ТЕМА: Творчість Миколи Хвильового.

Тема: Проза 20-30-х років

План

1.Загальний огляд розвитку прози у Наддніпрянській та Західній Україні

2.Творчість М.Хвильового

3.Творчість В.Підмогильного

4.Творчість Г.Косинки.

5.Творчість О.Досвітнього.

6.Творчість М.Ялового (Юліан Шпол).

На початку XX ст. українська проза вже досягла ви­сокого розвитку, відзначалася тематичним багатством, жанровою повнотою й стильовим розмаїттям. ЇЇ вершини - кла­сичні твори М. Коцюбинського, І.Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, Марка Черемшини, Леся Мартовича та ін.

Доба революції та громадянської війни урвала процес нагромадження змістового й зображального потенціалу української прози. На розвитку прози тогочасної України відбилася й та обставина, що ряд зрілих майстрів або опинилися в емі­грації (як В. Винниченко), або, залишившись на батьків­щині (С. Васильченко, М. Чернявський, Дніпрова Чайка, Л. Яновська, А. Кримський), важко адаптувалися до но­вих суспільних обставин. Швидше ця адаптація відбува­лася у молодших представників демократичної інтеліген­ції – часто початківців, здебільшого учасників революційних подій. В чей час відбувається зміна поколінь.

Основною формою художнього реагуван­ня на запити й імпульси життя стає поезія. У прозі спочатку розвиваються такі жанри, як новела, нарис, етюд, ескізи, акварелі, оповідання.

Новелісти продемонстрували високу художню майстерність у змалюванні драматизму життя і долі людини. Новації митців у жанрі новели такі вагомі, що за­безпечили їй європейський рівень. Ці твори були національні за духом і модерні за формою та стилем.

З'являються збірки «Твори. Т. 1» (1920), «Проблема хліба» (1927) Валер'яна Підмогильного, «Новели» (1922) Гната Михайличенка, «Сині етюди» (1923) Миколи Хвильового, «Дівчина з шляху» (1923), «Червона хустина» (1924) Андрія Головка, «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) Юрія Яновського, «Переможець дракона» (1925) Гео Шкурупія та інші. У 20-х роках розвивається ре­алістична новела з елементами імпресіонізму (Григорій Ко­синка, Валер'ян Підмогильний). З'являються новели й оповідання філософського спрямування (Валер'ян Підмо­гильний, Аркадій Любченко, Гео Шкурупій). Остап Вишня створює новий жанр — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетона.

Новела й оповідання тепер будувалися не на штучній інтризі, а на художній правді й простоті, на увазі до людсь­кої долі й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі Підмогильного, Петра Панча, Хвильового, Антоненка-Давидовича змальовано образи інтелігенції на тлі епохи: рево­люції, голодних років громадянської війни й часу по ній. Ду­шевне сум'яття, депресія, намагання якось пристосуватися до «нового життя», яке нищить духовно й фізично, зумовили ви­никнення в прозі ряду трагічних ситуацій і світлих постатей. Митці дотримувалися принципу — нічого зайвого, не викладати подробиці — хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле; не коментувати і не оцінювати — хай говорять вчинки героя і підтекст, лексика, барви, звуки. З цією метою новелісти використовують монтажну композицію, зіштовху­ють чи розчленовують те, що мислиться як антитезне. Звідси — естетична виразність сюжетно-композиційних елементів (події, пейзажної деталі, душевного стану), незрівнянна плинність викладу, гра словом.

В літературних виданнях доби революції та громадянської війни з'являються ескізи й оповіданн А Заливчого, Г. Михайличенка, В. Чумака, В. Блакитно­го, С. Пилипенка, А. Паніва, Г. Коцюби, І. Дніпровського. Виходять «Оповідання» (1918) К. Анищенка; «З літ дитинства» (1919) А. Заливчого; «Шуми весняні» (1919) М. Івченка; «Розкаяння. Чия віра краща?» (1920) О.Досвітнього; «Петлюрія» (1921) та «Чудсправмайстри» (1922) К. Котка; «Твори. Т. І» (1920) В. Підмогильного; „Блакитний роман» (1921) та «Новели» (1922) Г. Михайли­ченка; «На золотих богів» (1922) Г. Косинки.

Серед цих перших публікацій були вже такі, що засвідчували безсумнівний талант авторів і переконливо від­творювали небуденність доби з її гострими соціальними конфліктами.

Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча у перші роки пере­важають експресивність (М. Хвильовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психо­логічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З'являються оповідання з філо­софським забарвленням (А. Любченко), позначені роман­тикою духовного аристократизму (Ю. Яновський); цікаві експерименти в прозі роблять футуристи.

Популярними жанрами у цей час стають нарис (О. Мар'ямов, М. Йогансен), фей­летон (К. Котко, Остап Вишня та ін.). Ряд авторів еволюціонує до традиційного реалізму (П. Панч, А. Головко, К. Гордієнко).

Невдовзі визначну роль у становленні та розвитку української радянської прози починає відігравати повість. Для цього був добрий грунт: адже в українській дореволюційній прозі повість - чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття і те­матичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хроніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті.

Тут можна відзначити повісті П.Панча „Старі гнізда” (1923), Д.Бузька „Лісовий звір” (1923), О.Копиленка „Буйний хміль” (1924), М.Хвильового „Повість про санаторій ну зону” (1924), В. Підмогильного «Третя революція» (1925) – де автори намагаються осмислити гострі соціальні процеси тієї доби. Чутливо реагує повість і на створення нових форм співжиття й господарювання, зокрема це відчувається в творах А.Головка «Пасинки степу» (1924) та „Зелені серцем” (1924). Саме повість стала своєрідним «полігоном» для випробування нових композиційних та стильових пошуків української прози. Жанровий зміст повісті у 20-і рр. збагачена такими мотивами:

Ø політичного детективу;

Ø політичної сатири (Ю.Смолич);

Ø світового революційного пригодництва (О.Досвітній);

Ø історичного біографізму (С.Васильченко);

Ø історичного детективу (М.Горбань);

Ø експери­ментальними формальними структурами (О.Слісаренко, М. Йогансен).

З другої половини 20 років починає активний розвиток романістика. Тут варто відзначити романи „Американці” (1925) О.Досвітнього. „Останній Ейджевуд” (1926) Ю.Смолича, „Бур’ян” (1927) А.Головка та інші.

30-ті рр. – роман збагачується внутрішньо-жанровими модифікаціями:

Ø соціально-побутовий роман (Головко);

Ø проблемно-психологічний (В.Підмогильний, Я.Кочура, О.Копиленко);

Ø історико-революційний з елементами пригодництва (новий жанр);

Ø історичний (С.Божко);

Ø сатиричний (Є.Плужник, Л.Скрипник, Смолич, Бузько);

Ø науково-фантастичний (Смолич);

Ø пригодницький (Слісаренко).

З'являється низка романів, написаних на матеріалі революції та громадянської війни. У 30-ті роки чи не панівним жанром стає „колгоспний” та „виробничий” роман.

Теми, на які орієнтувалася українська проза – це те, що називалося:

Ø революційні та соціалістичні перетворення у суспільстві;

Ø індустріалізація та колективізація;

Ø неодмінне викриття шкідництва буржуазних спеців, троцькістів та націоналістів, що не зупиняються ні перед якими злочинами аби зірвати графік введення в дію нового об’єкта і т.д.;

Ø небачені темпи й приголомшені рекорди передових робітників – неодмінно з власної ініціативи й неодмінно всупереч шаленому опору буржуазних спеців та адміністрації, але при вирішальній підтримці місцевого партійного ватажка і т.д. – добивались свого.

У фіналі, як правило, ці представники буржуазного світу визнають свої помилки й розлючено говорять про незбагненну силу цього дивовижного народу або їх викривають (знищують). Назвемо твори: В.Кузьмича „Крила” (1930), Г.Коцюби „Нові береги” (1932), С.Слісаренка „Бурун” (1932), О.Донченка „Зоряна фортеця” (1933) і т.д. Серед інших тем можна відзначити такі:

Ø тематика культурної революції, що охопила твори про народження та політичне загартування „нової” інтелігенції;

Ø про „нову” мораль, любов;

Ø антирелігійні теми, заперечення минулого;

Ø культ осіб;

Ø прославлення рятівної місії ГПУ, яке вело двобій з „ворогами”;

Дух шпигоманії та викривальництва проймає багато творів того часу. Тут можна назвати романи В.Гжицького „Семен Вовчура” (1932), С.Скляренка „Бурун” (1932), О.Донченка „Зоряна фортеця” (1933); повісті Л.Юхвида „Вибух” (1932), Н.Рибака „Гармати жерлами на Схід” (1934), І.Плахтіна „Вузол” (1936) та інші.

