Правила адвокатської етики

1. Норми адвокатської етики: до історії розвитку

Адвокатська діяльність настільки багатогранна, що вре­гулювати її лише за допомогою норм права неможливо. В роботі адвоката виникають взаємини з учасниками судо­вого розгляду, судом, із колегами по захисту, із клієнтами, їх родичами. Норми адвокатської етики виступають мора­льними регуляторами цих відносин.

Термін «етика» (походить від грецьк. еіЬоз - звичай). уперше увів в обіг Арістотель. Значно пізніше з'являється термін «деонтологія», який уперше запровадив Ієремія Бен-там, що, в його розумінні, означало «науку про мораль». І. Бентам сформулював свою систему понять про мораль, а згодом вже почали розрізняти деонтологію в широкому ро­зумінні - як науку про мораль і про етичні професійні нор­ми. Таким чином, виникла наука, яка вивчала поведінку людей у різних обставинах, у тому числі при виконанні ними своїх професійних обов'язків. Професійна етика адвокату­ри також зайняла своє місце серед норм загальної етики.

Предметом адвокатської етики є поведінка представни­ка цієї професії, члена корпорації, при здійсненні ним своїх професійних обов'язків або у випадку репрезентування се­бе чи корпорації перед суспільством, громадськістю. Дер­жави, народи, етнічні групи людей, прошарки населення -усі мають притаманний лише їм світогляд, переконання. Немає суспільства настільки монолітного в розумінні мо­рально-політичної єдності, щоб моральні норми, правила поведінки, сприймалися кожним членом суспільства одна­ково. Разом із тим суспільство виробляє більш-менш одна­кове розуміння загальних положень і категорій етичних від­носин.

Адвокат, як член суспільства, вправі дотримуватися будь-яких етичних поглядів і учень, але коли йдеться про нього як про члена професійного адвокатського колективу, корпорації, він мусить усі свої дії, вчинки звіряти із систе-302

мою етичних цінностей і стандартів поведінки, що існують у державі, суспільстві для адвокатури.

Людство йшло довгим і тернистим шляхом до створен­ня кожним народом свого національного Кодексу адвокат­ської етики. Приміром, в Австро-Угорській монархії, у Польщі, а значить, і на землях сьогоднішньої Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, а також Бу­ковини, які з кінця XVIII до початку XX ст. входили до Австрії, проблеми адвокатської етики привертали увагу ба­гатьох учених. У 20-х роках XIX ст. у Польщі проходила широка дискусія з приводу доцільності кодифікації норм адвокатської етики. Адвокати-практики, суди загальної юрисдикції й дисциплінарні суди у рішеннях усе частіше висловлювали своє розуміння й бачення етичних норм адво­катури щодо конкретних справ. Органи адвокатського само­управління на загальних зборах корпорації висловлювались рішуче за проведення кодифікації цих норм.

Уже на початку 30-х років XX ст. більшість норм адво­катської етики викристалізувалася в певну систему норм, які переважно позитивно сприймалися адвокатами. У зв'язку з цим у першій половині 1934 р. Львівська палата адвокатів уперше, після широкого обговорення, прийняла постанову, якою затвердила «Межі змагань в адвокатській професії», що фактично було прообразом кодифікованого зібрання етич­них норм адвокатури. В 1934 р. Рада Львівської палати адво­катів затвердила засади етичної поведінки для львівських адвокатів. Зокрема, Рада вважала неприпустимим:

1) прийняття справ через посередників або за їх втру­
чанням — як і взагалі за посередництвом осіб, які у зв'язку із
сприянням адвокатові стримати певну справу, мають з того
якусь матеріальну вигоду або на неї розраховують; а так
само за допомогою співробітників суду чи інших органів,
за допомогою охоронців в'язниць і т. ін.;

2) прийняття справ через адвокатів, помічників або пра­
цівників канцелярії поза межами адвокатського бюро (а особ­
ливо в будинку суду чи інших органах і т. ін.) - за винятком
справ постійних клієнтів;

3) прийняття справи, що розглядається в судовому чи
адміністративному порядку, яку приймає інший адвокат,-
без його згоди, а при відсутності її - без дозволу Ради або
Демнації;

4) запропонування своїх послуг адвокатом прямо чи
опосередковано;

5) вербування сторін;

6) рекламування себе за допомогою плакатів, листівок
тощо;

7) розміщення оголошень у календарях, адресних й теле­
фонних книгах тощо, за винятком свого прізвища й адреси;

8) поміщення більше ніж однієї таблички при брамі чи
будинку, де розташоване адвокатське бюро... не більшого
розміру, ніж 50x40 см.

24 вересня 1934 р. на загальних зборах Варшавської пала­ти адвокатів одностайно було прийнято резолюцію про звер­нення до Начальної Ради Адвокатури (далі - НРА) із пропо­зицією негайно приступити до кодифікування етичних норм адвокатури. 1 жовтня 1935 р. НРА створила кодифікаційну комісію, яку очолив відомий адвокат Леон Новодворський. Та не судилося у міжвоєнний період кодифікувати норми адвокатської етики у Польщі. Лише 7 травня 1961 р. НРА Польської Народної Республіки прийняла «Звід засад адво­катської етики та гідності професії», які з незначними зміна­ми підтвердила НРА 10 жовтня 1998 р.

У США вже 1908 р. Союз американських адвокатів опублікував «Правила професійної етики». Цей, свого роду, кодекс, складався з 70 параграфів, детально регулював неймовірну кількість життєвих ситуацій у роботі адвокату­ри. Правила давали рекомендації стосовно норм поведінки адвоката, вимагали добросовісно виконувати свої функції, бути стриманим і розважливим у частині визначення суми гонорару тощо.

Сьогодні основним документом, що регулює адвокатську етику в США, є «Моральні правила професійної поведінки адвоката», прийняті Конгресом 2 серпня 1983 р. Крім феде­рального зібрання етичних норм для адвокатури, у кожно­му штаті існують свої локальні правила етичних норм. Пра­вила етичних норм адвокатури містяться часто ще у кодек­сах судової процедури. Норми адвокатської етики, зібрані в окремому акті, за обсягом - великі, інколи становлять декіль­ка сотень сторінок. Фактично в цих приписах можна знайти правило майже на всі випадки життя адвокатури. Про те, що в США надається дуже важливого значення етичним нормам адвокатської діяльності, свідчить хоча б той факт, що після скандальної справи Уотергейта у 1972 р. на юри­дичних факультетах введено як навчальний предмет юри­дичну деонтологію.

Особливо складно відбувався процес формування етич-

них норм адвокатури у колишньому Радянському Союзі. Основна частина вчених й думки не хотіли допускати, що поруч із нормами соціалістичної моралі, нормами Мораль­ного кодексу трудівника комунізму, можуть бути ще окремі етичні норми адвокатури. І. Т. Голяков, приміром, писав: «... Давно в нас покінчено з питанням про особливу адво­катську етику. Етика в радянському суспільстві єдина, це соціалістична етика, в основі якої лежать інтереси соціаліс­тичного суспільства й держави».

Навіть такий відомий вчений, як М. С. Строгович, також не вважав за необхідне розробку проблеми адвокатської ети­ки. Зокрема, він заявляв: «Поняття (про адвокатську ети­ку.- /• Г.) це не можна визнати вдалим. Воно може стати приводом для висновку, що існує якась особлива адвокат­ська етика, що відрізняється від загальної етики, від моралі всіх радянських громадян. Звичайно, такої адвокатської етики немає і бути не може. Для радянського адвоката у повній мірі і без будь-яких винятків діють норми соціаліс­тичної моральності: обов'язкові для всіх членів соціалісти­чного співжиття».

Але були і вчені, які наполегливо переконували в необ­хідності поглибленого вивчення й розробки як судової ети­ки, так і адвокатської.

