ІІ. Символічний простір лексеми хата в українській фразеології

З батьківської хати розпочиналося пізнання світу. Так, О.Довженко писав: «Біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна», без «увійдіть» житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені і квітів».

Ось, наприклад, фразеологізми де хатка, там і паніматка; дорогая тая хатка, де родила мене матка і подібні засвідчують пошану українців до батьківської хати яка є символом родового коріння.

Та попри любов і шану до своєї «колиски» найбільше прагнення кожної людини – мати власне житло, власну хату, яка є гарантом незалежності (свободи). Порівняймо: у своїй хаті кожний пан; у своїй хаті – своя правда, і сила, і воля; своя (ваша) хата – своя (ваша) й правда; своя (друга) хатка – своя (друга) гадка; своя хата краща від чужих палаців; чужа хата – велика досада; чужа хата – гіршеката; хата чужая – як свекруха лихая; будуй хату з лободи, а в комірне не іди (а в чужую не веди) – з народної пісні

Окрім того, власна хата – це ще й ознака добробуту, достатку. Порівняймо: купуй хату криту, а свиту шиту; у чужій хаті худоби не збереш. Значення достатку тут увиразнене виділеними словами.

Пороте трапляється, що нестатки гонять з хатки; надворі дує, а в хаті чує; хата велика – є де сісти, та нічого їсти; хата багата, а нічого й собаці дати тощо. А отже, і у своїй хаті моливі злидні та голод.

Відсутність власної хати як матеріального об’єкта передає фразеологізм моя хата небом укрита, землею підбита, вітром загороджена.

Одним із найяскравіших і найуживаніших фразеологічних символів бідності й безпритульності є вираз ні кола, ні двора. Його можна знайти й у класиків української літератури, і в сучасних письменників, наприклад: “То ледар, волоцюга. Йому [Василеві] теряти нічого, у його ні кола ні двора ” (Панас Мирний).

Подібні контексти підказують буквальний, неметафоричний зміст загальновідомих слів кіл і двір. На запитання, чому саме їх злиття спричинилося до такого фразеологічного результату і як вони стали символом надзвичайної бідності, мовознавці не дають однозначної відповіді. Мовознавець Л.Скрипник вважає даний фразеологізм злиттям кількох прислів’їв та приказок, до складу яких вона входить: ні кола, ні двора, ні рогатого вола; ні кола, ні двора, тільки й ходу, що з воріт та в воду; ні кола, ні двора, увесь тут; ні кола, ні двора, один сіренький коток та на шиї мотузок.

Слово кіл у приказці ні кола, ні двора – це «смужка орної землі шириною два сажні». На коли ділили луги, сінокісні угіддя. Колом землю називали тому, що її огороджували кілками.

Дехто з учених припускає, що слово кіл означає хату, оселю, оскільки здавна кіл, вбитий у землю свідчив про осілість, майбутнє житло (забити перший кілок).

Значення фразеологізму ні кола, ні двора добре розкрито у репліках двох бурлак із п’єси «Наталка Полтавка» І.Котляревського, порівняймо:

Микола. Так ти, бачу, такий, як і я – безприютний.

Петро. Нема в мене ні кола ні двора: весь тут.

Достаток не з’являється сам по собі, його створюють і нагромаджують важкою працею. Отже, хата як складова добробуту символізує ще й уміння господарювати (працювати). Добробут селянина значною мірою тримається на вмілому ведені домашнього господарства, догляді за садибою та господарськими будівлями.

Більшість висловів про домашнє господарювання і на сучасному етапі розвитку мови має пряме значення – «без праці нічого не досягнеш». Порівняймо: без стовпів хата не стоїть; не взявшись за сокиру, хати не зробиш; само нічого до хати не прийде, крім біди; хату руки держать.

У фразеологізмах з лексемою хата (дім, двір) підкреслено також важливу роль господаря в утриманні у належному стані двору, худоби, поля, а господині – у створенні затишку в хаті, наприклад: який господар, така й хата; всякий двір хазяйським оком держиться; не дім госпо­даря красить, а господар дім; хата господинею красна; без хазяїна (господаря) двір, а без хазяйки (господині) хата плаче.

Загалом кожна українська господиня дбайливо доглядала своє житло. «Гляди ж, дочко, – повчає мати в одній народній казці свою дочку, яка виходить заміж, – як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни коло хати поодмітай, поприбирай, а в суботу ввечері припічок підмаж; долівку вимаж, то тебе і чоловік буде жаловать і од людей осуду не буде». Тому в хаті завжди було чисто вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, утикано квітами, пахучим зіллям (згадаймо відоме у хаті в неї, як у віночку, сама сидить, як квіточка) (додаток 4). Про схвалення хисту до розписування хат можна дізнатися з весільних пісень:

Прийми ж її, чужа матінко,

Прийми її та ласкавенько…

Буде тобі полотно ткати,

Буде хату красно малювати.

Українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. Українська література, зокрема поезія (додаток 5), також закарбувала у своїх рядках образ «білої хати», «рідної хати», «батьківської хати». Такі фольклорні образи з часом перейшли до усталених фразеосполучень і широко побутують у мові.

Саме такий образ житла здобув назву «української хати», хоча генетично він пов’язаний тільки з окремим регіоном України – Середньою Наддніпрянщиною й Полтавщиною. Оскільки саме тут, на Гетьманщині й Запорізькій Січі, відбувався процес формування нації й національної культури, явища цієї культури стали національними символами.

