Понятійне поле інтелектуалізму і мовної свідомості в концепції Ф. Гегеля

Глибинне систематичне вивчення розсудку і розуму, почате І.Кантом і його послідовниками, було продовжене і значною мірою завершене Ф.Гегелем. Розсудок і розум (як і у І.Канта) - фундаментальні категорії філософської теорії Ф.Гегеля. Вони визначають розвиток духу і зумовлюють історичні періоди становлення людської свідомості.

Ф.Гегель, послідовно аргументуючи діалектичну модель пізнання, інтелект розглядає генетично, а способи мислення - розсудок і розум - у взаємозв'язку і взаємозумовленості. Разом із тим, Ф.Гегель не ідентифікує розсудочної і розумової діяльності, підкреслюючи лише їх генетичну спорідненість і паралельну присутність у людському пізнанні.

У зв'язку з окресленням сутностей розсудку і розуму Ф.Гегель критикує І.Канта, відзначаючи як позитивне - аналіз пізнання в концепції і І.Канта, його звернення до діалектики, але одночасно і підкреслюючи, і що І.Кант своїми працями завершив період "мислительного розсудку", а його філософія по суті відмовляється від розуму в ім'я розсудку.

Ф. Гегель наполягає на розрізненні у мислительній діяльності категорій "розсудок" і "розум", "якщо ми не хочемо опуститися до вульгарноїсвідомості, що грубо нівелює різні форми мислення".

Ця думка особливо підкреслюється під час аналізу процесу пізнання індивіда, що починається з чуттєвої свідомості, з відчуття, а потім вже через сприйняття і здатність до уявлення переходить розсудку і лише від нього - до розуму, який представлений формні льно в судженні.

Таким чином, розробляючи теорію мислення, Ф.Гегель описує суттєві ознаки різних рівнів інтелектуальної діяльності: від елементарного аналізу і синтезу у процесі спостереження та сприйняття - до свідомого аналізу і синтезу.

Діалектика цього розвитку виявлена як протилежність між відчуттям і сприйняттям, що відтворюється щоразу в новій формі розсудку як суперечність самодостатнього, абстрагуючого і абстрагованого мислення, з одного боку, - і чуттєвості, з іншого. Подальша теоретизація розсудку спричиняє до розвитку визначеної діалектично суперечності у протилежність. Одночасно виявляється і протилежність розсудку, що має здатність до самоусвідомлення, природі як її внутрішня суперечність.

На нашу думку, в концепції Ф.Гегеля пріоритетно визначено розуміння природи і функціонування творчих потенцій особистості, яка, пізнаючи світ і його закони, одночасно пропонує свої форми бачення і перетворення цього світу. Творчою функцією деміурга об'єднуються природничо-наукове і художнє пізнання, світ аналітики і світ асоціацій, що їх можна розглядати лише в єдиній площині інтелектуальних можливостей індивіда і суспільства.

Ф.Гегель названі суперечності вважає рушійною силою розвитку інтелекту, котрі ведуть до вдосконалення суб'єкта, повного самоусвідомлення, самопізнання, до внутрішньої гармонії й адекватного ставлення людини до природи. Опосередковані практикою, ці суперечності не даються назавжди, а на певному етапі розвитку суспільства нівелюються в розумовій діяльності. Саме в розумі - найвищій формі інтелекту - можна досягнути абсолютної гармонії особистості, відповідності природі духу, тотожності мислення і буття.

Однією з перших форм інтелекту Ф. Гегель вважає "матеріальне мислення". До нього філософ відносить тип мислення, який передує розсудку і становить проміжний етап між чуттєвістю і розсудком, спираючись на уявлення як основний структурний мислительний компонент. Ф.Гегель наголошує на характеристичних особливостях "матеріального мислення": воно губиться в матеріалі, йому "нелегко одночасно вичленувати з матерії в чистому вигляді свою самість і залишитися в себе".