Говорячи про українську літературу 30-х рр., потрібно сказати про її найбільший, так би мовити, її гріх – вільний чи невільний перед своїм народом. Це замовчування наслідків колективізації, голодомору, терору (або боротьби з класовими ворогами „розкуркулення”). Хоч були поодинокі штрихи, де автори „прославляючи” таку боротьбу змушені були вказати на певні її факти. Зокрема А.Любченко в оповіданні „Кострига” (1933), П.Капельгородський в оповіданнях „Знищити як клас” (Голова колгоспу каже у вічі Прокопові Рекалу: „Ти – той куркуль, що його без більшовицьких окулярів не впізнаєш”) та „Середнячок”, М.Дукин в оповіданні „Восени” (1933) (бригадир мовить, що колгоспники „вже по 100 пудів жита та пшениці у коморах на трудодні позасипали”. А проте невідомі колгоспники „жменьками ячмінь крадуть у току”. Вкрала й Варка, дружина Сидора. Його реакція на жінчин вчинок бездоганно принципова: „Я піду, скажу! Нехай тебе скарають як хочуть... Я без тебе проживу, а без артілі не проживу... Мені повірять...повинні повірити”. Ще „правдивіша” реакція сина-комсомольця, який вартуючи колгоспний тік, вовчою картеччю перебив хребет одному „підкуркульнику”: „Що ж... Виходить і вас мені, мамо, встрелити треба?” Цікавим під цим кутом зору є і роман Г.Епіка „Перша весна” (1931) та інші.

Про багаті колгоспні трудодні в ті голодні роки пишуть Ю.Яновський і М.Бажан у кіносценарій фільму „Серця двох” (1933). (Колгоспниця, яка виносить червоноармійцям повну макітру пирогів, говорить: „От які в нас трудодні в колгоспі білі”. Майже в усіх творах ІІ половини 30-х рр. гарячково оспівується щастя колгоспної праці, колгоспного життя і казковий, в над усяку міру, достаток.

Важливе місце в літературному процесі цього періоду посідають твори на історичну тему, хоча це була досить небезпечна тема. Одним з найкращих творів на цю тему був роман З.Тулуб „Людолови” (1934-1937). В романі показується життя українського суспільства 1615-1622 років. Зображенню образа гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного приділяється в творі найбільше уваги, хоч він, на наш погляд, має дещо негативний відтінок, як козацький старшина. Не дивлячись на це З.Тулуб була засуджена двічі: перший раз у 1937 році, другий – 1950 році. Серед інших творів жанру також можна назвати повість О.Ільченка „Петербурзька осінь”, роман Натана Рибака „Помилка Оноре де Бальзака”, С.Скляренка „Святослав”, „Володимир” та інші

Жанр наукової фантастики розроблявся Ю.Смоличем, який у 1932 році видає трилогію „Прекрасні катастрофи”. Це гостровикривальний твір проти використання з антигуманною метою досягнень науки в суспільстві. Страхітливі, злочинні досліди доктора Гальванеску спрямовані на перетворення людини у слухняного робота. Гальванеску – прообраз фашистських „вчених” Третього рейху. Твір теж потрапляє в ідеологічну залежність тих часів, адже в СРСР всі живуть щасливо. Розробляв цю ж тему і письменник-фантаст Володимир Владко („Аргонавти всесвіту”, „Нащадки скіфів”, „Сивий капітан”).

Зовсім інакше відбувається розвиток прози на Західній Україні. Тут переважали найавторитетніші представники із старого покоління: В.Стефаник, М.Черемшина, О.Маковей, О.Кобилянська, Б.Лепкий, хоча не всі з них зберегли творчу активність.

У нарисах та оповіданнях О.Маковея, В.Стефаника велике місце посідає тема страждань і руїна села під час першої світової війни.

У творах В.Стефаника „Марія”, „Сини”, „Дід Гриць” та О.Кобилянської „Апостол черні” розкриваються національно-патріотичні мотиви.

Свого поповнення новими молодими письменниками Західна Україна в 20 рр. не мала. Тут більше відзначились емігранти - Федір Дудко, К.Поліщук, О.Бабій та інші. Зокрема Федір Дудко, автор повістей „Отаман Крук” (1924), „В заграві”, „Чорторий”, „Квіти і кров”, „Прірва” (1928-1931) та інших творів переважно на теми визвольної боротьби, яку він подає в романтичних барвах, зображуючи національний і більшовицький табори, часом примітивно останній.

