Розвиток демократичного лібералізму наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття

Поки в Російській імперії проводилася реакційна політика за часів правління Олександра ІІІ в суспільстві формувалися умови, які привели до значних змін в російському ліберальному русі. Видозмінилася ліберальна ідея та організація, що було викликано змінами в соціальній структурі суспільства і консерватизмом влади. Від лозунгів і земських звернень, від таємних з’їздів і маловідомих напіворганізацій лібералізм на початку ХХ століття пройшов шлях до власної політичної програми, легальних і нелегальних розгалужених організацій, впливового друкованого органу. Його надії на реформаторську діяльність влади змінилася на пошук шляхів до ліквідації самодержавтсва.

Витоки змін в російському суспільному лібералізмі були закладені подіями 80 – 90-х років ХІХ століття. Голод 1891 – 1892 років показав всі безсилість влади, безкультурність села і неспроможність інтелігенції впливати на події в державі. Рятуючи село від голоду, туди пішли тисячі представників російської інтелігенції. Одночасно з цим в земствах, як уже зазначалося вище, зростає чисельність службової інтелігенції, а дворянських гласних замінювали представники науки і творчих професій. Саме ці події склали основу для подальших якісних змін в ліберальному опозиційному русі.

На початку 90-х років відбуваються перші з’їзди лікарів, агрономів, ветеринарів, яких об’єднували не лише професійні, а й політичні інтереси. Таким чином, відбувалося поступове зближення між особами, які працювали в земських установах. На ґрунті протесту проти бюрократії, саме земства з кінця 80-х років, стають центром єднання ліберальних дворян з демократичною інтелігенцією [22, 81]. Результатом чого стає адаптація ліберальної і демократичної ідеології.

Проте, не дивлячись на об’єднавчі процеси, земська діяльність початку 90-х років була млявою, мала мало спільного з політичним лібералізмом. Звичайно, земські контрреформи 1890 року розширили прірву між урядом та земськими установами. Контрреформи влади відповідно викликали невдоволення серед дворянства. Крім того, отримавши перевагу при формуванні земств, дворяни ставали в опозицію до влади, яка не давала простору самоврядуванню. Але вплив урядової політики не міг негайно вдихнути політичну силу в заново відроджені земства. Крім того, умови їх діяльності в 90-і роки абсолютно виключали найменшу можливість політичних виступів.

Шлях для політичної діяльності відкрила смерть Олександра ІІІ в листопаді 1894 року. У зв’язку із вступом на престол нового імператора ряд земств подали йому звернення, в частині яких знову лунали заклики проведення реформ і введення конституційного правління. Але в раніше згадуваній промові 17 січня 1895 року Микола ІІ розвіяв надії земців.

Промова нового імператора викликала різкий протест прогресивної частини суспільства. Саме вона, поклала початок конфронтації царя з народом. Її тон підштовхнув до консолідації лібералів, частина з яких стала швидко лівішати. Причиною тому було розчарування в можливостях реформації Росії офіційною владою. Радикальні ліберали вбачали лише революційний шлях перетворень. З'явилися критичні відгуки на імператорську промову. У 1896 році в Женеві побачила світ брошура земського діяча Д. Шаховського «Після коронації». Представляючи в ній думку земців-конституціоналістів, Шаховський критикував союз царя з великим чиновництвом, частиною дворянства і заможним купецтвом, створений для експлуатації країни [21, 105]. У аналогічних тонах звучав «Відкритий лист Миколі II» одного з майбутніх вождів лібералізму П. Струве, що попереджав про неминуче падіння самодержавства під натиском громадськості у тому разі, якщо воно не припинить ототожнювати себе з всемогутньою бюрократією [22, 82].

До середини 90-х років простежується подальше розшарування лібералів на радикальних і поміркованих, що найсильніше виявилося в земському середовищі. Однак більш істотним, на думку Гоголевського, виявився її поділ на прогресивну і реакційну частини. У земстві, судячи з записок земського діяча І. Белоконського, все ще переважали реакціонери, що не сприймали демократичну інтелігенцію [22, 82]. Швидше за все в 90-ті роки помірковані і радикальні ліберали виступали разом, намагаючись підняти земства після правління Олександра ІІІ.

