Мовознавча доказовість концепції інтелектуалізації літературної мови в українській лінгвістиці

Інтелект - 1) філос. - син. розум; онтологічна характеристика homo sapiens; здатність мислити; сукупність рзумових функцій (абстракції, аналогії, порівняння, узагальнення, констуювання, творення суджень і понять, формування законів та ін.), що здійснюють аналіз. 2) психол. - форма організції ментального досвіду у вигляді реальних ментальних структур, породженого ними ментального простору відображення і виявлених у рамках цього простору ментальних репрезентацій подій (за М.О.Холодною) 3) в інтелектиці - ін. як втілення інтегральної цілісності розумових можливостей суб"єкта (за Крамаренком, Нікітіним, Андреєвим). Традиційно поширеними і досить характерними для наукових коментарів є тези, аргументовані ще Фомою аквінським, який наполягав на індивідуальності, а отже, творчій природі інтелекту. На його думку, твердження про рівноцінність інтелектурального розвитку всіх людей - непереконливі. Людський інтелект однаковий лише в загальних механізмах абстрагування і формування понять відносно природних речей, для котрих загальне поняття завджи те саме. проте ступінь розвитку інтелекту - неоднаковий. Рівні інтелекту: здоровий глузд, розсудок, розум. лише окресливши їх історичну сутрінстЬ, класифікаційні ознаки, змістову диференціацію, можемо визначити поняття інтелекту, що встілює інтегральну цілісність розумових можливостей суб"єкта. Геракліт:неоднорідність людського інтелекту; накопичення знань - це не розум і не мудрість, це пасивне знання, а про справжній розум свідчить лише активність. протиставляє "багатьох", "нерозумних" "небагатьом" "розумним" (сприймають світ як єдність у рухові і взаємозв"язках) - два рівні інтелекту: нижчий, менш досконалий - нечіткий, нерозвинутий, майже не здатний заглибитися в загальне, властиве всій природі; більш досконалому властиві діалектичність, критичність, рухливість. Платон називає розум "оком душі", здатним спостерікати сутності у поняттях. Здоровий глузд - форма конкретного милсення, виявлена як відношення між окремими предметами, часткова, зумовлена пракктикою свідомість, виявляється вона на понятійному рівні. Розсудок - вища форма людського інтелекту, представлена через систему узагальнених відношень, абстрагованих понять, класифікаційних ознак, ідей і суджень. Розум - "божественна" сутність людини (Арістотель), найвищий інтелектуальних рівень, що об"єднує істинне пізнання природи та її чуттєве сприйняття, дозволяє заглибитися в суть речей, збагнути навколишній світ у русі. Цілеспрямований, направлений у майбутнє, істинний розум прагне до пізнання загально людського.

Ф. Гегель, послідовно аргументуючи діалектичну модель пізнання, інтелект розглядає генетично, а способи мислення - розбудок і розум - у взаємозв"язку і взаємозумовленості. Разом з тим гегель не ідентифігує розсудочної і розумової діяльності, підкреслюючи лише їх генетичну спорідненість і паралельну присутність у людському пізнанні. Наполягає на розрізненні категорій розсудок і розум, на відміну від Канта. Однією з перших форм інтелекту Гегель вважає "матеріальне мислення" - тип мислення, який передує розсудку і становить проміжний етап між чуттєвістю і розбудком, спираючись на уявлення як основний структурний мислительний компонент. Розсудок же - понятійний тип мислення, вільний від змісту, йому властиво відходити від дійсності. На думку філософа, все, що виходить за межі розсудочних уявлень - безумство, але, відповідно до діалектики Гегеля, сутність кінцевого і полягає в тому, що воно саме себе знімає. Так, розсудок не може піднятися до розуміння єдності різного, він не здатний із одного визначення діалектично розвинути йому протилежне і зрозуміти, усідомити можливість переходу явища у свою протилежність. І тому для гегеля розсудок - недіалектична форма мислення. Межами, в яких виявляється розсудок, вважав формальну логіку з її родовою сутністю - законом тотожності. Поняття і категорії розсудку фіксуються у мові, саме розсудок визначає формальну структуру останньої. тільки виражений, опредмечений у мові за законами розсудку матеріал пізнання здобуває своє справжнє буття. Точним є і узагальнене спостереження філософа про динаміку граматики, яка на певній цивілізаційній стадії розвитку і зрілості мови стає чітко організованою і недвозначною, а правила такої граматики строго детермінують, уніфікують процес викладення думки. Сучасні твердження мовознавців про граматику як найбільш унормований рівень мовної системи - лінгвістичний аргумент від його філософської парадигми. Внутрішня симетрія між суттю процесів інтелектуального пізнання та його мовної репрезентації відбита у подальшому розвитку концепції конструктами мови, але чим вищий розвиток людського мислення, тим тіснішими стають для нього сталі правила граматики, і думка спричиняє до розхитування цих правил. так гегель формулює парадоксальний на перший погляд висновок, що мова найцивілізованіших народів має найменш досконалу граматику. На нашу думку, статична нормативність, характерна для граматики розвинутих мов, справді несе в собі можливість і необхідність трансформації, що пов"язано з більш високими творчими, інтелектуальними завданнями у сфері комунікації, максимальлною персоніфікацією висловлення в найрозвиненіших мовах. на відміну від конкретно-понятійного мислення - мислення на рівні творчого інтелекту (розуму) відтворює складні ряди мислительних логічних і чуттєвих асоціацій. Отже, і говорити можна не про недосконалість граматики високорозвинених мов, а про її функціональну поліваріантність наймеш строго окреслений семантичний і граматичний узус. гегель стверджує, що стадіальний розвиток інтелекту безпосередньо відбивається у мові, її формі і змістові. З"являються, наприклад, слова, котрі поєднують в одному звучанні протилежні значення. Розум (за Гегелем) - найвищий рівень інтелекту, зосереджений на пізнанні загального, суті понять. Тому характерною рисою розуму є рефлективність: він причетний до предмета думки і у той же час мислить сам себе, досягаючи найбільшої істинної, адекватної діяльності. Робота розуму відбувається у поняттях.

Інтелектуалізація - процесуальний розвиток інтелектуальних характеристик, функцій, критеріїв аналізу в історичному і психологічному часі: І. літературної мови, лінгвістичної теорії, культурного простору.

Інтелектуалізація мови як концептуальна теорія зосереджує увагу на проблемі поєднання намагання абсолютизувати лінгвістичну предметність і спеціальні методи у мовознавчих студіях та прагнення синтезувати лінгвістичне знання з філолофією, психологією, естетикою, історією, комплекосм загальних епістемологічних проблем для аргументації інтелектуальних потенцій мови, теоретичних парадигм картини світу, проблем функціональної стилістики, мотивації мовного прогрусу та ін. Це спричинено як антропологічною орієнтованістю теорії так і необхідністю залучення фактів спеціального наукового знання, що характеризує мову в аспекті системно-структурному (ієрархічна сукупність парадигм різного ступеня абстракції і критеріїв виділення). Інтелектуалізація літературної мови як об"єкта дослідження не відокремлюється від історично змінних і культурно-інтенціональних світів, де мова відіграє домінантну роль. Синонімізація категорій "інтелектуальна діяльність" - "пізнавальна діяльність" (ДІ Ладенко) - теоретичний базис лінгвістичних критеріїв інтеректуалізації. Саме мова як універсум мотивує кореляцію сфер пізнання. Мова виявляється фактологією, що дозволяє об"єктивізувати різновекторний науковий пошук у дослідженні інтелекту, його критеріїв, функцій, еволюції розвитку.

Дата добавления: 2015-11-14