За радянських часів адвокатурі безапеляційно припису­валися відомі і навіть невідомі гріхи буржуазної дореволю­ційної адвокатури. А проте дореволюційна російська, а з нею й українська адвокатура у значній своїй частині були носіями високих моральних та ідейних якостей, захищаючи права громадян. Устами своїх ораторів дореволюційна ад­вокатура проголошувала, що своє завдання вона вбачає у боротьбі з несправедливістю, захищаючи особу, яка такого захисту потребує. С. А. Андреєвський стверджував: «... по­літичний оратор говорить... від суспільства - ґрунт для співчуття у нього наполовину готовий. Він добивається то­го, що повинні бажати і його слухачі... Але повсякчасне завдання захисника - прямо протилежне. Йому необхідно відстоювати... інтереси окремої особи проти суспільства: суспільна маса вже готова задавити окрему людину. Необ­хідно цю масу затримати, задобрити, примусити її відмови­тися від свого наміру, стриматися від осуду».

Лише з розпадом радянської системи відбулося пере­осмислення суспільством права і морально-етичних норм як регуляторів суспільних відносин, формується деонтоло-

гія як наука. Сьогодні під юридичною деонтологією розу­міють систему знань про юридичну науку та юридичну практику, сукупність вимог, що пред'являються до профе­сійних і особистих якостей юриста. Норми адвокатської етики набули певної форми, втілились у Правила адвокат­ської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. Але прийняттю цих Правил передувала велика й копітка робота науковців й практичних працівників, у першу чергу, адвокатури. Ідея необхідності розробки Правил адвокатсь­кої етики для адвокатів України вперше була висловлена на розширеному засіданні Спілки адвокатів України (далі -САУ) 16 червня 1995 р. Створено робочу групу, до якої увійшли члени Спілки, які представляли різні регіони України: віце-президенти Спілки - Жуковська О. Л., Нечи-поренко О. Л., Сафулько С. Ф., члени вищої кваліфікацій­ної комісії Бронз І. Л., Міщенко В. В., член Вищої ради юстиції Ізовітова Л. І. та ін.

З 1995 по 1996 рр. робоча група вивчила досвід багатьох європейських країн та СІЛА в частині адвокатської етики, вивчено Кодекс поведінки юристів Європейського Співто­вариства, Загальні принципи етики юристів Міжнародної асоціації адвокатів (ІВА), Міжнародний кодекс адвокатсь­кої етики (ІВА), Етичні правила соліситорів Великобританії, Регламент паризької колегії адвокатів, Кодекс адвокатської етики Нідерландів, Правила професійної етики російських адвокатів, Зібрання правил адвокатської етики адвокатури Польщі; Деонтологічні засади адвокатури Іспанії, Бельгії, Данії, Німеччини, Австрії, Ізраїлю; Типові правила поведін­ки Американської асоціації адвокатів (АВА) тощо.

На початку 1996 р. було завершено розробку робочого варіанта проекту Правил адвокатської етики. 23 лютого 1996 р. Правління Спілки прийняло рішення про схвалення проекту основних положень Правил і доручило робочій групі продовжити роботу над проектом. Текст проекту було надіслано в усі області, міста Київ, Сімферополь, Крим для обговорення. До робочої групи надійшло 27 витягів із про­токолів конференцій адвокатів. В окремих областях (Запо­різька, Миколаївська, Херсонська, Хмельницька та м. Се­вастополь) адвокати висловилися проти прийняття Правил адвокатської етики.

В жовтні 1997 р. проект Правил пройшов експертизу у фахівців Ради Європи й отримав високу оцінку. Згодом ро-

боча група на своєму засіданні 4 грудня 1998 р. затвердила остаточний варіант проекту Правил і передала його на розгляд до Вищої кваліфікаційної комісії, яка 1 жовтня 1999 р. схвалила Правила адвокатської етики.

У преамбулі Правил зазначається, що надзвичайна важ­ливість функціонального навантаження адвокатури вимагає від адвокатів слідування високим етичним стандартам по­ведінки. Водночас специфіка, комплексний характер обов'яз­ків, що покладено на адвоката, обумовлюють необхідність збалансування служіння адвоката інтересам окремого клієн­та з інтересами суспільства загалом, дотримання принципів законності і верховенства права.

Успішне досягнення мети саморегулюється професій­ною поведінкою адвокатів на такому високому рівні, який передбачає врахування складного співвідношення різно­планових обов'язків адвоката, їх пріоритетність та конкрет­не втілення в ситуаціях, коли такі обов'язки вступають у суперечність один з одним, а також віднайти шляхи їх реалізації, що оптимально відповідають покликанню й ста­тусу адвокатури, диктують необхідність встановлення пра­вил професійної адвокатської етики, які мають стати путів­ником адвоката в обранні належних варіантів професійної поведінки.

2. Основні принципи адвокатської етики

Незалежність - один із головних принципів адвокатсь­кої етики, як і організації діяльності адвокатури загалом. Слід відзначити, що у ст. 4 ч. 1 Закону України «Про ад­вокатуру» принципи, на яких здійснює свою діяльність ад­вокатура, лише перелічено. Це принципи: верховенства за­кону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіден­ційності. (Водночас у Правилах принципу незалежності присвячено цілу статтю 5. Тому, коли будемо наводити мір­кування щодо поняття незалежності адвоката, то це в такій же мірі буде стосуватися й незалежності адвокатури як принципу її діяльності. Щоправда, незалежність адвокатури ширша за змістом, аніж незалежність окремого адвоката).

У п. 1 ст. 5 Правил записано, що особливість цілей і зав­дань адвокатури вимагає - як необхідної умови належного здійснення адвокатської діяльності - максимальної неза­лежності адвоката у виконанні своїх професійних прав та обов'язків, що передбачає його свободу від будь-якого

зовнішнього впливу, тиску чи втручання у його діяльність, зокрема, з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів. Сама організаційна структура адвокатури виключає будь-яке втручання в незалежність адвоката при виконанні ним професійних функцій.

Щоправда, не виключається вплив і тиск на адвоката з боку державних органів. Найшвидше, цей тиск може вихо­дити від прокурорсько-слідчих органів чи від суду. Але Правила, застерігаючи адвоката про ці впливи, закликають його не допускати будь-яких компромісів з власною честю й гідністю на догоду суду чи іншим органам та шкоду клієн­тові. Адвокат має протистояти всім спробам посягання на його незалежність, бути мужнім і принциповим у виконанні своїх професійних обов'язків.

Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка б ставила його в юридичну, матеріальну або моральну залеж­ність від окремих осіб, підпорядковувала б його вказівкам або правилам, які можуть увійти в суперечність з нормами чинного законодавства про адвокатуру чи іншим чином перешкоджати вільному і незалежному виконанню адвока­том його професійних обов'язків.

Адвокат не повинен ділити гонорар, отриманий від клієн­та, з іншими особами, окрім адвоката, який раніше викону­вав це доручення, та спадкоємців померлого адвоката, чиє частково виконане доручення він прийняв. Адвокат не мо­же при виконанні доручення клієнта керуватися вказівками інших осіб стосовно змісту, форм, методів, послідовності, часу здійснення його професійних прав і обов'язків, якщо вони суперечать його власному уявленню про оптимальний варіант виконання доручення клієнта.

Дотримання законності у діяльності адвоката означає, що він не може давати клієнту поради, свідомо спрямованої на уникнення відповідальності за правопорушення чи зло­чин, вчинені клієнтом або іншими особами.

Адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству.

Правила дотримання адвокатом законності поширюють­ся також і на його приватне життя.

Домінантність інтересів клієнта як принцип діяль­ності адвоката означає: всі свої дії при виконанні правоза-хисної функції підпорядковувати виключно інтересам свого клієнта, незважаючи на інших осіб.

Адвокат не обирає клієнта залежно від своїх симпатій, він керується при цьому нормами адвокатської етики, тим, що присвятив себе благородній справі - служінню людям, які потребують захисту.

З цього приводу американський адвокат Алан Дерсховіз на запитання, чи можна захищати всякого злочинця, відпо­вів: «Якби Гітлер спитав мене в 1943 році, чи буду його захищати, то маю надію, що знайшов би відвагу задушити його голими руками. Але, коли б Гітлер у 1997році виповз із джунглів і не знайшлося б для нього жодного адвоката, я сказав би йому: «Ненавиджу тебе, але візьмусь захищати». Не дозволив би я, щоб якийсь Гітлер зруйнував правову си­стему».