Починаючи з другої половини 90-х років вся сила земств зосереджувалася в невеликій частині опозиційних гласних та інтелігенції, навколо яких групувалися решта прихильників ліберальної ідеології. Єднання прогресивних земських кіл з земською служилою інтелігенцією викликало переворот в земському середовищі.

Одна з перших появ нової земської інтелігенції відбулася в 1898 році на X з'їзді лікарів. Його делегати досить вільно висловлювали свої ліберальні політичні погляди. Однак, прогресивне земське середовище в 90-ті роки ще не мало наміру виступати проти уряду, оскільки влада дещо послабила свій тиск на громадськість. Але навіть серед помірно налаштованої інтелігенції та земської верхівки, як згадував голова Московської губернської управи Д. Шипов, зріло невдоволення реакційною офіційною політикою [80, 207].

Одним із визнаних не тільки суспільством, але й урядом центрів ліберального руху 90-х років стало Вільне економічне товариство (ВЕТ). Його очолював голова земської управи Псковської губернії П. Гейден. Навколо товариства об’єднувалися ліберальні сили, які представляли як петербурзьку інтелігенцію, так і окремих земських діячів (серед них – широко відомі до того часу Ф. Родичев, К. Арсеньєв, Петро Д. Долгоруков, В. Лінд, І. Петрункевич, Д. Шаховський, П. С. Шереметьєв, В. Скалон) [22, 87]. Тісний зв'язок встановився між комітетом грамотності ВЕТ та ліберальними гласними. До комітету увійшла група радикальних земців та інтелігенції. У записці Міністра внутрішніх справ І. Горемикіна государю ця група називався земським гуртком, що мав на меті згуртувати всіх незадоволених і здійснювати протидію уряду на легальній основі. Також гурток об’єднував громадських діячів і столичну інтелігенцію, яка не входила до нього. Серед них були народники А. Яроцький та А. Пешехонов, легальні марксисти П. Струве та М. Туган-Барановський, земці Ф. Родичев, Д. Шаховський, В. Скалон та ін. [22, 88]. Діяльність комітету полягала у виданні популярних книг і передачі їх народним бібліотекам. Його силами масовими тиражами друкувалися праці Л. Толстого, Г. Успенського, М. Михайловського. Їх поширення уряд прирівнював до легальної пропаганди в народі. Створюючи бібліотеки при народних і приходських училищах, земський гурток вбачав легальну можливість для реалізації своїх поглядів.

На початку ХХ століття відбувається політичне оформлення земського руху, пропонуючи лібералам готову форму організації і сформовані демократичні ідейні традиції. Так як і в 70-ті роки політичному самовизначенню земств сприяла політика влади, яка намагалася їх придушити. Закони від 12 червня 1900 року встановлювали межу земського оподаткування, намагаючись таким чином обмежити фінансові можливості місцевого самоуправління, а також земства лишалися права розпоряджатися місцевими продуктовими запасами [60, 420]. Репресивні дії уряду призвели до поступового об’єднання земців. З 1900 року відновлюються їхні приватні з’їзди, які організовувала Московська управа. Однак подальші приватні та офіційні з’їзди земців показали, що політично оформлене місцеве самоуправління почало рухатися в зворотньому напрямку, який був пройдений лібералами ще в другій половині ХІХ століття, оскільки воно надіялося вмовити владу провести реформи.

1902 рік став для російського лібералізму роком, коли у суперечках народжувалась програма демократичного лібералізму, відмінна від поглядів Шипова і його однодумців. Новий лібералізм знайшов своїх лідерів (Петрункевича, Мілюкова, Струве, Шаховського) і заявив власні претензії на політичну і соціальну перебудову Росії, яка передбачала повновладний парламент, верховний суверенітет народу, широкі політичні свободи і соціальні реформи. Становлення програмного демократичного лібералізму виявилося неможливим без створення за кордоном журналу «Освобождение» [22, 90]. Саме його теоретична трибуна допомогла згорнути лібералізм із земського шляху клопотань і звернень, нічого не значивших для влади.

