Гелловін надходить рано 1 страница

О чверть на восьму мінівен Лінди Еверет «Хонда Одіссей Зелений»[435]підкотив до вантажного дебаркадера позаду універсального магазину Берпі. Терсі їхав поряд з водієм. Діти (незвично притихлі для малечі, що вирушила в пригодницьку подорож) сиділи позаду. Ейден обнімав за шию Одрі. Собака, певне, відчуваючи пригніченість хлопчика, ставився до цього терпляче.

Попри три пігулки аспірину, плече в Лінди все ще нило, до того ж вона не могла викинути з пам'яті лице Картера Тібодо. І його запаху: суміш поту й одеколону. Вона все ще очікувала, що він раптом може об'явитися позаду в поліцейському «крузері», блокуючи можливість утечі. «Наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей».

Він на це здатен. Він такий. Тож поки їй не вдасться вибратися геть із міста, вона страшенно воліла витримувати між собою й новим П'ятницею Джима Ренні якомога більшу дистанцію.

– Хапайте цілий рулон і ножиці для металу, – сказала вона Терстону, – вони під отим молочним ящиком. Расті мені сказав.

Терстон вже був прочинив двері, але тепер затримався.

– Я цього не можу зробити. Що, як вони ще комусь знадобляться?

Вона не збиралася сперечатися; в такому разі вона б просто заверещала, перелякавши дітей.

– Беріть, що хочете. Тільки швидше. Ми тут як у пастці.

– Я постараюсь.

Проте здавалося, пройде ціла вічність, поки він настриже достатню кількість шматків свинцевого полотна, вона ледь утримувала себе, щоб не висунути голову з вікна машини, не запитати: чи він сам у собі виховав манери маніжної підстаркуватої леді, чи таким і народився?

«Прикуси язика. Він учора втратив кохану людину».

Авжеж, але якщо вони не поспішатимуть, вона може втратити все. Он вже й люди почали з'являтися на Мейн‑стрит, прямують на шосе 119, до молочної ферми Дінсмора, сподіваючись зайняти найкращі місця. Лінда здригалася кожного разу, як чувся голос крізь поліцейський гучномовець: «МАШИНАМИ ЗАБОРОНЕНО РУХАТИСЬ ПО ЦЕТРАЛЬНІЙ ДОРОЗІ! ВСІ, ОКРІМ ІНВАЛІДІВ, МУСЯТЬ ІТИ ПІШКИ».

Тібодо меткий парубок, і щось він таки унюхав. Що, як він повернеться й побачить, що її машина зникла? Чи стане він її шукати? Тим часом Терсі продовжував відкушувати шматки свинцю від покрівельного рулона. Обернувся, вона вирішила, що він уже закінчив, але це він тільки прикидав на око розмір лобового скла. Знову почав різати. Вгризся у черговий шматок. Може, він спеціально намагається звести її з глузду? Дурна думка, але варто було їй зринути в голові, як позбутися її стало незмога.

Вона все ще переживала те відчуття, як Тібодо треться об її зад. Лоскотливий доторк його стояка. Пальці, що мнуть їй груди. Вона наказала собі не дивитися на те, що він залишив на сідницях її джинсів, коли їх знімала, але не змогла утриматись. Означення, що зросло в її мозку, було таким – чоловічі викидьки, і вона витримала коротку, огидливу боротьбу за те, щоби сніданок не покинув її шлунка. Що також подарувало б йому задоволення, якби він про це дізнався.

Піт стікав у неї з лоба.

– Мамо? – це Джуді мовила просто їй у вухо. Лінда аж підскочила, скрикнувши. – Вибач, я не хотіла тебе налякати. Можна мені чого‑небудь з'їсти?

– Не тепер.

– А чому там все говорять і говорять у гучномовець?

– Любонько, я не можу зараз з тобою балакати.

– У тебе депресія?

– Так. Невеличка. А зараз сиди тихо.

– А ми побачимо тата?

– Так. – «Якщо нас не схоплять, а мене ще й зґвалтують на ваших очах». – Сиди тихо тепер.

Нарешті Терсі вирушив до машини. Дякувати Богу за маленькі радощі. Він ніс квадратні і прямокутні шматки свинцевого полотна, яких, здавалося, могло вистачити для бронювання танка.

– Бачите? Не так вже й дов… ох, курва.

