Урядовий лібералізм за правління Олександра ІІ

Події першої половини ХІХ століття: війни з Наполеоном, ліберальні пошуки Олександра І, повстання декабристів 1825 року, «весна народів» 1848-1849 років, поразка в Кримській війні в 1856 році – склали ланцюжок подій, який сприяв поширенню в російському суспільстві загалом та серед урядових кіл зокрема, ідей лібералізму та прагнень корінних змін в Російській імперії.

Розвиток ліберальних ідей в другій половині ХІХ століття пов'язаний, перш за все, із урядовими ліберальними реформами, а також із розробкою питань введення в життя ідей парламентаризму.

Оскільки, питання проведення реформ буде розглядатися в наступному пункті даного розділу, то в цій частині ми приділимо більше уваги діяльності представників урядового лібералізму, а також їхнім ліберальним проектам реформ, в яких пропонувалися перетворити Російську імперію на парламентську державу.

19 лютого 1855 року, після смерті 18 лютого Миколи І, на чолі Російської імперії стає Олександр ІІ, якому судилося стати реформатором Російської держави.

В своїй промові в Державній раді 19 лютого новий імператор заявив, що буде продовжувати політику Олександра І та Миколи І [43]. Однак, Олександр ІІ розумів, що Кримська війна може загрожувати не лише зовнішньому авторитету Росії, а й стабільності в державі, в якій відбувалося різке загострення соціальної обстановки. Реально оцінюючи становище, в якому опинилася Російська імперія, Олександр ІІ в березні 1856 року висловлює думку, що набагато краще буде провести реформи зверху, аніж дочекатися поки вони будуть завойовані знизу [22, 43].

Першим кроком нового імператора стало підписання 19 лютого 1856 року принизливого Парижського миру, яким було завершено Кримську війну. Також, серед перших заходів, які відобразили новий напрямок у внутрішній політиці Олександра II, стало скасування обмежень, введених в університетах після 1848 року, скасування Вітебського й Харківського генерал-губернаторств, дозвіл вільної видачі закордонних паспортів, створення акціонерних товариств і компаній, сприяння російським підданим у встановленні торговельних зв'язків з іноземцями та інші [61, 70 ].

Симптоматичною стала і амністія політичних в’язнів, яка була приурочена до коронації в 1856 році.

Окрім цього, варто відзначити політику нового імператора відносно польських земель. В травні 1856 року Олександр ІІ приїхав до Варшави, де, виступивши з промовою, ще раз наголосив на тому, що буде продовжувати політику свого батька. Проте, не дивлячись на сказане, був виданий маніфест про амністію для засуджених за політичними мотивами і для емігрантів, що дозволило їм повернутися на батьківщину. Протягом чотирьох років в Царство Польське повернулося близько 9 тис. засланців та емігрантів [22,44].

Олександр II дав дозвіл на відкриття у Варшаві Медико-хірургічної академії, Сільськогосподарського товариства, а також недільних і ремісничих шкіл. Також була пом'якшена цензура. Стало можливим видання творів навіть таких письменників, як А. Міцкевич, ім’я якого не можна було раніше вимовляти під страхом покарання. З'явилися нові газети і журнали.

Всі вище перераховані дії нового імператора викликали симпатії до нього як у Росії, так і в Європі. На відміну від свого батька він почав царювання з помилування.

Розпочату політику, в якій з перших днів царювання Олександра ІІ простежуються окремі елементи ліберальної ідеології, було продовжено підготовкою до проведення реформ, особливу уваги в яких відводилося скасуванню кріпацтва. Також, саме в цей час постає питання про необхідність проведення реформи конституційного устрою країни. В другій половині 50-х років ХІХ століття в урядових колах почалось обговорення проблеми об’єднання всіх частин державного управління. А урядові проекти, які почали розроблятися під зростаючим тиском суспільного невдоволення, засвідчили появу у вищих колах розуміння необхідності негайного реформування саме державного устрою, оскільки збереження самодержавства в незмінному вигляді загрожувало революцією.

У верхівці царської бюрократії боролися два основні угруповання: буржуазно-ліберальне, що групувалося навколо Великого князя Костянтина Миколайовича – брата царя, який обіймав посаду голови Державної ради, і прихильників непорушності самодержавства на чолі зі спадкоємцем престолу, майбутнім царем Олександром III та його вихователем і наставником обер-прокурором Синоду К. П. Побєдоносцевим [22, 45].