Біля витоків журналу стояли найавторитетніші земські радикали під проводом І. Петрункевича. До них приєдналася нова інтелектуальна еліта, найвидатнішим представником якої був П. Мілюков – перший російський політик європейського типу.

Перший номер журналу «Освобождение» вийшов в Штутгарті 18 червня 1902 року і відкрився заміткою П. Струве під назвою «Від редактора». В ній проголошувалася програма журналу: звільнення Росії від поліцейського гніту, боротьба за свободу особистості і суспільства. Журнал не збирався належати жодній партії, а мав стати трибуною всіх борців за свободу Росії. В кінці замітки відзначалося, що метою «Освобождения» є оформлення ліберально-демократичного руху в державі [22, 93]

Центральне місце в номері займала стаття «Від російських конституціоналістів», написана П. Мілюковим за участі І. Петрункевича. Основні її тези зводилися до наступного:

1. Все суспільство вимагає від влади політичних реформ.

2. Завдання «Освобождения» полягає у розробці програми політичних вимог, за допомогою якої земство змогло би діяти спільно з іншими суспільними групами.

3. Основними положеннями програми мають стати: 1) політичне представництво, вища законодавча установа; проголошення верховною владою в конституційній хартії політичних і особистих прав населення; 2) для того, щоб програма була виконана, то в ній не піднімалися питання про повноваження представницької установи, виборних правах населення, відповідальному уряді, законодавчій ініціативі; 3) програма повинна виражати інтереси не земства, а всього освіченого суспільства.

4. Сама ж програма має ґрунтуватися на тому, що в найближчому майбутньому уряд змушений буде приступити до серйозних політичних реформ.

5. Ключеві пункти програми мають формулювати елементарні і необхідні умови вільного суспільного життя: особиста свобода, гарантована вільним судом; відміна адміністративного заслання, надзвичайних судів; рівність усіх перед законом; зрівняння селян у правах з рештою станів; повна свобода віросповідання і совісті; скасування обмежень щодо євреїв і поляків; скасування привілеїв дворянства в галузі управління, земського представництва та станового землеволодіння; свобода друку; свобода зібрань і спілок; право петицій.

Основною політичною вимогою конституційної програми є безстанове народне представництво (постійно діюче з правами вищого контролю, законодавчою функцією і правом формування бюджету). Після скликання представницького органу планувалося провести реформи в економіці, фінансах, народній освіті, аграрній сфері та робочому питанні.

6. Для здійснення програми необхідно, щоб принципові положення політичної реформи були затверджені «актом высочайшей воли», після чого у відповідність із ним проводиться поточна адміністративна практика.

Таким чином, стаття П. Мілюкова – є добре збалансованою декларацією корінних програмних цілей демократичних лібералів. Цей документ, безсумнівно, пов'язаний з майбутньою програмою кадетської партіі. На думку Гоголевського, її можна назвати першою конституційною програмою нового періоду російської політичної боротьби [22, 95].

1903 рік позначився переходом російського лібералізму до демократичної ідеї і практики. Проте головна його опора – земства, після деякої активності, невпевнено заявили про свої політичні претензії. В другій половині 1902 року діяльність земств носила культурно-просвітницький характер. Лише на початку 1903 року земська опозиція на зборах гласних виступила з вимогами залучення земських виборних до законодавчої роботи. Однак вся діяльність земців знову ж таки зводилася виключно до подачі тих самих звернень.

В таких умовах, не розриваючи із земствами, прихильники ліберально-демократичної ідеї спробували створити політичну організацію. 20 квітня 1903 року збори петербурських літераторів (200 чол.) висловилися за створення політичного «Союзу Освобождения», який мав обєднати всі російські опозиційні сили [114, 175].

Весною 1903 року при зустрічі засновників журналу «Освобождения» з його редактором П. Струве було прийнято рішення про скликання з'їзду груп, які підтримували журнал грошима та статтями. Від земців на зустріч прибули – князі Д. Шаховський та П. Долгоруков, а також Ф. Родичев, В. Вернадський, М. Львов, С. Котляревскій, М. Ковалевський, чоловік і дружина Петрункевичі. Від неземців – П. Струве, П. Новгородцев, С. Булгаков, В. Водовозов, Б. Кістяківський, М. Бердяєв, С. Франк, С. Прокопович, та ін. З’їзд проходив 20-22 липня [22, 103].

