Обрання адвокатом тактики захисту

Успішне виконання адвокатом своїх професійних обо­в'язків у кримінальному процесі немислиме без кваліфіко­ваного використання тактичних прийомів, рекомендацій, наукових і методичних порад, які в цілому і становлять так­тику захисту. Остання включає:

- загальні тактичні положення;

- тактику захисту на окремих стадіях кримінального
судочинства;

- тактичні особливості участі адвоката під час вико­
нання окремих слідчих і судових дій;

- тактичні прийоми, які використовуються під час ви­
голошення судової промови.

При підготовці до захисту та його здійсненні захисник використовує спеціальні тактичні прийоми. Деякі з них

розроблені криміналістикою, але при використанні їх захи­стом вони трансформуються, пристосовуються до завдань функції захисту, інші застосовуються захисником без будь-яких змін.

Тактичний прийом - це спосіб дій, який найбільш ефек­тивно забезпечує досягнення захистом завдань. У цілому тактика захисту складається з низки тактичних прийомів. Але використання таких прийомів — це справжнє мистецт­во, яке передбачає вміння їх подання, певного розташуван­ня, яке б найкращим чином дозволило захисникові викона­ти функцію захисту.

Деякі вчені виділяють дві групи питань, які виражають тактику захисту і стосуються таких аспектів:

1) психологічного контакту між адвокатом і посадовою
особою, яка веде слідство, а також учасниками криміналь­
ного процесу (обвинуваченим, потерпілим, слідчим, проку­
рором і т. ін.), з особами, що беруть участь у процесі (свід­
ками, перекладачами, спеціалістами, експертами);

2) організація, підготовка й конкретні дії з реалізації за­
хисту на досудовому слідстві й суді (вивчення матеріалів
справи, планування участі у слідчих й судових діях, бесіди
з обвинуваченим, його законним представником, родичами,
визначення конкретних завдань захисту, опрацювання по­
зицій по справі і т. ін.).

Зрозуміло, що всі прийоми, способи, які використовує захист при здійсненні захисних функцій, мають відповідати певним вимогам: а) законність використання прийомів, способів і рекомендацій; б) відповідність їх нормам профе­сійної етики адвокатури; в) наукова обґрунтованість при­йомів; г) рекомендаційність, необов'язковість прийомів; ґ) спеціальна спрямованість рекомендацій і прийомів на досягнення певної мети у правозахисній функції. Як правиль­но наголошують А. М. Гусаков і А. О. Филющенко, «жоден прийом не повинен суперечити етичним нормам».

Загальний план захисту по справі має, як і кожен план, містити безпосереднє й кінцеве завдання захисту. План щодо кожної процесуальної дії на дізнанні, досудовому чи судо­вому слідстві має логічно пов'язуватися із загальним пла­ном захисту, який, власне, буде складатися з окремих неве­ликих планів, які охоплюють лише одну чи дві якісь проце­суальні дії. Приміром, розробка плану на формулювання запитань для експерта, детальний план допиту свідка тощо. Узагальнено позиція захисту виглядає як встановлення

конкретних завдань діяльності захисника, а також як визна­чення методів, що ними ці завдання мають досягатися.

Умовою успішності тактики захисту у всіх випадках є також детальне знання захисником норм матеріального й процесуального права, особливостей їх застосування в кон­кретних ситуаціях. Так, на формування тактики у конкрет­ній справі впливає добре знання принципів, основних кате­горій і визначень, якими оперують експерти. «Зіставляючи спеціальні дані з іншими доказами, зібраними слідчим, за­хисник бачить не лише медико-біологічний шлях утворен­ня тяжкої травми, але й соціально-психологічні і конфлік-тологічні фактори, що призвели до цього».

Процес мислення, обдумування адвокатом позиції по справі залежить від доброго знання матеріалів криміналь­ної справи, а також від професійного досвіду щодо втілення своєї переконаності у результати - виправдання підзахис­ного, перекваліфікація обвинувачення, досягнення призна­чення мінімального покарання, повернення справи на додат­кове досудове слідство.

Тривале обдумування позицій по справі, детальний ана­ліз подій і фактів мимоволі переконують адвоката, що іншої позиції він зайняти не може.

