Гелловін надходить рано 3 страница

Поперек в'їзду на просіку висів легкий ланцюг. Фредді, котрий сидів за кермом переднього ваговоза, не вагаючись, просто поїхав вперед і розірвав ланцюг радіаторною решіткою. Передня машина і друга за нею (пілотована Мелом Ширлзом) заглибились у ліс.

Третім ваговозом кермував Стюарт Бові. Він зупинився посередині Малої Курви, показав рукою на радіовежу РНГХ і поглянув на притиснутого до дверей кабіни Рендолфа з напівавтоматичним «ГК»[453]в нього між ногами.

– Проїдь ще з півмилі, – проінструктував його Рендолф, – а тоді з'їдь на узбіччя й вимкни двигун.

Було лише одинадцята тридцять п'ять. Прекрасно. Часу ще повно.

– Який у нас план? – спитав Ферн.

– План такий, що ми чекаємо до полудня. Коли почуємо постріли, відразу їдемо і захоплюємо їх ззаду.

– Ці вантажівки доволі галасливі, – зауважив Роджер Кіл'ян. – Що, як ті хлопці почують наше наближення? Ми втратимо, як‑ви‑там‑це‑звете – алімент несподіваності.

– Вони нас не почують, – відповів Рендолф. – Вони собі сидять у радіостудії і там, у повному комфорті, з кондиціонером, дивляться телевізор. Вони навіть не зрозуміють, що їх запопало.

– А ми взяли з собою які‑небудь куленепробивні жилети чи щось таке? – спитав Стюарт.

– Навіщо тягати на собі ті важезні штуки в такий спекотний день? Про що хвилюватись? Наші Чіч із Чонгом[454]опиняться в пеклі раніше, ніж здогадаються, що вони вже мертві.

Незадовго до дванадцятої дня, роззирнувшись навкруги, Джулія помітила, що десь подівся Барбі. Повернувшись до фермерського будинку, вона побачила, що він завантажує консервовані харчі до фургона «Троянди‑Шипшини». Кілька торб він також поклав до краденого фургона телефонної компанії.

– Що це ви робите? Ми ж тільки вночі все це вивантажували.

Барбі обернувся до неї з напруженим, без сліду посмішки, обличчям.

– Знаю. І гадаю, ми дарма це зробили. Не знаю, чи це від близькості до коробочки, чи ні, але, схоже на те, що я раптом почав відчувати прямо над головою ту лінзу, про яку говорив Расті, я відчуваю, що дуже скоро мусить вийти сонце і почне крізь неї нас пекти. Мені хотілося б помилятися.

Вона придивилася до нього уважніше.

– Щось іще залишилось? Давайте, я вам допоможу. Назад привезти ми завжди зможемо.

– Так, – напружено посміхнувся Барбі. – Ми завжди зможемо все привезти назад.

Наприкінці просіки лежала невеличка галявина, на якій стояв давно покинутий дім. Тут і зупинилися два помаранчевих ваговози і з них почав вивантажуватися рейдовий загін. Беручись по двоє за довгі, важкі мішки з написами СЛУЖБА НАЦБЕЗПЕКИ, вони, розхитавши їх, скидали додолу. На одному з мішків якийсь розумник маркером дописав «ПАМ'ЯТАЙ ПРО АЛАМО». У мішках містилися автомати «ГК», дві помпові восьмизарядні рушниці «Моссберг»[455]та боєприпаси, боєприпаси, боєприпаси.

– Агов, Фреде, – це гукнув Стаббі Норман, – а в нас хіба нема жилеток чи чогось такого?

– Ми вдаряємо на них з тилу, Стаббі. Не переймайся цим.

Фредді сподівався, що голос у нього звучить упевненіше, ніж він сам насправді почувається. У шлунку в нього пурхали метелики.

– Ми дамо їм шанс здатися? – запитав Мел. – Тобто містер Сендерс усе ж таки виборний, як‑не‑як.

Фредді й сам думав про це. Також він думав про Стіну Слави, де висіли фотографії трьох копів з Честер Мілла, котрі загинули, виконуючи свій бойовий обов'язок, під час Другої світової війни. Фредді не мав ані найменшого бажання, щоб і його фото висіло на тій стіні, тому, оскільки шеф Рендолф не дав йому на цей рахунок ніяких конкретних вказівок, Фредді вирішив, що має право видавати власні.

