Підготовка до захисної промови 4 страница

_мове насильство, допустити отруєння, яке мною заперечу­ється - не як факт, а як логічну посилку, як необхідну умову для даного судового змагання».

Більше того, вже в кінці своєї промови оратор сказав: ((Панове! Один римський імператор, підписуючи один смерт-ций вирок, вигукнув: «О! Який я нещасливий, що вмію пи­сати!»- Я впевнений, що старшина ваш, підписуючи виправ­дувальний вирок, буде почуватися інакше: «Який я щас­ливий, що вмію писати!». Такого вироку я прошу, я чекаю _від вас, як захисник, як людина, як громадянин!».

Аналогічно можна розуміти і позицію П. С. Бондаренка, який допускав альтернативну позицію адвоката у захисній промові. Таку точку зору П. С. Бондаренко обґрунтовував тим, що, як йому видавалося, може статись і так, що захис­ник, залишаючись на позиції недоведення злочину, пови­нен зупинитися на питанні кваліфікації, оскільки невідомо

3 ким - з обвинувачем чи із захисником - погодиться суд.
На підтвердження сказаного автор наводить приклад:

«Громадяни А. і В. були віддані до суду за те, що у Па­лаці спорту одного з інститутів м. Львова з хуліганських спонукань нанесли тяжкі тілесні ушкодження студентові цього інституту В., від яких він помер. Злочин було квалі­фіковано за ч. З ст. 70 КК УРСР (вред. 1927р.).

Обвинувачення проти підсудного В. базувалось на супе­речливих показаннях двох свідків, які захистом заперечу­вались і ставилось питання про необхідність виправдання підсудного В. Але адвокат перш ніж перейти до обгрунту­вання своєї позиції про необхідність виправдання, зупинив­ся на питанні про кваліфікацію. Доведено, що В. рани не наносив і не міг нанести, бо він у цей момент був у друго­му місці Палацу і нічим не сприяв підсудному А. в нанесен­ні смертельного поранення, що він у змові на скоєння дій з А. не був, і що він не може нести відповідальність за дії другого. Ставилось питання так, що радянське право не знає колективної відповідальності за злочин, що, якщо вважати доведеним ті дії, які інкримінувались безпосеред­ньо В., він може нести відповідальність лише за ч. 2 ^сгп. 70 КК УРСР - за принципом диференціації відповідаль­ності в групових справах про хуліганство. Обласний суд ^погодився з думкою про неправильність кваліфікації і за­судив А. за ч. З ст. 70 КК до найвищої міри покарання — Розстрілу, а В.- за ч. 2 ст. 70 КК до позбавлення волі на

4 роки».,.

Отже, в цьому випадку знову ж таки адвокат не допус­тив альтернативи, він не займав позиції, за якою можна бу­ло б виправдати й засудити. Адвокат дотримувався думки, що суд має виправдати його підзахисного, а теоретичні мір­кування щодо кваліфікації зроблено під умовою, якби були достовірні докази участі його підзахисного. При цьому за­хисник постійно стверджував відсутність таких доказів. Тому видається, що даний приклад не свідчить про класич­ний випадок альтернативної позиції захисника у судовій промові.

Дехто з учених пропонує ще один вид альтернативної позиції захисника у справі: захисник підтримує позицію підсудного, який заперечує свою вину, але одночасно з його промови випливає, що він допускає винність підзахис­ного і викладає також свої думки щодо покарання. Знову ж таки, ця позиція розраховувалась на випадок, коли суд не погодиться з доводами захисту про виправдання. Ця реко­мендація не ґрунтується на законі та нормах адвокатської етики і не може рекомендуватися до практичного викорис­тання. По-перше, адвокат не може вступати в колізію із підзахисним, стверджуючи про доведення його вини, неза­лежно щодо якого злочину, коли сам підсудний заперечує свою причетність до будь-якого злочину. По-друге, якщо станеться так, що суд буде схильний виправдати підсудного, то невизначеність адвоката, його сумніви можуть негативно відбитися на формуванні внутрішнього переконання суддів щодо вини підсудного.