Стержнем усієї тактики захисту завжди виступає основ­на ідея, яка визначає кінцеву мету правозахисної функції.

З цього приводу М. С. Строгович слушно наголошував: правова позиція - це «твердження, яке суб'єкт процесуальної діяльності вважає необхідним відстоювати в провадженні по кримінальній справі, добиватися його визнання, відповід­но до чого він вчиняє процесуальні дії, спрямовані на під­твердження його думки і до оспорювання тверджень інших учасників процесу, які суперечать йому».

Питанням тактики завжди є проблема визначення став­лення підзахисного до обвинувачення: повне визнання своєї вини, часткове визнання, цілковите заперечення причет­ності до вчиненого злочину або відмова давати показання. Від того, яку позицію займе підзахисний, буде залежати характер, об'єм і спрямування всієї правозахисної роботи захисника. Позиція захисту у справі - це фактично і юри­дична картина того, що сталося, з точки зору захисту.

Після осмислення фактичних обставин учиненого, на підставі матеріалів досудового чи вже судового слідства, захист мусить визначитися щодо позиції по справі. Якщо мова йде про стадію досудового слідства, то підозрюваного

чи обвинуваченого чекає момент, коли слідчий запитає його, чи визнає він свою вину. Обвинуваченому пропону­ється власноручно у протоколі допиту зробити запис про своє ставлення до обвинувачення. Існує чотири варіанти відповіді:

- не визнаю себе винним повністю;

- визнаю частково;

- визнаю повністю;

- відмовляюся від висловлення своєї думки щодо обви­
нувачення.

Залежно від висловленого підзахисним свого ставлення до обвинувачення захисник формулює позицію захисту: о - винуватий повністю;..ід.— винуватий частково;

- невинуватий повністю;

- позиція мовчання.

Якщо підзахисний повністю визнає пред'явлене йому обвинувачення у вчиненому, щиро розкаюється, то роль захисника може зводитися до дещо пасивної ролі. Хоча це не значить, що захисник не може мати своєї, іншої, позиції по справі, коли, приміром, на його глибоке переконання підзахисний з різних причин себе обмовляє. В такій, можна сказати, делікатній ситуації, захисник має щиро й відверто викласти підзахисному свою правову позицію по справі, запевнивши, що іншої лінії захисту він не може обрати й буде доводити його невинуватість.

Не погоджуючись із позицією захисника по справі, підза­хисний вправі відмовитися від подальших послуг цього ад­воката, щоб уникнути колізій у логіці захисту. Якщо ж цього не зробить підзахисний, захисникові нічого не залишається, як відстоювати свою правову позицію по справі до кінця.

Якщо ж підзахисний заперечує свою вину або визнає лише частково, то захисник має бути особливо активним.

Питання вини - це кардинальне питання захисту, і якщо вже із самого початку слідства прийнято неправильне рі­шення, це може мати «фатальне» значення при розгляді справи.

У судовій практиці вже давно склався психологічний стереотип, згідно з яким суд більше довіряє показам підсуд­ного, які він давав на початку досудового слідства, визна­ючи свою вину. Якщо ж при такому допиті брав участь за­хисник, то значення таких показань ще посилюється, тому, зважаючи на це, захисник при перших спробах погодити з

підзахисним загальну лінію захисту, перш за все, мусить вирішити головне - як ставиться підзахисний до вчиненого злочину. Захисник терпеливо дає підзахисному правову консультацію, наголошуючи на відомих йому позитивах і негативах, при різних варіантах ставлення клієнта до своєї вини. Але основне, щоб захисник не приймав із цього при­воду сам рішення.

Помилковим і неприпустимим є намагання окремих за­хисників схилити підзахисного визнати вину ніби в обмін на обіцяне слідчим застосування - замість тримання під вар­тою - підписки про невиїзд з основного місця проживання. В такій ситуації захисник немає жодних гарантій від слід­чого, що останній дотримає слова, а, крім того, не виклю­чається, що підзахисний себе обмовить, що згодом дуже важко буде оспорювати.

Отже, позиція повного визнання підзахисним своєї вини зобов'язує захисника переконати суд у наявності по справі певних пом'якшуючих вину обставин, обґрунтовуючи, що злочин учинено за іншої, ніж зазначено в обвинуваченні, форми вини тощо.

