Теоретичні аспекти сталого розвитку.

Наприкінці ХХ століття в багатьох сферах світового розвитку поглибились кризовові явища. Така ситуація поставила людство перед необхідністю формування нового світогляду, обгрунтування нових цінностей, морально-етичних критеріїв та корекції спільних цілей і пріоритетів. Після завершення „холодної війни”, коли виникли сприятливі умови кооперування, інтеграції, розширення міжнародної співпраці для вирішення актуальних проблем, що постали перед світовою спільнотою, як ніколи потрібна ідея, мета, котра б об’єднувала народи й держави. Найбільш прийнятною метою в найближчому майбутньому, вважають фахівці, може бути сталий розвиток людства. Концепція сталого розвитку може запропонувати новий підхід до проблем світоустрою. Він передбачає суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя, зокрема і в політичній. У зв’язку з переходом до сталого розвитку перед політичною системою постають нові непрості цілі й завдання, які потребують певної трансформації цієї системи. Так, сталий розивиток висуває на порядок денний політичних інститутів проблеми, пов’язані з віднайденням балансу між необхідністю глобального управління та збереженням державного суверенітету країн, пошуком ефективних методів вирішення глобальних і локальних питань, визначенням ефективного політичного ладу тощо. Різним аспектам зазначеної проблеми приcвячено вже чимало наукових праць. Серед зарубіжних авторів, які досліджують політичні і міжнародні аспекти сталого розвитку, варто згадати Л. Брауна, Г. Гарднера, Н. Картера, Ш. Лиле. Вплив глобалізації на сталий розвиток досліджується в розвідках Д. Кортена, К. Флавін. Глибоко аналізують теоретичні і практичні проблеми сталого розвитку такі російські автори, як Х. Гизатулін, С. Глазачов, В. Голубєв, К. Даніелян, Б. Маклярський, Т. Петрова, А. Урсул. Визнаючи непересічне значення розробки і прийняття концепції сталого розвитку, важливо враховувати, що перехід до нього неможливо відокремлювати від ретельної оцінки сучасної політичної і економічної ситуації в світі з огляду на готовність до цього переходу. Прагнення світової спільноти перейти до сталого розвитку в сучасних умовах, коли ускладнюється плетиво і зростає протидія дедалі більшої кількості його сил і чинників (що зумовлено динамічним процесом глобалізації, зіткненням геополітичних і економічних інтересів міжнародних акторів), здається неперспективним без вирішення основних протиріч сучасності. Найпотужнішою тенденцією нашого часу стала глобалізація. За роки, що минули після ухвалення в Ріо-де-Жанейро „Порядку денного на ХХІ століття”, вона значно посилила вплив на всі світові процеси і, зокрема, на рух до сталого розвитку. Глобалізація, з одного боку, надає сталому розвитку великі можливості, а з іншого – ставить його під загрозу. В ситуації, коли позитивні і негативні наслідки глобалізації багато в чому залежать від політики міжнародних фінансових і торговельних інституцій, справа обмежується лише висловленням побажань, аби останні враховували у своїй діяльності принципи сталого розвитку та збільшували вклад у його забезпечення. Дбаючи про створення сприятливих умов для сталого розвитку на міжнародній арені, передусім необхідно подолати конфронтаційні тенденції, які стали супутниками глобалізації. Серед них головна – нерівноправність взаємовідносин між суб’єктами світового господарства, в першу чергу між розвиненими країнами і тими, що розвиваються. Сучасна система світового розподілу праці, світової торгівлі та кредитування міжнародними фінансовими установами побудована так, що країни, які розвиваються, практично не мають можливості поліпшувати своє становище шляхом чесної конкуренції. Першим кроком на шляху впровадження концепції сталого розвитку повинна бути зміна цієї парадигми. Так, на думку Г. Дейлі, економічний принцип кількісного зростання, на якому базується сучасний ринок, вже не відповідає завданням розвитку. Вчений наголошує: „Потреби економічної діяльності в зовнішній екосистемі для поновлення сировинних ресурсів „на вході” і поглинання „на виході” мають обмежуватися на рівнях, що можуть бути підтримувані цією системою”. Прийняття концепції сталого розвитку тягне за собою необхідність переходу до принципу якісного розвитку і обмеження діяльності ринку. Саме цій зміні опирається більшість економічних і політичних інституцій та гравців, діяльність яких грунтується саме на кількісному зростанні. Ринок не може задовільно врахувати довгострокові проблеми, що стосуються відносин між поколіннями, а також оптимізувати використання ресурсів, що перебувають у суспільній власності. Система ринкової економіки зі своєю структурою виробництва і споживання базується на конкуренції та мотивується егоїстичними інтересами

