Розділ І. Історіографія російського лібералізму середини ХІХ – початку ХХ століття

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………................3

Розділ І. Історіографія російського лібералізму середини ХІХ – початку ХХ століття...................................................................................................................10

Розділ ІІ. Урядовий лібералізм 1860-х – початку ХХ століття:

2.1.Урядовий лібералізм за правління Олександра ІІ.….…...………...…...22

2.2.«Великі реформи» 1860-х років……...……………….…………………37

2.3.«Охранительный либерализм» часів Миколи ІІ……....……………......50

Розділ ІІІ. Опозиційний лібералізм 1860-х – початку ХХ століття:

3.1.Теоретики російського лібералізму……………………………………..63

3.2.Земський ліберальний рух 60 – 80-х років ХІХ століття……………..77

3.3.Розвиток демократичного лібералізму наприкінці ХІХ на початку ХХ століття…………………………………………………………………….90

Висновки…………………………………………………………………..........108

Список використаних джерел та літератури………………… ………………112

ВСТУП

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядковувати громадську думку.

Лібералізм (лат. Liberalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Поняття це потрапило до політичного словника в 30 – 40-х роках XIX століття. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII – XVIII століття. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи; доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на основі загального консенсунсу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією [41].

Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX століття був Бенжамен Констан (1767-1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини – це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи [41]. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала – монарху, народу – не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.

Ще одним ідеологом лібералізму є англійський мислитель Ієремія Бентам (1748-1832). У творах «Принципи законодавства», «Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» вын сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов’язаною з пошуком задоволення та уникнення страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава – засобом. Завдання держави Бентам вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей [83]. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.

Актуальність дослідження.

Протягом десятиліть радянські дослідники більшість проблем громадсько-політичної історії зводили до аналізу революційно-демократичного руху. Перевага віддавалася вивченню комплексу ідей цього політичного напрямку.

Лише наприкінці XX століття, в обставинах ерозії комуністичної ідеології, почалися пошуки альтернативних учень. Спокуса подолання ідейно-теоретичної кризи призвела до того, що в якості панацеї була обрана західна ліберальна модель суспільного розвитку. Її цінності були представлені в якості «загальнолюдських» і склали основу «нового політичного мислення». По суті ж, відбулася спроба здійснити копіювання західної цивілізації, причому, в її специфічному, англо-американському варіанті.

Неприйнятність автоматично запозичених ідей, методів та прийомів сучасного західного лібералізму зумовила особливий інтерес до власних історичних коренів, виявлення ролі та місця інтелектуальної еліти у процесі суспільного розвитку, досвіду «перехідних» періодів та епох великомасштабних інновацій.

Окрім цього, в період світової економічної кризи перед провідними країнами світу, в тому числі перед Росією та Україною, постала нагальна необхідність ефективного реформування економіки. Оскільки, модернізація потребує активізації сил всього суспільства, то перед керівниками держав постає проблема мотивації і пошуку ідеології, яка не лише стане основою реформ в державі, а й допоможе мобілізувати всіх громадян для досягнення поставленої мети.

Для Росії такою ідеологією вкотре може стати лібералізм російського типу (ліберальний консерватизм), який ще в ХІХ столітті був використаний з метою подолання глибокої кризи та відсталості Російської імперії.

Однак, як і півтора століття тому, сьогодні є досить актуальною проблема впливу Заходу на Росію, особливо в період, коли необхідна ефективна модернізація економіки та усієї держави в цілому. Саме тому дослідження ролі російського лібералізму в періоди корінних перетворень є досить актуальним.

Дане дослідження підтверджує думку відомого російського ліберала XIX століття Б.М. Чичеріна, який вважав, що «только энергия разумного и либераль­ного консерватизма может спасти русское общество от бесконечного шатания. Если эта энергия появится не только в правительстве, но и в самом народе, Россия может без опасения глядеть на свое будущее» [112].

