Валер'ян Петрович Підмогильний

(1901-1937)

У „Розповідях про неспокій” Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: „Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав - Валер'яна Підмогильного”.

Ю.Шерех: „Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою твердістю світобачення. Менше за інших він упадав у лірику. Він був одним, може, єдиним, справді великим українським прозаїком.”

Ю.Клен: „Дар правдивого спостереження життя, вміння заражати читача своїми настроями, тримати його увагу напруженою протягом усього оповідання – становлять невід’ємну властивість творчості Валер’яна Підмогильного”.

Молодого митця називали по-справжньому самодостатнім Художником, який тонко відчував світ та час, у якому жив, хоч ніколи не поділяв тогочасної ідеології. Ці слова - не традиційна данина поша­нування пам'яті тих, хто безвинно постраждав під час жор­стоких репресій. В. Підмогильний справді користувався високим авторитетом письменника-інтелектуала, виховано­го на національній та європейській класиці, схильного до філософського осягнення світу й людини.

Сам митець так окреслив своє життя: „Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості, є люди, життя яких насичено і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите, де мої радощі? Життя перейдене, мов заболочений шлях, яким не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги. Не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу”.

Життя його було важким, безкомпромісним, але надзвичайно коротким. Народився 2 лютого 1901р. в с. Чаплі колишнього Новомосковського повіту на Катеринославщині (нині це околиця Дніпропетровська). Батько працював конторським службовцем. Мати та сестра Наталя працювали в економії графа І. Воронцова-Дашкова. За свідченнями сучасників мати „... відзначалася природженим розумом, тактовністю й... гідністю – тою народною інтелігентністю, якою здавна славились жінки на Україні, особливо козацькі нащадки”. Від матері він перейняв добірну, розмаїту мову, глибоко полюбив історію рідного краю.

Початкову освіту Підмогильний здобув у церковно-приходській школі, з 1910 по 1918 р. – навчається у першому реальному училищі м. Катеринослава. Ґрунтовно вивчає французьку та німецьку мови, пробував писати вірші та оповідання, які друкувалися у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер. Жителька С.Чаплі Ярошевська Г.Н. згадувала: „Валер’ян був дуже здібним хлопцем. Було, послухає уважно уроки і вже дома не повторює. А натомість набере у вчителів та знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий і сором’язливий. Любив ходити на сінокіс та рибалку”.

Перший його відомий твір було написано в 1917 році, а в 1919 році в катеринославському журналі „Січ” з’являються друком оповідання „Гайдамака” і „Ваня”. А 1920 року в Катеринославі вийде уже збірка оповідань „Твори. Том І” (у назві відчувається юнацька самовпевненість, зухвалість).

Після училища хлопець продовжував навчання у Катеринославському університеті, спочатку на математичному, а потім на юридичному факультетах. Серед інших його вчителями були Петро Єфремов, брат літературознавця Сергія Єфремова, історик Дмитро Яворницький. Але невдовзі, через матеріальну скруту, у голодні 1921-1922 роки, юнакові довелося залишити навчання. Працював у різних установах Катеринославщини, вчителював у тому ж таки Катеринославі, Павлограді, Ворзелі. Викладав спочатку математику, а потім українську мову й політосвіту. Паралельно займався літературною діяльністю. 1921р. переїжджає до Києва, працює бібліографом у книжковій палаті. Це були голодні і холодні роки пореволюційної розрухи. Тому невдовзі Підмогильний перебирається до курортного м. Ворзель, де викладає українську мову та політграмоту в одній із шкіл. Проте тут молодий письменник відчуває відірваність від літературно-мистецького життя, тому вирішує повернутись до Києва. У Ворзелі одружується з донькою місцевого священника Катериною Червінською, через рік народжується син Роман і 1923р. подружжя повертається до Києва.