Отже, захист адвокатом має бути повним, різнобічним, вичерпним, щоб не випустити нічого, що сприяє підсудно­му і що суд може врахувати і в тому випадку, якщо не по­годитися із захисником, з його кінцевим висновком. Кінце­вий висновок може бути цілком визначеним і однозначним, без будь-яких варіантів і альтернатив. Якщо ж встановлю­ються факти, що дають адвокатові підстави робити неодно­значні висновки, необхідно займати позицію, яка буде най­більш сприятливою для користі та інтересів підзахисного.

Таким чином, захисник має пам'ятати, що альтернатива у позиції по справі є неприпустимою. Слушно з цього при­воду зауважив М. С. Строгович: «Така альтернативна по­становка питання звичайно позбавляє захисника необхідної переконливості: якщо захисник згідний на обидва різних, що виключають один одного, висновки, то для суду можуть здаватися переконливими і той і інший висновки».

Право захисника на репліку. Відповідно до ч. 5 ст. 318 КПК після закінчення промов учасники судових дебатів вправі обмінятися репліками. Репліку називають частиною судової промови, в якій учасники судових дебатів у стис­лій формі звертають увагу суду на різного роду недоліки: перекручення фактів, домисли та принципово неправильні судження, допущені учасниками дебатів. Репліка має сто­суватися суті справи, яку суд розглядає, і в жодному разі не використовуватися для нетактовних випадів на адресу кого-небудь з учасників судових дебатів тощо.

«Репліка - це право, а не обов'язок захисника»,- ствер­джував П. С. Бондаренко. Хоча так є не завжди. Безумовно, не може захисник зловживати своїм правом на репліку, але й неприпустимо не скористатися, приміром, для спросту­вання певних тверджень прокурора, висловлених у репліці, які підривають тактику захисту. І не слід забувати: право останньої репліки все-таки належить захисту.

4. Про зміст та форму захисної промови (щодо питань ораторської майстерності)

Зміст промови та її форма тісно пов'язані між собою. Зрозуміло, що визначальними у судовій промові є сам зміст. Але зміст передається у певній формі. Кожна думка має бути «одягнута» у форму, лише для неї характерну. Форма й зміст не можуть існувати одне без одного.

Правильно обрана форма, «в яку одягнені думки орато­ра,- збуджує увагу і захоплення натовпу».

«Між змістом і формою,- писав професор М. Л. Шліф-ман,- повинен бути органічний зв'язок: форма повинна гар­монувати зі змістом. Не можна говорити патетично про прості речі, звичайні речі; не можна говорити веселим тоном про трагічні події; не можна сумним голосом викладати ве­селі або смішні обставини. Не до речі пафос, коли мова йде про кваліфікацію злочину, або при аналізі доказів, але пафос потрібен при викладенні політично гострих, життєво важли­вих фактів і обставин, особливо у заключній частині».

Вимоги, що пред'являються до захисної промови,— бага­томанітні. Це: ясність й точність, чесність, щирість і прав­дивість, повнота й стислість, культура мови тощо. Мова людини - це своєрідний інформатор, який може розповісти, в якому середовищі зростала людина, яке отримала вихо­вання, освіту і т. ін. «Дехто, забуваючи, що наша мова -

та ж і є одежа нашого духу, або ще краще - яскравий вираз всього того, що нас вражає, що ми почуваємо, того, що ми зовемо духом або душею»,- говорив Панас Мирний.

Ясність і точність промови. Незмінною умовою яснос­ті промови є, насамперед, добре знання матеріалів справи, знання самого предмета судової промови. Якщо адвокат чітко усвідомлює собі, що він збирається доводити перед судом, йому легко вибудувати свою промову у ясний спосіб. У такому разі кожне слово адвоката відповідатиме своєму призначенню, думки будуть сформуль *ані лаконічно і зрозуміло. Ясність промови, зазначав Арістотель,- це го­ловна цінність, оскільки незрозуміла, неясна промова не досягає своєї мети». «Не шукайте нічого, окрім ясності»,-закликав Епікур. Незнання предмета промови породжує багатослів'я і неточність.

Не менш важливе, ніж знання справи, досконале воло­діння рідною літературною мовою, оволодіння великим запасом слів. Джерелом багатства мови є знання художньої літератури, вивчення промов кращих адвокатів, постійне збагачення словникового запасу. А. Ф. Коні підкреслював, що необхідно «добре знати свою рідну мову і вміти корис­туватися гнучкістю, багатством і своєрідними зворотами... Нехай не думка шукає слова і в цих пошуках втрачає і вто­млює слухачів, нехай, навпаки, слова покірно і услужливо перебувають перед вашою думкою у повному її розпоря­дженні».

