Передумови політичної модернізації.

Поняття «модернізація» оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизаци викристалізувалося поняття «політична модернізація», яке нині пов'язують із формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм. За сучасних умов політична модернізація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Зміст і основні характеристики політичної модернізації

Теорія політичної модернізації в її сучасному розумінні викристалізувалася з багатьох концепцій, що містять інші висновки й рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед її представників — західні політологи й соціологи С. Ліпсет, Г. Алмонд, Р. Уарт, Д. Аптер, Ф. Ріггз, Л. Біндер, С. Верба, Д. Коуелман, Л. Пай, Д. Лапаламбара, С. Хантінгтон, В. Цапф, С. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, П. Бергер та інші.

Політична модернізація — 1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава — міжнародна система, держгвз — громадянське суспільство, держава — особистість, індивідуум — індивідуум та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвивається у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від того, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідносяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі.

Функціонування різних моделей політичної модернізації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характеристики. Одна з найважливіших — раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов'язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку становлять основу прагнень впливових політичних, економічних і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспільстві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Інститущоналізація не може мати кількісно-формального виміру. Суспільств з інституційним порядком, який охоплював би все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенденцію до збереження, однак інституціоналізація не є незворотним процесом, її межі можуть не лише розширюватися, а й зменшуватися під час модернізації суспільства. Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Найхарактернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до саморозвитку й саморегуляції.

Характерним для процесу модернізації є й структурно-змістове перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових програм, а також політична тактика як інструмент перетворень за конкретно-історичних умов. Вміле поєднання стратегії й тактики у процесі модернізації політичної системи сприяє її адаптації до нових проблем, підвищенню готовності до непередбачуваних ситуацій.

Важливим чинником модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки кій суспільство постає як певна система організованих інтересів. Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого — сприяти спілкуванню представників різних верств населення.

Ціннісною основою політичної участі є процес кристалізації модернізаторських ідеологій, які можуть виконувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні прошарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції. Стабілізаційні забезпечують поєднання централізації та децентралізації, створення системи державного й місцевого управління, орієнтованої на гнучкі й різноманітні форми політичної участі населення, а також створення нових різновидів інститутів, які забезпечували б канали для ефективного діалогу між владою та населенням. Не менш важливим є відносно рівномірний розподіл серед різних верств суспільства таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання механізмів винесення політичних рішень, вільний час, доступ до засобів масової інформації тощо. Мобілізаційна функція покликана забезпечити ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного суспільства.

Ще однією складовою модернізації політичної системи є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політичних суб'єктів, здатних до самостійної обробки одержуваної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Нині значне місце відводиться вдосконаленню нормативної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-справедливої рівності в суспільстві; універсальність законів і примат права перед системою владно-управлінської бюрократичної ієрархії; домінування соціально-державного замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб'єктів політики. Для формування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості.

Ентоні Гідденс: ризик в сучасному світі.

Теорія пізнього модерну Е. Гідденс. У його роботах екологічний фактор показаний як граючий в даний час визначальну роль у суспільному розвитку. Розглядає взаємодію природи і суспільства, в першу чергу, як продукують постійні ризики. Е. Гідденс полемізував з тими, хто вважав, що сучасне суспільство - це постмодерністське або інше «пост», вважаючи сучасну епоху радикалізувати або універсалізувати модерном, за яким може послідувати постмодерн, яке буде щось відмінне від того, як його представляли вчені до Гидденса. Е. Гідденс виділяє три основні риси, що визначають характер сучасного суспільства від досучасного:
1) у багато разів зросла швидкість зміни соціальних процесів, особливо - швидкість зміни технології;
2) втягування соціально та інформаційно різних районів світу у взаємодію один з одним, що в кінцевому рахунку виразилося в процесі глобалізації;
3) зміна внутрішньої природи сучасних інститутів.
Зміна технології і техніки викликає вже не тільки прискорення соціальних процесів, але й екологічних. Глобалізація сприяє поширенню екологічної модернізації. Природа перестає бути природною рамкою для соціальних систем, тобто більше не може розглядатися як «навколишнє середовище», перетворюючись на «створену середовище» проживання і життєдіяльності людини. Таким чином, за Гидденсу, в контексті пізнього модерну поділ на природну і соціальну середовища втрачає сенс. Товариство з усіма його системами - економічної, політичної, сімейної культурної - не можна сприймати автономним від середовища. Екологічні проблеми стають не проблемами навколишнього середовища, а в своєму генезі і наслідки - це цілком суспільні проблеми.