Саме тому, потрібно детально дослідити особливості розвитку російського лібералізму, а також його ролі в реформаційній діяльності імперського уряду в середині ХІХ – на початку ХХ століття.

Об’єктом дослідження є особливості розвитку лібералізму та діяльності ліберального руху в Російській імперії в середині ХІХ – на початку ХХ століття.

Предмет – складає теоретична концепція перетворень, вироблена ліберально спрямованою інтелігенцією та прогресивною частиною урядових представників, погляди представників російського лібералізму на основні, найбільш злободенні з його точки зору питання сучасності – аграрно-селянське, політико-правове.

Метою даного дослідження є аналіз системи поглядів російських лібералів, виявлення їхньої ролі та місця у процесі модернізації (реформування) та соціокультурного життя Російської імперії в середині ХІХ – на початку ХХ століття.

Завдання дослідження:

ü З’ясувати особливості розвитку ліберального руху в Росії в досліджуваний період;

ü Дати характеристику модернізаційним програмам представників урядового ліберального руху на підставі вивчення проектів реформування аграрного сектора економіки та державного устрою;

ü Визначити роль та місце ліберальної ідеології в період «великих реформ» Олександра ІІ;

ü Охарактеризувати програми перетворень опозиційної течії ліберального руху, на основі аналізу проектів реформ політичного устрою країни та шляхів вирішення селянського питання;

ü Розкрити цілісність та внутрішню єдність цих проектів перетворень;

ü Окреслити вплив ліберально налаштованої інтелігенції на процес ліберальних перетворень в Російській державі в середині ХІХ – на початку ХХ століття;

ü Дослідити вплив лібералів, як опозиційних, так і проурядових, на реальний урядовий курс;

ü Простежити еволюцію поглядів представників ліберального руху;

ü Визначити вплив представників опозиційної гілки російського ліберального руху в революційних подіях 1905 року;

ü Окреслити методи, за допомогою яких ліберали планували досягти поставленої мети, та їх відповідність ліберальним ідеям.

Хронологічні рамки магістерської роботи охоплюють середину ХІХ – початок ХХ століття, при цьому нижньою межею є 1855 рік, що пов’язаний із сходженням на імперський престол Олександра ІІ, який розпочав реформування Російської імперії, завдяки чому російський лібералізм досягає одного із найвищих етапів свого розвитку в 60-80-х роках, а верхнею межею є 1905 рік – початок Першої російської революції і вихід опозиційного та урядового лібералізму на якісно новий рівень.

Наукова новизна роботи полягає у намаганні узагальнити відому літературу, що стосується питання розвитку ліберальних ідей в Росії в середині ХІХ – на початку ХХ століття, а також спроба визначити місце і роль урядового та суспільного лібералізму як одного із факторів реформаторського процесу в Російський імперії в досліджуваний період.

Джерельну базу при написанні роботи склали праці видатних представників російського лібералізму середини ХІХ — початку ХХ століття, таких як Б. Чичеріна та П. Струве. Саме ці найвизначніші представники «охранительного» лібералізму і ліберального консерватизму розробили найбільш значимі і оригінальні політико-правові ідеї, які не лише вписувалися в загальну парадигму класичного лібералізму, а й збагачували його.

Так, серед значної кількості праць Б. Чичеріна в магістерській роботі були використані наступні:

Ø «Различные виды либерализма»,1862 р.

Ø «Что такое охранительные начала», 1865 р.

Ø «Курс госудаственной науки» Том 1, 1894 р.

Окрім вище перерахованих наукових доробків Б. Чичеріна в даному науковому дослідженні були також проаналізовані та використані праці П. Струве, в яких аналізується ліберальна діяльність Бориса Миколайовича Чичеріна, а також була сформована ідеологія ліберального консерватизму. Серед них:

ü «Размышления о русской революции», 1921 р.

ü «Б.Н. Чичерин и его место в русской образованости и общественности», 1929 р.