Діти захихотіли, у Лінди в мозку цей сміх перетворився на звук рашпіля.

– З вас четвертак[436]в лайливу кружку[437], містере Маршалл, – проказала Дженні.

Терсі здивовано дивився вниз. У нього з‑за пояса стирчали ножиці для металу.

– Я тільки покладу їх назад під молочний ящик…

Лінда вихопила в нього ножиці раніше, ніж він устиг закінчити, придушуючи миттєве бажання занурити їх по самі держаки в його хирляві груди – фантастична стриманість, подумала вона – і побігла сама, щоб покласти їх на місце.

Щойно вона це зробила, з‑за рогу вислизнула машина, заблокувавши їм виїзд на Вест‑стрит, єдиний шлях із цього глухого кута.

На верхівці міського пагорба, прямо під Y‑подібним перехрестям, де від Мейн‑стрит відгалужувалася Гайленд‑авеню, стояв, працюючи на холостих обертах, «Гаммер» Джима Ренні. Знизу доносились підсилені гучномовцями заклики до громадян залишати їхні автомобілі і йти далі пішки, якщо тільки вони не інваліди. Народ линув униз хідниками, чимало хто з рюкзаками на спинах. Великий Джим роздивлявся на них з тією довготерпеливою зневагою, що властива тільки доглядачам, котрі роблять свою роботу не з любові, а з обов'язку.

Ідучи проти течії, з'явився Картер Тібодо. Він стрімко крокував посеред дороги, час від часу відпихаючи когось геть зі свого шляху. Наблизився до «Гаммера», сів на пасажирське місце і змахнув рукою піт з лоба.

– Ти ба, як клімат‑контроль гарно працює. Ще й восьмої нема, а на вулиці вже, либонь, градусів сімдесят п'ять[438]. І повітря смердить, як загиджена попільниця. Звиняюся, бос.

– Який у тебе улов?

– Поганий. Я говорив з офіцером Еверет. Екс ‑офіцером Еверет. Решта накивали п'ятами.

– Вона що‑небудь знає?

– Ні. Вона не отримувала звісток від дока. А Веттінгтон водила її за носа, відводила очі, згодовуючи туфту.

– Ти певен?

– Йо.

– А діти її при ній?

– Угу. І той хіпі також. Той, що був улагодив перебої з вашим тикером. Плюс ті двоє дітей, котрих Джуніор із Френкі знайшли біля озера. – Картер поміркував. – Тепер, коли його тьолка мертва, а її чоловік вшився, тепер, я гадаю, цей хіпан з Евереткою ще до кінця цього тижня будуть трахатися, аж гай гудітиме. Бос, якщо хочете, щоб я знов на неї наїхав, я готовий.

Великий Джим ворухнув одним пальцем, ледь відірвавши його від керма, і так показав, що в цьому нема необхідності. Він був щиро захоплений іншим.

– Подивися на них, Картере.

Картер і сам не міг не звертати на це уваги. Натовп, що йшов із міста, густішав з кожною хвилиною.

– Більшість із них будуть біля Купола близько дев'ятої, а їхні нікчемашні родичі під'їдуть туди не раніше десятої. А то й пізніше. На той час ці вже натопчуться там і потерпатимуть від спраги. Опівдні ті, що не здогадалися прихопити з собою води, почнуть пити із засцяного коровами Дінсморового ставка, хай їх Бог любить. Бог мусить їх любити, бо більшість з них занадто тупі, щоб працювати, і занадто полохливі, щоб красти.

Картер вибухнув реготом.

– Ось із чим нам доводиться працювати, – наголосив Ренні. – Юрма. Нікчемашний лохотрат. Чого вони потребують, Картере?

– Я не знаю, бос.

– Знаєш, ти добре це знаєш. Їжі вони потребують, Опри[439], музики кантрі й теплої постелі, щоби, коли сідає сонце, завалювати до неї своїх почвар. Таким чином вони можуть плодити нових подібних собі істот. Ага, як на те, ось іде показовий екземпляр цього племені.

То був Пітер Рендолф, витираючи хустинкою своє яскраво‑червоне обличчя, він волікся вгору горбом.

Великий Джим перебував тепер у всуціль лекторському режимі.