Клієнт також має право вільного вибору або зміни адво­ката.

Неприпустимість представництва клієнтів із супе­речливими інтересами - принцип не новий в етичних нор­мах адвокатури. Разом з тим у ст. 8 Правил зазначається, що адвокат не може представляти одночасно двох або біль­ше клієнтів, інтереси котрих є суперечливими. Останнє по­ложення дуже важливе з огляду на те, що воно спонукає адвоката до ретельного вивчення матеріалів справи й до детального аналізу та зіставлення позицій, інтересів підза­хисних, перш ніж дійти висновку про правомірність здійс­нення захисту двох чи більше осіб.

Слушно пише С. Заблоцький, що заборона здійснення одним адвокатом захисту декількох підсудних, між якими виникла колізія, в першу чергу має за мету гарантувати під­судним їх право на захист, на отримання професійної юри­дичної допомоги, інакше процесуальна гарантія перетвори­лась би на просту декларацію прав.

Конфіденційність - як принцип, викладений у ст. 9 Правил, кореспондується із статтею 9 Закону України: «Про адвокатуру», яка названа «адвокатська таємниця». Отже, доречно зауважити, що морально-етичні норми, які регулю­ють питання адвокатської таємниці, врегульовано одночас­но нормами права.

Принцип адвокатської таємниці - давній принцип. Нага­даємо слова А. Ф. Коні: «Між захисником і тим, хто у три­возі й смутку від грізного обвинувачення, що на нього насу­вається, звертається до нього в надії за допомогою, вста­новлюється тісний зв'язок довір'я й щирості. Захисникові відкриваються таємниці душі, йому намагаються роз'яснити

свою невинуватість або роз'яснити своє падіння і свою га­ньбу, які приховує від інших, деякими деталями особистого життя і сімейного життя, відносно яких сліпа Феміда повин­на бути і глухою».

Уже Литовський статут 1588 року застерігав прокуратора, що у випадку, коли він повідомить інформацію, якою він володіє щодо свого клієнта, протилежній стороні, то його може бути позбавлено права подальшої адвокатської прак­тики.

Подальшого розвитку питання адвокатської таємниці набуло з появою «Прав, за яким судиться малоросійський народ» (1743 р.). У тексті присяги адвоката досить повно (крізь призму обов'язків адвоката) було сформульовано по­няття адвокатської таємниці. Зокрема: «Уведав же правьш умьісел, совесть и всякие доводьі своея стороньї, ничего того противной стороне, ани ея поверенному и помощни-кам, словом, письмом, показанием, ни чрез себе самого, ни чрез иного, ко вреду своея стороньї обьявлять не допущеся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять...».

Що ж до правових систем Європи, то право адвокатської таємниці там існувало також з сивої давнини. В 1822 р. Д. Торосевич, говорячи про обов'язки польських адвокатів, наголошував, що одним з головних обов'язків є дотриман­ня конфіденційності і збереження всієї інформації, отрима­ної адвокатом, у суворій таємниці від усіх. Адвокат А. Сулі-говський, розробляючи у 1886 р. норми адвокатської етики, рішуче стверджував, що безумовний обов'язок адвоката -зберігати у глибокій таємниці всю інформацію, яку він отримав від клієнта.

На різних історичних етапах розвитку інституту адвока­тури принцип адвокатської таємниці не був безумовним. Приміром, у Франції, був період, коли адвокати зобов'язу­валися до збереження адвокатської таємниці за винятком, коли це не загрожувало королю. Але вже в нові часи це правило перестало існувати. Жодних винятків, які б при­мушували адвоката розкрити таємницю. Не існувало та­кож меж щодо кола питань, обсягу конфіденційності ін­формації.

Ось характерний приклад з життя французької адвока­тури другої половини XIX ст.: А. Ф. Паєн, пояснюючи по­няття адвокатської таємниці, наводить приклад і, як він стверджує, не надуманий: «Клієнт відкриває адвокатові в його канцелярії, що має намір вчинити вбивство. Адвокатові

заборонено викрити ці наміри. Може лише він єдине - зу­стрітися з особою, яка зголосилася до нього на пораду, на­магатися навернути її до здорового розуму, заспокоїти її, як лише можливо, і, як порядна людина, зробити все, що в його силах, щоб запобігти нещастю, але ніколи не може йти так далеко, щоб порушити професійну таємницю.

Згодом, у 1911 р. у своєму великому науковому дослі­дженні з проблем адвокатської етики адвокат Г. Цедербаум розширює межі адвокатської таємниці. На його думку, до такої таємниці слід віднести не лише ті відомості, які адво­кат отримав безпосередньо чи опосередковано від клієнта, але й всі відомості, отримані ним під час ведення справи. Адвокат має зберігати адвокатську таємницю навіть за си­туації, що її збереження може потягнути певні негативні наслідки для третьої сторони або навіть для самого адвока­та. В цій частині виконання своїх обов'язків адвокат у своєму кабінеті чи перед судом, чи під час відвідин клієнта у в'язниці - уподібнюється щодо таємниці до священика, який за розголошення таємниці сповіді підлягає анафемі.

Один адвокат написав у листі до свого клієнта, що про­грав його справу, оскільки апеляційний суд приховав певні обставини. Клієнт надіслав того листа до касаційного суду. Генеральний прокурор направив того листа у палату адвока­тів з вимогою порушити проти адвоката дисциплінарну справу за неповагу до суддів. Палата відмовила у цьому про­куророві, пославшись на те, що дана інформація охоплюва­лася адвокатською таємницею. Але суд вказав інше: «Отри­мувач листа мав право його пред'явити, оскільки, на погляд клієнта, лист був доказом і не містив жодних таємниць».

Отже, вирішальне слово про можливість використання конфіденційної інформації у якості доказів належить клі­єнтові.

За Судовими статутами від 20 листопада 1864 р., російсь­кі адвокати також зобов'язані були зберігати адвокатську таємницю. Присяжний повірений «не повинен був розго­лошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ве­дення його справи, а й у випадку усунення його від неї і навіть після закінчення її» (ст. 403 Статуту).

Після революції 1917 р. в Росії інститут професійної таємниці було скасовано. При прийнятті Кримінального кодексу РСФСР у 1922 р. проблему адвокатської таємни­ці порушував А. Приградов-Кудрін. Але нігілістське став-

лення більшовиків до адвокатури, як до буржуазної інсти­туції, не могло сприяти запровадженню в той час до законо­давства норм про адвокатську таємницю.

Лише в положенні про адвокатуру УРСР з 1962 р. впер­ше було введено до законодавчого акта поняття про адво­катську таємницю. В розділі про права й обов'язки адвока­та було записано: «Адвокат не має права приймати дору­чення на ведення справи..., коли він у даній справі раніше надавав юридичну допомогу особі, яка звернулася з клопо­танням про ведення справи, та адвокат не повинен розго­лошувати відомості про довіреного у зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі». Гарантувалося до­тримання адвокатом таємниці, оскільки заборонялось допи­тувати адвоката в якості свідка «про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захис­ника в даній справі».

Подібне формулювання адвокатської таємниці було за­кріплено і в Положенні про адвокатуру УРСР з 1980 р.

В умовах незалежності Української держави в Законі «Про адвокатуру» вперше дано найбільш повне визначення поняття адвокатської таємниці, а також закріплено гарантії дотримання адвокатом цієї таємниці. На нашу думку, ви­значення адвокатської таємниці, записане у ст. 9 Закону «Про адвокатуру», є достатнім, хоч, можливо, і не повним. У Законі визначено не саме поняття, а коло складових еле­ментів, які входять у поняття таємниці, найголовніше - ви­значено сам предмет адвокатської таємниці. (Тому не ціл­ком справедливою видається критика окремих юристів про те, що нібито розробники цього закону навіть не спромог­лися дати визначення поняття, адвокатської таємниці. Про задовільність формулювання «адвокатської таємниці» у ст. 9 Закону «Про адвокатуру» висловлювалося багато адвокатів різних держав, у тому числі й Росії).