ü «О мере и границах либерального консерватизма», 1931 р.

Також при написані магістерської роботи було використано «Загальне положення про селян, які вийшли із кріпосної залежності», яке було проголошено в 1861 році і скасовувало кріпацтво в Російській імперії.

Варто зазначити, що історія російського лібералізму отримала неоднозначне відображення в російській науковій літературі, саме тому перший розділ магістерської роботи присвячений історіографії російського лібералізму середини ХІХ – початку ХХ століття.

Структура магістерської роботи відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг магістерської становить 122 сторінки. Список використаних джерел та літератури нараховує 123 позиції.

Практичне значення полягає в тому, що матеріали магістерської роботи можуть бути використані при підготовці лекційних курсів та семінарських занять з історії Росії.

Апробація результатів. Дана робота була мною апробована на VI Регіональній студентській науковій конференції. Історичні читання. Рівне, 8 квітня 2009 року. Доповідь на тему: «Освічений абсолютизм» Катерини ІІ як перший прояв урядового лібералізму в Російській імперії».

ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції студентів та молодих науковців «Наука, освіта, суспільство очима молодих науковців», м. Рівне, 19-20 травня 2010 року. Доповідь на тему: «Специфіка російського лібералізму в концепції Б.М. Чичеріна». Тези опубліковані в збірнику «Наука, освіта, суспільство очима молодих». Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів та молодих науковців 19-20 травня 2010 року. – Рівне, 2010.

Розділ І. Історіографія російського лібералізму середини ХІХ – початку ХХ століття

Історія російського лібералізму отримала неоднозначне відображення в російській науковій літературі. Причиною цього була політична заангажованість ліберальної проблематики, що відбилося на всіх етапах розвитку історичної науки, диктуючи таким чином багатьом дослідникам ті чи інші установки. Внаслідок цього в історіографії російського лібералізму ми маємо справу з синтезом історичних поглядів, уявлень, які формувалися під впливом певних світоглядних, ідеологічних установок та історичних знань, розширювалися по мірі введення в науковий обіг нового фактологічного матеріалу.

Одне із найбільш складних питань в досліджені російського лібералізму полягає у визначенні поняття «лібералізм». У сучасній історіографії єдності з цьому питанні немає. Основоположним є визначення лібералізму як ідеології, заснованої на ідеї індивідуальної свободи. Доктор філософських наук А. Медушевський виділяє три підходи до проблеми лібералізму, що склалися в європейській науковій традиції: 1) Лібералізм як соціально-політичний рух, що існував в певну історичну епоху і представлений всюди однотипними соціальними силами; 2) Лібералізм як ідеологічна (філософська) течія, представлена в різні періоди різними соціальними силами, але при цьому зберігаючи прихильність споконвічним принципам; 3) Лібералізм як сукупність інститутів, процедур і принципів управління, що забезпечують функціонування всієї системи відповідно до принципів демократії і створюють можливість проведення відповідної державної політики [64].

У даному дослідженні під російським лібералізмом середини ХІХ – початку ХХ століття розуміється політична й ідейна течія, яка прагнула до перебудови Російської імперії шляхом ліквідації самодержавства, введення конституції та побудови громадянського суспільства і правової держави еволюційним шляхом. Мова йде про лібералізм як осмислену стратегію практичної дії. При такому підході російський лібералізм постає як реальний соціально-політичний рух, який вів боротьбу за свої ідеали.

Історіографію російського лібералізму середини ХІХ – початку ХХ століття варто поділити на три періоди (дореволюційний, радянський, пострадянський або сучасний), що пов’язано із значним впливом різних ідеологій в кожному із періодів.

Перші спроби висвітлення історії російського лібералізму початку ХХ століття були зроблені істориками, політиками, громадськими діячами в умовах найгострішої ідейно-політичної боротьби 1905-1917 років. Вже на той час склалися основні концептуальні підходи до історії російського лібералізму, які витікали з політичних поглядів авторів, і відповідали трьом основним напрямкам громадської думки: консервативному, ліберальному, соціалістичному.