– Наша робота, Картере, – про них піклуватися. Нам це може не подобатись, ми можемо не завжди думати, що вони цього варті, але це та робота, яку нам доручив Господь. Втім, займаючись нею, спершу ми мусимо думати про себе, і саме тому більшу частину свіжих фруктів і овочів з «Фуд‑Сіті» було складовано в приміщенні секретаріату міської ради ще два дні тому. Ти ж про це не знав, чи не так? Ну, й не дивно. Ти на крок випереджаєш їх, а я на крок попереду тебе, і так воно й мусить бути. Наука проста: Господь тим допомагає, хто сам собі помагає.

– Авжеж, сер.

Підійшов Рендолф. Він захекався, під очима в нього були темні дуги, і, здавалося, він схуд. Великий Джим натиснув кнопку, якою опускалося вікно.

– Сідай сюди, шефе, подихай трохи в клімат‑контролі, – а коли Рендолф узявся за ручку дверей переднього пасажирського сидіння, сказав: – Та не туди. Тут сидить Картер. – Він усміхнувся. – Сідай назад.

Ззаду під «Одіссей» під'їхала не поліцейська машина; то був санітарний автомобіль зі шпиталю. За кермом сидів Дагі Твічел. Поряд з ним, на пасажирському сидінні, зі сплячим немовлям на руках сиділа Джинні Томлінсон. Відкрилися задні двері, і звідти вилізла Джина Буффаліно. Все ще у своїй уніформі санітарки‑волонтерки. А слідом за нею інша дівчина – Герріет Біґелоу в джинсах і майці з написом: ОЛІМПІЙСЬКА ЗБІРНА США З ПОЦІЛУНКІВ.

– Що… що… – це, мабуть, було і все, на що була спроможна Лінда. Серце в неї ледь не вискакувало, кров так сильно била їй у голову, що їй здавалося, аж слухові перетинки в неї тріпочуть.

Твіч промовив:

– Нам подзвонив Расті і наказав виїжджати до саду на Чорній Гряді. Я навіть не підозрював, що там є якийсь сад, зате Джинні про нього знає, і… що це? Ліндо, ти біла як примара.

– Зі мною все гаразд, – відповіла Лінда, розуміючи, що ось‑ось може зомліти.

Вона вщипнула себе за пипки вух, трюк, якого колись давно її навчив Расті. Як і більшість з його народних способів самолікування (прибивання жировиків корінцем важкої книги, наприклад), це подіяло. Коли вона знову заговорила, голос у неї, як їй здалося, уже звучав і ближче, і далебі реальніше.

– Він вам сказав, щоб ви спершу заїхали сюди?

– Так. Забрати дещо з отого. – Він показав на рулони свинцю на вантажному дебаркадері. – Просто, щоб підстрахуватися, так він сказав. Але мені потрібні оці ножиці.

– Дядюню Твіч! – закричала Дженні і кинулася до нього.

– Як справи, Тигрова Ліліє? – він обняв її, підхопив на руки, а тоді поставив на землю. Дженні зазирнула крізь пасажирське вікно, подивилася на дитинча. – А як її звуть?

– Це він, – відповіла Джинні. – Його ім'я Малюк Волтер.

– Класно.

– Дженні, повертайся на свої місце, нам треба вже їхати, – гукнула Лінда.

Терсі запитав:

– А хто в лавці залишився, що скажете?

Джинні зніяковіла:

– Нікого. Але Расті сказав, що це не біда, поки нема нікого, хто потребував би постійного догляду. А таких, окрім Малюка Волтера, там нема. Тож я вхопила хлопчика і ми дременули. Пізніше ми зможемо знову туди повернутися, так сказав Твіч.

– Добре, щоб хоч комусь це вдалося, – зажурено зауважив Терсі. Журба, як це нарешті помітила Лінда, стала постійним настроєм Терстона Маршалла. – Три чверті населення міста попхалися по шосе 119 до Купола. Повітря нездорове, і температура на десяту ранку підніметься до вісімдесяти п'яти[440], якраз коли мусять прибути візитери. Якщо Ренні з його підручними й забезпечили якесь укриття, я про це нічого не чув. Ще до заходу сонця у Честер Міллі з'явиться чимало недужих людей.

– Друзі, може, нам краще повернутись? – промовила Джина. – Бо я почуваюсь, як той пацюк, що тікає з корабля.