Зіткнення цих угруповань відбувалися при підготовці практично всіх законопроектів про реформи. Перші конституційні законопроекти, висунуті Міністром внутрішніх справ П. Валуєвим у 1863 році і Великим князем Костянтином Миколайовичем у квітні 1866 року, були відкинуті царем.

П. Валуєв служив в канцелярії московського військового генерал-губернатора, в Другому відділенні Імператорської канцелярії. У 1845 році був призначений чиновником особливих доручень при ризькому військовому генерал-губернаторі в Головині. Завдяки зв'язкам, працьовитості, знанню іноземних мов, умінню говорити і писати офіційні папери, а також завдяки майстерному лавіруванню між протилежними течіями, він зробив блискучу кар'єру.

7 січня 1861 р. П. Валуєв був призначений головним керівником, що управляв справами комітету міністрів, а 23 квітня того ж року він був поставлений на чолі Міністерства внутрішніх справ.

Міністр внутрішніх справ, голова комісії з підготовки земської реформи П. Валуєв (1814 – 1890) був прихильником введення представницьких установ на зразок тих, що існували в Англії. Протягом 1861-1863 років він неодноразово надсилав імператору проекти щодо введення представницького органу, проте Олександр не відреагував на пропозиції міністра.

У 1863 році П. Валуєв подає імператору Записку, в якій просить дослухатися до запропонованих ним думок, суть яких полягала в тому, що у всіх європейських державах різним станам надана деяка частка участі в справах законодавства або загального державного управління, і якщо так є скрізь, то так повинно бути і в Росії. Навіть реформи 60-х років з цієї точки зору розглядалися ним не самі по собі, а як початок більш істотних перетворень.

Фактично Міністр внутрішніх справ пропонував допустити представників суспільства до участі у вирішенні певного кола державних питань, при цьому не міняючи самої сутності самодержавної влади.

Врешті-решт, 18 листопаді 1863 року Валуєв подав «Проект нової установи Державної ради», який передбачав створення при Державній раді свого роду нижньої палати – З’їзду державних гласних (з них 101 делегат обирався б на губернських земських зборах, 18 – були б представниками великих міст, 32 – представляли б місцевості, на які не поширювалося положення про земства і 30 – призначалися імператором; термін повноважень встановлювався в три роки) [22, 51]. Загальне число виборних гласних складало 151 або 173 особи – залежно від варіантів норм представництва.

Оскільки З'їзд державних гласних збирався один раз на рік на сесію тривалістю 30 днів, повноваження Державної ради розділялися на дві частини – на справи, які обговорювалися тільки за участю представників, і на справи, які могли бути вирішені без них [22, 51].

В цілому компетенція З’їзду державних гласних була достатньо широка і включала в себе розгляд законопроектів, клопотань земських установ, державного бюджету та надзвичайних фінансових мір. Проте необхідно мати на увазі, що значення З'їзду для роботи Державної ради полягало лише в допоміжному характері, тобто він розглядався як дорадчий орган.

Питання на розгляд З'їзду державних гласних вносилися через Державну раду, голову З'їзду державних гласних призначав монарх з членів Державної ради. Незважаючи на дорадчий характер, З’їзд державних гласних мав можливість відстоювати свою позицію, маючи право бути присутніми з правом голосу при обговоренні питань на загальних зборах Державної ради, (яка налічувала у той час 60 – 70 чоловік) відправляючи туди 16 своїх представників для захисту власних рішень. Остаточне рішення будь-якого питання залишалося за монархом [22, 51]. Таким чином, можна стверджувати, що такого роду орган мав обмежені можливості впливати на рішення царя і на хід політичного життя країни в цілому.

Проект Великого князя Костянтина Миколайовича був поміркованим та схожим на проект Міністра внутрішніх справ П. Валуєва. Він пропонував створити при Державній раді дорадчі Збори гласних для попереднього обговорення різнорідних питань; при цьому, знову ж таки як і у Валуєва, наголошувалося на недоторканості основ самодержавства.