Позиція часткового визнання своєї вини може означати:

- оскарження частини обвинувачення;

- визнання всіх або частини фактів, але заперечення
правильності юридичної кваліфікації;

- заперечення, що факти мали місце саме так, як викла­
дено в обвинуваченні.

Основна суть позиції захисту при частковому визнанні вини полягає в намаганні захисника добитися виключення з обвинувачення окремих епізодів обвинувачення, у переква­ліфікації дій підзахисного та ін.

Позиція невинуватості - це невизнання підзахисним своєї вини. Ця позиція примушує захисника до найактив­нішої участі у справі. Він мусить не один раз аналітично осмислювати всі доводи підзахисного, пов'язуючи їх у ло­гічно довершену сукупність переконливих доказів. Неви­знання підзахисним своєї вини чи заперечення взагалі своєї причетності до злочину, що інкримінується йому у вину, обумовлює й основу тактичної поведінки захисника. Остан­ній не може формувати тактику захисту, за якої допуска­лися б «альтернативні позиції». Наявність вагомих доказів винуватості підзахисного при запереченні ним своєї вини не дає підстав адвокатові оспорювати лише правильність юридичної кваліфікації, а не доведення самої вини.

На практиці окремі захисники допускають разючі пору­шення в обранні тактики при невизнанні підзахисним своєї вини. Зокрема, можна почути у промові захисника: «Мій підзахисний не визнає своєї вини. У зв'язку з цим я зв'яза­ний з позицією підзахисного, тому прошу винести виправ-дальний вирок. Якщо ж суд із моїми доводами не погодиться, прошу врахувати всі пом'якшуючі винність обставини й обрати покарання, не пов'язане з позбавленням волі».

Така тактика є неприпустимою. По-перше, захисник, на­гадуючи суду, що він пов'язаний з позицією підзахисного, тим самим нібито визнає й переконує суд, що всі доводи, які він наводив для обґрунтування невинуватості підзахис­ного, є надуманими, вигаданими й підстав зважати на них нема. По-друге, захисник, займаючи альтернативну пози­цію, грубо порушує свої професійні обов'язки, морально-етичні приписи поведінки. Такий захисник не захищає, а посилює функцію обвинувачення.

Позиція мовчання. На перший погляд, така позиція ніби спрощує роботу захисника по справі, але це далеко не так. Причини відмови підзахисного давати показання можуть бути різними: в одному випадку він не визнає своєї вини і, будучи озлобленим проти всіх і всього, не бажає розповіда­ти про обставини по справі; в другому - він по суті визнає повністю чи частково свою вину, але, скажімо, з морально-етичних причин не хоче кожен раз розповідати про пережи­тий ним жах. У зв'язку з цим непросто захисникові зайняти позицію по справі. Якщо підзахисний не визнає своєї вини, то, у випадку мовчання, захист має добиватися виправдаль-ного вироку по справі. З певною натяжкою і в другому ви­падку захист мусить оспорювати підставність обвинува­чення. Така правова позиція не буде в принципі суперечити головному призначенню функції захисту. При обранні по­зиції по справі виникає питання: наскільки адвокат виявляє самостійність в обранні позиції по справі.

Свого часу досить поширеною була точка зору, що адвокат вправі обирати самостійну правову позицію, виходячи з ана­лізу матеріалів справи на підставі свого внутрішнього пере­конання, не будучи зв'язаним із думкою свого підзахисного.

Л. Д. Кокорєв вважав, що захисник не може йти за твер­дженнями підзахисного, які суперечать матеріалам справи, а, з врахуванням доказів, має зайняти «розумну позицію захисту».

Майже таку саму позицію займала 3. В. Макарова, ствер-

джуючи, що адвокат визначає свою позицію «у суворій від­повідності до закону, а не до бажання свого підзахисного».

Нарешті, окремі науковці вважали, що адвокат може за­йняти свою позицію по справі зі згоди підзахисного, а за відсутності такої згоди - запропонувати своєму клієнтові для свого захисту запросити іншого адвоката.