– Якщо піднімуть руки, житимуть, – оголосив він. – Якщо будуть без зброї, житимуть. У всякому іншому разі, курва, вони будуть убиті. Хтось із вас вбачає тут проблему?

Не відгукнувся ніхто. Була одинадцята п'ятдесят шість. Шоу ось‑ось мусить початись.

Він обвів поглядом своїх хлопців (плюс Лорен Конрі, котра з її закам'янілим обличчям і маленькими цицечками майже не відрізнялась від решти бійців), набрав повні груди повітря й гукнув:

– За мною. По одному. Зупинимося на краю лісу і роздивимось на обстановку.

Побоювання Рендолфа щодо отруйного плюща і отруйного дуба виявилися безпідставними, і простору між деревами вистачало для того, щоб похід для них виявився доволі легким, навіть із повним бойовим навантаженням. Фредді порадів, як його невеличкий загін напрочуд тихо, крадькома подолав зарості ялівцю, які їм було незручно обходити. Він почав думати, що все мусить пройти гладко. Фактично, він уже з нетерпінням очікував початку. Тепер, коли вони вже рухалися, метелики з його шлунка розлетілися геть.

«Легко йдемо, – думав він. – Легко й тихо. А тоді – бах! Вони навіть не зрозуміють, що їх запопало».

Залігши за припаркованим позаду будівлі складу панельним фургоном, Майстер почув їх майже відразу, щойно вони проминули галявину, на якій поволі вгрузало в землю старе обійстя Вердро. Для збудженого наркотиками слуху, для його мозку в «червоному стані» готовності їхнє просування звучало так, ніби сюди продирається в пошуках водопою стадо бізонів.

Він притьмом рушив до передка фургона й укляк там на колінах, сперши автомат на бампер. Гранати, що звисали з дула його БОЖОГО ВОЇНА, тепер лежали поряд, на траві. Піт блищав на його худій, усіяній вуграми спині. Гаражний пульт було заткнуто за пояс його піжамних штанів КВА‑КВА.

«Терпляче чекай, – нагадував він собі. – Ти не знаєш, скільки їх там. Дай їм вийти на відкрите місце і тільки тоді починай косити їх упень».

Він розклав перед собою ще кілька ріжків для БОЖОГО ВОЇНА і чекав, сподіваючись на Христа, що Енді не доведеться свистіти. І йому самому теж. Цілком можливо, що їм таки вдасться вибратися з цієї катавасії і дожити до наступного бойового дня.

Фредді Дентон зупинився перед узліссям, відхилив дулом гвинтівки гілку ялини й визирнув. Побачив перед собою заросле некошеною травою поле, а посеред нього радіовежу, чиє низьке бриніння, як йому здалося, він відчуває пломбами у власних зубах. Вежу оточувала огорожа з табличками ВИСОКА НАПРУГА. Віддалік, зліва від його позиції, виднілася одноповерхова цегляна будівля радіостудії. Між ними стояв великий червоний сарай. Він припустив, що саме в цьому сараї й міститься склад. Або там виробляються наркотики. Або і те, й інше.

Поряд з ним виник Марті Арсенолт. Формена сорочка на ньому потемніла кругами від поту. В очах було помітно страх…

– Що там робить отой фургон? – спитав він, показуючи дулом автомата.

– Це фургон «Обіди на колесах», – пояснив Фредді. – Для лежачих хворих і всяких таких, котрі не виходять з дому. Ти хіба ніколи не бачив його в місті?

– Бачив і сам навантажувати його допомагав. Я перейшов із католицтва до Святого Спасителя минулого року. Але чому це він не на паркінгу? – Слово «паркінг» він вимовив на янківський манер, і воно в нього прозвучало, як мекання невдоволеної вівці.

– Звідки мені знати й чому б я мусив цим перейматися? – запитав Фредді. – Вони все одно в студії.

– А звідки ти про це знаєш?

– Бо саме там у них телевізор, де зараз по всіх каналах іде велике шоу з‑під Купола.