У 30 роки активно почне працювати в прозі Улас Самчук, автор трилогії „Волинь” (1932-1937) та роману „Марія”(1934).

Велике місце в західноукраїнській прозі посідала історична тематика, яка мала великий вплив на розвиток історичного жанру в українській взагалі. Найвизначнішим твором історичної прози Західної України став роман Б.Лепкого „Мазепа” („Мотря” (1926), „Не вбивай” (1926), „Батурин” (1927), „Полтава” (1923-1929), „З-під Полтави до Бендер” (1955).

Отже, література 30-х змушена була творити поетику несвободи. Любов потрібно було замінити ненавистю, душевну правду – політичною формулою, загальнолюдське моральне почуття – псевдокласовим нюхом. Але вона намагалася боротися і хоч якось боронити свій народ. Сьогодні потрібно заново перечитувати літературу 30-х рр. та відрізняти авторське світоглядне від того, що диктувалося режимом та бачити навіть малопомітні відхилення від офіційної догми.

ТЕМА: Творчість Миколи Хвильового.

(1893 – 1933)

Народився Микола Григорович Фітільов (Хвильовий) 13 грудня 1893 р. в м.Тростянець тоді Охтирського повіту Харківської губернії (тепер Сумської обл.).

Про сою біографію письменник писав у листі до Миколи Зерова: " Мій рік народження – 1893, 13 грудня - село Тростянець, Охтирського повіту на Харківщині. Я - син народного вчителя (по єлейній термінології: з голодранців)”. Батько справді був учителем в гімназії, де М.Х. здобув початкову освіту, також був завідувачем двокласного училища у Тростянці. Належав до збіднілих дворян. Він ніколи не говорив українською мовою, зате бабуся не тільки говорила, а й розказувала багато казок про домовиків, лісовиків. Від бабусі М.Х. пізнав українську мову, від батька – народницький „душок”. У цьому ж листі М.Хвильовий пише: „Од народницького "душка" й досі ніяк не одкараскаюсь. Батько був поклонником Михайловського (пор­трет останнього завше висів над його ліжком) і в такому ж дусі і мене хотів виховати Але з цього майже нічого не вийшло: "душка" то я набрався, але портрета не повісив, бо ніде було. Я зробився "шалопаєм", суб'єктом без­домним”. Батько помер у 1918 р.

Мати - Єлизавета Іванівна – дочка бухгалтера. З листа до Миколи Зерова, в якому Хвильовий розповідає свою біо­графію, складається враження про благополучну інтелігентну сім'ю батьків, але, на жаль, це враження хибне. Хоча батько й учився у Харківському університеті, мав багато захоплень, серед яких не тільки книги, а мислив­ство й рибальство, він часто любив перехилити чарку й п'яним ставав страшним у своєму гніві. Дружина й п'ятеро дітей за час проживання з ними глави сімейства набралися таких страхів і стільки перетерпіли, що це не могло минутися безслідно для жодного з них. Хвильовий у автобіо­графії згадував: "...Пам'ятаю ці далекі ночі темні. В кімнаті ми, маленькі діти. І наша сіроока мати. Вже перевалило за північ, і тривога росте. Власне, вона росте тільки для мене й моєї матері, бо сестра й брат давно сплять. Вона росте тому, що за якісь півгодини прийде мій п'яний батько.

- Колюнька, - каже мати, - ти ж гляди!

Вона більше нічого не говорить, але я її розумію. Мені всього 5-6 років, але я знаю, що я вже можу їй допомогти: коли батько почне її тягати за волосся, я вчеплюсь йому в ногу і доти буду безумно кусати, поки він не відкине мене від себе й не зажене в якийсь закуток.

Пам'ятаю місячні ночі. Міцний мороз. На снігу горять фантастичні діаманти, і вони остаточно засліпили мене. На снігу в самій білій сорочці й босоніж стоїть, похилившись на стару березу, моя сіроока печальна мати: вона втекла від батька, коли він її тягав за волосся.

- Боженьку, - мовчки молюся я, - куди ж ти дивишся. Але пустельно було навкруги, і відповіді я не чув..." У 1904 році батьки розлучилися, і одинадцятирічний Микола та його молодші брат Олександрі три сестри (Людмила) залишилися з матір'ю, Єлизаветою Тарасенко, яка після розлучення вчителюванням заробляла на хліб для себе і дітей.