Досить своєрідну позицію займав відомий криміналіст М. М. Полянський. Він вважав, що, будучи переконаним у тому, що винність підзахисного доведено, адвокат, залежно від вагомості доказів, зобов'язаний або звернути увагу суду на всі сумніви у версії обвинувачення, не висловлюючи свою думку про доведення вини підзахисного, або при без-спірному доведенні вини зайняти самостійну позицію і, не оспорюючи винуватості, намагатися викласти все, що може пом'якшити покарання.

Протилежну позицію займав І. Т. Голяков, який вважав, що адвокат вправі визнати вину свого підзахисного, за на­явності для цього доказів, хоча б підсудний і заперечував свою вину.

Аналізуючи всі точки зору науковців, треба зазначити, що, виходячи із самої суті призначення інституту захисту у кримінальному процесі, варто погодитися з В. Т. Варфоло-меєвою, що єдино правильною є позиція адвоката, відповід­но до якої захисник при будь-якій ситуації зобов'язаний оспорювати обвинувачення при невизнанні підзахисним своєї вини і в жодному разі не може зайняти по справі пози­цію, протилежну його підзахисного. Неприпустимо адвока­тові визнавати вину підзахисного, якщо він її оспорює, в будь-якому випадку. Зібрані докази цьому адвокатові мо­жуть здаватися достовірними, а вина — очевидною, але ін­шому адвокатові, з більшим досвідом, це може здаватися недостатнім для обґрунтування вини. Правильно пише С. В. Натрускін: «Якщо обвинувачений не визнає себе ви­нуватим, адвокат ні за яких обставин не може чинити інак­ше і вибрати позицію, що суперечить думці свого підзахис­ного». «Я не вважаю нормальним таке положення,- зауважує М. С. Строгович,- коли підсудний заперечує свою вину­ватість і оспорює обвинувачення, а його захисник погод­жується з обвинуваченням і просить лише пом'якшити по­карання».

Однією із дискусійних у теорії кримінального процесу проблем є поняття законного інтересу підозрюваного, об­винуваченого й підсудного у процесі. Адвокат на кожному

кроці має справу з проблемою визначення: чи буде той чи інший інтерес його підзахисного покриватися й захищатися законом.

А. Д. Бойков пропонує вважати будь-який інтерес обви­нуваченого законним, оскільки він відстоює свої життєві інтереси.

До певної міри можна сказати: презумується, що будь-який інтерес обвинуваченого є законним до часу, поки суд не вине­се відносно нього обвинувальний вирок.

І. Д. Перлов, розкриваючи зміст самого поняття «закон­ний інтерес», вважає, що воно полягає у тому, щоб:

1) не бути притягнутим до кримінальної відповідальності
за відсутності його вини у вчиненні злочину;

2) не бути притягнутим до кримінальної відповідальності
за більш тяжкий злочин, ніж він вчинив;

3) покарання було справедливим;

4) не було обмежено його право на захист.

Що ж до бажання підсудного ухилитися від кри­мінальної відповідальності у випадку, коли є його вина, І. Д. Перлов називає «незаконним інтересом», хоча, як зазна­чають, цей інтерес обвинуваченого також може бути закон­ним. Намагання підсудного добитися виправдального ви­року чи пом'якшення покарання також слід розглядати як законний інтерес.

Ряд вчених вважає, що законним буде такий інтерес, який відображений у законі, який не суперечить йому і від­повідає цілям й завданням правосуддя.

Найбільш переконливою є позиція тих авторів, які вва­жають, що доти, поки істина не встановлена по криміналь­ній справі і не закріплена вироком, що вступив у законну силу, неможливо визначити, який інтерес підозрюваного, обвинуваченого буде законним.

У зв'язку з цим не можна погодитися з В. Д. Гольдінером, який стверджує, що у випадку, коли адвокатові стає відомо, що підсудний фактично вчинив злочин, він не може його захищати не лише тому, що інтерес підзахисного є неза­конним, але й тому, що засоби й способи захисту у цьому випадку також будуть незаконними.