Марті підняв свій «ГК»:

– Дозволь, я випущу пару черг по тому фургону, просто для певності. Він може бути замінований. Або вони якраз у ньому й сидять.

Фредді штовхнув дуло його автомата донизу.

– Борони нас, Ісусе, а чи ти здурів? Вони не знають, що ми тут, а ти хочеш отак, зразу, нас виказати? У твоєї матері хоча б одна дитина народжувалась з мозком?

– Пішов ти нахер, – огризнувся Марті. – І твоя мати теж, – додав він слідом.

Фредді озирнувся через плече:

– Гайда, хлопці. Підемо навскоси через поле до студії. Зазирнемо крізь задні вікна, роздивимося, де вони там сидять. – Він вишкірився. – У щасливу путь.

Обрі Таул, небагатослівний чолов'яга, буркнув на це:

– Побачимо.

У ваговозі, що стояв на Малій Курві, Ферн Бові промовив:

– Щось я нічого не чую.

– Скоро почуєш, – запевнив Рендолф. – Ось лишень зачекай.

Була дванадцята нуль дві.

Майстер побачив, як гіркі люди вигулькнули з лісу і вирушили по діагоналі через поле в напрямку радіостудії. Троє були одягнені у справжню поліцейську форму, решта четверо мали на собі голубі сорочки, котрі, як здогадався Майстер, мусили вважатися форменими. Він упізнав Лорен Конрі (давню свою клієнтку з часів його торгівлі травою) і Стаббі Нормана, місцевого скупника брухту й лахміття. І Мела Ширлза він впізнав, ще одного свого старого клієнта і друга Джуніора. А також друга покійного Делессепса, що означало, що й цей, либонь, був серед тих хлопців, котрі ґвалтували Саммі. Ну що ж, більше йому нікого ґвалтувати не доведеться – після сьогоднішньої зустрічі.

Семеро. Принаймні з цього боку. А проти Сендерса скільки, хтозна?

Він ще трішечки почекав, а коли це трішечки минуло, підхопився на рівні, сперся ліктями об капот панельного фургона і заволав:

«НАЧУВАЙТЕСЯ, Оце день Господній приходить, суворий, і лютість, і полум'я гніву, щоб землю зробити спустошенням!» [456]

Різко повернувши голови, вони застигли на якусь мить, не зробивши спроби ні підняти свою зброю, ані кинутись врозсип. Ніякі вони не поліцейські, вирішив Майстер; усього лиш пташенята на землі, надто дурні, щоб злетіти.

«а грішних її повигублювати з неї! ІСАЯ ТРИНАДЦЯТА! АЛІЛУЯ, МАЗЕФАКЕРИ!»

З цією моральною настановою і закликом до суду Майстер відкрив вогонь, знімаючи їх зліва направо. Двох формених копів та Стаббі Нормана зламаними ляльками відкинуло назад і дику високу траву забризкало їхньою кров'ю. У тих, що залишилися живі, припинився параліч. Двоє розвернулись і кинулися навтьоки до лісу. Конрі й останній з формених копів побігли до студії. Майстер прицілився і знову відкрив вогонь. «Калашников» ригнув короткою чергою, магазин скінчився.

Конрі, немов ужалена, ляснула себе ззаду по шиї, ницьма впала в траву, двічі смикнулась і затихла. Другий – лисий дядько – добіг до студії. Майстер не переймався тією парочкою, що втекла до лісу, але Лисого відпускати він не бажав. Якщо Лисий обійде будівлю, він може побачити Сендерса й розстріляти його ззаду.

Майстер підхопив свіжий ріжок і забив його на місце сподом долоні.

Фредерік Говард Дентон, він же Лисий, досяг задів студії РНГХ без жодної думки в голові. Він бачив, як завалилася дівчина Конрі з вирваною глоткою, і це був кінець його раціонального мислення. Все, що він зараз розумів, – йому не хочеться, щоб його портрет висів на Стіні Слави. Він мусить сховатися, а це означає – всередині. Ось двері. За ними якийсь госпел‑гурт співає «З'єднаємо руки навкруг Престолу».

Фредді вхопився за клямку. Двері відмовились відкриватися.