Розсудок же - понятійний тип мислення, вільний від змісту, йому властиво відходити від дійсності і ототожнювати "мрії своїх абстракцій... із чимось істинним". Ф. Гегель конкретизує поняття розсудку так: "Мислення, що породжує лише кінцеві визначення і рухається в них,... ось чим є розсудок у точному значенні цього слова". На думку філософа, все, що виходить за межі розсудочних уявлень - безумство, але, відповідно до діалектики Ф.Гегеля, сутність кінцевого і полягає в тому, що воно саме себе знімає.

Так, розсудок не може піднятися до розуміння єдності різного, він не здатний із одного визначення діалектично розвинути йому протилежне і зрозуміти, усвідомити можливість переходу явища у свою протилежність. Єдність протилежностей сприймається в такому разі розсудком як абсурд. І тому для Ф.Гегеля розсудок - недіалектична форма мислення.

Цікаво спостерігати як раціональне мислення, що спирається на розсудок, найбільшою мірою актуалізується у період становлення спеціальних галузей знання, період їх розмежування, конкретного І об'єктного пізнання дійсності, в період накопичення фактів. Подальший розвиток пізнавальних потенцій суспільства прямо пов'язаний із виходом за традицію, за норму, за узус мислення, несподіваною асоціацією, абстрагуванням на рівні ідей і символів, аналізом антиномій як діалектичної єдності протилежного - критеріях, що інтегрують, уже найвищого рівня інтелектуальної діяльності.

Оскільки Ф.Гегель основною функцією розсудку вважав трансформацію уявлень для виявлення їх у певній системі родів, видів, законів, у синтезі і впорядкуванні знань, то і межами, в яких виявляється розсудок, вважав формальну логіку з її родовою сутністю - законом тотожності.

Принципово важливим для аналізованої нами проблеми є не лише розуміння змісту різних рівнів мислення у філософській концепції Ф.Гегеля, їх категоріальних ознак, але й співвіднесення типів мислення з мовною дійсністю, її суттю і структурою. Ф.Гегель наголошує, що саме поняття і категорії розсудку фіксуються у мові, саме розсудок визначає формальну структуру останньої. І таке твердження правомірно витікає з логіки концепції вченого.

Імперативом для Ф.Гегеля є розуміння, що тільки вираженні опредмечений у мові за законами розсудку матеріал пізнанні здобуває своє справжнє буття. Точним є і узагальнене спостереження філософа про динаміку граматики, яка на певній цивілізацій! ній стадії розвитку і зрілості мови стає чітко організованою і недвозначною, а правила такої граматики строго детермінують, уніфікують процес викладення думки. Сучасні твердження мовознавців про граматику як найбільш унормований рівень мовної системи - логічна, емпірикою доведена правота Ф.Гегеля, лінгвістичний аргумент від його філософської парадигми.

Внутрішня симетрія між суттю процесів інтелектуального пізнання та його мовної репрезентації відбита у подальшому розвитку концепції Ф.Гегеля. Розумове пізнання формально співвіднесене з граматичними конструктами мови, але чим вищий розвиток людського мислення, тим тіснішими стають для нього сталі правила граматики, і думка спричиняє до "розхитування" цих правил. Так Ф.Гегель формулює парадоксальний на перший погляд висновок, що мова найцивіл'вова-ніших народів має найменш досконалу граматику.

Принциповість цього положення не викликає заперечень, хоча й потребує уточнення. На нашу думку, статична нормативність, характерна для граматики розвинутих мов, справді несе в собі можливість і необхідність трансформації, що пов'язано з більш високими творчими, інтелектуальними завданнями у сфері комунікації, максимальною персоніфікацією висловлення в найрозвиненіших мовах. На відміну від конкретно-понятійного мислення - мислення на рівні творчого інтелекту (розуму) відтворює складні ряди мислительних логічних і чуттєвих асоціацій. Отже, і говорити можна не про недосконалість граматики високорозвинених мов, а про її функціональну поліваріантність, найменш строго окреслений семантичний і граматичний узус.

Ф.Гегель справедливо стверджує, що стадіальний розвиток інтелекту безпосередньо відбивається у мові, її формі і змістові. З'являються, наприклад, слова, котрі поєднують в одному звучанні протилежні значення. Такого типу наївний збіг, виражений лексично, приводить до справжньої радості мислення як виразна спроба відобразити суперечливу сутність буття.