Спочатку В.Підмогильний викладає у 3 залізничній школі, а невдовзі працює коректором, далі редактором у видавництві „Книгоспілка” аж до 1926 року. Паралельно працює на літературній ниві, займається перекладами з французької. Входить до групи АСПИС (Л.Старицька-Черняхівська, Н.Романович-Ткаченко, М.Зеров, П.Филипович, Г.Косинка, Б.Антоненко-Давидович та ін.) Улітку 1924р. з АСПИСУ виокремилась „Ланка”, яка складалась з невеликої кількості митців, що прагнули вивести українську літератури на європейський щабель розвитку. З 1926р. „Ланка” перейменовується на „Марс” і стає по суті київською філією ВАПЛІТЕ. До цих організацій входив і В.Підмогильний, який мав дуже високий авторитет серед митців слова, його називали „університетом на дому”.

З 1926 року письменник перейшов на творчий хліб. Слухав лекції в Інституті народного господарства. Але прожити на літературні заробітки в ті часи було неймовірно важко, тому ім’я Підмогильного з’являється на обкладинці журналу „Життя і революція”, перший номер якого вийшов у 1928 році.

Ще на початку літературної дискусії 1925-1928 рр. В. Підмогильний на одному з публічних диспутів говорив з тривогою, що справа не так у тезі М. Хвильового «Євро­па чи просвіта?», як у тому, що в літературі, як і в інших галузях життя, з'явився небезпечний тип «ура-комуніста», що «продовжує гопаківські традиції», орієнтуючись за вся­ких обставин виключно на примітивність свого мислення». У літературі ця орієнтація призвела до того, що художній твір, як тільки він «не відповідав вимогам офіційної ідео­логії», його «засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний». З цього Підмогильний робив висновок: „Підвищувати рівень художніх вимог у нашій літературі – це є перший крок на шляху її розвитку”.

В. Підмогильного, як і все угруповання «Ланка» (МАРС), до якого він належав, критика одразу віднесла до попутників – тобто тих, хто мовляв, гальмував чи, принаймні, не прагнув творити нову радянську літературу.

Досить цікаві свідчення про громадську позицію В.Підмогильного в ті часи залишив у своїх спогадах той же Ю.Смолич, який приїжджав до Києва із Харкова - тодішньої столиці України у 1927 році. Валер'ян Підмогильний знайомив свого товариша зі старовинними пам'ятниками й улюбленими місцями міста над Дніпром.

Розмови біля Аскольдової могили під час таких „культур­но-національних рейдів” дали Ю.Смоличу можливість по-справжньому відкрити для себе і Валер'яна Підмогильного, ос­кільки той зробив тут відверті й вагомі зізнання: „ На Аскольдовому горбі, крім давніх і пра­давніх поховань, були ще й не­давні могили - київської учнів­ське! молоді, студентів, гімна­зистів та реалістів - наших пе­ревесників, котрі загинули при початку вісімнадцятого року під Крутами. Ці юнаки боронили Київ Центральної ради - були її останнім заслоном, проти наступу червоних частин. Вони зачаровані виключно своїми патріотичними почуттями - любов'ю до України та ідеями її національного й державного відродження. -Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився б у Києві, а не в Катеринославі, то мабуть що, й мені лежати в цих могилах... - Він помовчав, посміхнувся гіркою, неосяйною посмішкою і закінчив: — Не в тому щас­тя, що я, особисто я, не був покликаний по мобілізації та залишився живий, а в тому щастя, що я, і не тільки я особи­сто, а певний, що багато й багато наших з вами одноліток почали розбиратися в тодішній плутаній ситуації та шукати справжніх шляхів нашого національного відродження. Вва­жайте, що кінець кінцем ми й стали на такі шляхи, що й при­вели нас вами до того, що ми зараз робимо... Маю на увазі не взагалі професію літератора, а нашу громадянську позицію...”

У 1929 році його ім’я ще стоїть на літніх випусках журналу, потім імена редакторів зникають, пишеться тільки „Редагує колегія”. Це не випадково, адже саме в цей час почалися сумнозвісні події з процесом СВУ. Підмогильний покидає роботу в часописі, він іще сподівався врятуватися, переїхавши до Харкова - тогочасної столиці України. Але і в Харкові за три роки (1931—1934) він зміг опублікувати лише одне оповідання. Письменник працює консультантом із зарубіжної літератури у видавництві „Рух”. Весь талант і енергію спрямував на перекладацьку діяльність: випускає двотомник творів Дідро, трактат К. Гельвеція «Про людину», бере активну участь і фактично очолює видання 15-томника О. Бальзака та 25-томника А. Франса.