Перш за все обговорювалася програма майбутньої організації. Також пропонувалося пов'язати гасла політичної свободи з вимогами широких соціально-економічних перетворень і цим надати лібералізму справжньої сили. Також було запропоновано включити в ліберальну програму наступні пункти: до робочого питання – охорона праці, скорочення робочого дня, право профспілок і страйків; з аграрного – усунення самодержавства, а потім через демократичну державу наділення селян землею, обов’язково викупленою в поміщиків [22, 104].

Значення з'їзду полягало у прийнятому рішенні створення «Союзу Освобождения», а не ліберальної партії. Ставилася мета зберегти в «Союзі» окремі групи, які матимуть свою програму, але об’єднуватимуться спільним завданням. Тим самим передбачалося зберегти єдність дії. Як вважав Петрункевич, поставлена мета виявилася досягнутою, бо саме «Союз Освобождения», перетворившись на «Союз союзів», зробив можливим загальний страйк і Маніфест 17 жовтня 1905 року. Роль з'їзду полягала в постановці аграрного питання і принциповому рішенні про створення нелегального політичної організації.

8 листопада 1903 року в Москві відбулася нарада земських діячів, які притримувалися конституційних поглядів. На ньому були присутні 30 осіб із 20 губерній, планувалося скликати установчі з’їзд «Союза Освобождения» в січні 1904 року [114, 187].

Таким чином, ліберальний рух в 1903 році рухався різними шляхами. Ліберальні демократи на чолі із Петрункевичем та Мілюковим перетягували на свій бік земських радикалів, орієнтовану вліво інтелігенцію. В той час як земські діячі, які групувалися навколо Шипова, все ще намагалися переконати владу провести реформи, при цьому в зверненнях, спрямованих імператору, не йшло мови про конституційне правління і широкі соціальні перетворення. Це призвело до поступового розшарування в самих земствах – відбувається поступове виокремлення і відділення земців-конституціоналістів.

Однак не дивлячись на вищезазначені тенденції, ліберальний рух все ще лишався монолітним. 1904 рік став часом його консолідації, росту популярності та політичної диференціації. Початок йому поклали з'їзди земських діячів, а також установчі з'їзд «Союзу Визволення». Першим в Петербурзі відкрився третій з'їзд діячів з технічною освітою, що проходив у приміщенні університету і зібрав близько 3 тис. учасників (велику кількість присутніх складали вчителі та земці) [22, 105]. Делегати працювали по секціях. 10-та секція прийняла резолюцію про свободу друку, зібрань і спілок, восьмигодинний робочий день, про скасування релігійних і національних обмежень. На засіданні цієї секції в промовах також лунали заклики про скликання повноправного парламенту. У ніч на 5 січня 1904 року уряд розпорядився припинити засідання з'їзду, але відразу розпочався дев'ятий з'їзд лікарів (Пироговський). Його секції дружно приймали резолюції за широкі соціальні реформи, свободи друку і слова, скасування межі осілості для євреїв, розширення прав земств і поширення їх по всій Росії, урівняння селян у правах з іншими станами, восьмигодинний робочий день, право робочих на створення профсоюзів і обов'язкове страхування, скасування тілесних покарань [22, 106].

Одночасно 3-5 січня пройшов установчий з’їзд «Союзу Визволення», на якому обговорювалася програма організації. В програму пропонувалося включити положення про знищення самодержавства, прийняття конституції, гарантії широких прав і свобод, проведення соціально-економічних перетворень, загальне таємне голосуванні при виборах до парламенту, право на самовизначення за народностям, що входять в імперію [10, 186].

На закінчення делегати обрали Раду «Союзу Визволення». До нього увійшли: Долгоруков, Ковалевський, Львов, Шаховський, Петрункевич, Анненський, Лірокопович, Пешехонов [22, 108].