Простота й виразність промови. Адвокат має прагнути до того, щоб його мова була простою і виразною. Проте це не означає, що він мусить вживати штампи й трафарети. Важливо володіти мовою настільки, щоб, висловлюючи свою думку, малювати картину подій, яка б захоплювала слухачів, водночас фраза не повинна залишати у слухачів будь-якої неясності або двозначності щодо її витлумачення. Є й інша крайність: дехто з ораторів може сипати гар­ними фразами, вживати складні силогізми й порівняння, але від них віє холодком штучності, вони дратують слухача. Бажаючи продемонструвати свою ерудицію, інколи пе­ревантажують промову іноземними термінами, неюридич-ними складними поняттями. Такий прийом втомлює слуха­ча, і врешті- решт він втрачає інтерес до промови.

Виразність промови посилюється, коли оратор внутріш­ньо переконаний у тому, в чому хоче переконати інших. Усяка нещирість, показний пафос очевидні для слухачів. 284

Емоційний стан адвоката передається аудиторії, учасникам процесу й суддям. Щоправда, надмірне захоплення, нагні­тання чуттєво-емоційного накалу може привести до зворот­ного - слухачі почнуть сумніватися у щирості переживань адвоката або матиме інші прикрі наслідки.

Цікаво нагадати приклад, який наводить А. П. Чехов (у притаманному йому гумористичному тоні) в оповіданні «Випадок з судової практики»: У кримінальній справі обвину­вачувався С. Шельшецов у крадіжці чужого майна з вило­мом, шахрайстві та проживанні за чужим паспортом. Дер­жавне обвинувачення підтримував прокурор, який нещодав­но закінчив університет. Після промови прокурора винність підсудного була очевидною, але промову розпочав адвокат, який сказав:

«Ми - люди - панове присяжні засідателі, будемо же судити по-людськи! Перш ніж: стати перед Вами ця люди­на вистраждала шестимісячне попереднє ув'язнення. Протягом шести місяців дружина позбавлена була гаряче любимого чоловіка, очі дітей не висихали від сліз при думці, що біля них немає дорогого батька! О, якщо б ви глянули на цих дітей! Вони голодні, тому що їх нема кому годувати, вони плачуть, тому, що вони глибоко нещасливі. Поглянь­те ж! Вони простягають до Вас свої рученьки, просячи Вас повернути їхнього батька!... Серед публіки почулись схлипування... Заплакала якась дівчина з великою брошкою на грудях, слідом за нею захникала сусідка її, старенька. Захисник говорив і говорив...

Факти він поминав і натискав більше на психологію. Знати свою душу - значить знати особливий, окремий світ, повний руху. Я вивчив цей світ... Вивчаючи його, я, признаюсь, вперше вивчив людину. Я зрозумів людину... ко­жен рух його душі говорить за те, що у своєму клієнті я маю честь бачити ідеальну людину... Судовий пристав пе­рестав дивитися погрозливо і поліз до кишені за хустин­кою... Прокурор, той камінь, цей лід, бездушний з організ­мів, неспокійно закрутився на кріслі, почервонів і почав ди­витися під стіл... Сльози заблищали крізь його окуляри. «Було б мені відмовитися від обвинувачення! - промовив він.-Адже таке фіаско зазнати!?»... Тут не виніс і сам підсуд­ний. Прийшла і його черга заплакати. Він закліпав очима, заплакав і неспокійно зарухався. «Винен!» - заговорив він, перебиваючи захисника. «Винен! - Визнаю свою вину! Вкрав і шахрайство робив! Неприкаяна я людина! Гроші я з сун-

дука взяв. А шубу крадену наказав своячниці заховати... Каюсь! У всьому винен!». (Переклад авт. -/ Г.).

Повнота і лаконічність промови. Це означає, що адво­кат у промові має дати повний і всебічний аналіз зібраних по справі доказів, відповісти у своїй промові на всі істотні питання. Будь-яка неповнота або поспішність промови, неглибокий аналіз й оцінка матеріалів робить промову по­верховою, слабо аргументованою і непереконливою. Пов­нота промови зовсім не означає нагромадження слів і фраз. Навпаки, повнота промови - це одночасно промова коротка, стисла та економна. Варто пам'ятати пораду А. Ф. Коні: на «суді треба говорити все, що потрібно, і лише те, що потріб­но... Промова повинна бути економною, пружною».