У концепції Ф.Гегеля сутність розсудку асоційована з принципом тотожності - мислительної і, відповідно, граматичної, формально вираженої у мові. Розсудки як множинна форма існування ми лительної діяльності соціуму схожі між собою стандартним мехаї мом функціонування, одноманітністю і завершеністю вияву. І оскільки кожний із них формується відповідно до особливих, івді дуальних інтересів, коли навіть суспільні впливи відтворюються ся цифічно, то кожний розсудок одночасно індивідуалізований.

Окресленість, категоріальну цілісність суті розсудку виявлено у Ф.Гегеля через кореляцію розсудку з суттю розуму.

Розсудок пізнає не глибинну ідею, сутність буття, а презентує конкретне, спеціально дане. Він не у змозі пізнати збіги протилежного. Його сутність — абстракція, тому що розсудок не може заглибитися у дійсність як єдність багатовимірного, багатоаспектного — він засвоює і відтворює із зовнішнього світу лише те, що відповідає його схемам, програмам, правилам. Одночасно розсудок відділяє у багатоманітності явищ необхідне від випадкового, виражає єдність як закон і в цьому виявляє свою основну інтелектуальну функцію, перетворюючи уявлення для надання їм певної системи у родах, видах, законах.

Розум - найвищий рівень інтелекту, зосереджений на пізнанні загального, суті понять. Тому характерною рисою розуму є рефлективність: він причетний до предмета думки і у той же час мислить сам себе, досягаючи найбільшої, істинної, адекватної діяльності.

Сучасні філософські уявлення про природу розуму спираються саме на інтегральні ознаки цієї вищої форми інтелектуальної діяльності, виявлені ще Ф.Гегелем: "Розум є самостійність і достовірність свідомості, а у практичному застосуванні - доцільність дії. Розум здатний охопити суперечності, усвідомити збіг протилежностей, тим самим він піднімається над обмеженістю розсудку, для якого суперечності дорівнюють нісенітниці... Фактично здатність помітити зіткнення односторонніх визначень є першим кроком до поняття розуму. Розум є істина протилежності...

Робота розуму відбувається у поняттях, тому що саме в них можна досягти істинності думок, розвинутого і досконалого пізнання. Поняття розуму рухливі і гнучкі, завдяки чому досягається адекватність пізнання дійсності".

Для сучасної теоретичної лінгвістики концепція Ф.Гегеля та його послідовників, які проблему мислення розглядали в контексті форм її виявлення у мовній матерії буття, має принципове значення. Мова — поліструктурна багатокомпонентна система різних рівнів лінгвістичної репрезентації одиниць є і узусом, системою правил законів, чітко окреслення обмежень сполучуваності те використання, й одночасно —поліфункціональною системою з потенційно закладеною обмеженою варіативністю і творенням.

Можливості узагальненого, нормативного мислення, яке на рівні розсудку опирається на інтелектуальний і комунікативний стереотипи, соціальний, етичний, естетичний, побутовий та ін. узус можна співвіднести саме з нормативною граматикою, правилом, лінгвістичним законом - мовною формою розсудку.

Розум же, як безкінечна глибинна свідомість, сутність буття і творчо виявленого, персоніфікованого, індивідуального, спираючись на поняття, одночасно відштовхується під них, як стрибун від трампліна, ракета від стартового майданчика - і тому пізнає новий простір. Так з'являються у мові - матеріалізованому корелятиві розуму - нові значення лексичні, фразеологічні, нова ритміка фрази, нові функції, контексти та синтагматична сполучуваність одиниць, окреслених і визначених в ієрархії системно-структурної цілісності мовним законом, узусом граматичним і словниковим. Виявлені як різні типи перенесень (метафоричних, метонімічних, функціональних), як використання зовні парадоксальне, контрастивне чи асоціативне, вони репрезентують інтелектуальний пошук розуму, буття не

за статичним, строго детермінованим правилом, а за діалектичною природою руху, функціональною доцільністю.

