Підготовка до захисної промови 5 страница

«Душа зовсім спокійна інакше дивиться на предмети, інакше мислить, інакше звертається, інакше говорить, ніж душа, зворушлива пристрастю. Читай, роздумуй, поділяй, розсікай на частки кращі місця, вивчи всі правила, але коли пристрасть в тобі не дихає, ніколи слово твоє не оживиться, ніколи не запалиш уяви своїх слухачів...»,- так писав М. М. Сперанський у повчанні для ораторів. Водночас слід пам'ятати, що «пристрасті - небезпечна зброя, коли вони не керуються розумом, якщо супроводжують його і служать йому. За допомогою пристрастей красномовство володарює й торжествує над серцем. Хто вміє пристойно збуджувати їх, той керує розумом людей».

«Пристрасті,- стверджує Ф. Ларошфуко,- це єдині ора­тори, докази є завжди переконливими, їх мистецтво наро-Джене начебто самою природою і ґрунтується на незмінних законах. Тому людина нехитра, але захоплена пристрастю, може переконати швидше, ніж красномовна, але байдужа».

Арістотель висловив думку, що навіть і у тому разі, коли оратор у промові нічого не сказав істотного, але промовляв До слухачів із внутрішнім почуттям - такому ораторові спів­чувають.

Жести - це форма, без якої взагалі неможлива будь-яка промова, жестом «висловлюються» почуття, підкреслю­ються певні моменти в промові, пояснюються думки. Жес­том забезпечується контакт між оратором і судом, судом і аудиторією. Жести бувають різних видів: описові, вказую­чі, застерігаючі, жести здивування і обурення тощо. Жест не можна сплутувати з жестикуляцією. Жест свідчить про внутрішню організацію й зібраність оратора, а жестикуляція, навпаки,- про відсутність такої організації й зібраності, про відсутність культури. З жестикуляцією у захисній промові слід рішуче боротися. Якщо ораторові важко подолати у собі цей недолік, треба, за порадою А. Ф. Коні, тримати в руках книжку або конспект промови. Історичні джерела свідчать, що в античному Римі вже звертали увагу на не­припустимість жестикуляції. Відомого римського оратора Гортензія, який не вмів себе поводити під час промови і постійно жестикулював, недруги порівнювали з балериною.

Жест доповнює думку оратора несказаним, новим зміс­том. М. М. Сперанський з цього приводу зауважив: «Ми вважаємо, що рука доповнює думки, яких не можна висло­вити мовою, і, отже, рух її лише тоді необхідний, коли ора­тор більше відчуває, аніж може сказати, коли серце його нагріто пристрастю і коли язик його не може слідкувати за швидкістю його почуттів».

А чого ми тільки не виражаємо руками!? «Ми вимагаємо, обіцяємо, кличемо й проганяємо, погрожуємо, просимо, відмовляємо, захоплюємося, каємося, наказуємо, підбадьо­рюємо, заохочуємо, звинувачуємо, зневажаємо, плескаємо в долоні, благословляємо, принижуємо, звеличуємо, вшанову­ємо, сумуємо, дивуємося, вигукуємо. Стільки ж найрізнома­нітніших речей, як і за допомогою язика. Кивком голови ми погоджуємося, відмовляємо, вітаємо, величаємо, запитуємо, виряджаємо, тішимося, плачемо, підкоряємося, погрожуємо, запевняємо, повідомляємо»,- писав М. Монтень.

Міміка у промові присутня поряд із жестами. Вона та­кож є «німою мовою», але зрозумілою тим, хто бачить її і сприймає. Міміка знову ж таки не повинна бути штучною, вона має відображати ті глибокі почуття й переживання, які захопили оратора. Саме внутрішні процеси, що відбува­ються в душі й серці оратора, формують рухи тіла й міміку. «Рухи і міміка є для ока слухача тим, чим звук для вуха; слухач крім слухових вражень перебуває під постійним впливом оптичних вражень».