«Найбільша цінність оратора,- зазначав Цицерон,- не тіль­ки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба».

«Талант ніколи не говорить трьох слів там, де досить двох. Стислість корисна завжди і всюди,- стверджує Г. Ліх-тенберг,- особливо у серйозних справах, у яких виграти час означає часто виграти саму справу». Правда, щоб добитися такого діалектичного поєднання, щоб промова була повною і водночас лаконічною, стислою, економною, адвокатові слід дуже багато працювати над підготовкою до виголо­шення промови. Він мусить «рішуче викинути з промови все, що розбавляє і засмічує її, добиваючись максимальної точності і стислості, і економності».

Професор О. О. Жижиленко, який вивчав у 1918 р. чор-новик промов Д. В. Стасова, так охарактеризував його про­мови: «Суворо діловий тон промови без всякого пафосу, влучний догматичний аналіз статусу уложення про пока­рання, за яким обвинувачувались його підзахисні, і всебічна оцінка пред'явленого доказового матеріалу з точки зору його непереконаності для винесення обвинувального вироку».

«Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говори­ти мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою божевільного»,-писав Ф. Ларошфуко.

Отже, робота над мовою і стилем є важливим етапом підготовки до промови. Щоб виголосити добру промову, недостатньо бути переконаним у правоті своєї позиції, а треба вільно володіти словом. Для відстоювання своєї дум­ки оратор у кожному конкретному випадку має знаходити найбільш вдалу для висловлення думок і почуттів форму. Культура мови включає в себе смислову точність, багатство

словника, граматичну правильність, логічну стрункість. Крім того, промова повинна відповідати нормам правильної ви­лови і наголосу. Правильно користуватися літературною мовою - означає виконувати певні нормативні рекоменда­ції, які даються у словниках, граматиці, підручниках, спеці­альних довідниках.

Протягом значного часу мали місце спроби віднайти найбільш вдале визначення стилю промови. Буффон визна­чав стиль як порядок і темп думок промовця, а також йому належить відомий вислів: «стиль - то людина». Фернанд Коркос - визначав стиль як спосіб артистичного поєднання слів і аргументів, щоб мова була наче вишиттям.

Ораторський стиль являє собою конкретну й індивідуалі­зовану форму, за допомогою якої реалізується метод ора­торського мистецтва. Ораторський стиль - це форма і харак­тер промови, тон і інтонація, виразність слова; він дозволяє зібрати воєдино всі виразні засоби, що найбільш втілюють зміст промови. В ораторському стилі проявляється особа оратора, його індивідуальні якості, загальна культура, спе­ціальні знання, накопичений життєвий досвід, ораторська майстерність, талант, темп, стриманість, страсність мови.

Говорячи про стиль промови, Арістотель радив: «Вистав себе зразу людиною відомого складу, щоб слухачі дивилися на тебе як саме на таку людину, а на противника - навпаки, але роби це непомітно». І далі: «Стиль, що відповідає даному випадку, надає справі вигляд вірогідного: тут людина помил­ково робить висновок, що оратор говорить щиро на тій під­ставі, що за подібних обставин він сам відчуває те ж саме, так, що він приймає, що становище справ таке, яким його представляє оратор, навіть якщо це в дійсності і не так...»

Стиль вказує на безпосередній зв'язок між думкою і по­чуттями та словом, і допомагає осмислити і виразити свої думки. Це - спосіб поєднання слів, речень, понять тощо.

Ораторський стиль, на думку Г. 3. Апресяна, буває декіль­кох видів:

перший - характеризується як суворологічний, зовніш-ньоспокійний. Оратор свої думки, положення, гранично аргументує, вміло користується обґрунтуванням;

другий - емоційно насичений і темпераментний. Найваж­ливішим елементом виступає ораторська суб'єктивність, емоційність;

третій - середній або, точніше, синтетичний: в ньому зли­ваються риси перших двох стилів.

Зрозуміло, що межі між стилями рухливі й відносні. Вважається, що для захисної промови найбільш придатним є третій стиль.