На думку Костянтина Миколайовича, в існуючих законах є три важливих моменти, які потребують узагальнення та розвитку. Це право дворянства на пред’явлення своїх потреб і на обрання депутатів у разі виклику їх урядом для пояснення клопотань, а також можливість запрошувати в департаменти Державної ради сторонніх осіб, які можуть дати корисні пояснення по суті справи [30, 40].

В «Записці» Олександру ІІ Великий князь пропонував розвивати ці початки шляхом поступового засвоєння конституційних порядків західноєвропейських держав.

Дорадчі збори мали складатися з гласних, обраних губернськими та обласними земськими зборами і міськими думами одинадцяти найбільш важливих міст. Від кожної губернії чи міста вибиралося по одному гласному. Статус Дорадчих Зборів гласних відображений в його назві. У своїй діяльності цей орган повністю залежав від монарха і Державної ради. Дорадчі Збори скликалися указом монарха, з його ж відома визначалися справи, які підлягали обговоренню гласними. Державна рада, до якої потім передалися справи, за проектом Костянтина Миколайовича (як і за проектом П.А. Валуєва) у літературі іноді називається своєрідною верхньою палатою [43]. З цим можна погодитися, лише зробивши суттєві застереження – занадто велика його роль в порівнянні з З'їздом державних гласних П. Валуєва і Дорадчих зборів гласних Костянтина Миколайовича. Та й сама Державна рада – лише дорадчий орган при монарху, останній при прийнятті остаточного рішення не зв’язаний ні думкою представницького органу, ні думкою Державної ради [43].

Однак, проекти П. Валуєва і Костянтина Миколайовича Романова, як уже зазначалося вище, реалізовані не були.

Більш того, захопленню конституційними проектами в певній мірі протистояли інші настрої. Дуже песимістична оцінка можливостей реалізації конституційних ідей, представницького правління в Росії дозволяє говорити про передчасність подібних проектів, про те, що для Росії не підходять конституції а priorі, що проблеми, які є, не могли бути вирішені тільки в конституційних формах.

Підтвердженням цього можуть слугувати роздуми Олександра ІІ, який чудово розумів необхідність створення ліберальних політичних установ, однак усвідомлював, що конституційне правління могло сприяти розколу Російської імперії, яка до того трималася виключно на авторитеті царя. Остаточно Олександра переконало польське повстання 1863-1864 років, яке охопило Царство Польське, Литву, Західну Україну та Білорусь. В серпні 1863 року Олександр ІІ говорив М. Мілютіну (таємний радник, сенатор, один із головних розробників Селянської реформи): «Я не проти конституційного правління, але я не можу надати його бунтуючим полякам, не надавши росіянам, а вони, росіяни, ще не дозріли для конституції» [22, 51].

Наступний період підготовки урядових реформ припадає на кінець 70-х – початок 80-х років. Він був обумовлений непослідовністю та незавершеністю реформ, коли, наприклад, пом’якшивши цензуру в 1865 році, вже в 1876 році був виданий Емський указ, який забороняє видавництво книг українською мовою. Такі дії уряду призвели до загострення соціально-економічних суперечностей та незадоволення серед прогресивних верств суспільства.

Відповідно в 1878-1881 роках влада залишається наодинці із революціонерами-терористами, що прагнули зруйнувати її серією політичних вбивств. Після вбивства керівника жандармів Мезенцева в 1878 році уряд відповів поліцейсько-адміністративним терором. Після замаху на імператора в квітні цього ж року уряд перейшов до надзвичайних заходів: в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі та Варшаві було призначено тимчасових генерал-губернаторів з підпорядкуванням їм громадських установ, навчальних закладів, судового відомства [22, 66]. Вони отримали право заслання і арешту любої особи, закриття періодичних видань.

Але в самому уряді не було єдності стосовно жорсткого курсу. Ще напередодні війни 1877-1878 років частина чиновників бачили в конституційних установах саме той інститут, який міг добитися від суспільства схвалення зростаючих витрат. Таких поглядів притримувався держсекретар О. Половцев. З другої половини 1879 року кількість прихильників конституції валуєвського зразка зросла (підтримували представницькі установи О. Головін, В. Арцимович, М. Мілютін, О. Абаза, О. Половцев). Д. Мілютін склав записку «Думки про необхідність перетворень в управлінні, в освітній частині і духівництві» [22, 68]. Він пропонував зосередити законодавчу владу лише в Державній раді, одна половина якої назначалася б імператором, а інша – обиралася на губернських земських зборах. Водночас М. Мілютін сумнівався, що такий проект вдасться реалізувати. Всього уряд протягом 1879-1889 роках розглядав чотири проекти впровадження представницьких установ: П. Валуєва, Великого князя Костянтина Миколайовича, М. Лоріс-Мелікова, І. Ігнатьєва [22, 68].