Дружина ще встигла повідомити Підмогильного про те, що „ Учора (6 грудня) в Києві взяли Є. Плужника”. Заарештували письменника 8 грудня 1934 року як учасника вигаданої в зв'язку з убивством С. Кірова групи терористів-контрреволюціонерів. До січня 1935 року він перебував у спецкорпусі Харківської в’язниці НКВС. 11 січня Підмогильний визнає, що належав до терористичної групи письменників-націоналістів з терористичними настроями щодо вождів партії. 27-28 березня 1935 р. його разом з Є. Плужником, В. Поліщуком, М. Кулішем Г.Епіком, О.Ковінькою та іншими п”ятнадцятьма підсудними, було засуджено до 10 річного ув'язнення в спец таборах з конфіскацією особистого майна. 9 червня 1935р. його було доставлено на Соловки і кинуто у спецізолятор як особливо небезпечного злочинця.

Збереглося 25 листів письменника до дружини і сина, в яких він прохав їх відмовитись від нього як ворога народу. В ті часи існувала така практика, щоб вижити рідні часто відмовлялись від тих, кого було засуджено. Правда, до честі дружини та сина Підмогильного, вони цього не зробили. У листах також намагався заспокоїти рідних: „Дні мої, звичайно, дуже одноманітні, але минають швидко. Коли людина довгий час на самоті, час набуває характеру якоїсь суцільної, безперервної течії... В основному тут хмарно і вітряно. Зима довга, але не дуже сувора. Втім, з моїм становищем кімнатного мешканця погода не має великого значення.”

До осені 1937 року письменник перебував на Соловках. Тут він теж намагався займатись літературною діяльністю. Спочатку Підмогильний береться за перекладацьку діяльність, у листах згадується ще про кілька оповідань та невеличку повість. З весни 1936 року є постійні згадки про роман „Осінь, 1929”- про початок колективізації на Україні, але сам письменник знищив цей твір, не бажаючи іти на компроміс із своєю совістю.

Останній лист із Соловків до рідних був написаний 2 червня 1937 року. 9 жовтня 1937 року після повторного перегляду справи особливою трійкою УНКВС Ленінградської області письменника було розстріляно разом з М.Зеровим, В.Поліщуком, Л.Курбасом, М.Кулішем, М.Ірчаном, Г.Епіком, Ю.Шполом (М.Яловий) та іншими діячами української культури 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох Медвежегорського району Карелії..

У серпні 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ви­знала відсутність складу злочину і повністю реабілітувала митця. Проте повністю правди влада тоді не сказала. Дружина письменника - К.І.Чернівська отримала копію свідоцтва про смерть чоловіка, де зазначалось, що „Підмогильний Валер’ян Петрович помер 19 грудня 1941 року, віком в 40 років. Причина смерті – рак печінки...”. Думається, що дружина здогадувалась про те, що це неправа. Син Роман не дочекався реабілітації – помер у 21літнім студентом-медиком.

Творче життя тривало зовсім небагато – 15 років (враховуючи співробітництво у журналах та видавництвах). Зовсім молодим він був силоміць вирваний із літературного процесу та ізольований від суспільного бачення, але творча спадщина письменника доволі таки велика: 3 збірки оповідань, два романи („Місто”1928р., „Невеличка драма”1930р.), незакінчена повість „Повість без назви”, повісті „Остап Шаптала”1921, „Третя революція”1925, чимала бібліотека перекладів з французької класики (Вольтер, Дідро, Гюго, Бальзак, Доде, Мопассан, Меріме, Франс). З останніх листів письменника відомо, що в ув’язненні працював над планами нових творів: „Наташа і Маша”, роману про колективізацію „Осінь. 1929.”, „Будинок №32-а”. крім того перекладав Шекспіра.

Дата добавления: 2015-07-16