Робота над мовою і стилем - винятково копітка, процес, який ніколи не припиняється: адже меж удосконаленню -нема. Ораторам-початківцям можна порекомендувати пов­ністю писати текст промови, проголошувати її вголос. Мож­на записати свою промову на диктофон, а потім прослухати її, виявляючи помилки і недоліки мови та стилю.

Культура промови свідчить про рівень інтелекту адвоката. У широкому розумінні, культура промови передбачає вдало застосовувані художні форми й ораторські засоби, адже «слово - це одяг всіх фактів, усіх думок».

Професія юриста, поряд з високими моральними якос­тями і професійною майстерністю, вимагає й широкої загаль­ної освіти. За глибоким переконанням А. Ф. Коні, загальна освіта має бути попереду спеціальної. Юрист щоденно сти­кається з різнорідними проявами суспільного життя, і ці події він повинен правильно оцінити, прийняти щодо них правильне рішення.

Ставлення до рідної мови - це вияв патріотизму, любові до своєї країни. М. Шумило слушно зауважив: «Є різні люди, різного культурного рівня і по-різному вони став­ляться до мови. Одні розуміють всю глибину значення мо­ви в житті народу, тому плекають її і леліють, дбають про неї... Є люди і малоосвічені або й зовсім без освіти, але які від природи мають тонке чуття мови... Однак є навіть осві­чені люди, які не дбають про мову. Говорять неохайно, сур­жиком, не стежать за чистотою слова, сяк-так варнякають. Та ще гірше буває, коли людина нехтує мовою свого наро­ду... З цього приводу доречно буде навести слова російсь­кого письменника Костянтина Паустовського з його статті «Поезія прози!: «Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мо­ви,- дикун».

Питання мови - це питання майстерності. Стало аксіо­мою, що у видатних художників мова багата, добірна, бар­виста. Це не тому, що письменник дуже добре знає мову,-лінгвісти і викладачі мови могли б знати її краще,- а тому, що письменник, намагаючись відтворити півтони й нюанси, дошукується найточнішого слова, ворушить всю лексику, піднімає всі мовні скарби. Краса мови не є якась самодостатня категорія, вона визначається призначенням мови-точно 288

передавати думку, тон, настрій. Точність художнього слова означає емоціональну ефективність.

Культура промови й культура оратора - невіддільні. Чим риша загальна культура оратора, тим більшим є запас слів, _тим більше є фарб для зображення художніх і психологіч­них малюнків у промові, тим тісніше й організованіше ви­глядають думки оратора. Мовна культура оратора дозволяє викладати свої думки у досконалій з точки зору ораторсь­кого мистецтва формі. «Думка, що виражена певним спосо­бом,- писав відомий лінгвіст В. К. Костомаров,- залишає яскравий слід у свідомості, але та ж думка в другому мов­ному вираженні часто стає нецікавою, сірою, в'ялою і не­здатною впливати». Для оратора важливо не лише знати, що сказати, але не менш важливим є і як сказати.

Чистота мови вимагає, щоб захисник уживав загально­вживані слова, уникав надмірного вживання слів іншомов­ного походження, неологізмів, архаїзмів, провінціальних діалектів, не говорячи вже про жаргони та вульгаризми, непристойні слова. За чистоту мови треба повсякденно бо­ротися, бо вона є зброєю культури. Слово свідомо керує і є рушійною силою цивілізації, спрямовує людство на пре­красне й благородне.

У промові оратор черпає з мови скарби культури, яки­ми йде до сердець слухачів. Благородною є місія слова на землі. Воно є зброєю боротьби за правду. І захисна промо­ва існує не заради промови, а як спосіб дійти до істини у кримінальній справі.

Неприпустимим є вживання слів-паразитів: «так сказа­ти», «розумієте», «і так дальше і тому подібне». Прокурор М. А. Чельцов в одній зі своїх праць навів чималий перелік слів-жаргонів, стереотипних виразів, які вживаються у су­дових промовах. Ось деякі з них: «визнавальні показання», «речові докази і свідки, що проходять по справі», «фігуранти, які проходять по справі», «аварійні справи», «розбратні справи», «річдок» та ін.

Слід пам'ятати, що естетична форма виступу - не само­ціль, вона покликана зворушити серця слухачів. Адвокат має керуватися «не лише холодним розумом, але і теплим почуттям співпереживань за свого клієнта».

