Земський ліберальний рух 60 – 80-х років ХІХ століття

З приходом до влади Олександра ІІ відбувається піднесення не лише урядового, а й опозиційного лібералізму. Однак, в порівнянні з попередніми етапами свого розвитку суспільний лібералізм кардинально змінюється. Відбувається не лише його ідейне оформлення, а й поступовий розкол на прихильників і противників конституційного правління, які вважали неможливим реалізувати парламентаризм. Окрім цього, після 1861 року поступово формується ліберальна опозиція, чого ми не спостерігали на початку ХІХ століття. Причиною її появи були розбіжності поглядів влади та суспільства на селянську реформу. З кінця 70-х років опозиція з університетських кафедр почала проникати в місцеве самоуправління.

Проте існує думка, що в 1860-1870-х роках під час проведення реформ відбулося єднання влади і суспільства. Але ця думка є хибною, оскільки ліберальні кола були невдоволені Положенням 19 лютого 1861 року, особливо тими його статтями, згідно з якими селяни не отримували всієї оброблюваної ними землі. Крім того, саме звільнення селян диктувало скасування станів і розвиток місцевого самоврядування, але уряд не поспішав з перебудовою держави. Саме в цей час відбувається формування ліберальної опозиції. Вона виникає з вимоги обов’язково викупу державою повинностей і звільнення суспільства від адміністративного свавілля. На цій основі навіть формується готовність єднання дворян і непримиримого демократа типу М. Чернишевського [22, 46].

Опозиційні настрої вилились в конституційний рух дворян. Сподівання прогресивного дворянства відбилися в номері газети «Великорос» від 20 жовтня 1861 року, надрукованої в друкарні Академії Генерального штабу [22, 47]. Газета закликали подавати звернення імператорові про введення конституційного правління, а також підтримати поміркованих лібералів, які прагнули без революції домогтися народного представництва. Автори номера вважали необхідним сформувати широку патріотичну опозицію уряду, щоб змусити його усунути недоліки Положення 19 лютого 1861 року. Рухаючись в сформованому ліберальними тенденціями напрямку газета все ще сподівалася на реформаторські дії уряду. На думку «Великороса», лише він міг «совершить преобразования, без которых Россия подверг­нется страшному перевороту» [22, 47].

Гучніше за все вимоги запровадження конституції лунали у губернських дворянських зборах. Різко критикувалося Положення 19 лютого в зверненні Тверського губернського зібрання, яке було прийняте 112-ма голосами [26]. В ньому пропонувалося передати землю у власність селян, поширити оподаткування на всі стани, а також скликати збори виборних всіх земель російських, як єдиний спосіб для остаточного вирішення піднятих питань, але не вирішених Положенням 19 лютого. Московське дворянство виступив за місцеве самоуправління, гласність судочинства, обов’язковий викуп селянських земель, публічний бюджет, свободу друку, скликання земської Думи з усіх класів для приготування проекту реформ. У 1862 році Петербургські дворянські збори обговорили складену Царськосєльським уїзним керівником Платоновим записку «Про необхідність скликання виборних землі російської» [26]. Він пропонував усім станам обрати Державну земську думу. Вона мала стати виразником народної думки, а також розглядала б проекти законів перед затвердженням їх верховною владою. Записка припускала також скасування станів, але при проведенні виборів перевага віддавалася освіченим громадянам.