– Ні! – вигукнула Лінда раптом так різко, що всі подивилися на неї, навіть Одрі. – Расті сказав, що мусить статися щось погане. Може, ще не сьогодні… але він сказав, що мусить. Набирайте свинцю для вікон вашої машини і їдьте. Я не наважуюсь тут довго чекати. Один з прихвоснів Ренні вже приходив до мене сьогодні вранці, а якщо він знову опиниться біля садиби і побачить що нема моєї машини…

– Їдь тоді, – сказав Твіч. – Я зараз здам назад, щоби ти могла виїхати. Тільки не пробуй по Мейн‑стрит, там зараз сущий гармидер.

– По Мейн‑стрит, повз поліцейську дільницю? – Лінду аж пересмикнуло. – Ні, дякую. Матусине таксі везе тільки по Вест‑стрит і далі на полонину.

Твіч сів за кермо санітарної карети, й обидві юних медсестрички‑новобранки теж знову полізли на свої місця. Джина кинула через плече на Лінду останній, сповнений сумнівів погляд.

Лінда затрималась, спершу подивившись на спляче, спітніле немовля, потім на Джинні.

– Може, ви з Твічем зможете повернутися до шпиталю сьогодні ввечері, подивитися, як там справи. Скажете, що були на виклику казна‑де, у Північному Честері, чи ще десь. Тільки, що там не трапиться, ніде не згадуйте про Чорну Гряду.

– Авжеж.

«Легко тобі казати, – подумала Лінда. – А чи легко тобі було б прикидатися, аби тебе Картер нагнув до мийки».

Вона заштовхнула Одрі в мінівен, закрила зсувні двері й сковзнула за кермо свого «Одіссея».

– Давайте забиратися звідси, – сказав, сідаючи поряд з нею, Терсі. – Я не відчував такої параної з тих часів, як скандував «кінчай свиню»[441].

– Добре, – кивнула вона. – Бо ідеальна параноя – це оптимальна обачливість.

Вона здала задом, об'їхавши санітарну машину, і спрямувала мінівен на Вест‑стрит.

– Джиме, – звернувся Рендолф із заднього сидіння «Гаммера». – От я міркував про той рейд.

– О, нарешті. То чому б тобі не поділитися з нами плодами твоїх міркувань, Пітере?

– Я шеф поліції. Якщо йдеться про регулювання натовпу на фермі Дінсмора або командування рейдом на нарколабораторію, де нелегальні речовини можуть охороняти озброєні наркомани… ну, я розумію, де мені годиться справляти свої обов'язки. Ну, скажімо, так.

Великий Джим збагнув, що йому зовсім не хочеться обговорювати цю тему. Дискутувати з дурнем контрпродуктивно. Рендолф поняття не мав, які види зброї можуть зберігатися на радіостанції. По правді, так і сам Великий Джим теж (хтозна, що Буші міг повписувати в їхні бланк‑замовлення), але він принаймні міг собі уявити найгірше, це той ментальний подвиг, до якого не був здатний цей базікало в уніформі. А якщо щось трапиться з Рендолфом… ну, хіба він уже не вирішив, що Картер буде йому цілком адекватною заміною.

– Гаразд, Піте, – промовив він. – Я був би не я, якби намагався стати між тобою і твоїм обов'язком. Отже, ти тепер новий командувач операції, а Фред Дентон твій заступник. Ти задоволений?

– Цілком і повністю, на всі сто! – випнув груди Рендолф. Ставши схожим на дорідного півня, готового ось‑ось закукурікати. Великому Джиму, хоча з почуттям гумору в нього й було слабенько, довелося тамувати посмішку.

– Тоді рушай до дільниці й починай збирати свій загін. Міські ваговози, запам'ятай.

– Правильно! Ми вдаримо опівдні! – потряс кулаком Рендолф.

– Підбирайтесь через ліс.

– І ще, Джиме. Я ось про що хотів з тобою поговорити. Питання трохи складнувате. Той ліс позаду радіостанції, він доволі захаращений… там може рости отруйний плющ… а також і отруйний дуб, який ще навіть гір…

– Там є путівець, – перебив його Джим. Терпіння в нього закінчувалось. – Я хочу, щоб ви скористалися ним. Вдарте по них з того боку, звідки вони не очікують.

– Але…

«Куля в голову може наробити набагато більшого клопоту, ніж отруйний плющ».

– Піте, приємно було з тобою побалакати. Побачитися приємно також було…

«Та як же його визначити, ким він є насправді? Дебіл? Ідіот? Посміховисько?»

