Рауль Чілачава: життя і творчість.

Рауль Чілачава (нар. 1948* – грузинський пись­менник, перекладач, літературознавець. Член НСПУ і Спілки письменників Грузії. Автор поетичних збірок “Саповнела – квітка щастя” (1972*, “Початок” (1973*, “Після заходу” (1979*, “В гостях і вдома” (1986*, “Вибране” (1991*, “Український сон” (1994* та багатьох інших.

Доктор філологічних наук, перу якого належить ряд наукових досліджень і книг публіцистики. Перекладає з грузинської і слов’янських мов. Упорядкував антологію укра­їнської поезії у власному перекладі грузинською мовою “Сер­пень: 55 українських поетів” (2001*. Живе у Києві.

До своєї подвижницької праці — перекладної антології «СЕРПЕНЬ» (55 українських поетів), це плід, імовірно, тридцятирічної школи накопичення перекладацького досвіду, — до цієї унікальної авторської антології, яка вийшла друком у Києві 2001 року за Національною програмою випуску суспільно-необхідних видань (560 сторінок, ошатна книга великого формату — 70 100 1/16, українською та грузинською мовами), Р.Чілачава видав грузинською збірки поезій «Початок», «Бути», «Після заходу сонця», «Пародії», «Час побачення», «Земля насущна», «Рівнодення», «Вітер над стиглими нивами», «Знак зодіаку», «За тбіліським часом», «Стіна плачу», українською — книжки віршів: «Саповнела — квітка щастя», «Бути», «Вітрова хатина», «Причетність», «Два голоси», «Сонце в гроні винограду», «Український сон». І це далеко не повний перелік його творчих спромог.

Творчим звітом до п’ятдесятип’ятиріччя Рауля Чілачави можна вважати його книгу, яка наразі не має аналогів: «ДВІ СТОЛИЦІ» (Українська творчість грузинського поета). Тут вміщено, причому логічно вмотивовано, й одну з монографій російською мовою, але про неї скажу далі.

Починає свою сповідь Р.Чілачава з ліричних поезій, проте мову про цю книжку все ж варто розпочати з її останнього розділу, — означеного автором як «філологічний диптих» — «Ода перекладу». Тут колосальні золоті поклади інформації, могутній спектр обізнаності літературознавця, блискуче володіння словом і темою. Усе це, без перебільшення, вражає.

Важливо, що літературним хрещеним батьком Рауля Чілачави був патріарх українського поетичного бароко, останній із могікан радянської класики Микола Платонович Бажан.

Дисертація Р.Чілачави про українсько-грузинські літературні взаємозв’язки30—70-х років базувалася на ґрунтовному стилістичному й естетичному аналізі бажанівських перекладів поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» та «Давитіані» Давида Гурамішвілі. Історична професійна глибина дослідження молодого фахівця захоплююча й конгеніальна предмету його уваги.

Філологічний диптих «Ода перекладу», що займає мало не півкниги найповнішого наразі видання творів Р.Чілачави (Київ, 2002, видавничий центр «Академія»; 511 ст.) читається як бестселер, — так-бо віртуозно володіє словом і безцінним матеріалом спостережень автор. Крім переконливого, блискучого, змістовного аналізу текстів перекладів з грузинської М.Бажана, читач має змогу ознайомитися з раритетом: монографією «Лебединая песня Пантелеймона Петренко». Це дослідження про російський переклад «Витязя в тигровій шкурі», здійснений молодим обдарованим літератором, що через ранню трагічну загибель (у двадцятивосьмирічному віці) не встиг завершити всього лише 141 строфу, тоді як «Вепхісткаосані» (грузинська назва оригіналу) має 1587 катренів та ще й на одну риму!

Та повернімося до «Двох столиць» Р. Чілачави. Есеї письменника про Давида Гурамішвілі, Тараса Шевченка, Акакія Церетелі, Лесю Українку та Ану Каландадзе засвідчують не лише феноменальне знання двох (обох рідних йому!) літератур — грузинської й української, а й філігранну точність слова, оцінок, постійну заглибленість наукового пошуку, самобутній погляд поета й філолога (хоч перший його фах журналістика) на об’єкт дослідження.