Відразу потрібно зазначити, що перші два проекти (П. Валуєва та Великого князя Костянтина) були виставлені на офіційне обговорення під час Особливої наради під головуванням царя. Збори 29 січня 1880 року відкинули їх, хоча вони й не являли собою конституцію в повному сенсі цього слова.

Що стосується інших проектів, запропонованих представниками урядового течії лібералізму, то найвідомішим з них є конституція М. Лоріс-Мелікова.

Михайло Таріелович Лоріс-Меліков (1825-1888) граф, генерал-ад'ютант. У 1879 році його призначають харківським генерал-губернатором з надзвичайними повноваженнями, якими він однак користувався з великою обережністю, за що заслуговує схвалення з боку Олександра ІІ. Після вибуху в Зимовому палаці 5 лютого 1880 року була утворена Верховна розпорядча комісія, керівником якої було призначено Лоріс-Мелікова і надано йому необмежені повноваження. Згодом, він стає Міністром внутрішніх справ.

М. Лоріс-Меліков був противником народного представництва (представницьких органів), яке розвивалося в західних державах, вважаючи, що воно є неприйнятним для російського народу і могло похитнути всі основні його політичні погляди і призвести до непередбачуваних наслідків. Також він негативно ставився до введення старих форм народного представництва у вигляді Земського собору. Водночас майбутній реформатор вважав, що запровадження представницьких органів в державний механізм Російської імперії має бути дозрілою, протягом багатьох років, вимогою часу [22, 69] А можливість служити суспільній справі необхідно надавати лише тим, хто є готовим до цього.

Очоливши Верховну комісію Лоріс-Меліков, розуміючи, що репресіями укріпити позиції самодержавства неможливо, проводить, з однієї сторони, політику безпощадних репресій до учасників революційних рухів, а з іншої – намагається привернути на свою сторону ліберально спрямоване дворянство і буржуазію обіцянками «конституції». Однак, погляди голови Верховної комісії дещо еволюціонували і обіцянки з часом перетворилися в реальність, і 28 січня 1881 року Лоріс-Меліков подає на розгляд імператору Олександру ІІ записку з проектом, який згодом дістане назву «Конституції Лоріс-Мелікова».

Але перш ніж розкрити суть проекту, варто звернути увагу на історію його появи. Він бере свій початок від доручення Великого князя Костянтина Миколайовича, Державному секретарю Перетцу, який влітку 1880 року підготував проект, за яким до Державної Ради повинно було бути приєднано збори представників, обраних губернськими земськими зборами і міськими думами. Цілком зрозуміло, що збори повинні були відігравати роль виключно дорадчого органу. Цей проект через кілька місяців по тому ліг в основу проекту М. Лоріс-Мелікова.

В конституції пропонувалося створити дві тимчасові підготовчі комісії для підготовки законопроектів з фінансових питань і місцевого управління, а також загальну «законосовещательную» комісію [60, 320]. При цьому, тимчасові комісії повинні були складатися виключно шляхом призначення чиновників. Тоді як до складу Загальної комісій повинні були увійти поряд із чиновниками виборні депутати, які обиралися губернськими земськими зібраннями (по два від кожної губернії) і міськими думами (від великих міст) [22, 70]. Також пропонувалося доповнити Державну раду 10-15 виборними представниками суспільства [60, 321].

Окрім цього, в проекті чітко простежується ідея, що законодавча діяльність є винятковим і безпосереднім правом монарха. Комісії дозволялося брати участь лише на стадії розробки законопроектів, а законодавча ініціатива і затвердження законів цілком повинні були належати верховній владі. Але ця участь розподілялася так, що вся реальна розробка законопроектів зосереджувалася в підготовчих комісіях, а Загальна комісія повинна була обговорювати законопроекти, які представлялися на її розгляд. Після розгляду Загальною комісією законопроект повинен був пройти колишній бюрократичний конвеєр: міністерський розгляд, Державну раду з її двома інстанціями і, нарешті, цар, за яким залишалося вирішальне слово [22, 70]. Таким чином, комісії з самого початку фактично були приречені на роль підсобної експертної організації при дорадчій Державній раді.

