Традиційне, перехідне, сучасне суспільство: фактори розвитку.

Поняття «традиційне суспільство» і «сучасне суспільство» розглядають_ся не як часові характеристики, а як абстрактно_типологічні. Їх опозиційність полягає в тому, що вони відображають «різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем», наявність «різних механізмів соціальної регуляції і адаптації, а також технологій соціальних змін», фіксують «різні місце і роль індивіда в різних соціальних системах та можливості його самореалізації».

Традиційне суспільство являє собою соціум, що тяжіє до статики. У політичному сенсі для його існування і розвитку властиві такі характеристики:

1) орієнтація на спрощені форми економічного відтворення й нетерпимість до радикальних змін технологічного характеру;

2) жорстка регламентація політичного життя традиціями і звичаями, які приписують стійкі зразки політичної поведінки;

3) аполітичність населення або відсутність у нього самостійного політичного мислення, орієнтація репрезентантів громадської думки на установки політичної еліти;

4) низький рівень інституціоналізації суспільства і політичної системи та уповільнена реакція на появу нових вимог соціальних груп;

5) домінування корпоративістських цінностей і поклоніння авторитету.

У такому суспільстві якщо й мають місце зміни, то вони відбуваються переважно спонтанно, у відриві від суб’єктивних зусиль окремих індивідів і суспільних об’єднань. Сучасне (індустріальне і постіндустріальне) суспільство — це якісно новий тип соціуму, що прагне соціальної динаміки. Цей тип склався у промислово розвинених країнах, і саме його витвором є політичні системи, яким притаманні такі характерні ознаки:

1) високий ступінь адаптованості до зміни умов свого функціонування;

2) відносна стабільність внутрішньої структури та її здатність до гнучкого реагування на виникнення суспільних криз і конфліктних ситуацій

та наявність інструментарію для їх налагодження;

3) високий рівень спеціалізації політичних інститутів та диференціації їхніх функцій;

4) розв’язання політичних проблем та всього спектру суспільних взаємовідносин не засобом примусу, а через досягнення консенсусу.

Що стосується самого суспільства, то людина, яка до нього належить, не лише сприймає постійні зрушення в технології, стандартах споживання, правових нормах і ціннісних орієнтаціях, а й ініціює останні.

Деякими дослідниками виділяються різні етапи або стадії модернізації. Зокрема, вельми поширеним в даний час є виділення Раннього, Середнього і Зрілого Модерну.

Так, М.В. Ільїн конструює ідеальну модель модернізації, що включає три її фази, специфіка змісту кожної з яких обумовлена ​​особливим набором функціональних завдань. Ця ідеальна модель ілюструється на прикладі процесу модернізації країн Західної Європи.
Під Рано Модерному розуміється фаза політичного розвитку, що включає в себе становлення суверенної національної держави (нації-держави), а також виділення і розвиток громадянського суспільства як зони, вільної від принуждающего насильства державної влади. Підсумком цієї фази є закріплення позицій держави і громадянського суспільства в так званих «конституціях першого порядку» (наприклад, британська неписана конституція).
У період Середнього Модерну відбувається диференціація всередині громадянського суспільства і держави, що виражається в появі груп інтересів, протопартій, а також поділ влади. Плодом цієї диференціації є створення системи політичного представництва, посеред відносини держави і громадянського суспільства. Ця система створюється з метою реалізації принципу народного суверенітету, виборного і відповідального правління. Для цієї фази політичного розвитку характерна поява конституцій «другого порядку», що закріплюють принципи республіканського устрою.
Зрілий Модерн характеризується вирішенням завдань, пов'язаних зі створенням механізму чергування, змінюваності, легітимації та делегітимації політичних курсів та дискурсів. Ці завдання вирішуються за допомогою подальшої демократизації, точніше, процесу консолідації демократії, в процесі якої закріплюються інститути та механізми такої змагальності (наприклад, інститут виборів).
У цілому аналіз сучасних концепцій модернізації, змісту цього процесу і виявлення його окремих складових дозволяє стверджувати, що модернізація (в тому числі і політична) не є рухом до якого-небудь зразком. Цей процес має многоваріатівность і альтернативний характер.

Дата добавления: 2015-07-16