Консервативна історіографія заперечувала позитивне значення ліберальних ідей, бачила в російських лібералах початку ХХ століття безпринципних політиканів, які прагнули отримати владу за будь-яку ціну. У трактуванні авторів консервативного напрямку ліберали були основними винуватцями загибелі монархії, розчистивши дорогу більшовикам. Даний підхід визначив і основний вектор консервативної історіографії – виявлення ролі і місця лібералів у революційному процесі початку ХХ століття.

Ліберальна історіографія бачить головну мету ліберального руху в Росії початку ХХ століття у побудові громадянського суспільства і правової держави мирним еволюційним шляхом. Досягнення даної мети виявилося неможливим у силу глибини та гостроти кризових явищ, які охопили країну. Дослідники, що працюють в рамках даної парадигми, виступають за комплексне, системне вивчення всього кола проблем, пов'язаних з історією російського лібералізму.

Оскільки дореволюційні праці, в яких досліджувався лібералізм в Російській імперії складалися із робіт, які були написані колишніми учасника ліберального рух, то цілком зрозуміло, що серед причин реформістської діяльності Олександра ІІ вони вбачали необхідність модернізації Російської імперії, скасування кріпацтва, проголошення конституції та ін.. Так, Г. Плеханов, на відміну від радянської історіографії, яка бачила причини реформ в кризі російської економічної системи, вважав, що поміщицькі кріпацькі господарства і селянська община лишалися досить стійкими [22, 74].

Характеризуючи суспільний ліберальний рух 1860-х років дореволюційна історіографія проводила чітку межу між слов'янофілами та лібералами, навіть не дивлячись на те, що слов’нофіли в своїй ідеології мали окремі елементи лібералізму. П. Мілюков вбачав у слов’янофільстві націоналістичну філософію, принципово ворожу лібералізму, як, на думку слов'янофілів, космополітичному і недемократичному напрямку [67].

Аналізуючи урядовий лібералізм, дореволюційна російська історіографія, вважає, що в 1866 році він поступився місцем охоронній політиці. Реформи загальмувалися. За словами О. Корнілова, після замаху на Олександра ІІ (4 квітня 1866 року) жорстка реакція міцно запанувала в Російській імперії на багато років [22, 76]. Як вважав І. Петрункевич, реакція зіпсувала суть реформ. Довільно змінюючи статті судових уставів, вона понівечила судову реформу. Земські установи в руках реакціонерів перетворилися на фікцію самоуправління, в результаті «жодна з реформ не була втілена в життя такою, як вона була задумана» [48].

Настільки ж песимістично оцінювала наукова думка Росії до 1918 р. можливості урядового реформаторства на рубежі 1880-1881 років. Різко критикував проект М. Лоріс-Мелікова П. Мілюков, котрий вважав, що ні Олександру II, ні самому Лоріс-Мелікову не прийшло б в голову назвати цей проект конституцією. Як вважав П. Мілюков, основна задумка Лоріс-Мелікова полягала у залученні місцевих діячів до обговорення розроблених урядом законопроектів [67]. Саме державні установи підбирали матеріали і спільно з експертами готували першочергові варіанти законів. Поправки ж спільної комісії Держради міг відкинути міністр, який вносив проект закону на розгляд Державної ради. Саме тому, як вважав П. Мілюков, в «конституції» Лоріс-Мелікова були відсутні власне конституційні елементи. Шлях до конституції заперечував проект Лоріс-Мелікова. Цей проект П. Мілюков розцінював як лицемірне загравання із суспільною думкою [22, 77].