Він кинув гвинтівку, підняв звільнені від зброї руки і заверещав: «Я здаюся! Не стріляйте, я здаю…»

Трьома важкими поштовхами його вдарило в поперек. Він побачив червоний сплеск на дверях і встиг подумати: «От, якби ми не забули про бронежилети». І поточився, все ще тримаючись за дверну клямку, поки світ спливав йому з очей. Все, чим він був, і все, що він знав, зменшилось до єдиної вогненно‑яскравої точки світла. Потім все згасло. Рука його зісковзнула з клямки. Він помер на колінах, зіщулений під дверима.

Мелвін Ширлз теж ні про що не думав. Мел побачив, як перед ним скосило Марті Арсенолта, Джорджа Фредеріка і Стаббі Нормана, він відчув, як щонайменше одна куля вжикнула, курва, прямо в нього перед очима, а такі речі не дуже сприяють думанню.

Мел просто побіг.

Він продирався назад, крізь дерева, не відчуваючи, як гілки шмагають йому обличчя, раз він упав і, підхопившись, вибіг нарешті на галявину, де стояли їхні ваговози. Завести перший і погнати звідси було найрозсудливішим, що годилося б зараз зробити, проте Мел і розсудок розійшлися дорогами. Скоріш за все, він учкурив би прямо по просіці аж до Малої Курви, якби інший з них двох, котрі вижили, не вхопив його за плече, не припечатав його до стовбура великої сосни.

То був Обрі Таул, брат хазяїна книгарні. Дебелий, незграбний чолов'яга з вицвілими очима, котрий подеколи допомагав своєму брату в крамниці, але рідко промовляв бодай одне зайве слово. Дехто в місті вважав, що Обрі тупак, але зараз він не виглядав на тупого. І паніки в нім не було помітно.

– Я хочу повернутися назад і дістати того сучого сина, – повідомив він Мелвіну.

– Щасти тобі, друже, – відповів Мел. Він відштовхнувся від дерева і знову розвернувся в бік просіки.

Обрі знову штовхнув його до стовбура, цього разу жорсткіше. Змахнувши рукою волосся собі з очей, він показав на «Геклер & Кох», що висів у Мела поперек черева.

– Ти нікуди не підеш.

Ззаду почулася нова автоматна черга. І вереск.

– Ти це чув? – спитав Мел. – Ти хочеш повернутися до цього? Обрі подивився на нього зверхньо.

– Тобі не конче треба йти разом зі мною, але ти мене прикриєш. Тобі це зрозуміло? Ти зробиш, що тобі сказано, або я тебе сам пристрелю.

Обличчя шефа Рендолфа розпливлося в усмішці.

– Супротивник зв'язаний боєм позаду нашої цілі. Все йде відповідно до плану. Поїхали, Стюарте. Прямо по під'їзній алеї. Там висадимося і пройдемо навпростець крізь студію.

– А якщо вони в сараї? – спитав Стюарт.

– Ми й тоді зможемо вдарити на них ззаду. Давай уже, поїхали! Поки ми все не пропустили.

Стюарт Бові рушив.

Енді почув стрілянину з‑поза складської будівлі, але Майстер не засвистів, тож він залишився на місці, під прикриттям свого дерева. Він сподівався, що там, у Майстра, все гаразд, бо зараз перед ним поставали власні проблеми: міський ваговоз якраз завертав на під'їзну алею радіостанції.

З його наближенням Енді потроху обходив дуб, весь час тримаючи дерево між собою й машиною. Ваговоз зупинився. Відчинилися двері, й вилізли четверо чоловіків. Енді був майже певен, що троє з них – це ті самі, що приїздили й минулого разу… принаймні щодо містера Курника він точно не мав сумнівів. Енді будь‑де впізнав би оті його зелені, закаляні курячим лайном гумові чоботи. Гіркі люди. Енді не збирався дозволити їм запопасти Майстра з тилу.

Він вигулькнув з‑за дерева і пішов просто серединою дороги. КЛОДЕТТ висів на ньому, немов за статутною командою «зброю на груди». Під його підошвами рипів гравій, але навкруги було повно звукового прикриття: Стюарт залишив двигун ваговоза ввімкнутим, а від станції голосно лунала музика госпел.

