Підходи? Методи заг наукові?

Теорія політичної модернізації як складова частина загальної теорії соціальної модернізації викристалізовується з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Концепція політичної модернізації розвивалась здебільшого на основі концепцій соціальної модернізації. Політична модернізація в загальнофілософському плані визначається як опанування людини своїм політичним середовищем. А в конкретно-соціологічному – як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі створення політичних структур і функцій, характерних для діяльности ліберально-демократичного суспільства. Конкретна характеристика цього процесу дуже різноманітна. Одні вчені пов’язують його передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші – з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізації “еліт розвитку”, стабільности політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей. Загалом, всі

ці процеси призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур.

Перші дослідження проблем політичної модернізації розглядали процес становлення сучасної демократії в слаборозвинених країнах як закономірний і необхідний наслідок процесу індустріалізації. Вважалось, що економічний розвиток і подолання відсталости автоматично приведе до формування демократичних політичних інститутів – потрібно тільки визначити їх критерії. Проте практика розвитку слаборозвинених країн досить швидко показала відсутність прямої відповідности між економічним і політичним розвитком. Нові проблеми й складності політичної модернізації почали розглядатись у рамках структурного функціоналізму. У рамках загальної структурно-функціональної теорії політичну модернізацію розглядали як взаємодію між процесом диференціації, імперативами рівности та інтеграційною, адаптивною і творчою можливостями політичної системи. Процес диференціації розглядається як панівна тенденція в історичній еволюції сучасного суспільства і пов’язується із зростанням і розподілом спеціалізації ролей, функцій у політичній системі, ускладненнями їх структури й підвищенням взаємозалежности, підсиленням адаптованости системи до навколишнього (суспільного) середовища. Викликаючи розділення адміністративно-управлінських і політичних структур у політичній системі, процес диференціації підвищує також ефективність політичної організації. “Рівність включає в себе ознаки ліберальної демократії: загальне виборче право й громадянство для дорослого населення (рівність у вимогах розподілу ресурсів, а також у правах і обов’язках, поширення універсальних правових норм в політичній системі, політичну участь і залучення населення до політичного життя суспільства). Становлення структури участи включає в себе цілу низку аспектів. По-перше, це формування організаційної структури участи. Організаціями, які впорядковують і скеровують участь, насамперед є політичні партії. Другим аспектом є процес кристалізації політичних ідеологій, які творять ціннісну основу діяльности організацій участи. Третій аспект, пов’язаний зі становленням системи державного і місцевого управління, орієнтований на форми сучасної участи.

Інколи вчені ототожнюють процес модернізації з демократичною модернізацією чи з процесом демократизації політичної системи певного суспільства. Однак подібні твердження заперечує історичний досвід політичного розвитку наприкінці ХХ століття. Тому справедливіша позиція, яка вказує на те, що результатом політичної модернізації можуть бути не тільки демократичні політичні режими, схожі й близькі за своєю структурою до розвинених західних демократій. Спроби відразу сформувати політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчались успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного взірця й пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств.

Передусім слід згадати про авторитарно-прагматичну концепцію, яку розробили С.Гантінґтон і його послідовники. Вони дійшли висновку, що відсутня пряма залежність між соціально-економічними й політичними змінами. Через це зміна і навіть руйнування традиційних інститутів у процесі модернізації здебільшого не веде до створення сучасної політичної системи, а навпаки – політичні відносини в цілому дестабілізуються, все більше розпалюються соціальні й національні конфлікти, посилюється тенденція до створення авторитарних режимів. Причина цього явища в тому, що надто високі темпи (в історичному плані) політичної модернізації і, відповідно, темпи політичної організації й інституціоналізації спричиняють не політичний розвиток, а політичну деградацію. Активне залучення мас до політики випереджає розвиток політичних інститутів суспільства, які могли б забезпечити баланс інтересів різних соціально-політичних груп і спрямувати енергію радикального перетворення суспільств у прийнятні форми

