Розслідування, проведене органами державної влади

Суд підкреслив, що обов'язок захищати право на життя, згідно зі статтею 2, у поєднанні із загальним обов'язком держави, згідно зі статтею 1, гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції, вимагає певної процедури ефективного офіційного розслідування у випадках убивства внаслідок застосування сили. Результатом розслідування має бути встановлення і покарання винних осіб.

Суд піддав сумніву висновки, отримані при перевірці фактів на місці події, оцінивши їх як поверхові й поспішні і до того ж не підкріплені жодною фотографією. Більше того, немає жодної згадки про додаткові зусилля знайти одинадцять зниклих куль, які влучили в тіло загиблого. Суд висловив занепокоєння стосовно вкрай скупих результатів розтину і висловив жаль, що до цього не було залучено жодного судового спеціаліста.

Крім того, вражає те, що прокурор передав (5 листопада 1993 року Сільванська прокуратура вирішила, що розгляд цієї справи не підпадає під її юрисдикцію, і переслала матеріали до Діярбакирського суду державної безпеки. Головний прокурор цього суду прийняв скаргу заявниці 18 листопада 1994 року. Розслідування, в процесі якого поки що нікого не заарештовано, триває і досі), розслідування Діярбакирському суду державної безпеки на підставі не підкріпленого жодним прийнятним доказом висновку, що вбивство сталося в результаті терористичного нападу.

Скаргу від заявниці прийняли більш ніж через рік після події, і тільки тоді, коли органам влади стало відомо про направлення заяви до Комісії. Та навіть після цього не було взято пояснень у тих вартових, які стояли на посту біля головного управління поліції.

Зрештою, розслідування у справі не може вважатися ефективним і таким, що здатне привести до встановлення та покарання винних у вбивстві чоловіка заявниці. Більше того, Суд не схильний до думки, що засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, які є номінально прийнятними для заявниці, могли б значною мірою змінити хід розслідування.

Відповідно, Суд відхилив решту попередніх заперечень Уряду і постановив, що допущено порушення статті 2 і що з огляду на це немає необхідності вивчати скаргу заявниці стосовно відсутності у внутрішньому законодавстві положень, які передбачають захист права на життя.

Стаття 13 Конвенції

Посилаючись з-поміж інших доводів на своє рішення у справі «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 року, Суд вважає, що національні органи влади повинні були, згідно зі своїми зобов'язаннями, провести ефективне розслідування обставин убивства чоловіка заявниці. З огляду на те, що цього не відбулося, та підтверджуючи свій висновок щодо порушення статті 2, Суд вирішив, що було порушено статтю 13.

Стаття 14 Конвенції

Взявши до уваги те, що в матеріалах справи немає жодного доказу на підтвердження порушення статті 14, Суд дійшов висновку, що такого порушення не було.

Пункт 1 колишньої статті 25 Конвенції

Суд зауважив, що заявниця була допитана головним прокурором Діярбакирського суду державної безпеки стосовно автентичності повноважень повіреного, якого було запропоновано як законного представника пані Танрікулу у провадженні, розпочатому Комісією. Оскільки органи влади держави-відповідача не мали вступати у прямий контакт із заявницею в такий спосіб, Суд вирішив, що дії Уряду в цій справі могли тлумачитися заявницею як спроба її залякати.

Згідно із протоколом допиту заявниці, повірений здійснював свої повноваження, представляючи її під вигаданим ім'ям, і це при тому, що повноваження повіреного були передані Комісією Урядові із зазначенням справжнього імені заявниці. У подальшому, згідно із показаннями пані Танрікулу, Уряд повідомив Комісії, що заявниця письмово відмовилася від послуг повіреного. Суд дійшов висновку, що це була умисна спроба органів влади викликати сумнів щодо законності заяви в Комісію, а відтак і щодо правдивості заявниці. Отже, держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань згідно із пунктом 1 колишньої статті 25 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

Заявниця вимагала виплатити компенсацію в розмірі 15 000 британських фунтів стерлінгів за нематеріальну шкоду, завдану їй, її чоловікові та їхнім трьом неповнолітнім дітям, та 24 396,06 фунта стерлінгів як компенсацію за судові витрати.

Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявниці 15 000 фунтів стерлінгів як компенсацію за моральну шкоду та 15 000 фунтів стерлінгів як компенсацію за судові витрати.

Дата добавления: 2015-08-17