93.Особливості політичної модернізації постсоціалістичних країн.

Язык оригинала: русский

В останні роки об'єктом дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних теоретиків стають соціально-політичні процеси країн Східної Європи і колишнього СРСР. Своєрідність і складність ситуації в постсоціалістичних країнах визначається тим, що: відбувається не тільки зміна режимів, а й зміна суспільного ладу; політична демократизація почалася до того, як склалися елементи сучасного ринку; реалізація ключових завдань модернізації проходить при одночасному вирішенні двох проблем: зміні старої політичної системи та проведенні економічної реформи, покликаної забезпечити перехід до ринкової економіки; відсутність економічних коней у демократичних інститутів ускладнює процес формування стабільної політичної системи; обраний шлях швидкої, радикальної модернізації. Оцінка соціально-політичних наслідків проведених перетворень викликає неоднозначну реакцію в суспільстві. Різка диференціація простежується як у соціально-економічній, так і політичній сфері. Труднощі у здійсненні перетворень посилюються відсутністю потужної політичної сили загальнонаціонального масштабу, здатної забезпечити стабільність і злагоду в суспільстві.
Вектор українського модернізаційного проекту за своим характером не є традіціоналістськім, що не є євроазійськім, а є європоцентрістськім. Цей модернізацій ний проект блокується Частинами пострадянської еліти проросійської орієнтації, Деяк лівімі партіями и Рухами и зовнішнім вплива России. Сьогодні такоже знімається Блокування європоцентрістького модернізаційного проекту з боку масової свідомості, оскількі більшість народу Вже НЕ розцінює НАТО, ЄС и США як ворогів України. А це дуже позитивна ознака для модернізації України. У тій же година, українська модель модернізму - Це не класична модель 80-90 х років, а швідше неомодерністська модель, характерними рісамі якої є: ця модель не відстоює только Світові зразки модернізації - досвід США, Великобритании, Німеччини, Франции, Японії, а комплексно вікорістовує як Класичні цілі модернізації - демократія, ринок, розумне державне регулювання законами, самодісціпліна, соціальний захист - так и зразки модернізації Угорщини, Польщі, России, де враховуються історичні умови и постсоціалістічна спадщина. Тобто, модернізація розглядається як комплексний проект, Який формується на досвіді Заходу, Сходу и постсоціалістічніх стран; ця модель не акцентує Рамус на "унікальності України", на ізоляціонізмі, а орієнтується на участия в модернізації країни зовнішніх інвесторів зі Сходу та Заходу; • українська модель модернізації є СПРОБА модернізації за ініціатівою "Верхів", Які діють на блоковій, а не однопартійній Основі; в Цій моделі відчувається технократизм, однолінійність проекту, Слабкий врахування інтересів регіонів; ВІДСУТНІСТЬ політико-культурного забезпечення проекту модернізації, щоб підготуваті населення до позітівів и негатівів модернізації в політико-правовій и етнокультурній сферах. Однак не только народ и еліти повінні підготуватіся до віпереджувальної модернізації, сама модернізація, если ее суб'єкти бажають успіху, повинна враховуваті історичні Особливості и прістосуватіся до НОВИХ умів розвитку України.
94. Політична модернізація та еволюція: Спільне та відмінне.
Теорія модернізації, і теорія конвергенції по праву вважаються останнім словом еволюціоністського напряму, хоча спочатку в пошуках теоретичних моделей, придатних для пояснення руху від менш розвинених до більш розвинених <світам>, обидві теорії звернулися до еволюціонізму, тоді ще домінував в соціологічних поглядах на зміни.
Представники згаданих теорій вважали, що (1) зміни є однолінійними, і тому менш розвинені країни повинні пройти той же шлях, по якому йдуть більш розвинені держави. Вони вірили, що (2) зміни незворотні і неминуче ведуть процес розвитку до певного фіналу - модернізації. З їхньої точки зору, (3) зміни мають поступовий, накопичувальний і мирний характер. Вони також вважали, що (4) стадії, які проходять процеси зміни, обов'язково послідовні - жодна з них не може бути пропущена, наприклад, <традиційна - перехідна - сучасна> (18), <традиційна - стадія досягнення попередніх умов для початку змін - початок безперервного зростання - дозрівання - досягнення рівня масового споживання> (342). Теоретики модернізації підкреслювали (5) важливість ендогенних, іманентних причин і описували рушійні сили змін термінами <структурна> і <функціональна диференціація>, <адаптивне вдосконалення> і аналогічними еволюціоністських поняттями. Нарешті, (6) вони звеличували прогрес, вірячи, що модернізація принесе загальне поліпшення соціального життя і умов людського існування. Якщо підсумувати сказане, то модернізація і конвергенція розглядалися як необхідні, незворотні, ендогенні і в кінцевому рахунку благотворні процеси.
