Право на життя та позитивний обов’язок держави його забезпечувати в контексті рішення Суду у Case of pretty V. The United kingdom

Заявниця – жінка середніх літ, хворіє на невиліковну хворобу, що з часом призводить до повного паралічу, на момент позову хвороба знаходиться на пізній стадії,спричинюючи не лише моральні, а й фізичні страждання.

Англійське право не вважає злочином самогубство, однак заявниця не в змозі самостійно покінчити з життям, тому вирішила заручитися допомогою чоловіка.

Англійське право вважає злочином допомогу у вчиненні самогубства, атому представник заявниці звернувся від її імені до Генерального прокурора (далі – ГП) видати зобов’язання не переслідувати чоловіка, якщо останній допоможе заявниці покінчити з життя.

ГП відмовив у проханні: «прокурор не має права надавати імунітет, що може дозволити на вчинення кримінального правопорушення».

У подальшому заявниця намагалася оскаржити це рішення в судових органах Англії, одночасно вимагаючи визнати, що законодавча система Англії несумісна з вимогами ст. 2,3,8, 9 і 14 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Однак, ці намагання виявилися безрезультатними.

Предмет позову:

Визнання порушення Англією положень, визначених ст. 2,3,8, 9 і 14 Конвенції. (нас ццікавить лише ст.2 та 8)

Суд вирішив:

(Суд у справі розглядав два аспекти: 1) ст.2+ст.8 чи є можливим через ст.8 як право на само визначеність розширити зміст ст.2 і тим самим розтлумачити її не лише як право на життя а і як право на смерть і 2) Суд остерігався того, якщо розтлумачити ст.2 як право на смерть, то як наслідок є загроза збільшення злочинності (вбивство стануть прикривати як допомогу у вчиненні суїциду)

17. Представник пані Прітті стверджував, що ця стаття надає право на самовизначення: див. «Х та Y проти Нідерландів» Це право включає право людини вирішувати, коли і як їй помирати, аби уникнути страждань і принизливого стану.

18. На запитання, чи взагалі зачіпаються права пані Прітті за статтею 8, міністр дав заперечну відповідь. Він стверджував, що право на приватне життя за статтею 8 стосується способи, в якій людина проводить своє життя, а не способу, в який вона залишає життя. Будь-яка спроба обґрунтувати право на самогубство статтею 8 зазнає невдачі через таку саму перешкоду, що й спроба обґрунтувати його статтею 2, а саме — через заперечення, що стверджуване право анулює саме благо, на якому воно має ґрунтуватися.

39. У всіх справах, які розглядав Суд, він постійно наголошував на обов’язку держави забезпечувати захист життя. Суд не визнав переконливим твердження, що ґарантоване статтею 2 «право на життя» може тлумачитися як таке, що містить у собі неґативний аспект. Хоча, наприклад, у контексті статті 11 Конвенції, Суд визнав, що свобода об’єднання включає не лише право приєднуватися до об’єднання, а й відповідну свободу людини від примусового включення її в об’єднання, Суд зауважує, що поняття свободи передбачає певну можливість вибору щодо її здійснення. Статтю 2 неможливо, якщо не перекручувати її текст, тлумачити як таку, що надає діаметрально протилежне право, а саме: право померти; не може вона й створювати право на самовизначення, тобто надавати людині право обирати не життя, а смерть.

75. Захисник заявниці намагався переконати Суд, що висновок у цій справі не створюватиме загального прецеденту чи будь-якого ризику для інших осіб. Але роль Суду за статтею 34 Конвенції полягає не у висловленні абстрактної думки, а в застосуванні Конвенції до конкретних фактів кожної окремої справи. Однак рішення, видані в конкретних справах, створюють прецеденти, хоча міра прецедентності може бути різною, і рішення в цій справі не може ані теоретично, ані практично бути сформульоване у спосіб, який би перешкоджав застосуванню його в подальших справах.

76. Отже, Суд не вважає, що беззастережний характер заборони щодо суїциду зі сторонньою допомогою є непропорційним. Адже Уряд зазначив, що гнучкість у кожній окремій справі забезпечується завдяки умові, згідно з якою судове переслідування може порушуватися лише зі згоди ГП, а також завдяки передбаченій максимальній мірі покарання та можливості, якщо необхідно, призначати меншу кару.

Вирішуючи питання, чи існує позитивний обов’язок, слід брати до уваги необхідність забезпечення справедливої рівноваги між загальними інтересами суспільства та інтересами конкретної людини. Пошук цієї рівноваги — невід’ємний принцип, який випливає з усієї сукупності положень Конвенції.

На цих підставах Суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що порушення статті 2 Конвенції допущено не було.

3. Постановляє, що порушення статті 3 Конвенції допущено не було.

4. Постановляє, що порушення статті 8 Конвенції допущено не було.

5. Постановляє, що порушення статті 9 Конвенції допущено не було.

6. Постановляє, що порушення статті 14 Конвенції допущено не було.

22. Право на життя плоду в контексті рішення Суду у «CASE OF VO v. FRANCE»

Дата добавления: 2015-08-17