Планувалося вже восени 1881 року скликати підготовчі комісії, а на початку 1882 року, після сесії губернських земств – Загальну. Комісії повинні були обговорити низку соціально-економічних та адміністративних питань, які були окреслені під час представлення доповіді-представлення проекту Лоріс-Меліковим [60, 322].

При всій скромності і обмеженості «Конституція Лоріс-Мелікова» все ж таки вона вводила в державний механізм важливий конституційний принцип народного представництва. Дещо реорганізована Державна рада в певній мірі ставала своєрідним зародком майбутнього парламенту, а сам проект знаменував можливість зародження в Російській імперії парламентської системи.

Розуміючи необхідність перетворень, які запропонував Міністр внутрішніх справ, Олександр ІІ в цілому одобрив проект і 17 лютого 1881 року на журналі особливої наради наклав резолюцію «виконати».

Проект урядового повідомлення, що складався з вступної частини січневої доповіді та 12 резолютивних пунктів журналу Особливої наради, був 27 лютого підготовлений та вранці 1 березня 1881 року схвалений Олександром II, який при цьому висловив побоювання, чи не будуть комісії російськими «генеральними штатами» [102]. Цар, однак, наказав перед тим, як надрукувати проект, обговорити його 4 березня у Раді міністрів.

У цей же день Олександр II був вбитий внаслідок терористичного замаху. Після його смерті Олександр III під впливом К. Побєдоносцева, члена Державної Ради, вирішив ще раз переглянути проект перетворень. З цією метою була скликана 8 березня 1881 року нарада, в якій взяли участь великі князі, міністри та представники Державної Ради.

Під час наради проти проекту М. Лоріс-Мелікова висловились граф О. Строганов (йому було 86 років), Міністр пошти (колишній Міністр внутрішніх справ) Л. Маков і Оберпрокурор Святійшого Синоду К. Побєдоносцев. Всі вони притримувалися думки, що затвердження законопроекту буде означати перехід Росії до конституційного устрою або стане першим кроком у напрямку до впровадження конституції.

Граф О. Строганов вважав, що впровадження в життя запропонованого плану перешкодить уряду в його боротьбі з ексцесами преси. Маков стверджував, що реформа не посприяє зміцненню державної влади. А тільки зміцнення цієї влади, говорив він, може допомогти впоратися з революційними заворушеннями, що в даних умовах безперечно є найбільш необхідним завданням влади [22, 71].

Найбільш категоричним був К. Побєдоносцев, який підкреслив, що проект Лоріс-Мелікова є першим рішучим крок на шляху до конституції. При цьому, як доводить західний досвід, конституція не являє собою нічого іншого, як знаряддя несправедливості і всіляких інтриг. При цьому Побєдоносцев по суті відкинув і засудив всю систему ліберального абсолютизму, що виникла за Олександра II. Всі установи, що виникли внаслідок законодавства періоду Великих реформ: земства та міські думи, суди і вільна преса, він назвав чужими і не потрібними народу [97, 27]. Особливо організацію самоврядування він вважав клином, вбитим між народом і царем. А саме зв'язок між народом і царем він вважав безцінним благом, яке всіляко треба охороняти. Для цього треба перш за все перешкоджати попаданню народу під вплив інтелігенції, яка втратила зв'язок з народною традицією [97, 28].

Прихильники реалізації проекту Лоріс-Мелікова в життя М. Мілютін (військовий міністр) і П. Валуєв (Міністр внутрішніх справ), вказували, що мова йде не про конституцію, а про залучення до справи досвідчених людей з провінції, яким не дано буде законодавчої влади, а лише право дорадчого голосу, тобто що всі завдання їх будуть полягати в розгляді та оцінці законопроектів, підготовлених урядовими комісіями [22, 72].