Він підняв «Калашникова», але змусив себе зачекати. «Дай їм збитися докупи, якщо в них до цього дійде». Наближаючись до дверей студії, вони дійсно збилися в купу.

– Йо, це ж містер Курник зі своїми приятелями, – промовив Енді, розтягуючи слова, з доволі схожою на Джона Вейна інтонацією. – Як справи, хлопці?

Вони почали розвертатися. «За тебе, Майстре», – подумав Енді й відкрив вогонь.

Братів Бові й містера Курника він убив першою ж довгою чергою. Рендолфа тільки поранив. Енді відклацнув магазин, як навчив його Майстер Буші, і, вихопивши з‑за ременя штанів новий, загнав його на місце. Шеф Рендолф повз до дверей радіостанції, і кров текла в нього з правої руки й ноги. Він озирнувся через плече, величезні очі яскравіли на залитому потом обличчі.

– Прошу вас, Енді, – прошепотів він. – Нам було наказано не завдавати вам шкоди, тільки привезти назад, щоб ви могли й далі працювати з Джимом.

– Авжеж, – промовив Енді й розсміявся. – Не жени гонщику. Ви приїхали, щоби забрати все, що…

Довга, переривчаста стрілянина вибухнула за студією. У Майстра там, либонь, неприємності, либонь, йому там потрібна термінова допомога. Енді підняв КЛОДЕТТ.

– Благаю, не вбивайте мене, – скрикнув Рендолф, закриваючи собі рукою обличчя.

– Та ти думай просто про ростбіф, котрий їстимеш з Ісусом, – промовив Енді. – Що тут такого, за якихось три секунди ти вже будеш розправляти серветку.

Наступна черга з «Калашникова» підкотила Рендолфа мало не до самих дверей студії. Енді, не гаючись, побіг кругом будівлі, відкидаючи по дорозі напівпорожній ріжок і вставляючи на його місце новий.

З поля долинув різкий, пронизливий свист.

– Я зараз, Майстре! – прокричав Енді. – Тримайся, я зараз буду!

Щось вибухнуло.

– Прикривай мене, – похмуро промовив Обрі з узлісся. Він скинув з себе сорочку, розірвав її навпіл і пов'язав половину собі на голову, вочевидь намагаючись виглядати, як Рембо. – А якщо ти надумаєш сам мене замочити, радше зроби це з першого разу, бо, якщо ти цього не зробиш, я повернуся й переріжу тобі горлянку.

– Я тебе прикриватиму, – пообіцяв Мел. Так він і робитиме. Принаймні звідси, з краю лісу, де сам залишається у безпеці.

Можливо.

– Цьому скаженому метамфетнику це так просто не минеться, – сказав Обрі. Він швидко дихав, накручуючи себе. – Цьому лузеру. Цьому обдовбаному уйобку. – І далі, підвищивши голос: – Я йду по тебе, ти, скажений обдовбаний уйобок!

Майстер вигулькнув з‑за фургона «Обіди на колесах» подивитися на жертв влаштованого ним побоїща. Його увага переключилася на Обрі Таула, щойно той, волаючи на все горло, вискочив з лісу.

А потім почав стріляти Мел і, хоча кулі лягали й зблизька не біля нього, Майстер інстинктивно присів. Разом з цим з‑за благенького пояса його піжамних штанів вивалився в траву гаражний пульт. Майстер нахилився по нього, й от тоді‑то Обрі відкрив вогонь зі свого автомата. Цмокаючи металевою порожнечею, кульові пробоїни прошили безумними стібками бік фургона «Обіди на колесах», на блискучі друзки розлетілося вікно зі сторони пасажирського сидіння. Одна куля з виттям зрикошетила від металевої смужки край лобового скла.

Майстер покинув гаражний пульт і відповів на вогонь. Але елемент несподіванки вже не діяв і Обрі не стирчав на одному місці підсадною качкою. Він хитався туди‑сюди й пер навпростець до радіовежі. Вона йому не забезпечувала прикриття, але таким чином він розчищав лінію вогню для Ширлза.

