Теорія модернізації як метод дослідження перехідних станів суспільства

Політична модернізація – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого (від традиційного суспільства до раціонально-легального). В основу покладається методологічний принцип, розроблений М.Вебером, сутність якого полягає в дихотомічному розподілі існуючих країн на «традиційні» (які зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності) та «сучасні» (засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності).

Загалом, теорії модернізації - теорії, що розглядають модернізацію як складний глобальний процес:

-, що протікає у всіх ключових сферах життєдіяльності суспільства; і

- характеризуються структурно-функціональною диференціацією й утворенням відповідних форм інтеграції.

Розрізняють: - технологічну, функціональну й глобальну модернізації по К.Леви-Строссу, Н.Смелсеру й П.Вінерові відповідно; - різні інтерпретації стадій модернізації в окремих країнах.

Про ідею модернізації можна говорити в трьох значеннях. У першому, найбільш загальному значенні, модернізація означає прогресивні соціальні зміни, коли суспільство рухається як би вперед відповідно до прийнятої шкали поліпшень. У другому значенні поняття “модернізації” тотожно поняттю “сучасності” і означає комплекс соціальних, політичних, економічних, культурних і інтелектуальних трансформацій, що відбувалися на Заході з XVI століття й досягнувших свого апогею в XIX-XX століттях.

У третьому значенні термін “модернізація” ставиться тільки до відсталих або слаборозвинених суспільств і інтерпретує їхнього зусилля, спрямовані на те, щоб наздогнати розвинені країни, що існують із ними в одному історичному часі, у рамках єдиного глобального суспільства. Саме в цьому контексті ми розглядаємо модернізацію у цьому питанні. “Ряд специфічних підходів до соціальних змін, пише П.Штомпка, відомих як теорії модернізації, неомодернізації й конвергенції, оперує терміном “модернізація” саме в цьому вузькому змісті”. У російській філософській і соціологічній літературі використаються також поняття “запізніла модернізація” або “запізніла модернізація” або “модернізація навздогін”.

Основна суть концепції модернізації полягає в тому, що, на думку її розроблювачів, всі народи рано або пізно повинні пройти всі стадії європейського прогресу. Тобто своєрідність історичного шляху західної Європи вводиться в закон соціального розвитку всього людства. А специфіка якої-небудь неєвропейської національної традиції трактується як відставання.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі, їі розвиток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

2.Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбувалася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуванням відносин особистої залежності у виробництві; низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням національного потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.).

У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модернізація в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

— зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;

— здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципом «центр — периферія»;

— домінування як суб'єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;

— невідповідність форсованої вестернізації (наслідування західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вдалося досягти за показниками соціального й техніко-еко-номічного зростання рівня країн другого ешелону капіталізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

Усе, що породжувало полярність органічної та неорганічної модернізації, має зникнути з появою історично нового типу особистості, характерними рисами кого стануть: раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й політичних лідерів; орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нормам сучасного соціального управління; інтерес до суспільне значущих проблем, поєднаний з активною політичною участю; поінформованість про соціально-політичну ситуацію та її зміни, бажання благодійно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути; компетентність у всіх напрямах суспільної діяльності, прагнення бути корисним суспільству; культура співіснування в межах малих груп і всього громадянського суспільства.

75. Сутність контр модернізації та антимодернізації (Турен)

Наступною дихотомією, яка вживається у науковій літературі з досліджуваної проблеми, є «стихійна — цілеспрямована модернізація». Стихійна модернізація означає поступове формування передумов до якісних зрушень у певних сферах суспільного життя. Цілеспрямована — результат свідомих зусиль суб’єктів модернізації (суспільних груп, політичних еліт, держави). І стихійна, і цілеспрямована модернізація можуть мати органічний або неорганічний характер. Отже, потребує пояснення дихотомія «органічна — неорганічна (навздогінна) модернізація».

Органічним вважається розвиток країн Західної Європи, США і Канади, який, розпочавшись з епохи першої промислової революції, розгортається у часі аж до ХХ ст. Названому типу суспільно_політичного розвитку властиві поступовий відхід від традиційних спадкоємних привілеїв і проголошення рівних громадянських прав. Органічність процесу модернізації у таких країнах пов’язана з демократичним процесом суспільних змін, що виростає з попередніх структур, інститутів і охоплює всі сфери суспільного життя та сприймається як природний більшістю того чи іншого суспільства.

Основний зміст неорганічного розвитку, властивого країнам, що відстали у своєму поступі від країн зі сформованим і структурованим громадянським суспільством, становлять соціокультурні контакти з уже існуючими центрами індустріальної і постіндустріальної культури. Неорганічна (навздогінна) модернізація характеризується значною поляризацією різних елементів суспільного розвитку. Одні з них можуть «забігати» далеко вперед і навіть відповідати рівню тотожних їм структур, норм, цінностей у передових країнах. Інші або відстають від них, або й зовсім відсутні. Бразильський історик Н. Вернек-Содре порівнює цей тип суспільного розвитку з «рухом квадратного колеса», яке зі скрипом перевалюється через ребро між гранями, щоб знову завмерти на новій грані 31. Вдало знайдений ученим образ передає циклічність процесу навздогінної модернізації, що характеризується послідовною зміною стагнації уповільненою еволюцією і навпаки.