С. Сватіков також вважав, що проект Лоріс-Мелікова не слід переоцінювати, оскільки він, по-перше, залишав колишній порядок законодавчої ініціативні та затвердження законопроектів; по-друге, зберігав недоторканим право міністрів клопотатись перед государем про видання указів; по-третє, наділяв спільну комісію не більше ніж правом експертизи по прийнятих урядом питаннях [22, 77]. Але у випадку свого здійснення проект міг привести до важливих політичних наслідків. Загальна комісія неминуче перетворилася б в збори виборних від земств, а потім – в законодавчу установу. Але ці наслідки, на думку Сватікова, могли наступити лише за умови свободи друку, гарантій прав особистості, зміцнення земств [22, 78].

Значна увага в дореволюційній історіографії приділялася земським установам. Розглядаючи земський ліберальний рух, наукова література відкликається про нього досить стримано. На думку відомого фахівця в галузі земського руху С. Веселовського, земські звернення 1878-1879 років не відповідали часу, оскільки вимога надання конституції не була справою першорядної важності [22, 75]. С. Сватіков писав, що земці не відповідали вимогам, що ставляться перед ними «сучасним політичним моментом» (до числа цих вимог, як він вважав, входив пошук можливостей для спільних дій з народниками-революціонерами) [22, 75].

О. Кізеветтер, розглядаючи можливості земських установ, вважав, що їх компетенція обмежила реформаторський потік, коло їх повноважень виявився вузьким і слабо окресленим [22, 76]. Відомий земський діяч О. Головачов в книзі «Десять років реформ» прийшов до висновку про недосконалість земських установ, які являються тільки особливими органами центрального управління, що відають деякими галузями господарства, в яких вони самостійно не могли розпоряджатися, оскільки їхні права обмежені законом. Із економістів періоду реформ 1860-х років зішлемося на оцінки В. Безобразова, який називав земства «псевдо самоуправлінням» [22, 77].

В російській дореволюційній історичній і філософської літературі важливе місце займає ліберальний рух початку XX століття. Так, П. Мілюков пов'язував новий його стан з демократичним змістом ліберальної ідеї та практикі [67].

Література російського зарубіжжя 20-х років значну увагу відводила «Союзу Визволення» (1903-1905 рр.), оцінюючи погляди його представників як єдину в Росії того часу творчу політичну програму, оскільки консерватизм не міг стати ґрунтом для запобігання революції, так як сліпа влада не хотіла відгородитися кам’яною стіною народної державності [22, 120]. Тим часом існувала величезна небезпека революції для Росії з її політичною та соціальною відсталістю, з віковим неуцтвом, з віковими образами її народу, з максималізмом більшої частини інтелігенції. «Союз Визволення» прагнув долучити народ до державних перетворень, виступав за задоволення в правових формах вікових народних сподівань, щоб народ «не мав потреби звертатися до насильства» [67]. По суті «Союз» прагнув запобігти революції.

В радянській історіографії закріпилася тенденція висвітлення генези російського лібералізму в руслі громадського руху та суспільно-політичної думки. Досить тривалий час радянські історики уникали розмови про урядовий лібералізм. Однією з перших висновок про існування урядової гілки лібералізму сформулювала В. Чернуха [110, 115].

Неоднозначно сприймаються дослідниками і причини, що спонукали владу до реформ 1860 – 1870-х років. Ще Л. Барріве, дотримуючись народницьких поглядів, вбачав причини реформ в економічній кризі та кризі відносин із селянами. Продовжили цю думку радянські історики, що присвятили велику кількість праць розкладу сільського господарства і визріванню революційної ситуації в кінці 1850-х років. Зарубіжні дослідники вважають, що неможливо пояснити перехід уряду часів Олександра ІІ до реформ лише економічними причинами і кризою кріпосницької системи. За оцінками американського історика Дж. Блюма, селянське общинне господарство і поміщицькі латифундії все ще лишалися досить сильними [22, 74]. Його колега Н. Рязановський виступає проти усталеної в радянській літературі думки про деградацію кріпосницького господарства до середини XIX ст., вбачаючи в ньому відродження схеми В. Бєлінського і О. Герцена [22, 74]. Найвідоміший американський фахівець Р. Пайпс вважає: «Куди більш правдоподібним є те, що вирішальними факторами, котрі зумовили урядові рішення, були фактори політичного характеру» [22, 75]. Ще один зарубіжний історик 3. Кренкшоу причини урядового реформаторства вбачає у відставанні Росії від Заходу і в проникненні в неї просвітительських ідей [22, 75].