Поступове зростання впливу ліберальної опозиції, невдачі у російсько-японській війні (1904-1905 рр.) і перспектива революції викликали певні коливання в урядових колах. Після вбивства Міністра внутрішніх справ В. Плеве в липні 1904 року новим міністром стає ліберально спрямований П. Святополк-Мирський.

Звернення нового міністра про співпрацю із провідною частиною суспільства отримало схвалення з боку лібералів. Однак, через деякий час ліберальна опозиція побачила в поведінці Святополк-Мирського симптоми розкладу самодержавства. Таким чином, на думку Гоголевського виникає можливість отримання конституції без революції. Відчувши слабкість влади, опозиція заговорила більш рішуче. У жовтневому номері «Визволення» за 1904 рік з'явилася стаття П. Мілюкова «Новий курс». Вона, закликали відмовити в довірі політиці Святополк-Мирського, який не був прихильником парламентаризму. Мілюков підкреслював, що уряд слабкий і потрібно почати тиснути на нього. Влада зобов'язана зрозуміти: лише прийняття конституційної програми забезпечить мирний процес перетворень.

Позиція Міністра внутрішніх справ не сприяла консолідації лібералів, а навпаки сприяла подальшому розколу в їхніх лавах. Фактично можна говорити про підтримку консервативними лібералами на чолі із Шиповим Святополк-Мирського.

6 листопада 1904 року відбувається земський з’їзд, на якому були присутні 105 делегатів від 33 губерній [22, 113]. В президію були обрані Д. Шипов, Г. Львов, І. Петрункевич. На з’їзді відбувалося обговорення пунктів резолюції, яка була складена підготовчим бюро. Пункти з першого по дев’ятий були прийняті швидко, а навколо десятого (мова йшла про необхідність проголошення конституції) розгорілися дискусії та суперечки. Вирішальну роль у його прийнятті відіграла промова Петрункевича. Таким чином, підсумковий протокол підписали 104 гласних (3\4 підтримали десятий пункт) [22, 113]. Текст резолюції містив все ті ж заклики про наведення порядку в країні і проголошення демократичних прав та свобод, а також проголошувалася необхідність створення представницького органу,який братиме участь в законодавчій діяльності, формуванні бюджету, а також контролюватиме уряд. Делегати обрали депутацію, яка мала представити резолюцію імператору.

Земський з'їзд 6-9 листопада відіграв істотну роль у формуванні політики лібералізму і отримав підтримку прогресивного суспільства. З'їзд дав поштовх громадському руху, ставши по суті початком першої російської революції, і справивши велике враження на суспільні кола.

Уряд отримав серйозне застереження не від вузької підпільної групи, а з рук відповідальних політичних і громадських діячів, що мали велику вагу в російській державі. Еліта дворянства та інтелігенції висловилася проти самодержавного правління, за громадянські та політичні свободи та широке місцеве самоврядування.

Отримавши прийняту резолюцію, імператор розглянув її на спеціально скликаній нараді і видав імператорський указ від 14 грудня 1904 року, який глибоко обурив ліберальні кола, оскільки в ньому не містилося навіть натяку на парламент. В указі підтверджувалася непорушність основних законів імперії та давалися обіцянки змінити селянське законодавство, розширити права земств і міських дум у галузі місцевого благоустрою, ввести державне страхування робітників, скасувати деякі обмеження друку, забезпечити самостійність судів і рівність перед ними всіх осіб незалежно від станової приналежності [60, 436]. Уряд і прогресивну частину суспільства розділила прірва. Революція ставала неминучою.

Як прийнято вважати, вона розпочалася з розстрілу робітників у Петербурзі 9 січня 1905 року. Вимоги петиції розстріляних робітників були ідентичними з ліберальними гаслами кінця 1904 року. У петиції було заявлено про необхідність:

1. передачі землі народу, дешевих кредитів, відміни викупних платежів;

2. введення прямого оподаткування;

3. розміщення воєнних замовлень тільки в Росії і припинення війни;

4. політичної амністії;

5. свободи слова, друку, совісті, недоторканості особи;

6. загальнообов'язкової освіти народу за державний рахунок;

7. відповідальність міністрів перед народом і законності управління;

8. рівності всіх перед законом;

9. відділення церкви від держави;

10. свободи профсоюзів;

11. восьмигодинного робочого дня;

12. свободи ста чек [60, 440].