Ф.Гегель розвиває і значною мірою завершує запропоновані І. Кантом і його послідовниками систематичне вивчення розсудку та розуму як різких рівнів інтелектуальної діяльності людини, що визначають етапи становлення людської свідомості. Розглядаючи інтслей як онтологічну, генетично зумовлену характеристику цивілізацій форми його—розсудок і розум — у взаємозв'язку і взаємодії, Ф.Гегель обґрунтовує і наполягає на необхідності розрізнений форм інтелекту. З викінченою довершеністю логіка й естета він окреслює діалектику становлення людського інтелекту. Процес пізнання індивіда, за філософом, починається з чуттєвої свідомості, з відчуття, потім через сприйняття і здатність уши переходить до розсудку, і під нього - до розуму, що виявляється у здатності до мислення.

Діалектика розвитку мислення в такому концептуальному баченні виявляє стадіальні ознаки інтелектуалізму від елементарного аналізу і синтезу у процесі спостереження і сприймання - до свідомого аналізу і синтезу в розсудочному мисленні. Суперечності самостійного, абстрагуючого і абстрактного мислення з вдосконаленням розсудку, його подальшою теоретизацією розвивається до протилежності. Одночасно формується протилежність розсудку, що має здатність до самоусвідомлення, природі, оскільки такий розсудок пропонує свої форми її вивчення та перетворення.

Сама ці суперечності зумовлюють розвиток інтелекту, ведуть до його вдосконалення, становлення особистості, її самопізнання та внутрішньої гармонії. Опосередковані практикою суперечності знімаються в розумі — найбільш гармонійній, досконалій формі інтелекту людини, що відтворює єдність мислення та буття, нерозривний зв'язок індивідууму й природи, матерії й об'єктивного духу.

Відмовляючись від механістичного перенесення філософських, діагностуючих характеристик розсудку і розуму на мову (як матерію мислення), лінгвістика фактично, об'єктивно давно вже в різних формах підходить до названої проблеми.

Між тим ключ до цивілізаційної динаміки інтелектуальних потенцій мислення, а отже, і мовної свідомості, дається вже у Ф.Гегеля: "Між розсудком і розумом має бути встановлено те певне розрізнення, що для останнього предмет є дещо у-собі-і-для-себе визначене, є тотожність змісту і форми, загального й особливого, - тоді як для першого предмет, навпаки, розпадається на форму і зміст, на загальне й особливе, на пусте у-собі і на зовні привнесену до нього визначеність..."

Тому і розсудок, за Ф. Гегелем, може бути відмінною рисою національного характеру у певну добу або ж основним способом мислення протягом усієї історії нації. Саме у співвіднесенні з розсудком, його основними характеристиками, опрацьованими філософією, можна розглядати форми національної ментальності І свідомості, моралі, естетики, поведінки та ін. - і все це закодоване в мові, своєрідній лінгвістичній матриці національного буття.

Для мовознавчого аналізу надзвичайно важливою характеристикою потенцій розсудку і розуму як стадіальних рівнів інтелектуала ноі діяльності людини є їх здатність до творчого пізнання світу. Такі виокремлення і свідоме протиставлення потенцій зумовлено не лише прагненням пізнати природу інтелектуального в різних формах, але і проблемою функціональних параметрів, можливостей цих форм.

Поширеною в інтелектиці і дотичних до її проблем теоретичниі галузях науки є думка про співвіднесеність інтелектуального лише з точними, природничо-науковими дослідженнями, що найпослідовніше відображають логіку природи, закономірності буття матерії у світу і людини в її біопсихічній і фізіологічній детермінації. Однак така позиція видається однобічно зорієнтованою і спирається, вочевидь, на прагматичне розуміння інтелектуального як компонентно, так і логічно виявлених і представлених одиниць у чітко зорганізованій системно-структурній ієрархії.

Проте вже у Ф.Гегеля настійливо підкреслюється абстрактна універсальність, узагальненість, але одночасно і негнучкість розсудку, який і є характерною, типовою формою мислительної діяльності на рівні системи правил, умовиводів і закономірних висновків з емпірично одержаних фактів. Як "жорстка структура матриць дисциплінованого мислення" розсудок не здатний до творчості, тобто він "не може вийти за межі схем роботи, що склалися". Лише рефлектуюча, теоретична, по-філософськи мисляча свідомість піднімається до найвищої логічної суті понять і явищ, не виражених буквально, зовні, в апробованих схемах і моделях зв'язків, асоціативних узагальнень. Розум визначає себе лише в інтуїції і є творчою силою синтетичного конструювання понять.