Значну увагу радянська історіографія приділяла земським діячам 70 – 80-х років бачачи в них наступників «олександрійських лібералістів». В число таких наступників вона включала і слов’янофілів. Однак, на думку Г. Федотова, лібералізм 1860-1880-х років, натхненний коротким десятиріччям реформ, живився найбільш модною для того часу англоманією [22, 74]. Схожої точки зору дотримується американський історик Теремі Еммонс, которий вважає, що слов'янофіли з позицій їх світогляду не мали нічого спільного з лібералами [22, 74].

Спеціальна наукова література, як російська, так і зарубіжна, скептично оцінює можливості земств для діяльності їх у вигляді органів місцевого самоврядування. Зарубіжний історик С. Пушкарьов вважає, що компетенція земств не залишала місця політиці і включала: розпоряджання земським майном, будівництво і утримання місцевих шляхів сполучення, забезпечення народного продовольства, піклування про народне здоров'я. Роль земств С. Пушкарьов вбачає у співпраці дворянства, селян та інтелігенції, що принесли величезну користь у сфері народної освіти і медіціні [87, 60-61].

Російський лібералізм кінця XIX – початку XX століття радянська історіографія іменувала новим (на відміну від земського лібералізму другої половини XIX століття). Головні його риси вона вбачала в розриві з земською традицією і вираженні «новими лібералами» поглядів буржуазії. Такої ж думки дотримувався і Г. Федотов. Він вважав, що революційна лава 70-х років XIX століття, застигши в земському, трудовому народництві, прийняла вигляд демократичного лібералізму [87, 97]. Г. Федотов аж ніяк не вважав, що лібералізм рубежу XIX-XX століть порвав з земською традицією. Навпаки, новий його зміст Г. Федотов пояснював переплетенням земсько-ліберальної і революційної гілок визвольного руху, що йдуть корінням в 60 – 80-ті роки XIX століття [87, 99]. Саме він викликав настільки парадоксальне явище, коли демократична ліберальна ідея сповна покуштувала смак марксистського руху вустами найвизначніших її представників.

Подібну точку зору відображали праці видного історика В. Лаверичева, який вбачав взаємозв'язок легального марксизму 90-х років з лібералізмом попередніх десятиліть, оскільки у нього легальний марксизм пройшов навчання через петербурзьку професуру [22, 121].

До речі, радянська історіографія намагалася уникати розмов про роль легального марксизму в російському визвольному русі. Тим важливіше висновок В. Лаверичева, згідно з яким діяльність легальних марксистів ознаменувала початок нового етапу розвитку російського лібералізму [22, 121]. Аналогічну думку висловлював історик ФРН Д. Ієна, хоча в його інтерпретації легальний марксизм представляв силу, пов'язану з буржуазією [22, 122]. На наш погляд, ближче до істини В. Лаверичев, які вбачав генетичний зв'язок легальних марксистів з лібералами 70 – 80-х років XIX століття. Великий внесок легального марксизму в розвиток ліберального руху відзначав і Г. Федотов. За його словами, в марксизмі 90-х років «хрестилися» нові напрямки російської політичної думки. Його суворі наукові основи допомогли зв'язати думки інтелігенції з реальними силами країни [22, 123].