До речі, скликання народного представництва, здатного узаконити реформи, в 1905 році стало найважливішим гаслом політичної боротьби суспільства з самодержавством.

У результаті виниклих дискусій цар поступився натиску міністрів і 18 лютого підписав рескрипт новому Міністру внутрішніх справ Булигіну. У ньому оголошувалося про залучення обраних від населення людей до участі в попередній розробці законодавчих пропозицій. З цією метою створювалася Особлива нарада під головуванням Булигіна.

Ліберали відразу відгукнулися на урядове рішення. «Освобожденцы» і П. Струве оцінили рескрипт негативно, не вірячи царю, і вважаючи неминучим подальше посилення політичної боротьби проти самодержавства з метою проведення конституційної реформи [22, 126]. Група Шипова, вірна собі і незгодна з рішеннями листопадового загальноземского з'їзду, виступила на захист свого колишнього гасла про обрання земських і міських гласних до складу Державної ради. Вона не хотіла загального виборчого права і відстоювала оновлене самодержавне правління.

Зрозуміло, зайнята шиповцями позиція не могла задовольнити тих, хто складав більшість на листопадовому з'їзді. 22-25 лютого в Москві на квартирі Ю. Новосельцева зібралося бюро по скликанню земських з'їзду. У засіданнях брали участь: Ф. Головін (очолював бюро голова Московської губернської земської управи), князь П. Долгоруков, В. Вернадський, Ф. Кокошкін, П. Новгородцев, С. Котляревський, О. Корнілов, князь Д. Шаховськой, Н. Львов, Ю. Новосельцев, В. Якушкін, І. Петрункевич (Д. Шипов вийшов із бюро, незгідний з конституційними вимогами) [22, 126-127].

Прийняте рішення бюро відстоювало повноправний двопалатний парламент, обраний загальним таємним голосуванняням (нижня палата). Крім того, в загальних рисах була сформульована ліберальна аграрна програма, яка включала положення про примусовий викуп поміщицьких земель і створення державного земельного фонду. Бюро постановило 20 квітня скликати для розгляду цих питань загальноземський з'їзд [60, 479].

Вимога законодавчого народного представництва, обраного прямим таємним голосуванням, увійшло до програми «Союзу Визволення», прийнятій на його третьому з'їзді 25-28 березня. Ця програма відобразила радикалізацію поглядів демократичних лібералів.

Основні положення програми включали корінне перетворення державного ладу на засадах політичної свободи і демократії; рівність усіх перед законом, скасування станових відмінностей, недоторканість особи і житла; встановлення правила, за яким ніхто не може бути визнаний винним без рішення суду; свободу пересування, скасування паспортної системи, свободу совісті і відділення церкви від держави; свободу слова, друку, зборів і організацій; народне представництво, що володіє законодавчою владою; відповідальність міністрів перед парламентом; широке місцеве самоврядування і культурне самовизначення народів Росії; конституцію Фінляндії; шкільну, судову та податкову реформи зі скасуванням непрямих податків; наділення селян землею за рахунок кабінетних, державних і приватновласницьких (з обов’язковим викупом) земель; восьмигодинний робочий день, право на страйки та профспілки; скасування надурочних робіт, охорону праці, соціальне страхування у випадку хвороби (за рахунок держави), старості (за рахунок держави), втрати працездатності (за рахунок підприємця) [22, 127-128]. Вирішальною умовою втілення в життя положень з'їзд назвав негайне скликання Установчих зборів.

Тим часом група шиповців все більш відходила від ліберального руху і від формування єдиної опозиції самодержавству, про що свідчать подальші вимоги перетворення Державної ради в Державну земську раду з законодорадчими функціями і правом законодавчої ініціативи.

Все ж таки, незважаючи на розбіжності, лібералів і консервативних земців, вони трималися поки одного організуючого центру – земського з'їзду. Черговий з'їзд був скликаний у Москві 21-26 квітня. Перед ним стояло завдання виробити позицію земств відносно народного представництва.