Гідденс виділив три джерела динамізму модерну. 1) В досучасного суспільствах час і місце були жорстоко ув'язані, соціальне життя здійснювалася як життя локального співтовариства. У період модерну простір і час розриваються, простір стає відносним поняттям, пов'язаним з соціальним впливом чи соціальними відносинами. 2) «вивільнення» соціальної діяльності з локалізованих контекстів, створення символічних знакових систем (наприклад, гроші), і встановлення експертних систем. Панування цих систем ґрунтується на довірі, яким в епоху модерну, на відміну від досучасного товариств, вдягаються НЕ індивіди, а абстрактні можливості і безособові системи. Умови модерну визначаються такими парними явищами як довіра - ризик, безпека - небезпека. 3) рефлексивне засвоєння знання. Виробництво систематичного знання щодо соціального життя стає інтегральною частиною системи відтворення.
Розглянувши суспільство постмодерну, до якого рухається сучасне суспільство радикалізувати модерну, Гідденс дав йому такі соціальні характеристики:
1) наявність постдефіцітной економіки з координованим глобальним порядком,
2) створення системи планетарної екологічної служби та соціалізованої економічної організації,
3) політична участь безлічі непрофесіоналів в управлінні суспільством через участь у громадських рухах,
4) демілітаризація світу і гуманізація технології.
Разом з тим, це суспільство залишиться суспільством високого ризику, так як глобальна взаємозалежність у соціальних системах посилиться. Ризики радикалізувати модерну і постмодерну мають ряд особливостей. З одного боку науково-технічний прогрес, тобто повсюдне поширення абстрактних систем знижують частку традиційних ризиків - епідемій, стихійних лих і т.д. З іншого боку, становлення модерну супроводжується зростаючою институционализацией економічних і соціальних ризиків, глобальних за своїми масштабами. Атрибутом пізнього модерну стає постійний рефлексивний моніторинг ризику, що виражається в розрахунках ймовірності виживання в конструюються тих чи інших обставин. Так як знання стає вкрай динамічним, експертні системи стають вкрай нестабільними, тому їх реалізація сама по собі стає елементом ризику. Крім того, відбувається постійне оновлення ситуацій ризику з глобальними екологічними та соціальними наслідками, які важко піддаються прогнозуванню.

Ризик в концепції британського соціолога Е. Гидденса аналізується на рівні соціальних систем. На думку соціолога, ризик є результатом модернізації і активізується процесами глобалізації.
Розвиток сучасних суспільств, виражене в абстрактних системах сучасності (інформація, грошові системи), створило великі сфери відносній безпеці для безперервного перебігу повсякденного життя, більш безпечні, ніж в будь-якому з досучасного суспільствах. Однак, за словами Е. Гідденс, подібний процес - «палиця з двома кінцями».
Глобалізація інтенсифікує процеси соціального виробництва. Зростає складність соціальних систем і відносин. Е. Гідденс відзначає збільшення числа ненавмисних наслідків соціальних дій. Сьогодні людина оточений ризиками, що йдуть від технологічних і соціальних систем. Загрозливі ризики виходять з-під контролю не лише індивідів, а й величезних організацій, включаючи держави. Неминучість такій ситуації ставить під питання онтологічну безпеку людини.

7. Поняття «Політичний модерн»

Отже, модерн як би виростає з премодерна, але виростає через заперечення. Ось як формувалася парадигма модерну: якщо в центрі премодерна стояло Божество чи вища онтологічна причина, то в модерні цієї причини немає. Сталася десакралізація світу. Чар світ представився сукупністю тих явищ, тих подій, які емпірично дані людині. Точно такий фундаментальної мутації піддавалися всі інші фундаментальні поняття традиційного суспільства. Наприклад, в традиційному суспільстві домінувало уявлення про вічність і про цикли, в модерні це заперечується буття починає рухатися і розвивається виключно в понятті лінійного часу, причому позбавлене того трансцендентного виміру, яке було в релігійних концепціях. Практично кожне з вистав про суспільство, подання про ієрархію, подання про політичний устрій, уявлення про сутність колективу - все в модерні протилежно премодерну. У премодерне розвивали уявлення про каста, кастовою системі суспільства; модерн стверджує рівність. Премодерн стверджує імперії, які мають найвищий глуздом в політиці. Модерн говорить про сучасні державах, заснованих на демократичному принципі. Премодерн стверджує спірітуальное, духовне в якості головної цінності; модерну стверджує матеріальне, позитивне, економічну в якості запобіжного всіх речей. Словом, між цими парадигмами існує фундаментальна зворотній симетрія.