П. Валуєв зовсім не поділяв думки графа О. Строганова і вважав, що навпаки, саме створення та існування комісії має позитивно вплинути на пресу [60, 320]. Покликані радники як уповноважені представники громадськості будуть представляти собою цінну противагу журналістам, тобто самозваним представникам громадськості. П. Валуєв був глибоко переконаний, що широкі верстви суспільства дотримуються зовсім інших думок, на противагу тим думкам, що висловлюють автори газетних статей. Взагалі прихильники проекту Лоріс-Мелікова (особливо Д. Сольський, який на той час був головним державним контролером) вважали, що офіційно обрані представники громадськості будуть людьми помірних і навіть консервативних поглядів.

М. Мілютін вказав на те, що такого роду процедура не представляє собою нічого невідомого, а весь законопроект спрямований на те, щоб більш точно відрегулювати давно вже існуючу на практиці систему [60, 323].

На думку О. Абази, котрий був начальником Головного управління у справах друку, різниця з попередньою практикою мала полягати лише в тому, що за попередньої практики до представників залучали голів земських комітетів, міських начальників, предводителів дворянства і т. п., тобто людей, які хоч і були обрані, але не прямо з метою участі в підготуванні законопроектів [60, 324]. Навпаки, відповідно до законопроекту, в земських зборах, міських думах і дворянських зборах мали вибиратися спеціальні особи, що допомагали б уряду в якості радників щодо законодавчих питань. Це, на думку О. Абази, без сумніву треба вважати перевагою, оскільки цілком реальним може бути те, що хороший лідер дворянства або голова земського комітету виявиться абсолютно нездатним розглядати і оцінювати законопроекти [60, 324].

Великий князь Костянтин Миколайович до цього додав, що така нова система залучення до державної справи представників громадськості, через яку формується постійний інститут представництва, представляє ще й інші, загальнополітичні, вигоди [60, 325]. Представники громадськості таким чином стають єднаючою ланкою між монархом і народом, за допомогою якого в першу чергу цар може отримувати інформацію про справжні народні потреби.

На промову К. Побєдоносцева особливо сильно відреагували О. Абаза і Д. Сольський. Останній казав, що критика К. Побєдоносцева не має свого аргументуючого підґрунття, що він усе розкритикував, сам при цьому нічого не пропонуючи. Міністр фінансів О. Абаза відразу зрозумів і підкреслив, що критика К. Побєдоносцева стосується набагато більш ширшої теми, аніж проект Лоріс-Мелікова, і по суті своїй становить повне засудження царювання Олександра II [60, 325]. Далі він зазначив, що Побєдоносцев зовсім не бере до уваги наявність, поряд з неосвіченими масами, і освічених народних представників; всі чудово усвідомлюють про необхідність дбати про бідні верстви населення, але яким важливим би не було це завдання, воно жодним чином не виключає потреби піклуватися і про інтереси освічених верств, а цю вимогу можливо виконати тільки залучаючи представників цих верств до співпраці з урядом [60, 326].

Д. Сольський, висловив упевненість, що ці представники можуть бути дуже корисні уряду, тому що вони візьмуть на себе частину відповідальності за урядові заходи, що особливо важливо в час, коли уряд повинен вдаватися до непопулярних заходів, таких, як введення нових податків. І взагалі існування такої дорадчої комісії для уряду має велике значення [60, 325].

Під час наради було висловлено ще багато думок, тими, хто підтримував впровадження конституції, як і тими, хто був категорично проти неї, але останнє слово лишалося за імператором, який вирішив не реалізовувати цей проект.

29 квітня 1881 року, Олександр III видав знаменитий маніфест, в якому заявляв про свій намір непохитно і непорушно охороняти основи самодержавного ладу в державі. Після цього в Росії настала жорстка реакція влади.

А проект Міністра внутрішніх справ М. Ігнатьєва (1832 – 1908) про скликання Земського собору, який був представлений Олександру III в травні 1882 року, став одною із останніх в ХІХ столітті спроб представників урядового лібералізму реформувати Російську імперію.

Проект Земського собору М. Ігнатьєву запропонував І. Аксаков. 20 січня 1882 року він звернувся до міністра з листом і запропонував план свого однодумця П. Голохвастова щодо розробки проекту Собору. М. Ігнатьєв взявся за розробку даної ідеї з ряду причин: він вважав, що Земський собор може стати дієвим засобом боротьби з революційною смутою та бюрократизмом, а також розраховував з його допомогою укріпити в очах Олександра III свій авторитет [90, 200].