– Це таке легкодумство, – промовив Картер.

– Дякую, Картере, ти висловив мою думку. Піте, скажи Генрі Моррісону, що тепер він відповідає за натовп на шосе 119. І скористайся тим путівцем.

– Я от собі думаю…

– Картере, відкрий йому двері.

– О Боже мій, – промовила Лінда, різко повертаючи машину вліво. Мінівен стрибнув на бордюр за сотню ярдів від перехрестя Мейн‑стрит із Гайленд‑авеню. Всі три дівчинки на цей стрибок відгукнулися сміхом, але маленький Ейден, бідолаха, лише подивився злякано і знову обхопив руками голову терплячої Одрі.

– Що? – скрикнув Терсі. – Що?

Вона зупинилася на галявині під деревом. Під величеньким дубом, але мінівен теж був немаленькою машиною, та й дуб уже скинув майже все своє зів'яле листя.

– Там «Гаммер» Джима Ренні стирчить посередині тієї чортової розвилки.

– Ти забагато лаєшся, – зауважила Джуді. – Два четвертаки до лайливої кружки.

Терсі витягнув шию:

– Ви певні?

– Ви гадаєте, в місті ще хтось має такий монструозний екіпаж?

– Ісусе правий, – пробурмотів Терсі.

– Лайлива кружка, – цього разу в унісон проголосили Джуді й Дженні.

У Лінди пересохло в роті, язик пристав до піднебіння. З переднього пасажирського сидіння там вилазив Тібодо, і якщо він зараз подивиться в цей бік…

«Якщо він побачить нас, я його переїду», – подумала вона. Ця думка її якимсь дивним чином заспокоїла.

Тібодо відчинив задні двері «Гаммера». Звіди виліз Пітер Рендолф.

– Той чоловік длубається у себе в гузні, – повідомила всій компанії Аліса Епплтон. – Моя мама каже, це значить, що він збирається сходити в кіно.

Терстон Маршалл вибухнув реготом, і Лінда, котра чесно вважала, що в ній більше не залишилось ані крихти сміху, приєдналась до нього. Невдовзі сміялися уже геть усі, навіть Ейден, котрий погано собі уявляв, що їх так розсмішило. Як і Лінда, між іншим.

Рендолф пішки вирушив униз пагорбом, усе ще смикаючи себе за зад формених штанів. Нічого особливо забавного в цьому не було, а відтак це ставало ще смішнішим.

Не бажаючи відставати від решти, загавкала Одрі.

Десь гавкав собака.

Великий Джим почув, але не завдав собі клопоту обернутися на той звук. Споглядання того, як Пітер Рендолф широкими кроками спускається пагорбом, подарувало йому відчуття повноти життя.

– Тільки подивіться, як він виколупує штани в себе з сраки, – промовив Картер. – Мій батько казав, це значить, що людина збирається сходити в кіно.

– Єдине місце, куди він збирається сходити, це РНГХ, – зауважив Великий Джим, – а якщо він настільки тупий, що вирішить атакувати в лоб, це місце буде останнім, куди він сходить. Поїхали до міськради, подивимось там по телевізору цей карнавал. Коли зовсім набридне, я хочу, щоб ти знайшов того хіпі‑доктора і сказав йому, що, якщо він спробує кудись ушитися, ми його наздоженемо і запроторимо до в'язниці.

– Так, сер, – це було для нього зовсім легке завдання. Можна буде спробувати знову наїхати на екс‑поліцейську Еверет і цього разу вже здерти з неї штани.

Великий Джим натиснув на газ, і великий «Гаммер» повільно поїхав униз пагорбом, сигналячи тим людям, котрі недостатньо швидко відходили з його шляху.

Коли він завертав на під'їзну алею міської ради, мінівен «Одіссей», уже проминувши перехрестя, взяв курс геть з міста. На Верхній Гайленд‑стрит пішоходів не було, і Лінда різко збільшила швидкість. Терсі Маршалл почав наспівувати «Колеса на автобусі»[442], а невдовзі разом з ним співали вже всі діти.

Нарешті й Лінда, котра відчувала, як з кожною відзначеною спідометром десятою частиною милі її покидає черговий кавалок страху, теж почала підспівувати.