Магазин Обрі спорожнів, але його остання куля встигла прорити канавку з лівого боку голови Майстра. Бризнула кров, і шматок шкіри впав на його худюще плече, де й залип у поті. Майстер плюхнувся на задницю, на мить випустивши з рук БОЖОГО ВОЇНА, але зразу ж знову вхопив автомат. Він не думав, ніби його поранено серйозно, але зараз саме час з'явитися Сендерсу, якщо той ще на це спроможний. Майстер Буші встромив до рота два пальці й засвистів.

Обрі Таул дістався до огорожі радіовежі якраз тоді, як Мел з узлісся знову відкрив вогонь. Його ціллю тепер була задня частина фургона «Обіди на колесах». Кулі проривали обшивку кузова, створюючи металеві гачки і квіти. Вибухнув паливний бак і задню частину фургона піднесло вгору на вогняній подушці.

Майстер відчув, як диким жаром йому присмажило спину, і встиг подумати про гранати. Вибухнуть чи ні? Побачив, яку нього цілиться чоловік під радіовежею, і раптом у голові йому зринула проста дилема: стріляти у відповідь або вхопити гаражний пульт. Він вибрав гаражний пульт і, щойно його пальці зімкнулись на пульті, повітря навкруг наповнилося невидимими бджолами. Одна ужалила його в плече, інша вгризлася в бік й змішала йому нутрощі. Майстер Буші перекинувся й покотився, знову випустивши з рук гаражний пульт. Він потягнувся по нього, і новий рій бджіл наповнив повітря навкруг. Він заповз у високу траву, покинувши пульт там, де той впав, сподіваючись тепер лише на Сендерса. Чоловік від радіовежі («Єдиний відчайдух із семи, – подумав Майстер, – авжеж, амінь») вирушив до нього. БОЖИЙ ВОЇН став дуже важким, все його тіло стало тепер дуже важким, проте Майстер спромігся підвестися на коліна й натиснути гачок.

Нічого не трапилось.

Магазин був або порожнім, або його заклинило.

– Ти, тупий уїбане, – промовив Обрі Таул. – Ти, шизанутий нарік. Зараз я тобі дам прикурити, тримай уйо…

– Клодетт! – заволав Сендерс.

Таул крутнувся на місці, але запізнився. Автомат коротко, жорстко ригнув вогнем, і чотири китайських шматки свинцю калібру 7.62 відірвали більшу частину голови Обрі йому з плечей.

– Майстре! – скрикнув Енді й побіг туди, де в траві укляк на колінах його друг, кров цебеніла в того з плеча, з боку й зі скроні. Вся ліва половина обличчя Майстра була червоною, мокрою. – Майстре! Майстре! – він сам упав на коліна поряд і обняв Майстра. Жоден з цих двох не помітив Мела Ширлза, останнього, хто залишився на ногах, коли той виринув з лісу і почав, крадучись, наближатись до них.

– Візьми й натисни, – прошепотів Майстер.

– Що? – Енді кинув погляд на гачок КЛОДЕТТ, але вочевидь Майстер не його мав на увазі.

– Гаражний пульт, – шепнув Майстер. Ліве око в нього запливло кров'ю; друге дивилося на Енді живо, яскраво, наполегливо. – Гаражний пульт, Сендерсе.

Енді побачив у траві гаражний пульт. Підняв і подав Майстрові. Майстер вчепився в нього рукою.

– Ти… теж… Сендерсе.

Енді поклав свою долоню поверх Майстрової.

– Я люблю тебе, Майстре, – промовив він і поцілував Філа Буші в пересохлі, забризкані кров'ю губи.

– Сендерсе… я… тебе… теж… люблю…

– Гей, підари! – крикнув Мел з якоюсь психованою веселістю. Він стояв лишень за якихось десять ярдів від них. – Зніміть собі кімнатку й катайте до ліжка! Ні, я маю кращу ідею! Катайте до ліжка в пеклі!

– Давай… Сендерсе… давай.

Мел відкрив вогонь.

Енді й Майстра відкинуло кулями в різні боки, але ще до того, як їх пошматувало, складеними в одно руками вони встигли натиснути кнопку ВІДКРИТИ.

Вибух вийшов білим і всеосяжним.

Втікачі з Честер Мілла сидять біля саду, у них тут пікнік, коли починають звучати постріли – ні, не з шосе 119, де продовжується День побачень, а звідкись із південного заходу.