«Як багато може означати вираз душевних рухів в очах, легкий порух руки, маленька зморшка на обличчі, погляд! З якою ясністю, з якою силою, з якою тонкістю й гнучкістю бувають від того видимі й невидимі риси відчувань, найне-помітніші спорідненості.... Ними часто робить оратор в од­ну мить такі дії, яких не робить і поєднана сила діалектики і красномовства»,— стверджує К. Віланд.

Слухачі мають можливість бачити й усвідомлювати, чи слова промови йдуть з глибини душі оратора, чи він щиро вірить в те, що говорить, бо рухи і міміка є віддзеркаленням духовних процесів, що відбуваються у промовця. Знову звернемось до М. М. Сперанського, який у своїх рекомен­даціях для ораторів наголошував: «Хто відчуває і відчуває сильно, того обличчя є дзеркалом душі... Часто один по­гляд, одне опускання брови говорить більше, аніж всі слова оратора, а тому він повинен вважати найважливішою «час­тиною свого мистецтва вміти настроїти обличчя своє від­повідно до його промови; а особливо очей...»

Промова адвоката виконує також значну функцію мора­льно-етичного виховання й впливу на слухачів. Ось чому І. Д. Перлов наголошував: промова адвоката має бути про­явом гуманізму, турботою «про людину і поважне до неї ставлення..., намагання бачити у кожній справі... живу людину, що стоїть за цією справою, з її складними пережи­ваннями».

Голос у промові - це мов музичний інструмент, який про­мовляє до слухачів, доносить до них «мелодію душі орато­ра». Сприйняттю промови великою мірою сприяє голос ора­тора. Гнучкий, виразний голос точно передає смислові й емоційні відтінки. Голос судового оратора повинен мати Достатню силу звуку, здатність легко змінюватися по висоті, мати широкий діапазон звучання. Діапазон голоса - це су­купність звуків різної висоти. Плавні перепади з однієї то­нальності в іншу надають промові виразності.

Не один оратор різних епох дякував своєму голосові за визначні успіхи у мистецтві красномовства. Отже, оволодіти мистецтвом підготовки, постановки свого голосу до промо­ви і вміння правильно ним користуватися - це не другоряд­не завдання кожного захисна.

Рекомендується розпочинати промову спокійним голо­сом. Голосну вимову застосовувати лише для акцентування особливо важливих моментів у промові.

Найдоцільніше промову проголошувати середньої висоти

голосом. «Голос високий має бути кавалерією, якій доруче­но емоційне завдання, голос низький - артилерія, яка ро­бить підготовку до атаки. Голос середній - нормальною зброєю оратора, яка дає можливість здійснювати диверсію в один чи другий бік, є фундаментом мистецтва промови».

«Я не знаю справ,- стверджував Р. Гарріс,- виграних шумом і тріском: в піні нема ваги, в лютих словах нема сили. Я зовсім не хочу сказати, що промова в розмовному тоні є сильна промова; навпаки, захопити присяжних про­мовою так тяжко, як підпалити зелений тростяник на річці. Погана промова незрівнянно гірше, ніж повне мовчання: нехай говорять факти; але крик нікого не переконує; він притуплює слух присяжних, а інколи і взагалі оглушує їх».

Голос захисника має бути гнучким, чистим. Якщо юрист присвячує себе адвокатурі, має потурбуватися, щоб його голос, як у скрипаля скрипка, був справним, якщо ж від природи особа має незначні голосові вади, вона мусить на­полегливо працювати над їх усуненням, виправленням. Монотонна, шепелява промова не захопить, не вразить слу­хачів.

Темп і ритм також мають немаловажне значення у про­мові. Темпи промов бувають: швидкі, повільні і ривками. Усе це - крайності. Швидка промова важко сприймається, вона викликає у слухачів підвищене напруження уваги й нервів, швидко втомлює і слухачів, і оратора. Важко слуха­ти і надто повільну промову, бо думка слухача забігає на­перед, чекає нових думок, він змушений повертатися до тих думок, про які ще продовжує говорити оратор. Це дратує слухача. Як у голосі людини відображуються різні ступені її віку, так людина виявляє тембром голосу свої внутрішні здібності й стан духу. «Ясний і глухий, високий і низький, густий і рідкий, дзвінкий і приглушений тембр, швидкість і млявість, монотонність і різка зміна інтонацій, високий і дзвінкий дискант і низький гучний бас,- підкреслює Я. Шубарт,- уся чаша звуків від першого, ледь чутного, до гучних гуркотань грому має певне значення...»