Проте вже в цих ранніх версіях спостерігалися деякі відхилення від еволюціоністських ідей, найбільш помітні в теорії модернізації. Крім особливої ​​уваги до проблематики <третього світу> (або <другого світу> у разі теорії конвергенції), велике значення надавалося соціальної інженерії і планування, і, крім того, іншими були уявлення про кінцевий результат. На відміну від трактування процесу як спонтанної тенденції, саморозвивається <знизу>, прихильники теорії модернізації вважали, що він починається і контролюється <зверху> інтелектуальної та політичною елітою, яка прагне витягнути свою країну з відсталості за допомогою планованих, цілеспрямованих дій. При цьому в якості орієнтира розглядалося не утопічне суспільство, а реально існуючі розвинені країни західного капіталістичного світу. Отже, модернізація є щось зовсім інше, ніж спонтанне розвиток в прогресивному напрямку. Вона означає усвідомлене копіювання західних суспільств, що виступають як <країн-зразків>, <країн, на які посилаються> і які <встановлюють швидкість руху>. <Модернізація не є самопідтримується, самопрогрессірующім процесом. Скоріше, це перенесення зразків, моделей і досягнень розвинених країн у свої власні>.
Що рухає слаборозвинені суспільства до сучасності? Який причинний механізм цього руху?
Деякі автори міркують з позицій традиційного еволюціонізму (спенсеровского або дюркгеймовского спрямування), пропонуючи власну картину зростання. Структурна і функціональна диференціація (а конкретніше, поділ праці) - неминучий <природний> процес. Він може бути сповільнено або навіть тимчасово призупинений, але врешті-решт продовжиться знову. Якщо прийняти цю точку зору, то головним завданням стає виявлення факторів, що гальмують диференціацію слаборозвинених суспільств. Власне, завдання політиків і полягає в усуненні подібних перешкод. В основі таких умовиводів лежить припущення про те, що суспільства здатні трансформуватися тільки в тому випадку, якщо цей процес не гальмується. Причому, вважається, що поштовх до модернізації виходить <знизу>, виникаючи спонтанно. Політичній еліті залишається лише усунути бар'єри, які охороняють традиційні, відсталі структури, інститути та організаційні моделі.
В інших гіпотезах використовуються еволюційні міркування в дусі дарвінізму, т. е. ідеї варіативності і виживання найбільш пристосованих. У боротьбі товариств (культур, економік, організаційних форм, військових систем) модернізація дозволяє краще адаптуватися, діяти ефективніше, задовольняти більш різноманітні потреби більшої кількості людей і на більш високому рівні. Передумовою модернізації є співіснування різних суспільств. Ті, хто відстає у своєму розвитку, змушені модернізуватися, в іншому випадку вони зазнають поразки. Процес адаптації може підштовхуватися <знизу> і здійснюватися поступово, але тоді він йде дуже повільно. Прискорити його здатна утворена політична еліта, яка усвідомлює необхідність реформування суспільства. Вона починає перетворення <зверху>, підкріплюючи їх пропагандистськими кампаніями, пояснюючи широким масам вигоди, які обіцяє модернізація.
Усвідомлення переваг сучасної моделі буття в порівнянні з традиційними відбувається спонтанно, завдяки <демонстраційного ефекту> <просунутих> товариств з їх більш високими стандартами життя, достатком і особистою свободою. Жителі відсталих країн осягають плюси модернізації двояким способом: безпосередньо, особисто або опосередковано, через передачу досвіду місіонерами. Перший спосіб поширюється в результаті поліпшення зв'язків, розширення ділових поїздок, туризму і т.д. Що стосується другого способу - опосередкованого місіонерською діяльністю, то тут величезну роль (особливо в показі переваг) відіграють засоби масової інформації та телекомунікацій, починаючи фільмами Голлівуду і кінчаючи супутниковим ТБ. Тяга широких мас до модернізації найчастіше йде врозріз з інтересами убраної владою політичної еліти. У такій ситуації створюються передумови для появи нової еліти, яка перемагає консерваторів і приступає до реалізації накопиченого реформаторського потенціалу суспільства