– Це десь на дорозі Мала Курва, – говорить Пайпер. – Боже, аби ж то в нас був бінокль.

А втім, їм не потрібен ніякий бінокль, щоб побачити ту жовту квітку, що розцвітає з вибухом фургона «Обіди на колесах». Твіч їсть пластиковою ложкою тушковану зі спеціями курчатину.

– Мені не знаття, що воно там таке, внизу, відбувається, але це біля радіовежі, точно, – каже він.

Расті хапає Барбі за плече.

– Так ось де пропан! Вони звезли весь газ туди, щоб виробляти наркотики! Саме там весь пропан!

Барбі переживає одну ясну мить передчасного жаху; одну мить, коли все найгірше ще попереду. А тоді на відстані чотирьох миль яскрава біла іскра жалить імлисте небо, немов блискавка, що, замість штрикнути додолу, ширяє вгору. Наступної миті титанічний вибух проломлює діру в самісінькому центрі дня. Червоний клуб вогню спершу паплюжить радіовежу РНГХ, потім дерева поза нею, а вже тоді весь обрій, розповсюджуючись на північ і південь.

Люди на Чорній Гряді кричать, але самі себе не чують під навалою скреготливого, грандіозно зростаючого гуркоту, що поширюється після вибуху вісімдесяти фунтів пластикової вибухівки і здетонованих нею десяти тисяч галонів пропану. Вони прикривають собі очі й точаться назад, наступаючи на сендвічі й розплескуючи напої. Терстон обхоплює руками Алісу й Ейдена і проти чорніючого неба Барбі на мить бачить його обличчя – видовжене, перелякане обличчя людини, що в живі очі бачить, як відчиняються Ворота Пекла і просто відразу за ними на неї чекає океан вогню.

– Нам треба вертатися назад, до фермерського будинку! – кричить Барбі. На ньому повисає Джулія, вона плаче. Позаду неї Джо Макклечі намагається допомогти підвестись на ноги своїй матері. Ці люди не йдуть нікуди, наразі принаймні.

На південному заході, де більша частина дороги Мала Курва протягом наступних трьох хвилин припинить своє існування, жовтувато‑блакитне небо перетворюється на чорне, і Барбі встигає подумати, причому абсолютно спокійно: «От ми й опинилися під запалювальною лінзою».

Вибухова хвиля трощить геть усі вікна в майже порожньому зараз центрі міста, здіймає в повітря жалюзі, залишає по собі похилені телефонні стовпи, зриває двері з завіс, плющить поштові скриньки. В автомобілях, припаркованих уздовж Мейн‑стрит, надсаджується сигналізація. Великий Джим Ренні й Картер Тібодо сприймають це так, ніби будівлю міськради двигонуло землетрусом.

Телевізор усе ще працює. Вульф Бліцер неприховано тривожним тоном запитує:

– Що це було? Андерсоне Купер? Кенді Кравлі? Чеде Маєрс? Соледад Обраєн?[457]Хто‑небудь із вас знає, що це збіса таке? Що це відбувається?

Біля Купола найактуальніші телезірки Америки оглядаються, показуючи камерам свої спини, і, прикриваючи дашками долонь очі, вдивляються в місто. Одна з камер швидко панорамує, на мить показуючи монструозну колону чорного диму й завихрення уламків на горизонті.

Картер підхоплюється на ноги. Великий Джим хапає його за зап'ясток.

– Одним оком, – каже Великий Джим. – Тільки щоб побачити, наскільки все зле. І зразу ж вертай свою сраку назад, сюди. Нам, можливо, доведеться спуститися до протиатомного сховища.

– Окей.

Картер мчить угору сходами. Він біжить по коридору, і під його підошвами тріщать уламки скла з передніх дверей, які геть випарувалися. Побачене ним з ґанку настільки не відповідає всьому, що він міг собі уявити, що його немов закидає назад у дитинство, і на мить він застигає на місці, думаючи: «Це як найбільша, найжахливіша завірюха з усіх, які коли‑небудь траплялися, тільки ще гірше».

У небі на заході вирує червоно‑помаранчеве пекло в облозі хвилястих хмар найглибшого ебенового кольору. У повітрі вже смердить горілим скрапленим газом. Гуркіт такий, немов на повну потужність працюють з десяток прокатних станів.