Серед таких естетичних прийомів, які надають промові вишуканості, насамперед слід назвати застосування художніх засобів, а також прикладів із художньої літератури, з історії. Використання образу - одна з форм ораторського мис-

тецтва. Історія дає багато прикладів використання цього художнього засобу адвокатами різних часів. Ось як засто­сував образ відомий російський адвокат П. А. Александров у справі Віри Засулич, яка звинувачувалася у замаху на життя Петербурзького градоначальника генерала Трепова, який дав розпорядження висікти різками політичного ув'яз­неного Богомолова. Захисник сказав: «Різка царювала скрізь; у школі, на мирському сході, вона була неодмінною прина­лежністю на конюшні поміщика, потім у казармах, у полі­цейському управлінні. У книгах наших кримінальних, цивільних і військових законів різка мережила всі сторінки. Вона складала якийсь легкий мелодійний передзвін у загальному громогласному гулі нагайки, батога і шпіцрутенів».

Метафора - перенесення за схожістю якості одного предмета на інший - особливо робить промову виразною, полегшує сприйняття слухачами деколи «сухого» матеріалу справи. У відомому процесі у справі Мироновича, який об­винувачувався у замаху на зґвалтування та вбивство Сари Беккер, талановитий адвокат О. А. Андрієвський, аналізу­ючи висновок експерта, заявив: «Що ж залишилось від гі­потези, від колишньої експертизи прокурора Сорокіна? Експертиза ця стала наспіх пошитим саваном для Миро­новича; але Миронович не вмер; робота професора не піш­ла з ним у темну труну, і зараз, розглянувши її у світлі, ми бачимо, як вона була зроблена не за ростом Мироновичу, яка вона погана, як рвуться її нитки...»

З великого арсеналу ресурсів надання промові естетич­ного забарвлення необхідно вибрати такі, які б відповідали саме характеру справи. «Залучення особливих мовних за­собів і особливі принципи їх організації,- писав В. Г. Кос­томаров,- властиві таким видам промови, як нейтральний, піднесено-урочистий, іронічно-жартівливий, офіційно-холод­ний, фамільярний, інтимно ласкавий».

Р. Гарріс наголошував, що ораторові треба дуже обереж­но підходити до використання у промові риторичних при­крас: «Ділова і талановита людина мусить багато працювати й пройти велике випробування перш ніж наважитися при­крашати свою промову прикрасами риторики».

Використання художньої і спеціальної літератури у промові є не лише бажаним, а й обов'язковим. Уміле вико­ристання літератури та прикладів із судової практики ро­бить виступ переконливим, яскравим. Цитата, якщо вона влучно застосована, є зброєю і доброю прикрасою промови.

д_ле вживання цитат без міри робить промову неоригіналь-_нОю, схожою на одяг, пошитий з різнобарвних шматків, а естетики в цьому дуже мало. Такі оратори не сприймаються аудиторією, про них складається думка, що вони мали на-і^ір засвідчити цим свою ерудицію. Особливо треба бути обережним із вживанням цитат латинською мовою. Адже цю мову практично мало хто, на жаль, в судовому засіданні знає. До речі, вже в античному Римі законодавство час від _часу встановлювало правові норми, які перешкоджали за­хисникам у своїх промовах багато наводити цитат. Так, за імператора Костянтина було встановлено перелік античних авторів, яких дозволялося цитувати, а за Валентина III в 426 р. цей список було скорочено до 5-ти авторів.

На початках народження й розвитку інституту адвока­тури у країнах Європи було дуже модним у судових про­мовах цитувати латинською мовою античних авторів. У ті часи захисна промова набувала ознак класичної античної промови.

У Польщі, починаючи з XVII ст. законодавець поступо­во почав обмежувати захисників у цитуванні літератури, мотивуючи бажанням припинити зволікання з розглядом справ. До того промова захисника у Польщі мусила містити згадки про Грецію, Рим, Святе Письмо, про всіх Святих, про всі конституції, письменників античних і польських.

Почуття промовця, його гнів, розпач і подив; звернення до осіб, які присутні в судовому засіданні, символи, епітети, порівняння і антитези, переносні значення тощо - все це надає захисній промові забарвлення, виразності, яскравості.

