Норрі.

І Пайпер, сама не відаючи, на добре чи на зле робить, кивнула їй: «Так».

– Якщо я… ну, дивно поводитимуся, чи там щось таке, ви мене відтягнете?

– Так. Але не треба, якщо не хочеш. Не сприймай це як виклик.

Але для Норрі це був саме виклик. А ще їй було цікаво. Вона опустилась на коліна серед високої трави і міцно вхопилася з обох боків за коробочку. Її вмент пройняло. Голова Норрі відкинулась назад так різко, що аж Пайпер почула, як з кістяним тріском хруснули шийні хребці дівчинки. Вона хотіла було її вхопити, але тут же опустила руки, побачивши, що Норрі розслабилась. Підборіддям вона вперлася собі в груди, а очі, котрі заплющились, коли її пронизало шоком, знову розплющилися. Затуманені, нетутешні.

– Навіщо ви це робите? – промовила вона. – Навіщо?

По руках у Пайпер побігли мурашки.

– Скажіть мені! – з ока в Норрі викотилася сльозинка, впала на коробочку, зашипіла і випарувалась. – Скажіть!

Потягнулася тиша. Вона здалася дуже довгою. А потім дівчинка відірвалася і похилилася назад, поки не вперлася сідницями собі в п'ятки.

– Діти.

– Точно?

– Точно. Скільки їх там – сказати не можу. Там усе змінюється. На них шкіряні шоломи. Вони лихословлять. На них спеціальні окуляри і вони крізь них дивляться в свою коробочку. Тільки їхня схожа на телевізор. Вони бачать повсюди, по всьому місту.

– Як ти це взнала?

Норрі безпорадно похитала головою.

– Сама не знаю, тільки знаю, що це правда. Вони погані діти, з лихослівними, брудними балачками. Я ні за що більше не доторкнуся до цієї штуки. Мене немов у грязюці викачали, – почала вона плакати.

Пайпер обняла дівчинку.

– Коли ти питала їх, навіщо вони це роблять, вони тобі щось відповіли?

– Нічого.

– А вони тебе чули, як ти гадаєш?

– Чули. Просто їм байдуже.

З‑за їхніх спин почулося рівномірне, пульсуюче молотіння, воно гучнішало. З півночі, ледь не торкаючись верхівок дерев на боці ТР‑90, наближалися два транспортних гелікоптери.

– Навіщо вони так наближаються до Купола, вони ж можуть розбитися, як той літак! – скрикнула Норрі.

Вертушки не розбились. Досягши визначеної безпечною для польотів відстані двох миль, вони почали знижуватися.

Кокс розказав Барбі про стару покинуту дорогу, що вела від саду Маккоя до межі з ТР‑90, і висловив думку, що вона ще годиться для проїзду. Тієї п'ятниці, десь о сьомій тридцять ранку Барбі, Расті, Роммі, Джулія і Піт Фрімен вирушили по ній машиною. Барбі вірив Коксу, але не настільки, щоб цілком довіряти знімкам старого, розбитого тракторами й ваговозами путівця, зробленим з висоти двісті миль, тому вони взяли фургон, украдений Ерні Келвертом зі стоянки Великого Джима Ренні. Цієї машини, якщо вона десь застрягне, Барбі був цілком не проти здихатись. Піт був без камери; його цифровий «Нікон» перестав працювати після того, як він наблизився до коробочки.

– Неземляни не люблять папараці, братику, – усміхнувся Барбі. Він гадав, що зауваження прозвучить скромним жартом, але, коли йшлося про його фотоапаратуру, Піт геть втрачав почуття гумору.

Колишній фургон телефонної компанії довіз їх до Купола і тепер вони всі вп'ятьох дивилися, як два великих CH‑47 кривуляють на посадку до густо порослого травою лугу на території ТР‑90. Ґрунтова дорога продовжувалася аж туди, і ротори «Чінуків» здіймали величезні хмари куряви. Барбі і решта прикривали собі очі долонями, але інстинкт виявився зайвим, непотрібним наразі; пилюка досягала тільки Купола, а гам уже розліталася навсібіч.

Вертольоти приземлялись із повільною грацією обважнілих леді, що намагаються вмостити свої завеликі сідниці в театральні крісла. Барбі почув скажене вжжжііі металу по валуну, і той гелікоптер, що був зліва, відринув футів на тридцять вбік, перш ніж спробувати сісти знову.

Хтось виплигнув з люка першого гвинтокрила і поспішив крізь хмару здійнятої пилюки й дрібних камінчиків, роздратовано відмахуючись. Барбі будь‑де впізнав би діловиту ходу цієї схожої на пожежний гідрант фігури. Наблизившись, Кокс повівся, немов сліпець у персональній темряві: витягнув уперед руку, намацуючи перепону. А потім витер на ній пил зі свого боку.

– Приємно бачити вас дихаючим повітрям свободи, полковнику Барбара.

– Так, сер.

Кокс перевів погляд.

– Вітаю, міс Шамвей. Вітаю вас усіх, друзі Барбари. Я хочу почути все, але все мусить діятися швидко, у мене призначено невеличку циркову виставу на іншому боці міста, і мені не хотілося б туди запізнитись.

Кокс кивнув пальцем собі за плече, де вже почалося розвантаження: кілька десятків вентиляторів «Ер Макс» і генератори до них. Великі, з полегшенням подумав Барбі, того типу, що ними сушать тенісні корти й іподромні доріжки після сильних злив. Кожен болтами прикручено до власної пересувної двохколісної платформи. Генератори на вигляд були щонайбільше двадцятисильними. Він сподівався, що вони потягнуть.

– Спершу я хотів би почути від вас запевнення, що в цих штуках не виникне необхідності.

– Напевне я не знаю, – відповів Барбі. – Проте боюся, що вони можуть знадобитися. Можливо, вам варто було б поставити ще цих штуковин там, де шосе 119, де мешканці міста зустрічатимуться з родичами.

– Увечері, – сказав Кокс. – Раніше нам ніяк не впоратись.

– Візьміть частину цих, – запропонував Расті. – Якщо нам знадобляться геть усі з них, це означатиме, що ми по вуха в лайні.

– Неможливо, синку, інша справа, якби ми могли пролетіти навпростець через Честер Мілл, але, якби це було можливо, в них не було б потреби, правда? До того ж монтувати лінію потужних вентиляторів з генераторами в такому місці, де зійдуться люди, лише на зле справі. Ніхто нічого не чутиме. Ці малюки так ревуть. – Він поглянув на свій годинник. – Ну, починаймо, розказуйте мені, скільки встигнете за п'ятнадцять хвилин.

Дата добавления: 2015-09-02