День побачень настав у Честер Міллі, і великі очікування сповнюють люд, що нетерпляче суне по шосе 119 до ферми Дінсмора, де всього якихось п'ять днів тому так погано закінчилася влаштована Джо Макклечі демонстрація. Незважаючи на спогади про це, люди сповнені надій (якщо не чистого щастя), а також незважаючи на спеку і сморід у повітрі. Обрій поза Куполом тепер видніється, мов крізь туман, а небо понад деревами виглядає потемнілим, завдяки налиплим там твердим частинкам. Найкраще дивитися прямо вгору, хоча й там неправильний колір; блакить набралася жовтизни, ніби небо, немов старече око, затягнуло плівкою катаракти.

– Отак виглядало небо в сімдесяті над папірнями, коли геть усі вони ще працювали повним ходом, – каже Генріета Клевард – та, що з не зовсім зламаною сракою. Вона пропонує Петрі Ширлз, котра йде поряд з нею, ковтнути імбирного елю зі своєї пляшки.

– Ні, дякую, – відмовляється Петра. – У мене є вода.

– Приправлена горілкою? – цікавиться Генріета. – Бо в моїй пляшці так, любонько. Навпіл, якщо точніше. Я називаю цю суміш «Канадська суха ракета».

Петра бере в неї пляшку і робить добрячий ковток.

– Йоу! – віддихає вона.

Генріета діловито киває.

– Йо, мем, голову ця штука не дурить, але день в очах робиться яскравішим.

Чимало з прочан несуть саморобні плакати, які вони збираються показати своїм візитерам з зовнішнього світу (і телеоператорам, звичайно), немов запрошена публіка якогось вранішнього телешоу в прямому ефірі. Але плакати на вранішніх телешоу завжди монотонно бадьорі. А більшість тутешніх – навпаки. На деяких, що залишилися з тієї недільної демонстрації, можна прочитати: «БОРИСЬ ІЗ СИСТЕМОЮ» та «ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!» Але є й нові: «ЕКСПЕРИМЕНТ УРЯДУ? НАВІЩО???», «НІ ТАЄМНИМ ОПЕРАЦІЯМ» та «МИ ЛЮДИ, А НЕ МОРСЬКІ СВИНКИ». У Джонні Карвера написано: «ЩО БИ ВИ НЕ РОБИЛИ ЗАРАЗ З НАМИ, ПРИПИНІТЬ ЦЕ ВО ІМ'Я БОГА! ПОКИ НЕ ПІZNO!» А в Фріди Моррісон плакат питає, неграмотно, проте пристрасно: «ЗА ЧЕЇ ЗЛОЧИНИ МИ ГИНЕМО?» Тільки Брюс Ярдлі несе цілком позитивного ґатунку гасло. Причеплений до семифутового дрючка, обрамлений рюшами з блакитного паперу його плакат (біля Купола він височітиме вище за всіх) сповіщає: «ПРИВІТ, МАМО & ТАТО В КЛІВЛЕНДІ! ЛЮБЛЮ ВАС ДУЖЕ, МОЇ ДОРОГІ!»

Десь із десяток написів – це закодовані послання. Бонні Моррел, дружина хазяїна міського лісоскладу несе один із таких плакатів, на якому попередження: «НЕ ПРОЩАЙ ЇМ, БО ВОНИ ЗНАЮТЬ, ЩО РОБЛЯТЬ!» У Тріни Кейл під малюнком, що, либонь, мусить зображати ягня, хоча важко судити напевне, написано просто «БОГ МІЙ ПАСТИР».

Донні Барібо своїм написом закликає: «МОЛІТЬСЯ ЗА НАС».

Марти Едмандс, котра іноді доглядає дівчаток Еверетів, нема серед прочан. Її колишній чоловік живе в Південному Портленді, але вона сумнівається, щоб він приїхав, та якби й так, що вона йому скаже? «Ти заборгував мені аліменти, членосмоку?» Замість шосе 119, вона вирушила на Малу Курву. Сюди хоча б пішки не треба плентатись. Вона поїхала своїм «Акура»[443](з кондиціонером, увімкнутим на повну котушку). Її мета – затишний будиночок, в якому доживає свої осінні роки Клейтон Брессі. Він її чотириюрідний дідусь, з котрим давно перестали родичатися (чи хтозна, що там було), і, хоча вона не певна щодо ступеню їхньої кревності або рівня відторгнення, Марта знає, що він має генератор. Якщо той все ще працює, вона зможе подивитися телевізор. Також їй хочеться впевнитись, що дідо Клейт у порядку – або в порядку настільки, наскільки це можливо, коли тобі стукнуло сто п'ять і мозок у тебе перетворився на квакерську вівсяну кашку.