Ще Арістотель наголошував на тому, що оратор має уміло використовувати у промові можливості ритму: «вона не повинна бути ні метричною, ні позбавленою ритму. В пер­шому випадку промова не має переконливості, оскільки зда­ється штучною і разом з тим відволікає увагу слухачів, примушуючи їх стежити за поверненням подібних підви­щень і понижень. Стиль, позбавлений ритму, має незакін-

чений вигляд і необхідно надати йому закінченого вигляду, але не за допомогою метра, оскільки все незакінчене не­приємно і незрозуміле».

Отже, не слід говорити дуже швидко і дуже повільно.

Темп промови не може бути випадковим. Захисник має свідомо визначити, в якому темпі й ритмі він має розпо­чати промову, де, в якому місці прискорити, де уповільни­ти, щоб цим самим до потрібного привернути увагу слу­хачів.

Ритм у кожного оратора з'являється ніби мимоволі, під­свідомо. Ритм є виразом, проявом душевного напруження оратора, в ньому виявляється підйом і спад емоційного на­пруження. Мова промовця не повинна бути монотонною. Відомий, такий факт: коли Гете запитали, що таке ритм, він пояснив це на прикладі виливання з відра води, де відсут­ній будь-який ритм.

Темп промови виявляється у наявності між словами, ре­ченнями, частинами промови більших чи менших пауз, у прискоренні чи уповільненні. Темп також є чинником рит­мічності. Прискорений темп свідчить про рівень наявної енергії в оратора, повільний - про те, що промовець заспо­коївся, врівноважив свої почуття, енергію. Паузи у промові є засобом смислового й емоційного виділення слова чи словосполучення, тому вони дуже важливі.

Паузи можуть бути логічними і психологічними. Логічні паузи необхідні між окремими висловлюваннями, як пере­хід від однієї думки до другої. Логічні паузи дозволяють більш точно підкреслити хід думки. Психологічні паузи наголошують на емоційності сказаного, посилюють психо­логічний вплив промови.

Час, протягом якого захисник має проголосити свою промову, має розумно узгоджуватися з обсягом всього до­казового матеріалу, із завданням і метою, які ставить перед собою адвокат, із врахуванням актуальності справи, а також, перед яким судом (звичайний суд чи суд присяжних) про­голошується промова.

За нормами процесуального закону, головуючий не може обмежувати адвоката в дебатах у часі. Але це не означає, що цим можна зловживати і лише затягувати час, розрахо­вуючи на певну частину слухачів, які можуть сприйняти його як «сильного» адвоката, що вміє довго говорити. До речі, вже в античній Греції промову адвоката обмежували до трьох годин. Коли ж у Римі адвокати почали зловживати

у дебатах часом, запроваджено було водяні годинники. «Товче воду в ступі»,- недарма говорять про тих, хто схи­льний до пустослів'я.

У давній Польщі заборонялося переривати адвоката у промові. Згідно з ухвалою польського князя Болеслава Ма-зовецького від 1453 р., дозволялося говорити на суді без обмежень у часі, «щоб всі сторони могли достатньо висло­витись, довести обвинувачення і захист». Так тривало до початку ХГХ ст. Із введенням у Польщі Кодексу Наполеона було надано право головуючому переривати адвоката, вка­зувати йому на те, що він говорить не за суттю справи, і таким чином час судових дебатів значно скорочувався.

Захисна промова за часом має відповідати характеру справи. В одному випадку дво-, тригодинна промова може здатися короткою, в другому - півгодинна буде надто дов­гою. Усе залежить від того, наскільки тривалість промови випливає з необхідності висвітлити важливі обставини по справі, щоб досягти в процесі захисту поставленої мети. Ко­роткою й повною слід назвати промову, в якій міститься все необхідне й нічого зайвого. Слід дотримуватися принципу: «Знай більше, а говори менше».