Про те, що українці гарно доглядали за своїми оселями свідчать записи німецького географа Йогана Георга Коля, який, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: «Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно» (додаток 6).

Лише подекуди висміюють незграбне господарювання і гумористично зображено сварки між жінками у родині: два когути, два дими, дві господині ніколи не погодяться; дві господині в хаті не дадуть ради кошеняті; де дві ґаздині, там каша не солена і хата не метена; де багацько господинь, то ту хату хоч покинь; горе тому, в кого нема порядку в дому.

Отже, хата для українців, які вели осілий спосіб життя символізувала затишок, родинне тепло. Порівняймо: люди добрі, хата тепла, є де спати – хоч зимуйте – тут ще нашаровується і значення гостинності; у веселій хаті веселі люди; де мир, там і лад, там є в хаті благодать. Зауважуємо тут прямий зв’язок людини із хатою, сприйняття хати крізь призму власної душі, порівняння хати з живою істотою (особливо яскраво це засвідчує означення весела)

Нестерпним було життя у порожній (тобто без родини) хаті: порожньої хати і муха не держиться; пахне пусткою в хаті; в порожній хаті сумно й спати; пустка така, що вітер по хаті гонить. Зауважуємо у всіх прикладах прикметник порожній (порожня, порожнє, порожні) та іменник пустка, які прямо вказують не лише на просторову порожнечу, а на самотність людини.

У багатьох фразеологізмах знаходимо свідчення того, що хата для українців була найдієвішим оберегом і захистом. Порівняймо: добре їхати до своєї хати; нема кращої дороги у світі, ніж до рідної хати. Зазначене можна відчути лише тоді, коли доля закине далеко від отчого дому і коли ця дорога переросте у тривожну мрію. Сподіваєшся на цю дорогу, думаєш розгубити на ній свій неспокій і знайти душевну втіху. Коли не спиться ночами, коли раптом сповине нас невимовна туга, коли вже, здається, нема сили вибратися з лабіринту буднів, тоді десь у глибині душі народжується оцей споконвічний потяг до своєї хати. Адже у своїй хаті й угли (кути) помагають; своя хата – не ворог: коли прийдеш, прийме; хата – не ворог: коли не запалиш, то не згорить; своя хата – покришка.

Оберегом і захистом на якийсь час стає хата і для гостей, а отже, вона символізує ще й гостинність: чим (що) хата має, тим і приймає; чим хата багата, тим і рада.

Магічне значення мало також сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні, заведеться нечиста сила. Тому його краще було спалювати, або виносити вдень.

Зауважимо, що зі сміттям в українців склалися «особливі стосунки», зафіксовані, зокрема, у фразеології. Так, наприклад, фразеологізм сміття з хати [не] виносити пояснюється так: колись сміття з хати на вулицю не вимітали, зважаючи на високі пороги. Його згортали докупи, а потім спалювали в печі. Та на багатьох звичаях лежав відбиток різних забобонів, вірувань. У давні, можливо, ще язичницькі часи, думали, що в хатньому смітті зберігаються «залишки людей», їхній слід, який віддає саму людину під владу інших. За слідом сміття, наприклад, недоброзичливець міг наврочити.

Можливо, під упливом таких переконань сформувався й український вираз не носи сміття під чужу хату – про заподіяне зло, обмову і под.

Отже, фразеологізм сміття з хати [не] виносити спочатку вживалася у прямому, побутовому значенні, а потім набула й переносного. За О.Потебнею, те, що виноситься з хати (обмови, плітки, сварки і под.), – це свого роду покидьки, тріски (тобто сміття). А всілякі незгоди краще приховувати від сторонніх очей і вух [88, с.77].

Як бачимо, в українців спрадавна виробилось особливе ставлення до хати не лише як до матеріального об’єкта, а і як до осередка внутрішнього духовного світу. Таке ставлення відбите не лише у ритуалах, традиціях, звичаях, обрядах, віруваннях тощо, а й досить повно та розмаїто фіксоване у мові.

Хата для українців символізує і останній притулок (з чотирьох дощок хата; у своїй хаті легше й помирати). Однією з основних тем поховального обряду є тема переселення, житла, оселі (порівняймо вираз нащо йдеш у таку тісну хату? в голосіннях). Уявлення про смерть як про переселення, про продовження життя у матеріальних формах в іншому світі зумовлюють наявність різнопланових одиниць обрядового тексту, які репрезентують тему житла, оселі, плану змісту поховального обряду. Невербальний текст обряду включає одиниці, які представляють цю тему: труна, що за формою нагадує будиночок, оформлення внутрішнього простору труни у вигляді інтер’єру житла; надмогильні споруди у вигляді будиночка тощо [6, с.23].

Загалом хата для українського народу була основою всього. Про це свідчать такі фразеологізми: навіщо дукати, коли нема хати?; ластівка повертається до свого гнізда, а людина додому. Етикетні формули привітання мир сьому дому і добридень у хату теж містять лексему хата (дім), який символізує основу життя (побажання миру і доброго дня стосується і господаря, і господині, і всієї родини, і звичаям, що панують у цій родині тощо).

Отже, розгалужена система фразеологізмів із компонентом хата тісно пов’язана зі світоглядом і рисами характеру українців.

Дата добавления: 2015-11-14