Загалом певний підсумковий характер книги Р.Чілачави «Дві столиці» у її композиційній, змістовій, ба й навіть ілюстраційній довершеності очевидний. Висловлювання колег поета про нього, поезії, йому присвячені (штрихи до літературного портрета), поетичний розділ самого автора «Світлиця світлих сновидінь» (причому тут окремо виділені сонети — поважна класична форма); вигадливі приємні вірші для дітей (розділ «Сонце в гроні винограду»); добра низка перекладів Р.Чілачави з грузинської (інтелігентно означена рубрика «Учителі. Сучасники.Друзі»); далі — названі вище «маргіналії» (калейдоскоп елітарних оповідок) «Нотатки песиміста»; та ще й есеї «Струни безсмертної ліри» і філологічний диптих з монографій «Ода перекладу» — це, якщо додати півтисячі сторінок попередньої книги — чілачавівської авторської антології перекладів українських поетів «Серпень», яка починається з «Кавказу» Т. Шевченка, а завершується віршами Світлани Короненко, — воістину творчий звіт людини-оркестру, рідкісно працьовитого, обдарованого письменника. Не заздрісні, здатні належно, по-справедливості оцінити його сучасники, наприклад колишній викладач КДУ, доктор філології, професор, у недавньому минулому й викладач Сорбонни Віктор Коптілов, називають його майстром, «який ніби прийшов до нас із доби Відродження». І слід погодитися й усвідомити, що таке визначення Рауль Чілачава дістав по праву, по честі, по праці своїй.

1989 рік, мітинг Руху. Рауль Чілачава виступає на захист української мови, а по центру світлини — промовистий унікальний плакат: ТАМ, ДЕ ГИНЕ МОВА НАРОДУ, ТАМ ГИНЕ СОЦІАЛІЗМ... («Верным путем идете, товарищи!») I то була правда, виходить. Як система, соціалізм уже почив у Бозі, то й мова вже ледь животіє, зневажена безрозумними законодавцями нового штибу — неприхованими торжествуючими українофобами.

Бо українські поезії та переклади й наукові праці Рауля Чілачави — золоте надбання України, як і він сам. Гріх, коли для когось це новина, а не доведена істина.

43. Українсько-грузинські літературні зв’язки. Грузинсько-українські культурні зв’язки беруть поча­ток від часів Київської Русі, вони активізувалися у XVI-XVII ст. Україна стала другою батьківщиною Давида Гурамі­шві­лі, який за мотивами українського фольклору написав ряд творів.М.Гулак, Д.Мордовець, А.Кримський, І.Франко дослі­джували грузинську літературу, історію народу. Взаємо­збага­ченню грузинської та української літератур сприяли своїми перекладами, статтями, нарисами, художніми творами П.Ти­чина, М.Рильський, М.Бажан, А.Малишко. Бажанів переклад поеми Ш.Руставелі визнаний найкращою з усіх іншомовних інтерпретацій твору.Символом українсько-грузинської дружби є творчість грузина Рауля Чілачави (нар. 1948*, який, живучи в Україні, творить поезію грузинською та українською мовами.Зв’язки між Україною та Грузією в царині політики, економіки, науки і техніки були вкрай цікавими та багатоманітними. Цікавими вони були і в галузі літератури та мистецтва.Згадаймо, як палко зацікавилися Грузією та її культурою український вчений і педагог Микола Гулак і поет Олександр Навроцький. Перший із них присвятив усе своє життя вивченню та пропаганді безсмертної поеми Шота Руставелі, інший – її перекладові. Неможливо забути зустріч Тараса Шевченка з молодим поетом Акакієм Церетелі, класиків української культури Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших, що високо цінували діяльність грузинських письменників. Згадаймо, чого важила Україна, український народ для грузинських громадських діячів і письменників Н.Ломоурі, Іллі Чавчавадзе, Акакія Церетелі та інших.Грузинська земля народила найулюбленішого нашого поета й видатного громадянина України – Давида Гурамішвілі. Тут розколола скелю соціального й національного безправ’я блискавка Тарасового слова. Сюди було спрямовано увагу геніального Франка. Тут склала свої орлині крила Леся Українка.Споконвічні відносини українського й грузинського народів збагачено не тільки значними фактами. У них відбито історично закономірні явища. Ці православні народи впродовж усієї історії боролися за створення єдиної, цілісної, вільної держави. “Як багато спільного у цього народу з нашим народом”, – скаже Тарас Шевченко.