Його учасники висловились за двопалатний постійно діючий парламент. 1-а палата обиралась загальним прямим таємним і рівним голосуванням. 2-у палату формували представники місцевого самоврядування. З'їзд запропонував булигінській Особливій нараді визначити порядок обрання першого народного представництва, скасувати Положення 1881 року «Про заходи щодо охорони державного порядку», оголосити політичну амністію, скасувати над селянами владу земських начальників, проголосити свободу слова, друку, зборів і спілок [22, 129]. Шипов і його прихильники (17 осіб) знову опинилися в меншості, запропонувавши сформувати перший парламент не шляхом загальних виборів, а обранням на губернських земських зборах (із залученням представників від робітників і селян) [22, 130].

Поки влада вирішувала питання скликання представницької установи все голосніше заявляла про себе радикальна інтелігенція, яка гуртувалася навколо Союзу союзів, котрий очолював П. Мілюков. Ця організація виникла завдяки зусиллям «Союзу Визволення». Вона об'єднувала 14 професійних спілок (союз інженерів, архітекторів, професорів, адвокатів, вчителів та ін.) [22, 133]. Союз союзів висунув гасло скликання Установчих зборів. Він відіграв важливу роль у суспільному русі проти самодержавства. Його представники влітку 1905 року читали публічні лекції з історії розвитку ліберальної і соціалістичної думки в Росії, вбачаючи в співпраці лібералізму і соціалізму основу звільнення країни від самовладдя. 6 серпня голова Союзу союзів П. Мілюков був заарештований.

Конституційний тиск суспільства на уряд зростав. Ліберально-демократичні гасла політичної реформи охоплювали широкі громадські кола. Указ 18 лютого дозволяв подачу петицій. У результаті влітку 1905 р. газети наповнили рішення земств, дум, громадських організацій, які вимагали законодавчого представництва, широких політичних і громадянських свобод [60, 459]. Підсумки петиційної кампанії відобразили гострий конфлікт влади і народу.

В результаті особливій нараді імператор доручив підготувати Маніфест про законодорадчу Державну думу, її статус і порядок обрання, який і був опублікований 6 серпня. Однак, таке рішення влади не лише не задовольняло вимоги опозиції, а ще більше загострювало існуюче протистояння.

Єдиним позитивним для влади наслідком проголошення Маніфесту став поступовий розпад єдиної земської опозиції проти самодержавства з виокремленням з її лав власне ліберально-демократичного руху. Переважна більшість помірних земських діячів до осені змінило свою позицію і висловило підтримку положенню 6 серпня. Однак, на думку Гоголевського, це аж ніяк не було зрушенням вправо російського лібералізму, оскільки земські та міські діячі Шиповського толку власне, і не належали до лібералізму, який прийняв демократичний характер на початку XX ст., і становили поміркований фланг громадської опозиції, яка була значно ширше ліберального руху [гогол, 136-137].

В жовтні, висловлюючи недовіру уряду, громадськість розпочала громадянську акцію непокори, яка вилилась в загальні акції протесту. Як результат 17 жовтня було проголошено Маніфест, який проголошував:

Ø громадянські свободи (недоторканість особистості, свобода совісті, друку, зборів і союзів);

Ø проголошувалися вибори до Державної думи на основі загального виборчого права;

Ø жоден закон не міг бути прийнятий без схвалення Державної думи, а також за Думою закріплювалася наглядова функція за урядом.

Однак ліберальні демократи не вірили обіцянкам влади. Саме тому їх політичний ідеал був втілений в конституційно-демократичній партії.

Вересневий земський з'їзд обрав комісію для вироблення програми і статуту партії. До комісії ввійшли С. Муромцев, Ф. Кокошкін, князі Петро та Павло Долгорукови, В. Вернадський, князь Д. Шаховськой, А. Корнілов, Ф. Родичев, М. Герценштейн, П. Мілюков, М. Вінавер, П. Новгородцев, Ф. Головін, С. Котляревський, І. Петрункевич та ін. [114, 189]. Основу партійної програми, склали добре відомі демократичним колам теоретичні праці основоположників демократичного лібералізму П. Мілюкова і П. Струве. Їх доповнювала програма «Союзу Визволення». Первісна організаційна структура партії була вже готова у вигляді відділів «Союзу Визволення» і деяких радикальних земських установ. Саме тому скликання установчого з’їзду не викликало особливих труднощів. З'їзд відбувся 12-18 жовтня в Москві. З’їхалися члени «Союзу Визволення», Союзу союзів і земці, які не входили в ці організації, але дотримуються демократичних поглядів.