У літературі дискусійним є питання, чи до предмета ад­вокатської таємниці входить сам факт звернення особи за наданням юридичної допомоги. О. Заднепровський ствер­джує, що сам факт звернення громадянина до адвоката, ре­єстрація чи запис анкетних даних цієї особи у книзі обліку угод на надання правової допомоги охоплюються адвокат­ською таємницею. Тому він обурюється положенням, що податківці можуть у будь-який час, здійснюючи перевірку щодо податків, фактично порушувати норми адвокатської таємниці. Аналогічну позицію займає і відомий російський

адвокат професор М. Барщевський. Для обґрунтування своєї позиції вони покликаються на те, що в Правилах професій­ної етики адвоката закріплено згадану вище норму.

Дійсно, у ст. 5 Правил професійної етики російського адвоката та п. 1.5 Правил професійної етики членів міжре­гіональної колегії адвокатів, затверджених у 1997 р., запи­сано, що адвокатською таємницею є сам факт звернення до адвоката. Але вже пізніше, у нормативному акті, у Феде­ральному Законі «Про адвокатську діяльність й адвокатуру в Російській Федерації» у ст. 8, що визначає поняття адво­катської таємниці, записано таке: «Адвокатською таємни­цею є відомості, які пов'язані з наданням юридичної допо­моги своєму довірителю». Отже, російський законодавець чітко не визначився щодо самого факту звернення клієнта до адвоката. Проте, як вище зазначалось, можуть бути ви­падки, коли для підзахисного буде важливим зберігати у таємниці не сам факт звернення певної особи щодо його захисту, а дані, хто саме звертався до адвоката з цим пи­танням.

Крім цього, в питанні адвокатської таємниці виникає ба­гато дискусійних проблем. Назвемо деякі з них:

Чи в предмет таємниці включаються лише відомості, не­сприятливі для клієнта, чи взагалі будь-які відомості?

Чи можуть входити у предмет таємниці відомості, які не мають значення (байдужі) для клієнта, але отримані вони у зв'язку з веденням даної справи?

Чи охоплюються адвокатською таємницею відомості, що не мають безпосереднього відношення до змісту й суті юридичної допомоги, приміром, питання обговорення го­норару?

Чи можна адвокату використовувати відомості, що ста­новлять адвокатську таємницю, в якості доказів у кримі­нальному процесі?

Чи є винятки із загального правила про безстроковість адвокатської таємниці? і т. ін.

У законі про адвокатуру, а також у Правилах не зазначе­но, що відомості, які охоплюються адвокатською таємни­цею, мусять бути несприятливі, шкідливі для клієнта. Не­однаково це питання сприймають і науковці.

Професор А. Л. Ципкін вважає, що предмет адвокатської таємниці становлять лише факти, які викривають особу у вчиненні злочину або взагалі несприятливі для неї.

Д. М. Ватман стверджує, що в поняття адвокатської таєм-

ниці можна включати не лише інформацію, що погіршує становище обвинуваченого, але й усі дані, які з тих чи ін­ших міркувань він розраховував приховати від органів ді­знання, слідства й суду.

Але конфіденційні відомості можуть, залежно від зміни різних обставин і умов, змінюватися за своїм характером і значенням для клієнта: сьогодні видаються корисними і вигідними, завтра - вже негативними. Тому видається більш правильним, що законодавець, визначаючи поняття адвокатської таємниці, мав на меті будь-які відомості, неза­лежно від того, негативну чи позитивну роль вони могли відіграти насправді. Головне при цьому - виходити з того, чи мав намір і бажання підзахисний розголошувати такі відомості.

Проблема так званих «байдужих» відомостей полягає в тому, що дехто вважає, що не можна розголошувати будь-які відомості, отримані по справі, незалежно, чи вони ма­ють відношення до підзахисного, чи зачіпають його інтерес. «Цілком можливо,- зазначає А. М. Ніязова,- що такого роду відомості і не будуть зачіпати будь-яких сторін приватного життя клієнта, але якщо адвокат отримає таку інформацію, то, напевно, було б неправильним вважати за можливе її розголошення тільки тому, що вона не стосується безпосе­редньо справи, по якій адвоката запрошено до надання юридичної допомоги».

В даному випадку мова, швидше, йде взагалі про мораль­ний аспект поведінки адвоката, а не про адвокатську таєм­ницю. Щоразу, в кожній ситуації спілкування адвокат має бути обережним щодо обговорення будь-якої інформації, яка може мати дотичність до справ. Але інформація, яка не пов'язана з клієнтом адвоката, не буде охоплюватися адво­катською таємницею.

Інтерес становить проблема щодо процедури узгоджен­ня адвоката з клієнтом розміру й порядку виплати гонора­ру. Чи відомості щодо погодження гонорару можуть охоп­люватися адвокатською таємницею? А. Задніпровський на це відповідає позитивно. Історія адвокатури свідчить, що були епохи, коли суворо заборонялося виясняти в адвока­тів будь-які дані щодо розміру гонорарів, але були й пері­оди, коли адвокатів зобов'язували звітувати перед держа­вою за кожну копійку гонорару. На сьогодні, коли існує оподаткування адвокатської діяльності, можна дійти єди-

ного висновку: питання гонорару не охоплюється адвокат­ською таємницею, ці питання не мають жодного зв'язку з суттю самої кримінальної справи.

Стаття 65 КПК, яка визначає джерела доказів, не містить жодної заборони щодо використання в якості доказів відо­мості чи матеріали, які одночасно можуть бути предметом адвокатської таємниці. Але однозначно відповісти тут не­можливо. Приміром, підзахисний передав у розпорядження адвоката листи інтимного характеру. За своїм змістом ці матеріали могли б стати доказами, які виправдовують під­судного, але останній на їх розголошення не дає згоди. За такої ситуації ці листи охороняються адвокатською таєм­ницею. Але коли з часом підсудний наважиться, виявить ініціативу використати ці листи в якості доказів, то вигля­дає так, що ці матеріали, які охороняються адвокатською таємницею, можуть змінити свій статус і стати доказами. Категорично можна лише заперечити використання в якості доказів матеріали, які не перестали перебувати під охоро­ною адвокатської таємниці.

З огляду на сказане, важко визнати обґрунтованим по­ложення Закону Республіки Башкортостан від 29 лютого 1992 р. № ВС-10/35 «Про адвокатуру», згідно з яким кате­горично заборонено використовувати в якості доказів у кримінальному й цивільному процесах матеріали, що охоп­люються адвокатською таємницею.

Питання виникнення й погашення (скасування) адвокат­ської таємниці не таке вже просте, як може видатися на пер­ший погляд. Вище зазначалось, що сам факт звернення особи за отриманням юридичної допомоги частково може охоплюватися адвокатською таємницею. Отже, з моменту звернення особи вже виникає в адвоката обов'язок дотри­муватися конфіденційності. М. Барщевський, наприклад, стверджує: «з моменту, коли клієнт переступив поріг юри­дичної консультації юридичної фірми, бюро, все наступне становить предмет адвокатської таємниці».

У ч. 2 ст. 9 Правил адвокатської етики записано, що дія принципу конфіденційності не обмежена в часі. Це означає, що адвокат зобов'язаний зберігати таємницю не лише під час розгляду справи до її завершення, але й у подальшому, безстроково, вічно. Щоправда, перебіг цього строку може бути припинений в окремих випадках:

- самим клієнтом;

- за ініціативою адвоката.

Клієнт правомочний у кожному конкретному випадку прийняти рішення про подальше збереження у таємниці певної конфіденційної інформації, хоча й тут можна засте­регти від бездумного виконання волі клієнта. Слід вникну­ти в суть: чи рішення клієнта не спричинить йому шкоди. Палата адвокатів у Парижі у своєму рішенні від 8 березня 1887 р. з аналогічної ситуації записала: «Адвокат може мов­чати, хоч би клієнт дозволив йому говорити. Той останній не є сам собі суддею свого власного інтересу. Найвищим цензором щодо нього є його адвокат».