Він не в порядку. Він утомився від корони найстаршого з живих мешканців Честер Мілла. Він сидить у вітальні, в улюбленому своєму фотелі, зі своїм улюбленим облупленим емальованим лотком для сцикання на колінах і ціпком «Бостон Пост», притуленим поряд до стіни, але вже зовсім задубілий, як закам'янілий крекер. Ніде не видно Нелл Тумі, його прапраправнучки і головної доглядальниці; вона зі своїм братом і невісткою пішла до Купола.

Марта мовить:

– Ох, дідуню, мені так жаль, але, мабуть, уже час настав.

Вона йде до спальні, дістає з шафи свіже простирадло і накидає його на старого. У результаті він робиться схожим на зачохлений елемент умеблювання якогось покинутого будинку. Скажімо, на високий комод. Марта чує гудіння генера позаду будинку і думає: «Кий чорт». Вона вмикає телевізор, знаходить Сі‑Ен‑Ен і сідає на диван. Зображення на екрані змушує її майже забути про те, що компанію їй складає труп.

Це кадр згори, взятий крізь потужний об'єктив із вертольота, що баражує над Моттонський блошиним ринком, де невдовзі стоятимуть автобуси візитерів. А перші прочани зсередини Купола вже прибули. Позаду них тягнеться хадж: двосмужне асфальтоване шосе заповнене від краю до краю людьми аж по «Фуд‑Сіті». Схожість громадян міста на мурашок у поході надто очевидна.

Хтось із телекоментаторів торохтить у мікрофон, використовуючи слова на кшталт чудесно та подиву гідне. Далі він каже: «Я ніколи в житті не бачив нічого подібного». Марта приглушує звук з думкою: «Ніхто такого не бачив, дупа твоя голова». Вона хоче встати та пошукати, може, є щось їстівне в кухні (може, це й негідно, з трупом у кімнаті, але ж вона зголодніла, чорт забирай), але тут екран розділяється навпіл. Зліва виринає додаткова картинка, на якій з іншого гелікоптера знімається вервечка автобусів, що виїжджають з Касл Рока, і титри внизу екрана повідомляють: ВІЗИТЕРИ ПРИБУДУТЬ СКОРО ПО 10:00.

Є час чогось перехопити, врешті‑решт. Марта знаходить крекери, арахісове масло і – що найкраще з усього – три пляшки холодного «Бада». Несе все на таці до вітальні і вмощується.

– Дяка, дідуню, – каже вона.

Навіть з вимкнутим звуком (особливо з вимкнутим звуком) два різні, демонстровані одночасно кадри захоплюють, буквально гіпнотизують. Коли перша пляшка пива її розбирає (радістю!), Марта розуміє, що це немов очікування того, що якась невідворотна сила наштовхнеться на непорушний об'єкт, і загадується, чи станеться вибух, коли вони зустрінуться.

Неподалік від прибуваючого люду, на горбку, де він копає могилу своєму батькові, спирається на лопату Оллі Дінсмор, він дивиться на зростаючий натовп: двісті, потім чотириста, потім вісімсот чоловік. Щонайменше вісімсот. Він бачить жінку, у котрої на спині в рюкзачку сидить немовля, і дивується, чи вона не сказилася, принести таке крихітне дитинча на таку спеку, навіть не прикривши йому голову хоч сяким‑таким капелюшком. Прибуваючі громадяни застигають під імлистим сонцем і нетерпляче чекають, вдивляються, коли ж нарешті прибудуть ті автобуси. Оллі думає, яку ж довгу, печальну дорогу їм доведеться подолати, коли цей гармидер закінчиться. Знову пішки до міста, у пічній задусі післяобідньої спеки. А потім він знову повертається до своєї роботи.