Своєрідною модифікацією традиційних варіантів політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна “кризова модель” політичного розвитку. Розглядаючи проблему розвитку в рамках традиційних категорій структурної диференціації, імперативу рівности і можливостей політичної системи, автори “кризової моделі” (Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба, Дж.Ла Паломбара) виходять із того, що будь-яка соціальна система має певний стабільний рівень взаємодії цих компонентів. У процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер їхньої взаємодії, що призводить до “криз” решти відповідних їм параметрів політичної системи – національного самовизначення, політичної участи, авторитетности, проникнення і розподілу ресурсів, – детермінованих їх несумісністю один з одним на різних етапах політичної модернізації. У цьому випадку політичний розвиток означає процес розв’язання політичною системою названих криз і набуття нею через пристосування до наслідків криз нової політичної можливости – успішної інституціоналізації нових зразків інтеграції, політичної участи й розподілу ресурсів, її стабілізації на новому рівні

Одним із способів змістового наповнення структурно-функціональних концепцій стала “особистісна теорія політичної модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що розглядає проблему трансформації традиційного суспільства з соціально-психологічного погляду. У структурно-функціональних концепціях цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних психологічних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають абсолютно непридатними як аналітичні категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні дослідження показали, що різні аспекти психології особи в процесі модернізації не змінюються хаотично один щодо одного, а змінюється особа в цілому. Тому ключовим елементом процесу модернізації є створення соціальних передумов для виникнення у людей сучасних психологічних установок і орієнтацій

За останню чверть ХХ століття відбулась зміна головного напрямку розвитку, і це зрушення має настільки чіткий характер, що тепер замість поняття “модернізація” все частіше використовують поняття “постмодернізація”. У це поняття вкладають багато різних значень. Особливо наголошують на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід людини, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Однак саме в цьому закладено певний концептуальний сенс, за яким процес, який називають модернізацією, вже не є останньою подією в сучасній історії людства, і соціальні перетворення розвиваються сьогодні зовсім в іншому напрямку.

19 Методологія дослідження етносоціокультурних процесів в перехідному суспільстві: концепція «центр/периферія»

Сучасні соціокультурні реалії актуалізують нагальну потребу всебічного осми-слення докорінних проблеми забезпечення національної безпеки суспільств і держав. Виникнення широкого спектру факторів, що загрожують безпеці перехідних суспільств, вимагають здійснення їх структуризації, виявлення домінант в сучасних умовах, ранжування їх за ступенем заподіяння можливого збитку національним інтересам держави тощо… Забезпечення безпеки соціуму пов’язане, у першу чергу, з виявленням факторів соціальної визначеності і цілісності, вичленовуванням тих суспільних компонентів, захист яких є пріоритетним. Зміни в суспільному устрої держав перехідного типу не відбуваються тільки спонтанно, “знизу”. Ці зміни провокуються елітами всіх країн. Саме еліти спроможні формулювати раціональні конструкції співвідношення держави, громадянського суспільства та демократії.На регіональному рівні на стан безпеки й динаміку ментальності впливає певне протиріччя теорії і практики забезпечення безпеки. Тут виділяються такі фактори: різноспрямовані тенденції співвідношення чисельності “корінних” національностей” та “некорінних”; наявність двох і більше мов на території регіону; різниця у виробничій інфраструктурі; зміни в ієрархії управління тощо. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що складність проблеми, пов’язаної із соціальними константами взагалі й архетипами та ментальністю, які виявляють себе у сфері безпеки зокрема, полягає, насамперед, у труднощах визначення і виділення тих явищ і типових рис суспільного життя, що виражають неповторні і невіддільні від даного народу якості. Почасти вирішення цієї проблеми лежить на шляху аналізу національного характеру народу як державотворчої нації в тій чи іншій країні трансформативного типу, що виявляється в тих національних традиціях, що безпосередньо впливають на ефективність забезпечення національної безпеки.

Дата добавления: 2015-07-16