Отже, саме адвокат має обміркувати рішення клієнта і зробити безпомилкові висновки щодо подальшого збере­ження таємниці, застерегти клієнта від нерозсудливого, не­продуманого вчинку.

З ініціативи адвоката, на наш погляд, таємниця може бу­ти розкрита у таких випадках:

- коли дії адвоката стали предметом розгляду відповід­
ного адміністративного органу колегії адвокатури;

- коли предметом адвокатської таємниці стане інфор­
мація про підготовку злочину;

- в разі необхідності таких даних для реабілітації клі­
єнта.

Щодо скасування збереження таємниці Правила вважа­ють можливим скасування лише самим клієнтом (або спад­коємцями такої фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), в письмовій чи іншій зафіксованій фор­мі. Адвокат не відповідає за порушення цього принципу у випадках допиту його у встановленому законом порядку як свідка щодо обставин, які виходять за межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством, хоча й охоплюються предметом конфіденційності інфор­мації.

Адвокат (адвокатське об'єднання) зобов'язаний забезпе­чити такі умови зберігання документів, переданих йому клієнтом, адвокатських досьє та інших матеріалів, що зна­ходяться в його розпорядженні і містять конфіденційну ін­формацію, котрі розумно виключать доступ до них сторон­ніх осіб.

Пов'язаною з цим є проблема, коли в окремих випадках правоохоронні органи грубо порушують приписи закону щодо адвокатської таємниці: можуть собі дозволити догляд адвокатських паперів, коли той залишає СІЗО після поба­чення із клієнтом, тощо.

Адвоката Я. Астрова правоохоронні органи намагалися неодноразово допитати в якості свідка у справі, по якій він брав участь. У його помешканні було зроблено обшук із вилученням адвокатських досьє, чим грубо було порушено адвокатську таємницю. На звернення Спілки адвокатів на адресу прокуратури постійно надходили відповіді про те, що дії міліції є законними. Лише за спливом значного часу Генеральний прокурор визнав неправомірність дій право­охоронних органів щодо цього адвоката.

Доречним буде нагадати, що вже у дореволюційній Росії законодавство обмежувало можливість проведення в адво­катів в офісі і за місцем проживання обшуків (статті 368, 369, 370 Статуту кримінального судочинства). На жаль, у наш час правоохоронні органи ще далекі від розуміння справжньої ролі інституту адвокатської таємниці в системі прав і свобод громадян.

Не ідеалізуючи правову систему Польщі у міжвоєнний період, але, заради справедливості, слід сказати, що вже тоді основна частина польського суспільства високо ціну­вала правило адвокатської таємниці. Для ілюстрації наве­демо такий приклад.

Львівський адвокат М. Аксер 6 лютого 1932 р. отримав із СІЗО приватного листа від Ріти Горчакової з пропози­цією взятися за її захист у кримінальній справі. Наступного дня у місцевій газеті з 'явилося інтерв 'ю з цим же адвока­том щодо Ріти Горчакової. Адвокат негайно написав скаргу прокуророві про порушення кримінальної справи проти осіб, що порушили адвокатську таємницю, оскільки він жодної інформації часопису не давав і ні з ким не ділився змістом отриманого листа. Адвокат у всіх своїх поясненнях у проку­рора наголошував, що розголошення конфіденційних відомо­стей компрометує його і робить можливим порушення проти нього дисциплінарного переслідування. Прокурор про­вів допити всіх посадових осіб в 'язниці, щоб вияснити, хто порушив адвокатську таємницю.

Сьогодні також виникають труднощі із збереженням адво­катської таємниці, яка може міститися в інформаційних си­стемах і системах зв'язку. Спілка адвокатів ще в 1999 р. ініціювала до Верховної Ради України законопроект щодо доповнення до ст. 9 Закону «Про адвокатуру», яка б гаран­тувала збереження адвокатської таємниці на згаданих сис­темах. Але такі доповнення досі не прийнято.

Адвоката не може звільнити від обов'язку збереження таємниці жоден орган у державі. Це випливає з логічного тлумачення змісту ст. 9 Закону «Про адвокатуру» і ст. 9 Пра­вил етики адвокатів. Хоча більш правильним було б, на нашу думку, записати у ст. 9 Закону «Про адвокатуру» са­му заборону звільняти адвоката від дотримання таємниці.

Світова практика дає приклади втручання держави в ін­ститут адвокатської таємниці, намагаючись запровадити ніби виняткові випадки, в яких можна зняти з адвоката обов'язок дотримання таємниці. Так було в 1994 р. в Польщі. Восени 1993 р. двох адвокатів було викликано до служби безпеки й прокуратури у Варшаві для допиту в справі, у якій адвокати надавали правову допомогу. Адвокати від­мовились давати показання, пославшись на адвокатську таємницю.

У зв'язку з цим фактом Начальна Рада Адвокатури прийняла спеціальну постанову, в якій записала: «Норма ст. 163 КПК (де мова йде про звільнення від обов'язку до­тримання таємниці окремих категорій осіб, як, приміром, поліції.- /. Г.) не поширюється на адвокатів, з огляду на ст. 6 Закону «Про адвокатуру». У постанові було записано категоричний висновок: «Адвокатська таємниця є безумов­ним обов'язком на підставі ст. 6 Закону «Про адвокатуру». Міністерство поліції 28 лютого 1994 р. звернулося до Найвищого (Верховного) Суду Польщі із запитом роз'ясни­ти, чи «суд або прокурор можуть звільнити на підставі ст. 163 КПК адвоката від обов'язку збереження адвокатсь­кої таємниці, про яку мова йде у ст. 6 Закону «Про адвока­туру». На підтримку цього запиту свою думку висловив департамент прокуратури, який на поставлене питання дав ствердну відповідь.

Найвищий Суд дійшов висновку, що адвоката в кри­мінальній справі не можна звільнити від адвокатської таєм­ниці, за винятком адвоката-представника, якого можна до­питати в якості свідка. В такий спосіб Найвищий Суд ви­знав, що адвокатська таємниця має відносний характер. Таке рішення штучно ділило адвокатів на дві категорії: ад­вокати однієї категорії не могли бути звільнені від збере­ження адвокатської таємниці; адвокати другої, «гіршої» категорії не мали такого імунітету. Голова кримінальної палати Найвищого Суду проф. А. Мужиновський, обґрун­товуючи позицію Найвищого Суду, послався на те, що заборона звільняти адвоката від дотримання таємниці

призвела б до порушення рівності сторін прокурора й адво­ката у процесі.

За нової кодифікації кримінально-процесуального права у Польщі кодифікаційна комісія ввела до проекту КПК нор­му, яка б дозволяла суду звільняти адвоката від дотриман­ня адвокатської таємниці. Але польська палестра відстояла свої права. У новій редакції ст. 6 Закону про «Право про адвокатуру», прийнятого 22 травня 1997 р., було записано: «Адвоката не можна звільнити від обов'язку збереження професійної таємниці щодо фактів, які адвокат зобов'язу­вався зберігати у таємниці, надаючи правову допомогу або беручи участь у справі».

Щодо звільнення адвоката від обов'язку збереження та­ємниці, то у законі про адвокатуру записано, що навіть то­ді, коли клієнт звільняє адвоката від дотримання таємниці, адвокат вправі за необхідності і далі зберігати цю таємни­цю (ст. 10).

В окремих державах усе-таки є певні обмеження щодо збереження адвокатської таємниці. У Чеській Республіці в Законі «Про адвокатуру» від 1 липня 1996 р. записано, що збереження адвокатської таємниці не стосується випадків з метою запобігання вчиненню злочинів.

У США також адвокатові дозволено розкрити таємни­цю, якщо це необхідно для попередження вчинення злочи­ну, що може призвести до смерті чи спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Адвокатська конфіденційність в Австрії має перевагу перед органами дізнання. Так, асоціація адвокатів має бути заздалегідь поінформована про слідчі дії, які планується провести в адвокатській конторі. Вилучені документи ма­ють бути опечатані й передані в суд, який у складі трьох суддів має визначити ступінь конфіденційності інформації.