Проект скликання Собору був готовий 31 березня 1882 року, Міністр внутрішніх справ вніс до нього деякі поправки, в основному незначні. Найважливішою стала наступна: П. Голохвастов припускав надати більшість депутатських мандатів землевласникам, тоді як Н. Ігнатьєв мав намір вибрати більше половини учасників Собору від селян [90, 205].

12 квітня 1882 року міністр представив проект маніфесту і рескрипту про земський собор Олександру III. Його засідання передбачалося відкрити через рік, 6 травня 1883 року, приурочивши до коронації імператора.

Міністр внутрішніх справ пропонував зібрати 3500 – 4000 депутатів, які вибиралися від різних станів, а також ієрархів церкви і уряд. Більше половини депутатів мало представляти селянство (близько 2000 – 2500 чоловік) [90, 207]. Передбачалося, що велика кількість учасників дозволить владі з'ясувати справжні настрої населення. Розсадженим по 30 столам, щоб полегшити контроль за присутніми і виключити опозиційність, членам Собору належало вислухати і передати своїм виборцям зміст царської промови, а також обговорити реформу місцевого управління [38]. У випадку, якщо дискусія затягнулася б, передбачалося залишати для розробки вказаних питань невелику комісію з 30-40 чоловік, яка вибиралася б Собором.

Однак, Собор створювався як орган, який мав лише продемонструвати єднання народу із владою, пряме спілкування останньої із підданими і створити необхідну для влади ілюзію, що з суспільством радяться у вирішенні певної частини державних проблем [38]. Таким чином, стає цілком зрозумілим, що допущення Собору до серйозної законодавчої роботи не передбачалося.

М. Ігнатьєв також мав намір скористатися Собором задля того, щоб створити кабінет за західним зразком, який би складався з покірних міністрів-однодумців на чолі зі всесильним прем'єром. Не дивлячись на те що Міністр внутрішніх справ кілька разів заводив з царем розмову про скликання Собору, Олександр III не відповів Ігнатьєву згодою, але і не відхиляв пропозицію. Цар, який ще погано розбирався в складних політичних питаннях та інтригах, не міг відразу всесторонньо оцінити цей проект, а тому перебував в нерішучості.

Жоден з чиновників, який був ознайомлений із задумом, не підтримав М. Ігнатьєва. А Побєдоносцев взагалі був сильно здивований після знайомства з планами Міністра внутрішніх справ і оголосив цю справу божевільним проектом. Він вважав, що поява такого маніфесту призвела б до смути у всій Росії [90, 226].

Крім цього, М. Ігнатьєв зіткнувся з ще однією серйозною неприємністю – його проект був опублікований в газеті «Московські відомості» її видавцем М. Катковим, який приписав ідею створення Собору народовольцям. Міністр зробив грубу помилку, втягнувшись в публічну полеміку з Катковим через пресу – петербурзький «Новий час» і аксаковську «Русь» [60, 326]. Спростування не укріпили позиції чиновника – навпаки, вони виявилися одним з пунктів звинувачень в його адресу на спеціально скликаній нараді 27 травня 1882 року. Н. Ігнатьев намагався виправдовуватися, запевняючи, що в його намірах не було нічого небезпечного, але цар кілька разів перервав чиновника, звинувачуючи його в брехні. Олександра III особливо зачепило те, що Н. Ігнатьєв підняв у пресі кампанію в захист своєї ідеї і агітував за неї міністрів. Головним підсумком наради стали крах соборного плану і відставка М. Ігнатьєва, що означала кінець його політичної кар'єри.

Те, що трапилося, ще раз показало, наскільки гострим для влади було питання про створення народного представництва в будь-якій формі і навіть з самими незначними повноваженнями.

Конституційні проекти представників урядового лібералізму так і не були введені в дію, оскільки у боротьбі консервативних і ліберальних сил у владі перемогу здобули перші. Однак, сам факт значного поширення ліберальної ідеології серед урядових кіл за часів правління Олександра ІІ та частково за Олександра ІІІ свідчили про зростання популярності ідеології лібералізму як в суспільстві, так і у владі в цілому.

Дата добавления: 2015-07-10