Тому видається правомірним і необхідним віднесення до інтелектуалізації як процесу — інтелектуального, що є характеристикою явищ, типів мислительної діяльності, що відтворюють інтуїтивно, рефлекторно суть синтетично представлених понять, де внутрішню логіку виявляють однаковою мірою фізичні і психічні явища об'єктивного світу.

Розгорнутий виклад диспозиції "розсудок" - "розум" в єдиному процесі інтелектуального пізнання світу і досить детальний аналіз цих фундаментальних категорій у класичній філософії, зокрема у Ф.Гегеля, мають у лінгвістичній роботі з проблеми інтелектуалізації мови свою внутрішню логіку.

Причиново-детерміністський підхід (декларований як матеріалістичний) до лінгвістичних явищ і їх теоретичного конструювання позбавив вітчизняне мовознавство самої постановки проблеми інтелектуального в його вищій формі - розумової діяльності. Науковий парадокс виявляється в тому, що все трансцендентно-породжуюче відносилося зовсім недавно до сфери ідеалістичного, а мовні процеси між тим об'єктивно і безупинно викидали і викидали на поверхню суспільної комунікації нові, асоціативно творені семантичні значення, несподівану з погляду усталеної норми сполучуваність слів, складні ряди метафор і т. ін. Все це потребувало лінгвістичного аналізу, а отже, на рівні емпіричного опису і вивчалося, систематизувалося насамперед за формальними ознаками у словотворчих, семантичних, фразеологічних моделях і под. Внутрішня ж динаміка цих явищ, особливо у семантиці, характеризувалася узагальнено як авторське слововживання і як наслідок - нове значення полісемантичного слова, нова словотворча чи фразотворча модель. Такий аналіз конкретизував і загальну тезу про мову - відкриту систему, бо формально названі явища є діагностуючим показником її руху.

Співвіднесення ж глибинних рівнів мислення з діяльністю розуму - вищої форми інтелекту (і як лінгвістичний об'єкт аналізу - мовних форм репрезентації такої інтелектуальної роботи) і досі залишається проблематичним. Над філософією мови, слов'янською гуманітарною наукою в цілому і досі бачимо тінь дамоклового меча ідеологічного універсуму, де акцентовано ставляться конкретні, прагматично зорієнтовані, описово-констатуючі завдання.

Характерні в названому аспекті намагання психолога Дженсена знайти (в тому числі і мовний) критерій для оцінки концептуальной) типу інтелекту, що міг би перерсюляти і використовувати інформацію) процесі вирішення завдань, котрі мають проблемний характер. Симптоматичним (хоча й виразно архаїчним) є крайній вияв наукового ніш лізму - казусна позиція деяких психологів, що заперечують загальний (суспільний) розум на тій підставі, що суспільство не має мозку.

Таке розуміння інтелекту не пояснює природи формування (функціонування) мислення як пізнавальної сутності людини і соціуму, понятійно-психологічних потенцій, що спираються на особисте і загальне. Залишається поза аналізом і пізнання людства (нації) як певної інтелектуальної єдності, що має, до речі, й конкретні окреслення, простежується діалектично.

Суспільно-економічні формації, безумовно, спираються на виробничі, соціальні, етичні та ін. відносини індивідуумів, форми їх життєздатності, іншими словами, корекцію буття, суспільно-детерміновані зв'язки. Однак це не саме буття. Це категорії різних площин: відносини суб'єктів - це не самі суб'єкти. Сутності же розумі індивідуального і розуму загального перебувають у діалектичному взаємозв'язку, який рельєфно окреслив ще великий Ф.Гегель: "... Коли свідомість індивіда піднімається до загального, вона стає загальним розумом і усвідомлює себе як розум".

Дата добавления: 2015-11-14