За законодавством Голландії, суд вправі прийняти рі­шення про дозвіл адвокату розголосити конфіденційну ін­формацію.

Зобов'язання додержуватися конфіденційності має не­обмежений у часі характер.

Компетентність та добросовісність адвоката необ­хідні не лише по кримінальній справі, а загалом при наданні правової допомоги фізичній чи юридичній особі. Потенцій­ний клієнт, коли звертається до адвоката, припускає, що ад­вокат володіє необхідними знаннями і є компетентним до­помогти у його проблемі. (До речі, слово «компетенція»

походить від латинського «сотреіепііа», що означає - відпо­відаю чомусь, добиваюсь, підходжу). Тобто адвокат не тільки компетентний, бо наділений певними правами, але він має відповідні знання й досвід для вирішення проблеми, з якою до нього звертається клієнт. Компетентність - це основа професійності, яка доповнюється добросовісністю.

Правильно наголошує адвокат М. Барщевський, що у компетентність входить не лише об'єм теоретичних знань адвоката, а й наявність у нього достатнього практичного досвіду у конкретних справах. Власне, у ст. 10 Правил ети­ки адвокатів наголошується, що від адвоката «вимагається високий рівень професійної підготовки, фундаментальне знання чинного законодавства, практики його застосування, опанування тактики, методів і прийомів адвокатської діяль­ності, ораторського мистецтва.

Адвокат зобов'язаний надавати правову допомогу клієн­там компетентно й добросовісно, що передбачає знання відповідних норм права, наявність необхідного досвіду їх застосування...». Але, щоб бути здатним на такому рівні надавати правову допомогу, ст. 10 Правил вимагає: адвокат незалежно від сфери своєї переважної спеціалізації, якщо така має місце, має підтримувати на належному рівні знан­ня у питаннях, в яких він згідно з чинним законодавством зобов'язаний надавати юридичну допомогу за призначен­ням органів слідства або суду, а також безкоштовно.

Адвокат має постійно працювати над удосконаленням своїх знань й професійної майстерності, володіти достатньо інформацією про законодавство. Адвокат має пильно сте­жити за судовою практикою, застосуванням норм галузі права, за якою спеціалізується.

Свого роду барометром, який би міг щоразу показати висоту компетентності адвоката в тій чи іншій правовій проблемі, має бути рівень власної самооцінки й самоконт­ролю. Адвокат, який переоцінює свої обдарування, знан­ня, свій практичний досвід, легко може припуститися не­компетентності у справі. І навпаки, адвокат, який тверезо оцінює свої знання, бачить недоліки, в силу виняткової добросовісності, може запобігти такій некомпетентності.

При вирішенні питання про надання юридичної допомо­ги адвокат враховує таке: оцінку складності правової проб­леми, а також можливості її успішного вирішення; мож­ливість самому поглибити знання у даній проблемі, в тому числі за допомогою отримання консультацій. Лише після

ретельного аналізу цих моментів він може вирішити, чи візьметься за таку проблему, щоб надана ним юридична допомога була кваліфікованою. Якщо ж адвокат не зможе надати клієнтові необхідну правову допомогу, він може запропонувати кандидатуру іншого адвоката, який доско­нало володіє саме такою проблематикою.

Наданням некомпетентної правової допомоги адвокат дискредитує не лише себе, а всю адвокатську корпорацію й заслуговує дисциплінарної кари.

Чесність і порядність - один із головних принципів діяльності адвокатури. Бути чесним і правдивим в адвокат­ській діяльності - це обов'язок.

Адвокат повинен як у своїй професійній діяльності, так і в приватному житті бути чесним і порядним, не вдаватись до омани, погроз, шантажування, підкупу, до використання будь-яких протизаконних засобів для досягнення своїх про­фесійних чи особистих цілей; поважати права, законні інте­реси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими він спілкується (ст. 11 Правил).

Не розмір гонорару має бути мірилом професійного на­дання адвокатом правової допомоги, а такі категорії, як чес­ність і порядність, які не піддаються девальвації. На жаль, у нашому житті є приклади, коли адвокати керуються не ци­ми категоріями, а «принципом»: «Хто платить - той замов­ляє музику».

Цілком слушно в Правилах обов'язок адвоката бути чес­ним і порядним поширюється і на його приватне життя. Щоправда, тут слід робити різницю коли адвокат у приват­ному житті не виступає як член адвокатської корпорації, то навряд чи можна говорити про його відповідальність про­фесійну; якщо ж у приватному житті його сприймають як адвоката й він це усвідомлює, то в такому випадку недо­тримання адвокатської етики розцінюється як вчинення ним дисциплінарного проступку.

Реклама адвокатської діяльності. Поняття «реклама» походить від латинського гекіатаге - кричати, оголошува­ти, створювати популярність. У ст. 1 Закону України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. поняття реклами визначено як: «спеціальна інформація про осіб або продукцію, що поши­рюється в будь-якій формі і будь-яким способом з метою прямого чи опосередкованого отримання прибутку». _г Як співвіднести поняття реклами до адвоката? Рекламу-

вати адвоката, у прямому розумінні,- означає кричати, афішувати, створювати комусь імідж із єдиною метою - отримання прибутку, наживи. Але Правила не погодилися з такими міркуваннями і в ст. 14 дозволили рекламування адвокатської діяльності, хоч і обмежили рекламування пев­ними рамками.

Зрозуміло, що у разі необхідності звернутися до адвока­та з правових проблем людина перш за все замислюється над тим: до кого ж звернутися, бо не кожен адвокат може бути компетентним у її проблемі. Вона бере довідник теле­фонів, де є перелік юридичних консультацій, юридичних фірм тощо. Але там немає інформації, приміром, хто з ад­вокатів спеціалізується, наприклад, з податкового законо­давства. Особа починає телефонувати наздогад юридичним консультаціям, намагаючись вияснити питання, яке її ціка­вить. Яким буде результат - невідомо. Тепер у Правилах за­писано, що допускається реклама у формі вміщення об'яв, інформаційних повідомлень та інших рекламних матеріалів у періодичних виданнях, довідниках, інформаційних бюле­тенях, інших друкованих ЗМІ, а також у трансляції, реклам­них метаріалах, по радіо й телебаченню. Рекламні об'яви або інші рекламні матеріали щодо професійної діяльності адво­ката (адвокатського об'єднання) повинні містити відомості про прізвище та ім'я адвоката (назву адвокатського об'єд­нання); адресу, за якою може здійснюватися надання пра­вової допомоги цим адвокатом (об'єднанням); номер теле­фону; загальні відомості про галузі права, в котрих спеціа­лізується адвокат (адвокатське об'єднання), або вказівку про те, що правова допомога може бути надана з усіх галу­зей права; реєстраційний номер, дату і місце видачі адвока­ту свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю (дату реєстрації адвокатського об'єднання та його реєстра­ційний номер).

Ця частина норми ст. 14 Правил, на наш погляд, цілком прийнятна, бо йдеться не про гекіате (де багато галасу), а про те, щоб потенційний клієнт міг знайти необхідного йому адвоката. Для цього дійсно доцільно подавати широку інформацію про адвокатів чи адвокатські об'єднання, але не рекламу.

Споконвіку, наприклад в Австрії й Польщі, рекламуван­ня для адвоката було чи не найтяжчим гріхом. Так, у 1878 р. Начальна Рада Адвокатури Австрії категорично осудила

рекламу адвоката, вважаючи, що такі дії принижують честь й гідність адвокатської корпорації. А сьогоднішні приписи етичних норм польських адвокатів у ст. 23 Зводу етичних норм адвокатів Польщі категорично забороняють будь-яке рекламування адвоката: «Адвокатові заборонено користу­ватися рекламою в будь-якій формі, як також заборонено і пошуки собі клієнтів способом, негідним з гідністю профе­сії... Інформація, що стосується адвоката, може містити лише такі дані: професія, ім'я та прізвище, науковий титул, професійна спеціалізація, можливість надання правової до­помоги в іноземних мовах, адреса і засоби контакту. Інфор­мація та не повинна відрізнятись від стандартних інфор-мацій, чим би принижувала повагу професії. Інформація така не може бути розміщена у засобах масового замовлен­ня, за винятком одноразової інформації у пресі про початок діяльності і зміну адреси, прізвища чи назви контори.