Лідерство в системі владних відносин описується в роботах Т. Гоббса, Дж.Локка. Прагнення до влади як результат входження людини в систему суспільних відносин аналізували Ж-Ж.Руссо, І. Кант. Ф. Ніцше рушійною силою історії оголосив «волю до влади» - творчий інстинкт лідерів, що долають своїми надлюдськими якостями інстинкт натовпу. Цей підхід був близький і до трактувань лідерства в європейській соціальної психології та соціології середини - кінця XIX століття.

Ще однією особливістю модерну стала теорія демократії, відмінна від античної теорії, хоча багато ідей античних мислителів були затребувані західними вченими-теоретиками. Диференціація та зростаюча самостійність ролей і функцій людини, а так само зросле впливу соціології на політичну науку дають поштовх розвитку соціології політичної думки. Це стимулювало зростаюче розуміння зв'язку політики з соціальними відносинами, значення для політики не тільки форм владних інститутів, а й причин, що обумовлюють напрямки їх діяльності. Осмислення соціальних механізмів еволюції суспільства (поділу праці, нерівності, власності, колективних уявлень, мотивів і т.д.) і їх ролі в політичному житті сприяли роботи французьких соціологів О. Конта (1798-1857), Е. Дюркгейма (1856-1917) і англійського вченого Г. Спенсера (1820-1903). На рубежі 19-20 ст.

Загалом, про саму епоху можна сказати, що вона завершилася, варто відзначити, що в модерні з'явилися нові елементи, яких не було в премодерне і відповідно також залишилося за кадром певну кількість традиційних елементів, яке взагалі ніяк в модерн не перейшло або перейшло у свою пряму протилежність. Цей процес, з позиції модерну, осмислювати багато філософів, зокрема Томас Кун в «Структурі наукових революцій», Пол Фейєрабенд, Карл Поппер. Існує так само явище зворотного, премодерністского осмислення - це французька школа Рене Генона і його послідовників в Італії, яка представляє крайніх консерваторів.

Andrey (01.08.2006 21:29)

Якщо коротко, то політична модерн - дитя Нового Часу, а основна характеристика - ріціоналізація політики. Тут виникли всі ті політичні формати, до яких ми звикли (ідеології замість сакральних текстів, поділ влади, політичні партії тощо). Модерн привніс заперечення сакральності влади на користь її раціоналізації. Політика в тому вигляді, якою ми її знаємо склалася саме тоді.

Політичний модерн пов'язаний з розмежуванням представляються і представників, яка співпадає з визначальним для Нового часу протиставленням об'єкта і суб'єкта, яке розглядається в гібридній теорії Бруно Латура. Осередком політичного модерну служить репрезентатівізм: людина не є більше політичною твариною в старому аристотелевской сенсі, але виступає представником, делегатом. У тому числі самого себе.

Для Європи Просвіта означало початок входження в модерн, в сучасне суспільство, ми ж поки не можемо вийти зі стану домодерна. На Заході модерн змінюється постмодерном, а у нас все ще переважає ідеологія антімодерна. Те й інше - критика модерну, але у випадку постмодерну - з позиції нового, що приходить на зміну існуючої реальності, а у разі антімодерна - з позиції старого, традиційного. По відношенню до них обох політичний модерн як раз і означає легальний тип панування, заснований на праві.

Постмодерн - реванш "проклятої боку Модерну" [Текст] / В. С. Мартьянов / / Поліс: Політичні дослідження. - 2005. - N 2.

Згідно теоретичної посилці автора «перший світ» - західна цивілізація - повністю реалізувала політичний проект Модерну. Але реалізація одночасно з'явилася вичерпанням цього проекту. Більш того, неоліберальна глобалізація виявила історико-цивілізаційну граничного Модерну, пов'язану з унікальністю «Заходу». Актуальна трансформація програмних партій і соціальних груп показує, що фундаментальні політичні цілі вже не можуть запозичатися в профанізірованних «великих ідеологіях». В умовах розпаду тотального модерністського проекту матеріал для політичної утопії починає черпати в «проклятої стороні Модерну», що виступає як постмодерністська теорія. Але, будучи зворотною стороною Модерну, Постмодерн лише перевертає дуалізм бінарних кодів, якими оперувала модерністська політична думка, так що патологія та норма просто міняються місцями. Виходячи з цих міркувань, автор робить висновок, що Постмодерн не може розглядатися в якості реальної альтернативи Модерну, бо він не продукує власної утопії (цілей, цінностей, ідеалів) і не породжує нового політичного суб'єкта, будучи нездатним стверджувати універсальне і тотальне.

Дата добавления: 2015-07-16