Творчість. В українську літературу Григорій Михайлович Косинка увійшов як майстер новели

В українську літературу Григорій Михайлович Косинка увійшов як майстер новели. Це невеликий за обсягом епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, конденсованою та яскраво вималюваною дією. Новела Г.Косинки – особлива. У творах майже немає сюжетної лінії чи розгортання сюжету. Він намагається передати окремі картини, які допомагають створити цілісну картину. Немає так званого композиційного стандарту. В основному твір починається вже з кульмінації. Експозиція як така відсутня. Твори першого періоду тяжіють до жанру ескізу, твори другого періоду - до розповідної форми. Характерною рисою є також предметна описовість. Майже відсутня подієвість, монологи. Розповідь подано уривчасто. Номінативність лексем підтверджує думку, що автор мав на меті показати не перебіг події, а подати її характеристику. Важливу роль у розкритті ідейного задуму виконує пейзаж, який знаходиться у нерозривному зв’язку з душевним станом людини, допомагає його розкрити. Таким чином, можна стверджувати, що пейзаж у творах імпресіоністичний. Крім того, важливе смислове навантаження виконує художня деталь. Вживати поняття символ стосовно творів Косинки не зовсім доречно.

Літературознавці по-різному оцінюють творчість Г.Косинки, зараховуючи митця до різних стильових напрямків. Це пояснюється процесом творчої еволюції митця. У його новелах органічно поєднано імпресіоністичні, реалістичні, експресіоністичні, символістські, романтичні стильові тенденції. Окремі літературознавці зазначають, що почав писати Косинка як імпресіоніст. За художнім світобаченням він значно відрізнявся від митців свого покоління: сприймав довколишню дійсність такою, як вона була, без прикрас та надмірних ілюзій щодо омріяного майбутнього. Саме це дозволяє зарахувати Косинку до письменників-реалістів. Проте реалізм у чистому вигляді в його творах відсутній, він органічно поєднаний з психологізмом зображення. Сам Косинка про це писав: „ Я – імпресіоніст? Ха-ха-ха! Відомо, що вираз „яскравий мазок” запозичений з малярства. В літературі я його розумію так: яскравий мазок, який не тільки в сукупності з іншими мазками стає деталлю, яка сприяє створенню враження цілого, дійсно імпресіоністичний, запозичений з малярства. Яскравий мазок, який в літературному творі несе в собі здатність викликати нові уявлення у читача, що сприяють більшій деталізації цілого – реалістичний, його походження – народна поезія”. Таким чином, рання творчість письменника становить собою синтез реалістичних, імпресіоністичних та експресіоністичних рис. Пізня творчість – власне реалістична.

· відданість сільській тематиці;

· відображення не скороминучих фактів і вражень, а лише того, що справді є подією;

· поглиблений психологізм у розкритті характерів;

· сильний емоційний підтекст, створений на основі фольклорних джерел, - це риси, які дедалі виразніше проступали у творчості Г.Косинки.

У пізніх творах намагався розкрити психологію не окремої особистості, а психологію села, її зміни з приходом нової влади.

Проте, новелу Косинки не можна зарахувати ні до психологічних (В.Стефаник), ні до ліричних (Б.Лепкий), ні до імпресіоністичних (М.Коцюбинській). Його новела – драматична, оскільки драма та трагедія лежать вже в основі твору, а не у фіналі.

Тематично творчість письменника Пов’язана з проблемами пореволюційного села. Уже перша збірка „На золотих богів” (1922) засвідчила, що Косинка – не речник якоїсь однієї політичної тенденції. Його хвилюють болі бідняків („На буряки”), месницькі дії бандита-дезертира („Анкета”), кров переконаного партійця („Десять”, „Темна ніч”), безпросвітність докласових спекулянтів („Місячний сміх”, „Троєкутний бій”). Автор стоїть на позиції, що революція, кровопролиття – то біда народу. Звідси і відображення кількох т.зв „драм” селянства:

Перша – відображення драми найбіднішого селянства, котре стало свідком революційної боротьби та братовбивчої війни, але так і не здобуло собі волю („Заквітчаний сон”, „За земельку”, „На золотих богів”, „В хаті Штурми”, „За ворітьми”, „Змовини”, „Фауст”, „Гармонія” та інші).

Друга – відображення гостродраматичного конфлікту героя з дійсністю. Змалювання „заблуканих душ”, які не визнали жодну офіційну владу, стали дезертирами, втікачами і право на свою позицію відстоюють різними шляхами, зокрема, у кривавій, нерівній боротьбі. Такі герої діють у новелах „Десять”, „Темна ніч”, „Постріл”, „В житах”, „Анархіст”, „Голова ході”. За це йому закидали „поетизацію” ворогів радянської влади.

Третя – відображення драми і трагедії тих, хто віддав себе на алтар комуністичної ідеї, проте способи досягнення мети ведуть до розладу психіки і кривавих репресій („Анкета”, „Політика”, „Товариш Гавриш”, „Гармонія” та інші).

Четверта - показ формування нової свідомості селянина на тлі історичних подій.

Зображення пройняте власними переживаннями, оскільки теми зображення – це реальне життя, проблеми, які пережив сам. Тому окремі твори мають автобіографічний характер („На буряки”, „під брамою собору”, „Мент”).