Навчався в Охтирській гімназії, яку не закінчив: був виключений за участь в нелегальному гуртку. Микола любив читати Діккенса, Гюго, захоплювався Добролюбовим, Бєлінським, Писарєвим. Продовжує навчання Богодухівській гімназії, але закінчив лише п'ять класів цього закладу. Офіційна освіта на цьому ввірвалася. Великим потря­сінням для Миколи став той факт, коли Кінг придушив страйк робітників, викликавши на розправу козаків: "Я вже живу тривожним життям цього натовпу.., але я не цілком ясно уявляю собі, в чому справа Тоді з охтирської сторони летять ескадрони кавалерії. Із боку Нескучного - сотня козаків. Уже дано команду огонь, і я собі вже ясно уявляю, в чому справа. Тоді, вислов­люючись високим штилем, мене жене в бунт. Я ще не знаю, проти кого я буду бунтувати, але я вже знаю, що "так жити не можна".

Юнак вливається в середовище заробітчан, мандрує по Донбасі й південними степами, по кілька днів голодує. Не витримавши музики го­лодного шлунка, Микола наважився попросити шматок хліба й тяжко пе­режив свою ганьбу:

" - Тьотю, дайте шматок хліба, - несміливо попросив я.

- Багато тут вас ходить, - сказала тьотя і зачинила вікно. Я відчув, як мені загорілися вуха, і не тому, що "тьотя" пожаліла шматок хліба, а тому, що я зрадив себе".

У селі Дем’янівці познайомився з місцевою учителькою Катериною Гащенко, яка стала його першою дружиною. Від цього шлюбу народяться дочка Іраїда і син Роман. Громадянська війна розлучила це подружжя.

У 1915 р. – М.Хвильовий був мобілізований до царської армії. Брав участь у війні. Бойовий шлях пройшов через Буковину, Польщу, Румунію.Пізніше в „Автобіографії” він напише: „Спершу я був рядовим піхотинцем, а потім (язнав хімію) потрапив у газову команду. Фронт зробив з мене більшовика”.

На початку 1917 року він опинився в Румунії. Українське національне, як, наприклад, і Володимир Винниченко, Хвильовий хотів поєднати з комуністичною ідеєю:" Пришпилюю до грудей два банти: червоний і... жовто-блакитний. До того і після того я ніяких значків не носив. Але тоді я горів, як і всі, і хотів бути, так би мовити, українським більшовиком.З мене, звичайно, глузували, і я скинув обидва банти". У Кишиневі Фітільова мало не розстріляли. У спогадах про це він сказав ску­по, але вражаюче: "Я ледве втік від жидодерів".

Він був обраний членом армійської ради, приймає участь у військовому з’їзді. Тут зустрів своє друге кохання – Юлію Уманцеву, її дочку Любу назве своєю. Захворів і повернувся на Харківщину. Допомагає у створенні спілок незаможників у Богодухівському повіті.

У 1918 році Микола Фітільов організував повстанський загін, який боровся проти гетьмана Скоропадського та німців на Полтавщині. Цей же загін вступав у неодноразові збройні сутички з петлюрівцями, через що курінь імені Гонги засудив полоненого Фітільова до розстрілу. Коли юна­ка повели в поле на розстріл, йому вдалося втекти. Він знову організовує бойовий загін і бере участь в боротьбі з Врангелем в лавах Червоної армії. У 1919 році воює у складі політвідділу 55 дивізії. Займався самоосвітою. Під час громадянської війни Микола випадково зустрівся зі своїм єди­ним братом Олександром:

" - Олександр! - скрикнув я.

- Я! - сказав брат.

Поцілувалися, не злазячи з коней. Бачу, з брата-коваля вийшов непо­ганий вояка. Глибока рана від розривної кулі, що її він дістав у московсь­кому жовтневому повстанні, вже зажила, зарубцювались і рани від ша­бельних ударів. Дивлюсь, братові очі так весело горять, а під ним добрий англійський скакун витанцьовує.

- Ну, - каже Олександр, - прощай, брате! Може, вже ніколи й не поба­чимось..."

Брат передчував загибель. Він загинув під Перекопом.

Після закінчення громадянської війни М.Хвильовий приїздить до Харкова, що був тоді центром літературного життя, і включається в літературну діяльність. Тут у 1921 році він з"аявляє про себе як поет. Першим твором М.Хвильового вважається поезія „Я тепер покохав город”. В цей рік виходить у світ збірка „Молодість”. Поема „В електричний вік”. У 1922 р. „Досвітні симфонії”. Ці поезії приносять визнання Хвильовому. Та все ж за творчим обдаруванням він був прозаїком, скоро це відчув сам і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично.