Оригінальні міркування про «Союз Визволення» висловив в 1976 році В. Лаверичев. Згідно з ними, «Союз» був створений для залучення в ліберальний рух тих, для кого позиція земств виявилася поміркованою. Незважаючи на слабку вивченість історії даної організації, В. Лаверичев вказує на наступні, на його думку, беззаперечні факти:

1. Ліві земці – члени «Союзу» контролювали всі його матеріальні кошти (у тому числі фінансування журналу «Освобождение»);

2. Особи вільних професій, які займали в «Союзі» ключеві позиції, злилися з земцями-конституціоналістами організаційно та ідейно (наприклад, П. Струве);

3. Ліві земці хотіли згуртуватися з ліберальною інтелігенцією і активно цьому процесу сприяли. Голова Московського охоронного відділення вбачав саме в земцях-конституціоналістах (Долгоруком, Шаховському) ініціаторів створення «Союзу Визволення». У ньому співпрацювали ліва частина ліберальних поміщиків, інтелігенція і кола дрібно-буржуазної демократії. Ця організація стала важливим кроком по шляху консолідації лібералізму, будучи його лівим флангом. Вона розраховувала на підтримку широких верств населення, в тому числі і робочого класу [22, 122-123].

На наш погляд, В. Лаверичев аргументовано виступив проти протиставлення земців-конституціоналістів «Союзу Визволення», а останнього – всьому земському руху. Коріння такого протиставлення (притаманної частині історіографії) були закладені в роботі «Громадський рух в Росії на початку XX ст.» (Т. 3. Кн. 5. СПб., 1914), написаної колективом авторів, що належать до соціал-демократичної меншовицької орієнтації. Саме в ній стверджувалося, нібито «освобожденцы» і земці-конституціоналісти представляли в ліберальному русі дві якісно різні напрямки, причому до «освобожденцов» зараховувалися тільки професійна інтелігенція – ідеологи буржуазного прогресу і прихильники соціальних реформ. Це твердження зовсім розходиться з позицією такого знавця земського руху, як І. Белоконський, що вважав, що відділи «Союзу Визволення» створювалися на основі земських установ [22, 124].

В радянській історіографії переважали в основному негативні думки щодо програми і тактики нового російського лібералізму. Його звинувачували також у захисті інтересів буржуазії і в спробах змовитися з владою за спиною у народу, хоча в працях В. Лаверичева і К. Шацилло визнавалися успіхи ліберальних демократів, в тому числі і в підготовці громадської думки проти самодержавства [22, 125].

Мотиви російського лібералізму відродилися у новітніх публікаціях. Філософ В. Кантор в своїх працях говорить про радикалізацію лібералізму до кінця XIX століття і встановлення ним зв'язків з революційним рухом [38]. Він справедливо вказує, що подібна еволюція лібералізму від компромісу з самодержавством до боротьби з ним майже не досліджена, хоча багато що прояснює в російській історіі [38]. Інший спеціаліст в області вітчизняної громадської думки, історик А. Медушевський в статті «П.Н. Милюков – ученый и политик», яка булла опублікована в журналі «Історія СРСР» за 1991 рік, пише про російську ліберальну демократію як про інтелігентську течію, що діяла на тлі загострення соціальних протиріч в умовах крайнє низького рівня масової політичної культури [64]. На думку А. Медушевського, в пошуках масової опори ліберальна демократія порвала з чичерінскім лібералізмом, а ідейно цей крок обґрунтував П. Мілюков у роботі «Росія та її криза», яка була видана на початку XX століття за кордоном на англійській мові [64].

Новітня публіцистика ідеалізує і реформаторську цілеспрямованість правлячих ешелонів, і ступінь їх єднання з ліберальним суспільством.

Різні тлумачення викликає і Положення «Про земські установи» 1864 року, що визначало їх права. Частина сучасних дослідників та наукової літератури схильна ідеалізувати можливості, які були надані земствам. Висловлюється думка, ніби вони могли виконувати роль органів місцевого самоврядування. Проте це твердження є дуже суперечливим. Вузькість земської реформи відзначає частина сучасних істориків [58, 69].