І, нарешті, ще одну групу категорій, що супроводжують базові поняття модернізаційної теорії, становлять різноманітні науково_публіцистичні характеристики, які останнім часом часто з’являються в ході дебатів щодо проблеми відображення зворотного боку модернізації, її негативних проявів. До них, зокрема, належать: «контрмодернізація», «антимодернізація», «псевдомодернізація» (як синонім іноді ще вживається поняття «імітаційна модернізація»), «вестернізація».

Ідея і категорія «контрмодернізації» своїм виникненням завдячує усвідомленню в 70–80_ті рр. розуміння недоцільності використання модернізації західного зразка як універсального механізму для незахідного світу без урахування соціокультурних особливостей кожної окремо взятої країни. Подібне розуміння глибоко обґрунтоване в концепції «модернізації в обхід модерніті» французького соціолога А. Турена, в якій ідеться про необхідність збереження в умовах реформування відсталих країн їхніх національних культури, ідентичності, традиційних способів життя.

Одним із характерних варіантів контрмодернізації називають модель «соціалізму з китайською специфікою» Ден Сяопіна. Відповіднодо модернізаційної моделі Ден Сяопіна передбачається: реформування насамперед не політичної, а економічної структури суспільства; поступовість у здійсненні реформ, зокрема в переході до ринкової економіки; наявність єдиної державної ідеології; керівництво перебудовою з боку комуністичної партії і водночас послідовне реформування останньої.

З огляду на існування подібних моделей слід зазначити, що контрмодернізацію як феномен, який розвивається всупереч західному досвіду модернізаційного розвитку, можна розглядати лише з погляду цілеспрямованих, вольових зусиль її суб’єктів, насамперед державно-владної еліти. Якщо ж поглянути на неї крізь призму спонтанного розвитку, то за деякими параметрами (індустріалізація, мілітаризація та ін.) вона збігається з модернізацією західного типу.

«Антимодернізація» розглядається сучасними вченими як спроба йти шляхом модернізації без достатнього науково-виваженого обґрунтування її підстав, в умовах культивування антимодернізаторських ідей, щоє саме по собі — «показник слабкості її культурних підвалин у суспільстві, слабкості соціальної філософії загалом». Антимодернізаційні прояви можуть відбуватися в різноманітних формах, аж до «анти модернізаторського вибуху», яким російський філософ О. Ахієзер вважає революцію 1917 р. в Росії 34.

Характерними прикладами антимодернізаційної політики можна вважати «чучхеїстське вчення» Кім Ір Сена та систему принципів державного управління, створену владним режимом «соціалістичної» Албанії. Спільною рисою антимодернізаційних проектів є автаркія, тобто ізоляціоністські прагнення і практичні дії певної держави, а також відповідна орієнтація політико_ідеологічної та соціокультурної систем. Політика автаркії призводить, як правило, до розриву внутрідержавних і міждержавних господарських зв’язків, є серйозною перешкодою на шляху міжнародної інтеграції, гальмує розвиток виробництва і зростання споживання. Сучасна система міжнародних відносин та міжнародного поділу праці в процесі її вдосконалення засвідчує безперспективність подібної політики.

Що стосується «псевдомодернізації», то одним із характерних її проявів деякі вчені схильні вважати модернізацію в СРСР, особливістю якої було відставання за більшістю модернізаційних параметрів й досягнення значних результатів у досить специфічній сфері — «у сфері всього того, що працює на війну й насилля» або ж до цього пристосоване, «включаючи і всю сферу так званої ідеології». Такий підхід до псевдомодернізації (принаймні радянського типу), напевне, слід вважати занадто категоричним, оскільки остання при всьому арсеналі негативних засобів і наслідків «спирається на певні елементи модернізації, хоча й загнані в пори суспільства».

Поняття «вестернізація» було історичним попередником терміна «модернізація». Однак у 60_ті рр. західні вчені й політики відмовилися від його використання через негативну реакцію на нього з боку представників молодих незалежних держав. У сучасній політології воно активно вживається, особливо після розпаду «соціалістичного табору», для позначення процесу зростання впливу культури і політики західних країн на життя сучасного людства. Вестернізація становить собою суперечливий процес, який, з одного боку, включає раціональне господарювання, досвід використання ефективних технологій, розвитку демократичних інститутів і в цьому розрізі збігається з модернізацією. А з іншого боку, цей процес супроводжується поширенням різноманітних сурогатів комерційної культури, психології гедонізму і моралі «вседозволеності», нових, властивих техногенному суспільству, форм відчуження людини. Як наслідок, багато країн «третього світу» заперечують сценарій модернізації суспільства за західним зразком, орієнтуючись на власні можливості й ресурси, традиції та цінності.

Необхідність політологічного аналізу вестернізації як окремішнього соціально_політичного явища зумовлена тим, що вона «більше відповідає сучасним подіям у пострадянських країнах, ніж поняття «модернізація».

Дата добавления: 2015-07-16