5. Захисна промова і деякі питання етики

Адвокат у захисній промові покликається на закон, на правові норми. Але це зовсім не означає, що етичні норми у промові не присутні. Не може бути публічного виступу, особливо з соціально-політчних проблем, в якому б промо­вець не торкався моральних принципів і норм професійної етики.

Звертаючись до учасників процесу, до суддів, до ауди­торії, адвокат звертається до їх почуттів і думок. Такий оратор виступає як носій певних етичних норм. «... Адвокат виступає не більше як індивідуальний борець за індивідуа­льні права, але частіше як речник прав цілих суспільних груп, як коментатор суспільної, політичної, національної, державної, міждержавної і міжнародної вселюдської дум­ки»,- зазначав український адвокат М. Глушкевич.

Готуючись до виголошення захисної промови, захисник має пам'ятати, що вона мусить відповідати певним мораль­но-етичним вимогам.

Однією з вимог, що пред'являються до захисної промови, є скромність, яка виявляється у тому, що її зміст має бути 298

позбавлений претензійності у зверненні до інших учасників процесу, фамільярності чи поблажливості. Не можна звер­татися до суду в повчальному тоні. Адвокат може мати ду­же великий досвід практичної роботи, але це не дає йому права, виступаючи перед суддями, які, можливо, не так дав­но прийшли зі студентської лави, звертатися до суду: «Вже двадцять (тридцять) років я працюю адвокатом...» Одна така фраза може бути своєрідним камертоном, що негативно настроїть до сприймання промови учасниками процесу, суд­дями та слухачами.

Промова має бути тактичною й коректною щодо суду, учасників процесу, осіб, які беруть участь по справі. Навіть якщо висловлювання потерпілого, його представника, цивіль­ного позивача є необ'єктивними, адвокат мусить бути гра­нично тактовним і витриманим у своїх зверненнях до цих осіб. Щоправда, це не означає, що, заради дотримання етич­них норм, адвокат має приносити в жертву законні інтереси підзахисного. Це не так. Але спростовувати показання потер­пілого, свідка можна переконливо спокійно, без образ, стри­мано й коректно.

Прикладом етичного ставлення адвоката до потерпілого може бути промова відомого адвоката Я. С. Кісельова по справі Прокоф'євої:

«Товариші судді! Справа Наталі Прокоф'євої-справа гірка і складна. Серафима Іванівна і Олександр Григорович Прокоф'єви втратили сина. Геннадію було лише 24роки, могутнього здоров 'я, не витраченої сили - йому б жити і жити. Горе Серафими Іванівни і Олександра Григоровича викликає найглибші почуття і співчуття».

«Чим більш ворожа позиція свідка,- тим коректніше про нього слід говорити»,- радить адвокат С. Б. Любітов. Ні тон, ні слова, ні жест, ні вираз обличчя адвоката не повинні давати підстави думати, що адвокат вороже ставиться до когось. Слід завжди пам 'ятати народну мудрість: «Шабля ранить тіло, а слово — душу». Отже, адвокат має постійно контролювати кожне своє слово».

Аналізуючи висновок експертизи в цілому чи в певній частині, адвокат має пам'ятати про виваженість і стрима­ність у висловлюваннях, щоб тон і форма критики висновку не дали підстави запідозрити адвоката у зведенні особис­тих рахунків з експертом. Рекомендується у таких випад­ках більше покликатися для підтвердження своєї позиції на наукову спеціальну літературу й усвідомлювати, що екс-

перт, як спеціаліст у певній галузі, вправі мати свою точку зору.

Усі звернення до прокурора чи суду повинні мати рівний характер, не припускати на адресу прокурора компліментів, адже це може бути розцінено по-різному. «Ніщо нездатно викликати у присяжних більш образливого усвідомлення вашого нехтування їх розумових сил, як лестощі»,- зазначає Р. Гарріс.

Інколи трапляється таке: у процесі промови головуючий намагається щось уточнити. У такій ситуації адвокат му­сить зробити у промові паузу і конкретно відповісти судді на поставлене запитання, і в жодному випадку не слід зне­важливо заявляти, що про це питання буде сказано трохи згодом.