З 1922 р. починають з’являтися перші прозові твори М.Х., які він сам назвав етюдами. У 1923 р. з’являється перша прозова збірка М.Х. „ Сині етюди ”. Вона була зустрінута критиками як явище значне і цілком новаторське і стала значною подією в літ. житті України. О.Дорошкевич вважав, що збірка „Сині етюди” „придбала авторові славу першорядного письменника”.

Новели прозаїка приваблювали не лише тематикою злободенності, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма.

М.Х. починав як неоромантик. Виражальність у ранніх творах переважає над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут незначний, композиція досить хаотична. Письменник був майстром у передачі безпосередніх вражень, життєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Вирізняються у „Синіх етюдах” такі героїко-романтичні новели: „Солонський яр”, „Легенда”, „Кіт у чоботях”. В окремих творах помітні сліди учнівства. Революціонери тут подаються як символічні узагальнення, ніж індивідуальні характери (1-2). Яскравіше показаний характер головної героїні новели „Кіт у чоботях”. Тут патетика зрівноважується теплим гумором, молода жінка, „товариш Жучок” – постає справді народним типом. Ранні новели відбивали нетривалий період майже цілковитого прийняття художником своєї неспокійної сучасності, як світанку нової щасливої ери.

Подальша еволюція письменника була непростою, і романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну гімнам революції приходить тверезий аналіз реальної дійсності, а віт так і нотки осіннього смутку та безнадії. В творчості М.Хвильового виділяються три основні жанри прози:

1. Героїка революції.

2. Революційна сатира: зображення обивателів, що до цього часу ще безсмертний пристосувався до умов нових;

3. Сатиричне, що переходить в елегію гіркого світу – зображення неладу у середовищі колишніх ідейних борців.

М.Хвильвий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням.

У 1924 р. – виходять збірки „Осінь” та „Я”. Ці збірки багато в чому відрізняються від попередньої основним композиційним принципом таких новел, як „Синій листопад”, „Арабески”, „Сентиментальна історія” (Бянка, товаришка Уляна, її чоловік товариш Бе, діловод Кук, художник Чагар), „Дорога і ластівка”, є протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень. У Хвильового з’являється тривога за майбутнє життя у новелах „Редактор Карк”, „На глухім шляху”. Критики не однаково оцінюють ці твори. На М.Х. падають перші хвилі осуду і гніву.

Певний період М. Хвильовий вважав, що всі негативні процеси у державі почалися через перекручення ідей Леніна після його смерті. Саме ці проблеми автор намагається показати у своєму новому творі „Повість про санаторійну зону”, що була опублікована у 1924 році.. Повість була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами „великої прози”. Під санаторійною зоною автор розуміє наше суспільство того часу. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця.

У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям, колишні борці, які болісно переживають крах своїх ідеалів (Хлоня, Анарх, Майя, метранпаж Карно, медсестра Катря, миршавий дідок, Унікум, дурень). У повісті троє близьких, але й різних персонажів: Хлоня, Анарх і Майя.

Молодий поет Хлоня шкодує за тим, що „моя епоха” „затуманила мій мозок і раптом зникла”. Тут ми можемо впізнати образ самого автора. Якщо про розлад Хлоня із своїм часом можна сказати як про традиційний розлад мрій з далекою від неї дійсністю. То причини зневіри Анарха - сильної, по-своєму цілісної особи, складніші.

М.Х. показує, що розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров’я народу, нації зокрема. Голос хворої совісті Анарха тягар всього скоєного ним, хай в ім’я високої мети, приводить до краху, до самогубства.

Але страшнішими є ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя „не тільки зайвих, а й шкідливих”. Це Анархова подруга Майя. Молода жінка фатально віддалася боротьбі, вона не зразу відчула, як роз’їдає душу постійне нехтування етичними нормами. „Я просто звикла висліджувати. Я полюбила цю справу. Не можу без неї жити”. Шпигунство стає потребою душі. З власної ініціативи вистежує кожен крок Анарха, щоб запроторити його до тюремної камери. Анарх не відчуває до неї ні злоби, ні ворожнечі. Ця зловісна жінка не виняток. Автор показує абсурдно повернуту ієрархію цінностей.