У міжвоєнний період у Польщі не дозволялося адвока­тові навіть при переїзді з однієї місцевості в іншу робити за новим місцем праці в пресі будь-яких оголошень. Так, від­повідно до рішення НРА від 3 березня 1931р., адвокат, «який змінював місце свого перебування, мав право повідо­мити через газету тієї місцевості, де перебував, своїх клієн­тів про переїзд. У новій місцевості у нього клієнтів ще не було, тому, якщо він у цій місцевості давав би оголошення, то його дії були б рекламою».

Видом реклами в той час у Польщі вважалося, коли у вивісках, оголошеннях, візитках адвокат подавав додаткові дані про себе, такі, як: «радник», «професор», «колишній го­лова суду» та ін. Один з адвокатів оскаржив ухвалу палати адвокатів, яка зобов'язала його у всіх друкованих формуля­рах викреслити вказівку «професор університету». Відхи­ляючи скаргу адвоката, Начальна Рада у постанові вказала, що «престиж адвокатури й повага корпорації не залежать від наукових титулів й відзнак конкретних членів корпора­ції, а від рівня виконання ними професії адвоката. Нато­мість, не відповідає принципам товариськості вживання будь-яких інших титулів, крім титулу адвокатського».

Коментарі, як кажуть зайві.

Дозволивши адвокатам рекламувати свою діяльність, українські Правила фактично тепер не можуть осуджувати адвоката, який рекламуватиме свою діяльність, скажімо, на сторінках різних друкованих, близьких до порнографії,

видань. Хоч зрозуміло, що такий адвокат уподібнюється, швидше, торговцю, який заради прибутку готовий на все.

М. Варшавський стверджує: боротьба «за клієнта, у прин­ципі, нормальне явище...». Таке твердження з моральних позицій не витримує жодної критики. Адже не йде мова про боротьбу за надання високопрофесійного захисту для особи, а про боротьбу за потенційного платника гонорару.

Щодо практики встановлення норм рекламування адвокатської діяльності в інших країнах. Так, відповідно до закону про адвокатуру у Швейцарії реклама в адвокатсь­кій діяльності заборонена. Можна лише в адресних й теле­фонних книгах вказувати своє прізвище (ст. 6 Закону). Що стосується преси, то дозволено друкувати фактично лише декілька слів і то тільки один раз у випадках: початку прак­тичної роботи в адвокатській канцелярії, зміни адвокатом місцевості, де він працює, й тоді, коли після великої перерви адвокат знову приступає до ведення адвокатської практики (ст. 7 Закону).

Зауважимо, що у Франції та Німеччині реклама адвокат­ської діяльності цілком заборонена. У Німеччині адвокат може у щоденній газеті два рази дати повідомлення про себе: при відкритті, закритті або перенесенні контори в іншу місцевість.

Відомо, що реклама завжди є необхідним атрибутом гос­подарської діяльності, бізнесу, торгівлі. Головне призначен­ня реклами - отримання якомога швидше й більше прибут­ків. Адвокатура на всіх історичних етапах відмежовувалася від таких меркантильних засад і, загалом, від такої ідеології.

Контакт між адвокатом й клієнтом ґрунтується на зага­льній довірі один до одного, на збереженні адвокатом кон­фіденційної інформації клієнта, і рівень довіри не залежить від розміру гонорару, адвокат не «купує» клієнта рекла­мою, він не може гарантувати, що суд вирішить справу так, як саме хоче клієнт.

У червні 1990 р. в Бельгії встановлено правила щодо ад­вокатських оголошень. Вони включають такі положення: адвокатові дозволяється вдаватися до оголошень в обмеже­них рамках, з метою доведення певної інформації до гро­мадськості; рекламні оголошення мають бути лояльними, не розголошувати професійної таємниці, не зашкоджувати професійним адвокатським чеснотам; друкування інформа­ції дозволяється у формі фірмових бланків, візитних карток,

табличок з даними адвокатської контори чи адвоката, бро­шур, телефонних довідників, юридичних журналів.

За нормами права, в Голландії адвокатові не дозволяєть­ся порівнювати свої послуги з послугами інших адвокатів, наполягати на своїй участі в конкретній справі, посилатися на успіх у попередніх справах, у яких він брав участь, про­гнозувати ймовірність успіху, використовувати посадове становище клієнта, вводити в оману щодо масштабів нада­ної допомоги.

У 1990 р. в Австрії була прийнята низка законів, які де­тально визначили межу між дозволеним і забороненим що­до рекламування адвокатської діяльності. Рекламування адвокатських послуг дозволено. В ньому адвокат може ре­презентувати свою кваліфікацію й характер надаваних по­слуг. Залежно від того, як вони пов'язані з його практикою, дозволяється заявляти про: вчені ступені і відзнаки; воло­діння іноземними мовами; підготовку з допоміжних спеціа­льностей; публікації на правові теми; членство в професій­них юридичних органах; конкретні відомості про свій про­фесійний стаж; сфери спеціалізації і сфери, яких адвокат не бажав би торкатися. Не дозволяється використовувати у рекламних оголошеннях: саморекламування; своїх переваг порівняно з іншими адвокатами; клопотання заінтересова­них клієнтів; заяви, які викликають нереальні сподівання, що плата за послуги береться у менших, ніж встановлено, розмірах; використання прізвищ клієнтів.

У Данії не можна розміщувати оголошення про конкрет­ну оплату надаваних послуг, сферу спеціалізації адвоката, розповсюджувати матеріали саморекламного характеру.

Особливістю американської адвокатської діяльності є те, що там надання послуг адвокатом прирівнюється до госпо­дарської діяльності. Тому й реклама в окремих штатах практично застосовується у такій же мірі, як і в бізнесі. У місцевих газетах і телефонних книжках можна знайти багато оголошень адвокатів і фірм, які, заохочуючи клієн­тів, гарантують надання першої консультації безкоштовно, повідомляють про наявність біля фірми безкоштовної стоян­ки для автомашин, гарантують розірвання шлюбу протягом декількох днів, повідомляють про те, що канцелярію очо­лює колишній суддя чи прокурор.

Для європейця таке рекламування адвокатської діяль­ності незрозуміле. Зауважимо: поважні адвокати й фірми не

дозволяють собі жодної реклами. Лише в телефонних довід­никах - один рядок: прізвище й адреса.

У літературі зазначається, що в США реклама адвокатсь­кої діяльності інколи має прямо-таки «карикатурну форму, підриваючи гідність адвокатської корпорації». Відомий американський адвокат Варрен Бурген (АД^аггеп Виг§еп) слушно стверджує, що реклама адвокатської діяльності у пресі, на телебаченні, поряд із рекламою автомашин, хар­чування для псів,- ображає й принижує адвокатську корпо­рацію.

У США Верховний суд визнав неконституційним зако­нодавчу заборону адвокатської реклами, але, незважаючи на це, у переважній більшості штатів адвокатські корпора­ції самі прийняли свої внутрішні положення, які не реко­мендують використовувати рекламу в адвокатській діяль­ності.

У п. 2 ч. З ст. 14 українських Правил вказується, що в рекламних оголошеннях може міститися така інформація:

- відомості про те, в яких навчальних закладах адвока­
тами (членами адвокатського об'єднання) отримана освіта;
де адвокат підвищував кваліфікацію надалі; про вчені та
інші звання адвоката, нагороди, наукові праці, інші акаде­
мічні заслуги й професійні досягнення; його членство у
спілках, асоціаціях адвокатів, участь у їх органах;

- дані про тривалість стажу роботи адвокатом або юрис­
том (з обов'язковою конкретизацією тривалості стажу ро­
боти адвокатом);

- відомості про іноземні мови, якими володіє адвокат.
Як бачимо, реклама передбачає перелік багато чого, у

тому числі й орденів та медалей. Отже, молоді адвокати можуть залишитись на узбіччі адвокатської роботи, не бу­дуть мати й клієнтів. Зауважимо: розвиток світової адвока­тури розвивався й розвивається так, щоб заслуги окремих членів корпорації не звеличувати й цим самим давати мож­ливість іншим членам корпорації не почувати себе менш вартісними.