Особливо багато складних ситуацій виникає в адвоката з дотриманням етичних норм по груповій кримінальній спра­ві. Можуть виникати різні ускладнення: ваш підзахисний дає показання на іншого, який не визнає своєї вини, або інші підсудні, заперечуючи обвинувачення, дають показан­ня на вашого підсудного. Важливо у таких ситуаціях пам'я­тати адвокату, що він не може стати на позицію обвинувача, щоб його захист переріс у функцію підтримання обвинува­чення. Якщо підзахисний визнає свою вину і дає показання на інших підсудних, то в цій ситуації найдоцільніше не вдаватися до глибокого аналізу всіх доказів і щоразу наго­лошувати на доведенні вини іншого підсудного. Якщо це робить підзахисний - це його право. Адвокатові досить звер­нути увагу суду, що його підзахисний дає щиросердні пока­зання і сприяє в розкритті злочину, що не викликає жодних сумнівів. Навіть і в тому випадку, коли прокурор не під­тримує обвинувачення відносно підсудного, на якого дає показання підзахисний, все рівно це не дає підстави оспо­рювати позицію прокурора і доводити, що ваш підзахисний не лише визнає свою вину, але достовірно підтверджує ви­ну іншого підсудного. Все це, однак, стосується випадків, коли підзахисний визнає свою вину, і вирішення судом у частині інших підсудних істотно не впливає на інтереси підсудного. Коли ж показання підсудного щодо участі під­судних можуть мати значення для законних інтересів під­захисного, то в цій ситуації адвокат має у повному обсязі аналізувати й оцінювати всі докази.

Отже, які б великими не були суперечності між підсуд­ними, адвокатові слід здійснювати захист спокійно і стри-

мано, в залі повинна бути проголошена захисна промова, а _йе звинувальна. Ні за суттю, ні за тоном полеміки захисна промова не повинна мати ворожого характеру.

У літературі порушувалось питання про те, чи може адво­кат користуватися для захисту завідомо неправдивими до­казами або такими, що викликають у нього сумнів. У часи ЬСвінтіліана навіть спеціально розроблялися теорії про мож­ливості використання в суді завідомо неправдивих доказів. Але сьогодні у цивілізованому суспільстві відповідь може бути лише негативна. Інше питання, чи адвокат може вису­вати під час захисту сумнівні докази. На думку М. М. По-лянського, адвокат не лише може, але й повинен висувати сумнівні докази, якщо це не буде суперечити нормам адво­катської етики, а також правовій позиції адвоката у захисті.

Адвокат не може піддавати критиці прокурора за те, що той необ'єктивно попросив для підзахисного велику міру покарання, а для інших - малу. Можна лише говорити про покарання, що стосується підзахисного. І навпаки, якщо адвокат залишився задоволений з тієї міри покарання, яку запропонував для його підзахисного прокурор, то це не означає, що у своєму виступі можна висловлювати похвалу на адресу прокурора. Ось чому не можна погодитися з дум­кою Г. П. Саркісянца, про те, що адвокат у судовому виступі по груповій справі має піддавати «критичному аналізу правиль­ність постановки питання про міру покарання відносно кож­ного з підсудних, шляхом зіставлення ступеня їх участі у вчиненні злочину...» Якщо йти за такими рекомендаціями, адвокат може викликати і створити колізію не лише між підсудними, а й між своїми колегами-адвокатами, що вза­галі неприпустимо.

Якщо судді матимуть підстави переконатися, що за­хисник досконало знає предмет промови, дотримується етичних норм у процесі розгляду справи, вони будуть довіряти висновкам і аргументам такого адвоката. Якщо ж суд зауважить, що адвокат намагається за допомогою со­фістики завести в оману, віри такому адвокатові не буде у суддів і тоді, коли той буде говорити правду,- судді бу­дуть його аргументи сприймати з підозрою, побоюючись обману.

Глибока повага адвоката до учасників процесу, до суддів, сумлінне й щире ставлення до виконання функцій захисту -це ті чинники, які формують у суддів думку про адвоката як людину, громадянина.

Розділ V

---

Дата добавления: 2015-08-20