Правова позиція захисника по справі складається з ряду обов'язкових і альтернативних елементів. Це свого роду план дії захисту для досягнення певної мети. Для прикладу, наве­демо орієнтовний план правової позиції, який пропонує адво­кат Е. Ю. Львова. На її думку, він має містити такі елементи:

- вивчення матеріалів справи;

- бесіда з підзахисним;

- вирішення питання про визнання вини;

- аналіз версій обвинувачення;

- висунення зустрічних версій захисту та аналізу усіх
можливих версій;

- вибір однієї найперспективнішої версії захисту (фор­
мула обвинувачення «навпаки», тобто формула захисту);

- аналіз доказів «за» і «проти» версій захисту;

- остаточне відтворення картини подій, фактичне та юри­
дичне пояснення її (обвинувальний висновок «навпаки»,
тобто захисний висновок).

Адвокат мусить вчитися складати стислу формулу захисту на противагу формулі обвинувачення. Адвокат Е. Ю. Львова наводить такий зразок:

1) Формула обвинувачення:

Задорожний звинувачується у вчиненні умисного вбив­ства Рязанова з хуліганських спонукань за таких обставин. 1 квітня 1994 року о першій годині ночі Задорожний разом із Гончаровим безпричинно, із хуліганських спонукань, чіп­лялися у дворі будинку до співробітника міліції Рязанова, який був одягнений у цивільне. Під час сварки Гончаров ударив Рязанова. Побоюючись за своє життя й припиняю­чи злочинні дії Гончарова і Задорожного, Рязанов вистрі­лив із табельної зброї й смертельно поранив Гончарова. Задорожний, діючи з хуліганських спонукань, з метою позба­вити життя Рязанова, повалив його на землю й почав завда­вати удари руками й ногами, спричинивши легкі тілесні ушкодження, які не призвели до короткочасного розладу здоров 'я. Коли Рязанов знепритомнів і припинив опір, Задо­рожний з метою вбивства Рязанова, взяв у нього пістолет і вистрелив, завдавши йому вогнепальної проникаючої рани в голову, що й стало причиною смерті Рязанова. Таким чином, Задорожний вчинив умисне вбивство з хуліганських спонукань.

Аналіз можливих версій захисту:

- Задорожного взагалі не було тієї ночі у дворі.

- Задорожний був у дворі, брав участь у бійці, але не
стріляв у Рязанова.

- Задорожний стріляв у Рязанова з метою самооборони.

- Задорожний перевищив межі самооборони.

- Задорожний випадково вистрілив у Рязанова.

- Рязанов під час боротьби випадково вистрілив у себе.

- Стався мимовільний (спонтанний) постріл.

- Задорожний навмисно вбив, але не з хуліганських
спонукань.

- Задорожний навмисно стріляв, але не з метою вбивства.

З усіх версій захист зупинився на версії необхідної обо­рони й убивства з необережності. Відповідно до цієї версії було так сформульовано формулу захисту:

2) Формула захисту при необхідній обороні: захищаючи
товариша, при спробі обеззброїти Рязанова і відвести від себе
наведений пістолет, Задорожний смертельно поранив Рязанова.

3) Формула захисту щодо вбивства з необережності:
Рязанова убив Гончаров й намагався убити Задорожно­
го, навів на останнього пістолет із зведеним курком. Але
Задорожний у боротьбі, намагаючись вихопити пістолет із
руки Рязанова, випадково натиснув на курок і смертельно
поранив його.

З-двох версій захисник має обрати ту, для обґрунтування якої є найбільше доказів, а при однаковості таких - версію, за якою закон передбачає більш м'яке покарання.

У науковій літературі слушно наголошується на тому,

що захисник має у кожному конкретному випадку піддати

обрану ним тактику захисту на своєрідне випробування її

надійності, перевіряючи її за такими позиціями, як:

г - Переконливість.;

- Логічність.

-.: - Послідовність. і

і: - СуПЄрЄЧЛИВІСТЬ.

- Відповідність здоровому глузду. і
і - Відповідність доказам.

Якщо обрана позиція захисту не відповідає цим вимо­гам, слід керуватися головним принципом - не нашкодити підзахисному. Цей принцип тісно пов'язаний з іншими важ­ливими засадами тактики захисту, а саме: не створюй ко­лізій, іди до кінця за обраною тактикою, не визнавай вини невинуватого, не конфліктуй з потерпілим, зіставляй свої тактичні дії з вимогами адвокатської етики.

Дата добавления: 2015-08-20