Зі сторінок творів яскраво проступає центральна проблема – проблема злиденного життя селянства, хоча і відображена вона у різних ракурсах. Так, наприклад, у ескізі „Під брамою собору” письменник намагається показати т.зв. суспільне дно, та його закони. Автор цілеспрямовано поєднує дві діаметрально протилежні стильові стихії – поетичну і народно-розмовну. На тлі романтичного опису природи показує взаємини між старцями під брамою собору, які просять милостиню. Наразі постають і проблеми твору: богомільності і хижацтва, соборної величі і духовної низості. А над усім цим сяє сонце, як символ життя.

Засудження щоденної канцелярської рутини, що вбиває будь-які паростки творчості – це ідея новели „Мент”. Новела має вигляд розповіді – сповіді, розповіді-звернення до уявного співрозмовника, дівчини Наталки. Це крик душі молодого ініціативного, романтичного хлопця, життя якого нудне і нецікаве, рутинне, а йому хочеться блиску і завзяття. Ідейне направленість твору проступає майже з одного речення: „А тут, вгорі, - синя далечінь неба, а з нами сірі німі стіни, які давлять-давлять...” Для „безнадійних” найвищий мент щастя, коли вони рушали у далечінь синього неба.

Загострення соціальної проблематики можемо спостерігати на прикладі новели „За земельку”. Ідеєю твору є засудження духовної бідності у будь-яких проявах. Симпатії автора на стороні головної героїні твору, яка сльозами обливається на власному весіллі, бо наречений у вічі сказав їй, що любить її не за гарні очі та добре серце, а за земельку. Звідси і назва твору.

Сумна селянська недоля у центрі уваги новеліста у творі „У хаті Штурми”. Тема не нова для української літератури. Згадати хоча б твори В.Стефаника, М.Коцюбинського, Леся Мартовича, Марка Черемшини. В основі твору не змалювання біди, а протиставлення біди із ще більшою бідою. У хатІ селянина Штурми безпросвітна бідність, злидні, які неможливо подолати. Але це ніщо у порівнянні з ще більшою бідою, яка прийшла до них – каліцтво годувальника родини – Штурми. Фінал твору – німа сцена, яка підводить читача до думки, що майбутнього у цієї родини нема, хоч як це не жорстоко.

Картини громадянської війни показано у творах „На золотих богів” та „Троєкутний бій”. У новелі „На золотих богів” письменник показує громадянську війну очима селян, очима матерів. Для них ця війна, ці заклики за свободу, заклики до боротьби не принесли нічого крім горя. Їхні хати спалено, а надворі ж осінь, чоловіків, синів убито у тому страшному, кривавому бою. І нікому тепер жати хліба, доглядати малих дітей, які „як мишенята”, нікому годувати родину. Автор задає питання: кому була потрібна ця війна і її жертви?

Твори пізнішого періоду тяжіють до розповідної форми, тому часто автор відносить їх до жанру оповідання.

У творах пізнішого періоду письменник торкається і питань політики, показує розшарування селян на два табори, які ворогують між собою. Проте винних у цій боротьбі він не шукає, винна є та дійсність, яка зробила з колишніх друзів справжніх ворогів. Все це показує на тлі стосунків у сім’ї, на тлі співіснування релігії і нової влади та ін. („Мати”, „Політика”, „Анархісти”, „Циркуль”, „Анкета”, „Голова ході” та ін.)

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в дорево­люційну добу можна вважати два його твори - «Фавст» (1923) і «Гармонія» (1933). В обох оповіданнях головні герої проведені крізь горнило тюремних випробувань: муравйовських застінків і білогвардійської катівні. Василь Ганзюк („Гармонія”) уособлює найменш свідому частину українського селянства („Не гаразд розуміє він, що воно визначає - нація? Справді, якої він нації?”), в ув'язненні він еволюціонує до усвідомлення азів більшовицької ідеології й починає бачити в ній заманливу перспективу.

Прокіп Конюшина („Фавст”) - особистість, яка увібрала і загальнолюдські, й виразно національні риси. Дослідники зазначають, що в основу твору могли лягти реальні події, оскільки автор в роки громадянської війни перебував у муравйовській в’язниці. Твір написано у вигляді спогаду людини про свого сокамерника Прокопа Конюшину, якого прозвали „Фаустом з Поділля”. Тут, у тюрмі, були представники різних соціальних класів, різних народів – білогвардійський офіцер Кленцов, поляк Яцьківський, селянин Конончук, а крім того євреї навіть мусульмани. Більшовицька машина не оминала нікого.. Цілеспря­мовано шукаючи шляхів до головних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, жаданням справжньої во­лі своєму народові. Напад муравйовських карателів обер­нувся для нього тюремним ув'язненням і тортурами; остан­нє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров'ю з розбитих щиколоток: „Укра...”

Друга проблема новели – буття українського народу, прагнення до волі і незалежності. Село лютувало, боролося, але воно залишалося лише стихійною силою, яка нічого не могла змінити.

Відтак перед читачем письменник поставав філософський розтин тих болючих конфліктів і жорстокостей у житті конкретної нації та людини загалом, з якими можна або мовчки примиритись, або шукати вихід, долаючи їх. Це була цілком нова ідейно-художня якість у літературі.

Дата добавления: 2015-07-16