Прямо над ним у небі темно від сполоханих птахів.

Погляд на птахів – тварин, котрим нема куди втікати, – звільняє Картера від паралічу. Це, а ще й той вітер, що дме йому в обличчя. Вітру в Честер Міллі не було вже шість днів, а цей гарячий і одночасно жорстокий, він смердить газом і горілим лісом.

На Мейн‑стрит з тріском валиться великий дуб, тягнучи за собою вниз петлі мертвих електричних дротів.

Картер тікає назад коридором. Великий Джим зустрічає його вже на сходах, на важкому, зблідлому обличчі в нього помітно переляк і, вперше, розгубленість.

– Вниз, – гукає Картер. – До протиатомного сховища. Він наближається. Вогонь наближається. А як сюди дійде, він зжере усе наше місто живцем.

Великий Джим стогне:

– Що ті ідіоти там наробили?

Картеру це не цікаво. Що вони там наробили, тому вже гаплик. Якщо вони не поспішать, їм тут теж буде гаплик.

– Бос, внизу є апарат очищення повітря?

– Так.

– Підключений до генера?

– Так, звичайно.

– Дякувати Ісусу за це. Може, ми маємо шанс.

Допомагаючи Великому Джимові спускатися сходами, аби лиш той рухався швидше, Картер дуже сподівається, що вони там, внизу, не засмажаться живцем.

Двері придорожнього ресторану «Діппер» стояли навстіж прочиненими, підперті клинами, але силою вибуху клини вибиває і двері з грюком затріскаються. Скло харкає всередину, і кілька людей, котрі стояли позаду танцювального майданчика, отримують порізи. У Віта, брата Генрі Моррісона, розпорото яремну вену.

Натовп кидається до дверей, геть забувши про великий телеекран. Вони топчуть бідного Віта Моррісона, котрий лежить, вмирає у зростаючій калюжі власної крові. Вони б'ються в двері, і ще кілько чоловік отримують порізи, прориваючись крізь зазубрені отвори.

– Птахи! – скрикує хтось. – Ох ти ж, Господи, погляньте на птахів!

Проте більшість з них дивляться на захід, а не вгору – на захід, звідки під небом, що тепер стало гибельно‑чорним і сповненим отруєного повітря, на них котиться палаючий фатум.

Ті з них, хто ще здатен бігти, наслідують птахів і починають підтюпцем, риссю або навскач галопом мчати просто серединою шосе 117. Кілька людей заскакують до своїх машин і одразу ж численні зіткнення бамперами відбуваються на гравійній стоянці, де в незапам'ятні тепер уже часи був прийняв бій Дейл Барбара. Велма Вінтер опиняється у своєму старому пікапі «Датсун»[458]і, уникнувши руйнівного авторалі на стоянці, бачить, що проїзд по дорозі їй блоковано тікаючими пішоходами. Вона дивиться направо – на вогняну бурю, що мететься до них, немов якась палаюча сукня, пожираючи ліс між Малою Курвою й центром міста – і наосліп жене вперед, не звертаючи уваги на пішоходів на своєму шляху. Вона збиває Карлу Венціано, котра тікає зі своїм немовлям на руках. Велма відчуває, як підстрибує її пікап, переїжджаючи через їхні тіла, і рішуче затуляє собі вуха, щоб не почути криків Карли, коли в тої ламається хребет, і її синочка Стівена, придавленого на смерть власною матір'ю. Все, що знає Велма, це те, що їй треба забратися звідси. Вона мусить будь‑що забратися.

З раптовою появою на святі цього незваного гостя обривається День побачень біля Купола. Ті, що всередині, тепер мають перед собою дещо важливіше за родичів: гігантську грибоподібну хмару, що виростає на північному заході, здіймаючись угору на вогненному пенісі вже майже з милю заввишки. Перший подмух вітру – вітру, котрий погнав Картера й Великого Джима до протирадіаційного сховища – вдаряє їх і вони щуляться, притиснуті до Купола, здебільшого ігноруючи людей у себе за спинами. Інстинктивно люди за їхніми спинами відсахуються назад. Їхнє щастя, вони можуть ретируватися.

Дата добавления: 2015-09-02