Позаду зростаючої юрби, по узбіччях шосе 119 поліція – десь із дюжину здебільшого нових офіцерів під орудою Генрі Моррісона – поставила свої автівки з увімкненими мигалками. Двоє останніх поліцейських автомобілів під'їжджають пізніше, бо Генрі наказав їм привезти повні багажники каністр з водою, набраною з крана в пожежній частині, де, як він з'ясував, генератор не лише ще працює, а й, схоже, працюватиме ще пару тижнів. Цієї води аж ніяк не вистачить – фактично, її жалюгідно мало для аж такого натовпу, – але вони й так зробили все, що могли. Вони триматимуть її для тих громадян, котрі зомліватимуть на сонці. Генрі сподівається, що таких буде не вельми багато, але точно знає, що вони будуть, і кляне Джима Ренні за відсутність підготовки. Він розуміє: це тому, що Ренні на це наплювати, і в уявленні Генрі це робить таку байдужість ще гіршою.

Він приїхав сюди з Памелою Чен, єдиною з нових «позаштатних підручних», кому він цілком довіряє, і, побачивши розміри натовпу, наказав їй зателефонувати до лікарні. Йому потрібно, щоб сюди прибула санітарна машина. Вона повертається за п'ять хвилин із новиною, котру Генрі сприймає як неймовірну й водночас як абсолютно передбачувану. На телефонний дзвінок їй відповіла якась пацієнтка, котра зняла слухавку в реєстратурі, каже Памела, – молода жінка, що прийшла туди сьогодні вранці зі зламаним зап'ястям. Вона сказала, що нікого з медичного персоналу там немає і санітарної машини нема теж.

– Ну, це просто чудово, – каже Генрі. – Я сподіваюсь, із навичками першої допомоги в тебе все гаразд, Паммі, бо сьогодні вони тобі можуть знадобитися.

– Я вмію робити штучне дихання, – відповідає вона.

– Добре, – він показує на Джо Боксера, дантиста й шанувальника «Еґґо». У Боксера на рукаві голуба пов'язка, він махає руками, бундючно показуючи людям, щоб трималися ближче до узбіч дороги (більшість не звертають на нього уваги). – А якщо в когось розболиться зуб, його зможе вирвати отой пихатий мудак.

– Якщо вони матимуть готівку, щоб йому заплатити, – киває Памела. Вона стикалася з Джо Боксером, коли в неї поліз зуб мудрості. Він їй тоді ще щось бубнів про «обмін одної послуги на іншу», луплячи очі на її груди так, що їй це аж ніяк не сподобалось.

– Здається, у мене в машині ззаду лежить чийсь картуз «Ред Сокс», – каже Генрі.

– Подивися, і якщо знайдеш, ти можеш віднести його ондечки туди? – Він показує на жінку, яку вже раніше був запримітив Оллі, ту, що з простоволосою дитиною. – Надягни його на голову дитині, а тій жінці скажи, що вона ідіотка.

– Картуза я віднесу, але слів таких не казатиму, – відповідає Памела спокійно. – Це Мері Лу Костас. Їй сімнадцять, вона вже рік як дружина водія‑далекобійника, мало не вдвічі старшого від неї, і, либонь, сподівається, що він приїде сюди побачитись із нею.

Генрі зітхає.

– Все одно вона ідіотка, хоча, я гадаю, в сімнадцять років усі ми такі.

А вони все ще надходять. Ось чоловік, води він з собою явно не взяв, зате несе великий бумбокс, з якого на хвилі РНГХ хтось гучно волає госпел. Двоє його супутників розгортають транспарант. Напис на ньому по краях обрамляють гігантські, незграбно намальовані палички для чистки вух: «!БЛАГАЄМО, ВРЯТУЙТЕ НАС!»

– Погані попереду в нас справи, – говорить Генрі, і, безперечно, він має рацію, але сам не уявляє, наскільки попереду в них погані справи.

Натовп дедалі нагромаджується й чекає на сонці. Люди зі слабкими сечовими міхурами зникають у низькому чагарнику по західний бік дороги, мочаться. Більшість терпить до останнього, перш ніж шукати полегшення. Одна занадто дебела жінка (Мейбел Олстен, вона ще страждає на хворобу, котру сама називає діа‑бетті) звихнула собі щиколотку і лежить, галасує, поки двоє чоловіків не підходять, зводять її на цілу ногу. Ленні Мічем, міський поштмейстер (принаймні до минулого тижня, коли доставка відправлень поштової служби США припинилася на невизначений термін), позичає їй свій ціпок. А потім він каже Генрі, що Мейбел необхідно відвезти назад у місто. Генрі відповідає, що не може поділитися машиною. Нехай вона відпочине в холодку, каже він.

Дата добавления: 2015-09-02