Якщо ж прискіпливо проаналізувати п. 2 ч. З ст. 14 Пра­вил, то кожний термін може викликати масу запитань. Приміром, із якою метою й що дає адвокатові зазначення у рекламі назви вузу, який він закінчив? Це є не що інше, як прихований спосіб реклами, самореклами. Якщо адвокат вкаже, що він закінчив Київський національний університет

(він не зізнається у тому, що закінчив навчання, можливо, ледь на одні «трієчки»), а його колега, приміром,- Львівсь­кий, то на побутовому рівні пересічний громадянин може прийти до думки, що перший адвокат є більш компетент­ним порівняно з другим. Отже, порушується споконвічний прицип етичних відносин між адвокатами - принцип това­риськості.

Ще про одну недоречність, яка міститься у правилах. Яке має значення для рівня компетентності адвоката участь його в органах адвокатури? Якщо, скажімо, адвоката вибра­ли у ревізійну комісію Спілки адвокатів, то це обов'язково свідчить про його особливо високий рівень професійної під­готовки? Одним словом, є над чим замислитись.

Слід наголосити, що дозволена українськими Правила­ми реклама адвокатської діяльності не може давати оціноч­них характеристик адвоката чи піддавати їх критиці, місти­ти відгуків інших осіб про роботу адвоката, порівнянь з інши­ми адвокатами; заяв про вірогідність успішного виконання доручень, що може породити уявлення, що діяльність саме цього адвоката характеризується рисами, притаманними всій адвокатурі як такій.

Д. М. Ватман слушно наголошує: «Нарешті, особиста честь адвоката й турбота про особистий престиж адвокату­ри повинні повністю виключати з практики такі негідні ме­тоди набуття справ, як гонитва за клієнтами, самореклама, «перехоплення» клієнтів, що з'явились в юридичну консу­льтацію, щоб звернутися до іншого адвоката, «вербування» клієнтури шляхом направлення листів з викликом у консу­льтацію для переговорів і оформлення доручення по справі і т. ін. Подібні дії мають розглядатися як неприпустимі по­рушення основних засад адвокатської етики».

Дотичною до адвокатської реклами є проблема «взаємо­відносин» адвоката із засобами масової інформації. Корес­понденти різних часописів, радіо й телебачення виявляють підвищений інтерес до участі адвокатів у так званих резо­нансних справах. Тому адвокат мусить пам'ятати: щоразу при спілкуванні зі ЗМІ слід керуватися принципами адво­катської етики. У публічних виступах адвокат може давати лише інформацію, точну й достовірну. Що стосується спра­ви, в якій він бере участь, то до завершення розгляду судом справи недоцільно давати будь-яку конкретну інформацію. Коментар адвоката по справі не може суперечити позиції

клієнта з даного питання. Знаючи звички кореспондентів, адвокат перед тим, як робити будь-які заяви, коментарі для преси, має попередити ЗМІ, щоб згодом не перекрутили його думку. Це не завжди досягає бажаної мети, але пробу­вати робити це не завадить.

У рішенні міжнародної конференції адвокатів країн Єв­ропейського співтовариства, що проводилась у Барселоні й Кракові 1991 р., було записано: «п. 4. У жодному разі опо­середковано чи безпосередньо адвокатові забороняється посилатися на справу, яку він веде, на особу конкретного клієнта, на обсяг справ своїх, на досягнуті професійні успіхи».

Стаття 573 Регламенту Паризької палати адвокатів вста­новлює дуже суворі обмеження щодо змісту заяв і повідом­лень адвоката представникам ЗМІ. Адвокат, який хоче зро­бити певну заяву для ЗМІ щодо справи, яка ще розглядаєть­ся, мусить попередньо на це отримати дозвіл президента палати, який може й не дозволити такого.

Аналогічно вирішується це питання і в Іспанії. Адвокат Пабло Касадо неодноразово притягався до дисциплінарної відповідальності за подання оголошень у газетах про свою діяльність, хоча в оголошенні було лише його прізвище й номер кабельного телефону, але саме оголошення займало 1/3 сторінки газети, що було порушенням гідності адвоката. Відповідно до етичних норм іспанської адвокатури адвокат не вправі подавати до газети навіть просте оголошення без згоди на це президента Палати. З 1991 р. в Іспанії взагалі заборонено будь-яку рекламу адвокатської діяльності.

Які б не були думки щодо правомірності застосування реклами в адвокатській діяльності, незаперечним лишається те, що будь-яка реклама накладає менший чи більший від­биток (негативний) на всю корпорацію адвокатури. Особ­ливо може страждати моральність адвокатури від дій окре­мих її членів, які в гонитві за клієнтами вишукують знайо­мих, які працюють у правоохоронних органах, судах, прокуратурі. Такі адвокати стають кишеньковими захисни­ками, підписують усе, що скаже їм слідчий.

Варто нагадати: Дисциплінарний суд Начальної Ради адвокатури Польщі в одному зі своїх рішень записав: «По­ведінка таких адвокатів суперечить гідності й обов'язкам адвоката..., адвокат мусить себе почувати відносно них (тих, хто дав клієнта.- /. Г.) (чи нього) зобов'язаним за

клієнтів у тій чи іншій формі». Слова ці сказано 11 березня 1939 р., але є актуальними і сьогодні.

Як стверджує Р. Личивек, адвокатура «від природи своєї є професією самоританською (милосердною.- /. /!), оскільки адвокат допомагає людям, які мають клопіт суто правовий... Тому захоплення комерціалізаційними й іншими близькими до цього явищами, як, наприклад, рекламування, не лише порушують чинний моральний кодекс..., але й суперечать основним етичним засадам адвоката».

Проблема вибору справ. Ця проблема не нова, у різні іс­торичні епохи вона по-різному вирішувалась в теорії й практиці адвокатської діяльності. І. Бентам, Є. Пікар вва­жали, що адвокат повинен брати всі справи, хто б до нього не звертався. «Адвокат,- зазначає І. Бентам,- за винятком особливих випадків, не може й не повинен відмовлятися ні від будь-якої справи». О. Є. Пікар вважає аморальним від­бирати справи, очікуючи вигіднішого клієнта: «Адвокатура створена не для насолоди тих, хто в ній знаходиться, а для суспільного служіння, великого, суворого і серйозного. Звернення до нас клієнтів не прохання, а вимога, від якої ми можемо лише тоді ухилитися, коли очевидним є, що за­конна підтримка й спір з приводу їх вимог неможливі».

Професор Є. Васьковський вважав, що з позицій права кожна конкретна справа може бути: 1) суб'єктивно обгрун­тована; 2) безнадійна і 3) сумнівна.

З точки зору етичних норм, справа може бути: 1) чис­тою; 2) не зовсім чистою на певному етапі 3) недостатньо ясною.

Виходячи з такої класифікації справ, Є. Васьковський рекомендував при виборі справ керуватися не нормами права, а верховенством морально-етичних норм, хоч би з точки зору права брати ту чи іншу справу було б виправда­ним. Далі вчений стверджував, що, оскільки правові норми є лише формою морально-етичних правил, то останні ма­ють перевагу для адвоката при вирішенні ним проблеми вибору справ.

З професором Є. Васьковським можна погодитися. З дав­ніх-давен у суспільній й індивідуальній свідомості людей утвердилось уявлення про пріоритет моралі над правовими нормами. Ідеали добра, взаємодопомоги цінувалися більше, ніж формальні приписи правових норм. Досить «часто пра­во під таким кутом зору і розглядалось, і нерідко розгляда-

ється тепер в якості лише відомого «мінімуму моралі». В етиці поведінка людини розглядається незрівняно шир­ше, ніж у праві.

Дата добавления: 2015-08-20