44. Гагаузи в Україні.

Гагаузи розселилися по всьому півдню України, але майже 9/10 з них проживає в Одеській області. Походження гагаузів не з’ясоване. Є думки, що це залишки одного із старотюркських племен, які у середні віки поселились у Болгарському царстві до приходу туди турків, прийняли християнство. Деякі вчені вважають їх потомками одного із колишніх народів півдня України - половців, печенігів, огузів або чорних клобуків. З згідно з іншою версією гагаузи - це болгари, що втратили рідну мову, але залишились православними християнами.

За переписом 2001 р. в Україні проживало 31.9 тис. гагаузів, з них 27.4 тис.осіб (86.5%) - у Буджацькому степу на Одещині. Займаються вони в основному сільським господарством, зокрема виноградарством.

45. Характеристика гагаузької літератури.

Це література гагаузького етносу (самоназва – гага­узи*, етнічне ядро якого міститься на території сучасної дер­жави Молдова. В Україні, за даними Всеукраїнського пере­пису населення 2001 р., проживало 31,9 тис. гагаузів і разом з гагаузами Молдови вони складають переважну більшість (80%* усіх гагаузів світу. Представники цього народу прожи­вають також у Болгарії, Румунії, Греції, Туреччині, Казах­стані, Узбекистані, на Північному Кавказі та в Приазов’ї. Є невелика гагаузька діаспора в Канаді і Бразилії. Власного державного утворення гагаузи не мають. В Україні прожи­ва­ють в Одеській, Миколаївській, Донецькій та інших областях.

Етногенез гагаузького народу простежують від кочо­вих огузів, одного із старотюркських племен, історія якого нараховує 2 тис. років. У XVIII ст. завершилось формування гагаузького етносу на території Північно-Східної Болгарії та в Південній Добруджі, але представники його змушені були мігрувати. Вже упершій пол. ХІХ ст. гагаузи оселилися у Південній Бессарабії та на Лівобережжі Дністра, поблизу міст Кілія, Ізмаїл, Бендери, Білгород-Дністровський.

Гагаузька література твориться гагаузькою мовою, яка належить до південно-західної (огузької* підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. На території Молдови й Укра­їни у гагаузькій мові виділяють центральний (що ліг в ос­нову писемної мови* і південний діалекти. До 1957 р. гагаузи ко­ри­стувалися письмом, базованим на грецькій і латинській осно­ві, з 1957 р. – на російській.

У гагаузів існує багатий фольклор – казки, легенди, піс­ні, балади, частівки-маані, байки, анекдоти про Ходжу Насред­діна тощо. У ньому є багато спільного з фольклором балканських народів, чимало й усних перекладів з молдав­ського, російського та українського фольклору.

В останні десятиліття гагаузькою мовою розвивається і писемна література. Опубліковано збірки поезій Д.Кара Чобана“Перше слово” (1963*, “Натхнення” (1969*, “Вірші” (1984*. Деякі його твори перекладено українською мовою.Д.Кара Чобан є також автором книги “Проза” (1986*.

Поет, прозаїк, драматург і перекладач Діоніс Танас­оглу видав поетичні збірки “Дзвени, моя пісне” (1966* і “Пісні молодості” (1975*, переклав гагаузькою мовою “Запо­віт” Т.Шевченка.

Гагаузька проза представлена повістю М.Бабаглу“Гвоздики розцвіли знову” (1983* та романом “Довгий кара­ван” (1985* М.Танасоглу. Серед помітних літераторів цього народу – К.Крецу, С.Булгар, П.Чеботар, Ф.Мариноглу, В.Філіоглу та ін.

Сучасну гагаузьку поезію України представляютьВі­та­лій Бошков (нар. 1968* і Тудорка Арнаут (нар. 1970*.

Дата добавления: 2015-07-16