Значну увагу приділила новітня історіографія такому дискусійному питанню, як розрив нового демократичного лібералізму з колишньою ліберальної традицією. Деякі дослідники пояснюють цей розрив, також розвитком капіталізму і зростанням буржуазії, інтереси якої нібито відстоювала ліберальна інтелігенція. Але американський історик Т. Еммонс оскаржив думку сформовану в радянській літературі про те, що нібито суть лібералізму полягає у виражені інтересів капіталістичного розвитку, а особливість нового російського лібералізму полягає нібито в тому, що його ідеї формулювала не буржуазія, а інтелігенція, не пов'язана з капіталістичним способом виробництва [22, 118]. Т. Еммонс визнає зв'язок лібералізму з ідеєю вільного ринку, але вважає неможливим пояснювати поведінку російських лібералів їх соціальним статусом. На його думку, погляди лібералів початку XX століття визначалися суспільним рухом 80-х років XIX століття, який сформулював ідею захисту реформаторського шляху, культурництва, неприйняття революційного насильства [22, 120]. Вони вийшли з цього руху, і найвизначніші «восьмидесятники» були їх вчителямі.

Жваву полеміку в літературі викликала оцінка історичної ролі «Союзу Визволення». На думку І. Бєлоконського, ця організація об’єднала всі опозиційні сили з метою знищення самодержавства і заміни його демократичною державністю з повноправним парламентом [22, 122]. Вона залишила помітний слід у визвольному русі, швидко поширившись по всій Росії завдяки земським установам. Т. Еммонс називає «Союз Визволення» унікальним, оскільки він об’єднав і лібералів, і неонародників, і марксистів. Цей «Союз» добився великого успіху у формуванні громадської думки з метою встановлення конституційних вимог. Т. Еммонсу заперечує американський історик Фреліх. За висновком цього дослідника, «Союз Визволення» не був схожий на демократичну організацію, а був колом колом видних громадян [22, 123]

Таким чином, у роботах, виданих після 1990 року, здійснена спроба знову заявити про демократичний характер російського лібералізму початку XX століття, вбачаючи в цьому його корінні відмінності від ліберального руху попередньої. На жаль, захоплюючись захистом демократичного лібералізму, деякі автори закривають очі або не бачать неоднорідності і суперечливості російського ліберального руху на рубежі XIX – XX століть.

Теоретико-методологічною основою радянської історіографії став марксизм, що розглядав всі явища суспільного життя з точки зору класової боротьби. У цій системі координат російські ліберали початку ХХ століття виглядали як прихильники капіталістичного розвитку країни, які прагнули провести помірні буржуазні реформи і не допустити соціальної революції. Звідси провідні тези радянської історіографії про «буржуазний» характер і «контрреволюційну» суть лібералізму. Ідеологічна ангажованість радянської історіографії не завадила досягти високих наукових результатів, особливо у сфері розширення наукових знань про діяльність лібералів і їх політичних партій.

Ідейно-політичне протистояння трьох провідних напрямків громадської думки зумовило як тематику і спрямованість історичних праць, так і високий рівень дискусійності всіх основних проблем історії російського лібералізму середини ХІХ – початку ХХ століття, що позначалося на всіх етапах розвитку російської історіографії. Лише в пострадянській період проблематика досліджень стала набувати комплексний характер, безпосередньо не пов'язаної із завданнями ідеологічної боротьби.

Досягнення російської та зарубіжної історичної думки в області вивчення ліберальної проблематики видаються істотними. Аналіз існуючої історіографічної спадщини з даного питання свідчить, що до теперішнього часу склалися стійкі традиції в дослідженні таких напрямків, як вивчення різних аспектів ідеології, програматики, соціальної опори і форм діяльності ліберальних політичних організація (особливо кадетів); ролі лібералів в органах місцевого самоврядування; поглядів і політичних біографій лідерів ліберального руху та ін..

Дата добавления: 2015-07-10