1923 р. – „Гарт”.

1925 р. – ВАПЛІТЕ.

У квітні 1925 р. М.Х. виступає із статтею „Про „сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян”. Вона стала вагомим аргументом у знаменитій літературній дискусії 1925-1928 рр. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту М.Х. – таланту незрівнянного памфлетиста та пристрасного полеміста.

Стаття була спрямована проти тогочасного масовізму в літературі. Х. висунув дилему: „Європа чи просвіта?” і закликав дати відсіч примітивізму, опанувати європейську культуру, поважно займатися професійною роботою. Він бунтує проти традицій і нормативів.

Стаття справила велике враження не лише на літ. громадськість, а й на всю нац. інтелігенцію.

24 травня у залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут „Шляхи розвитку сучасної літератури”. В ній взяли участь 800 осіб. Якщо більшість промовців підтримала статтю Х., то Коваленко, І.Ле, С.Щупак, В.Десняк вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загалв літературі, що був підпорою партійної лінії.

Тим часом навздогін своєї першої статті М.Х. опублікував ще цілу серію публікацій памфлетів, полемізуючи зі своїми опонентами. Х. закидають зарозумілість, ревізію партійної лінії в літературі. „6 квітня 1926 року Сталін надіслав листа до Л.Кагановича, в якому теж засудив погляди М.Хвильового: „У той час, як західноєвропейські класи та їх комуністичні партії повні симпатій до Москви, до цієї цитаделі міжнародного руху та Ленінізму і т.д., укр. комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати укр. діячів тікати геть від Москви. І це інтернаціоналізм! А що тоді казати про інших укр. інтелігентів не комуністичного спрямування, якщо таке кажуть комуністи?”. Пленум ЦК засудив діяльність Хвильового та ВАПЛІТЕ.

Впродовж 1925-1926 рр. з’являються низка памфлетів. Об’єднаних у цикли „Камо грядеши []?”, „Думки проти течії”, „Апологети писаризму”. Написаний у 1926 памфлет „Україна чи Малоросія?” був заборонений і став відомим тільки в 1990 р.

У цих творах він виступає проти сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики.

У „Камо грядеши[]?” і „Думках проти течії” автор порушує питання про орієнтацію укр. культури. Ставить дилему Європа чи Просвіта?

Коли поняття просвіти уособлює тут все відстале. Європу Х. трактує не як географічну одиницю, а як „психологічну категорію”. Європа – це Гете, Дарвін, Байрон, Ньютон, Маркс.

У полемічному запалі М.Х. таки перебрав, стверджуючи, що сучасна російська література, мовляв, стала цілковито міщанською і нічого вартого не дала. Закликає укр. інтелігенцію „тікати геть від Москви”.

Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою, застерігав Х. „Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми підемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом”.

В публікаціях Х. досить широко була виражена ідея суверенності України. Під час дискусії 1925-1928 рр. Х. повернув партійний постулат комуністичного інтернаціоналізму проти самої партії: „Ми під впливом своєї економіки прикладаємо до нашої літератури не слов’янофільську теорію самобутності, а теорію комуністичної самостійності. Росія ж – самостійна держава? Самостійна. Так і ми самостійні...”

Після цього дискусія з літ. площини перекинулася в політику, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім безпосередньо Політбюро ЦК КП(б)У. З літ. дискусією 1925-1927 рр. пов’язані виникнення, існування і доля літ. організації ВАПЛІТЕ. Створена за ініціативою М.Х. як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія проф. удосконалення та вільної творчості задля комуністичного ідеалу в широкому гуманістичному розумінні.

У1926 р. в розпал літ. дискусії з’являється друком роман „Вальдшнепи”. В якому йшлося про болючі проблеми національного буття культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції. (Образи- Дмитро Карамазов, його дружина Ганна (подружнє життя не склалося, вони різні люди), Аглая (жінка в яку, як здається Карамазову, він закоханий), тітка Клавдія, її чоловік Євген Валентинович, Вовчик - товариш Карамазова).

У1927 р. в журналі „ВАПЛІТЕ” друкувалася друга частина „Вальдшнепів”, але роман було конфісковано і повного тексту досі не знайдено. Після публікації роману „Вальдшнепи” (14 січня 1928 р.) журнал „ВАПЛІТЕ” було заборонено. Невдовзі розпустилася і організація.

Дата добавления: 2015-07-16