З доповіддю про основні положення партійної програми виступив П. Мілюков. Найближчу мету партії з'їзд вбачав у скликанні Установчих зборів. Він також вважав, що уряд Вітте зобов'язаний:

1.виконати обіцянки дані у Маніфесті 17 жовтня;

2.відмінити виняткові закони;

3.видати виборчий закон для скликання Установчих зборів, які розглянуть і приймуть конституцію;

4.оголосити політичну амністію [ 60, 471].

Запропонована програма в цілому була схвалення, але офіційно і з низкою поправок її прийняв 2-й з'їзд партії в січні 1906 року [22, 139]

Події, що передували з'їзду конституційно-демократичної партії, промови, які звучали на ньому, настрій делегатів, характер прийнятої програми не залишали місця компромісу ліберальних демократів з владою. Неможливість збереження єдиного опозиційного руху проти самодержавства наочно показав земський з'їзд 6-13 листопада. На ньому виникли серйозні розбіжності по відношенню до уряду Вітте. Більшість (включно із конституційними демократами) виступали за умовну підтримку влади. Меншість з'їзду виступили за підтримку Вітте без усяких умов. Розбіжності виникли і з приводу Установчих зборів, порядку виборів, автономії Польщі. Більшість схилилося до скликання народного представництва на підставі загального, рівного, прямого виборчого права з таємним голосуванням [22, 147]. Обранім таким чином народним зборам потрібно було надати повноваження Установчих зборів для розробки конституції. Меншість виступила проти прямих виборів і надання парламенту статусу Установчих зборів.

З’їзд наполягав на скасуванні всіх виключних положень, політичній амністії, скасуванні смертної кари, реалізації проголошених Маніфестом 17 жовтня політичних свобод. Він обрав делегацію (С. Муромцев, І. Петрункевич, Ф. Кокошкін) для передачі Вітте заяви земських і міських діячів. У ньому містилася пропозиція скласти ясну для народу програму дій і спиратися в її здійсненні на широкі суспільні кола.

Як вважав Б. Веселовський, з'їзд 6-13 листопада ознаменував завершення розвитку земського лібералізму у вигляді особливої політичної доктрини. Прийшов час різноманітних партійних груп. Остаточний розпад земської опозиції завершився до кінця 1905 року.

Однак, на думку Гоголевського, необхідно говорити про розпад єдиної опозиції владі: ліберальна ідея з початку століття набувала демократичного змісту; захищала її лише вузька частина земств, головним чином її відстоювали «освобождены», а згодом конституційно-демократична партія (аналіз діяльності кадетів потребує окремого дослідження) [22, 148]. Проте, необхідно зазначити, що восени 1905 року партія послідовно відображала погляди демократичного лібералізму, сформульованого в 1902-1905 роках. Їх суть зводилася до ліквідації самодержавного правління і встановлення нового соціально-політичного ладу. Він зобов'язаний був увібрати в себе законодавчий парламент, обраний всім населенням; відповідальний перед законодавцем уряд; широкі соціальні реформи; політичні і громадянські свободи; захист прав особистості від зазіхань держави та приватних осіб в судовому порядку; незмінність суддів та їх незалежність від адміністрації; широке місцеве самоврядування [22, 148-149].

Таким чином, можна з впевненістю стверджувати, що ліберальна ідеологія відіграла не останню роль в революційних подіях 1905 року в Російській імперії. Своєю активною діяльністю пік, якої припадає на 60-80-ті роки ХІХ століття і на початок ХХ століття, суспільна течія російського ліберального руху кардинально змінювала не лише себе, а й суспільство, в якому вона існувала.

Дата добавления: 2015-07-10