.95. Модернізаційний підхід до аналізу державної політики

Сучасна наука про [державну] політику де-факто ділиться на дві окремі сфери:

дослідження політики (policy study), що ґрунтується на емпіричному вивченні конкретних суспільних проблем для розуміння й інформування щодо процесу розроблення й впровадження політики. Це сфера інтересів науковців, груп дослідження політики; 2) аналіз політики (policy analysis), як мотивована сфера, що прагне безпосередньо впливати на реальні наслідки політики шляхом проектування політики державних інституцій. Безпосередніми виконавцями аналізу політики є аналітики політики.

Найчастіше в сучасній Україні використо- вуються трансформаційний, модернізаційний і еволюційний підходи до дослідження суспільних змін. Вектор українського модернізаційного проекту за своїм характером не є радиціоналістським (оскільки державність України була фікцією протягом усього XX ст.), не є євроазійським, а є європоцентристським. українська модель модернізму, ознаки:

– вона не відстоює тільки світові зразки модернізації – досвід США, Великобританії, Німеччини, Франції, Японії, а комплексно використовує як класичні цілі модернізації – демократія, ринок, розумне державне регулювання законами, самодисципліна, соціальний захист – так і зразки модернізації Угорщини, Польщі, Росії, де вра-ховуються історичні умови і постсоціалістична спадщина, тобто модернізація розглядається як комплексний проект, який формується на досвіді Заходу, Сходу і постсоціалістичних країн;

– вона не акцентує увагу на «унікальності України», на ізоляціонізми, а орієнтується на участі в модернізації країни зовнішніх інвесторів зі Сходу та Заходу;

– вона є спробою модернізації за ініціативою «верхів», які діють на блоковій, а не однопартійній основі;

– у ній відчувається технократизм, однолінійність, слабке врахування інтересів регіонів;

– відсутнє політико-культурне забезпечення проекту модернізації, щоб підготувати населення до позитивів і негативів модернізації в політико-правовій і етнокультурній сферах.

Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним наслідком взаємозв´язку і взаємодії основних криз політичного розвитку, до яких належать:

1. криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою); 2. криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політичної влади); 3. криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу); 4. криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливостей системи державного управління); 5. криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та соціальної несправедливості).

Однією, з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важливими для українського суспільства є такі умови:

— збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціонального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;

— виявлення суперечностей у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля суспільного і політичного консенсусу;

— вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Ще однією проблемою політичної модернізації є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, до пом´якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами.

Дата добавления: 2015-07-16