Жарти, іронія, сарказм також можуть бути використані. Жарт є бажаною «приправою» до промови, оскільки ство­рює атмосферу певної добродушності, викликає у слухачів симпатію. Але жарт має бути натуральним, природним, «як блиск ясного неба».

Жарт добре сприймається слухачами той, який є в ме­жах доброго виховання й такту. Знаходив за доцільне вико­ристання гумору і жартів у промові і Р. Гарріс: «Гумор, ко­ли він, до речі, є однією з найбільш вкрадливих властивос­тей промови, може бути доречним майже у кожній справі і становить одну з найбільш захоплюючих і корисних обда­рувань адвоката».

Іронія - це замаскована, але видима правда, презентація Правди слухачам через її протилежність, це є «правда в Масці». Деколи іронію поєднують із мімікою й жестами, що

посилює критичний зміст іронії. Ще Арістотель підставно надавав велике значення оволодінню оратором такими за­собами, як гумор і дотепність. Він наголошував, що гумор і дотепність мають бути «просякнуті тонкою й доброю вихованістю. Чи треба мені багато говорити про саме ви­конання, яке вимагає стежити за рухами тіла і за жести­куляцією та за виразом обличчя, за звуками й відтінками голосу?».

Рухи тіла: руки, корпус, очі, брови, плечі, ноги - усе бе­ре активну участь у промові. «Що серце ховає - лице про­мовляє»,- говорить народне прислів'я. Цікаво нагадати: Арістотель, оцінюючи ораторську майстерність Антонія, підкреслював: під час промови рухи його тіла «висловлю­вали не слова, а думки - руки, плечі, груди, ноги, поза і будь-який його рух були у повній узгодженості з його про­мовами й думками».

Емоції й почуття є могутнім засобом адвоката, засобом психологічного впливу на слухачів. Ось як про це пише М. І. Єнікєєв: «Радість й сум, прикрість й здивування, презир­ство й захоплення є результатом його морально-оцінюючої діяльності, засобом виховного впливу. Чуйність, чутливість, щире співпереживання бідам і стражданням людей, що ви­падково спіткнулись, всебічна допомога їм для повернення до нового життя - все це можливо лише при достатньо ви­сокому рівні емоційного розвитку слідчого і судді, проку­рора і захисника».

«Холодним словом серце не запалиш»,- кажуть у на­роді.

Про психологію душі адвоката в одній із промов у спра­ві Зам'ятніних адвокат Ф. Н. Плевако сказав: «Як у коваля від праці залишаються сліди на його мозолистих руках, так і в нас, захисників, захисна жилка завжди залишається на­шою властивістю не тому, що ми хочемо заперечувати вся­ку правду і суворість, але тому, що ми бачимо в підсудних переважно людей, яким ми співчуваємо, прощаємо і про яких ми жалкуємо».

По-справжньому емоційно переконливо можна говорити, коли оратор чесно, щиро і правдиво доводить свою пози­цію. Саме ці ознаки роблять промову хвилюючою, що при­мушує слухачів співпереживати разом з адвокатом. «Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це на­половину завершити»,- навчає приказка.

Кращий засіб привернути увагу суддів - бути щиро

перейнятим своїм завданням. Якщо ви справді гараче ста­витесь до справи, частка вашого настрою передасться іншим. у цьому і полягає мистецтво промови: треба захопити по­мисли і почуття слухачів. «Правда й щирість становлять основну цінність й принаду красномовства: в них джерело сили, що захоплює й підкорює слухачів».

«Якщо ви говорите з переконанням,- зазначав Р. Гарріс,— а так повинен говорити адвокат по кожній справі,- на рисах вашого обличчя, без будь-якого зусилля з вашого боку, бу­дуть відображені всі почуття, для передачі яких вони по­кликані самою природою».

Можна використати всі ораторські прикраси, обрати правильний ритм і темп, тон промови, але коли слухач не відчує, що захисник щиро вболіває за долю підзахисного, промова не залишить помітного сліду в думках тих, хто її слухав. М. С. Строгович з цього приводу зауважив: «Які б тон і стиль не характеризували захисну промову, вона буде влучною і корисною, коли її проголошує адвокат, який гли­боко захоплений долею свого підзахисного. Байдужість взагалі нетерпима в галузі правосуддя, невідворотно зро­бить будь-яку промову адвоката даремною, якими б квіта­ми красномовства він не прикрашав».

Дата добавления: 2015-08-20