На відміну від царювання Олександра І, дворянський конституціоналізм початку 1860-х років не вичерпував суспільний ліберальний рух. Навпаки, його підйом, який співпав з московськими пожежами та широким студентським рухом, частково призвів до розколу в ліберальних колах. По-перше, частина інтелігенції побоювалася дворянсько-аристократичної конституції, здатної зупинити реформи. По-друге, багато хто підтримував думку Б. Чичеріна з приводу передчасності конституційного правління в Росії. Цієї ж думки послідовно дотримувався К. Кавелін в праці «Дворянство і звільнення селян», написаній в травні 1861 року. Він вказував на неспроможність більшості дворян стати на чолі реформ, оскільки вони не розуміють необхідності звільнення селян і відносяться до скасування кріпосного права негативно, а в кращому випадку – пасивно [57]. На думку Кавеліна, для народу Росії найбільше необхідна «особиста і майнова недоторканність, захист від свавілля і насильства незалежним гласним судом, кримінальним та цивільним... правильний державний бюджет, опублікований для загального ознайомлення; необхідні гарне управління і поліція, що діють за законами; необхідні розумні і пристосованні до потреб країни кримінальні і цивільні закони, розширення гласності» [22, 48]. Як вважав Кавелін, реалізація перерахованих суспільних потреб можливе без руйнування традиційної самодержавної влади і введення представницького органу. (Приклад, ліберальні перетворення в Європі – за винятком Франції – передували політичній перебудові.) Крім того, Кавелін виступав проти безоглядних політичних перетворень Росії, особливо впровадження в ній представницьких політичних інститутів, для яких не має не обхідних умов. Адже надання щойно звільненим з рабства селянам політичних прав є безглуздим. Але оскільки не можна розраховувати тільки на дворянську конституцію, то «для того, щоб мати представницьке правління, необхідно спочатку отримати його і, отримавши, вміти підтримувати. А це передбачає формування елементів представництва в народі» [22, 49].

Непослідовність уряду у проведенні реформ призвела до розчарування ліберальних кіл. Його посилили репресивні дії влади проти студентських заворушень. Занепокоєння суспільству додало польське повстання 1863 року, яке загрожувало територіальній єдності країни. Частина лібералів в цих умовах швидко розлучилася зі своїми переконаннями, побоюючись анархії і дестабілізації влади. Разом з тим частина суспільних кіл стрімко радикалізувалася, зійшовши з ліберальних позицій. У 1862-1863 роках в середовищі інтелігенції почалося поступове відторгнення ліберальних ідей.

Причини неприйняття більшістю інтелігенції ліберальних принципів у середині 1860-х років російські філософи вбачали в її антидержавному мисленні. На думку, Бердяєва в Росії ніколи не було ліберальної ідеології, яка б мала вплив. Реформи ж 60-х років філософ вважав ліберальними, однак лібералізм простежувався в реформах, але не в конкретній ідеології [70]. Непопулярності і слабкості лібералізму 1860-1880-х років, на думку Бердяєва, сприяла і сама боротьба інтелігенції з імперською ідеологією уряду. Він стверджував: «Росіяни ліберали завжди були швидше гуманістами, аніж державниками. Ніхто не хотів влади, всі боялися влади» [60, 385].

Після проголошення Положення 19 лютого 1861 року, коли відбулося загострення соціальних протиріч, суспільство зіткнулося із загрозою революції. Саме тоді, як вважає П. Мілюков, лібералізм відступив, перетворившись лише в один із суспільних рухів, запідозрених в класових дворянських тенденціях [22, 50].

До того ж на середину 60-х років ХІХ століття відбувається розкол в ліберальному русі. Із зростанням протиріч між поміркованою і радикальною ліберальними фракціями зникає привабливість ліберальних ідей. Відділившись від лібералізму соціальний напрямок прижився серед різночинної інтелігенції, яка прагнула розвалити державу і таким чином врятувати селянство від зубожіння [22, 50]. Політичний лібералізм ледве існував в нечисленних дворянських та інтелігентських колах, все ще очікуючи на реформістські кроки уряду.

В умовах відмови влади від реформ, в обстановці розброду ліберального суспільства перегрупування ліберальних сил зосередилося в земських установах.

У період земської реформи 1864 року суспільство ще сподівалося на подальший розвиток перетворень. Ліберали спочатку зовсім не хотіли політичної діяльності земств. Вони вважали неможливим зосередження «земських установ на вимогах всеросійського земського представництва, до сприйняття якого селяни були абсолютно не готовими. Саме культурному вихованню населення, буденній повсякденній роботі і повинні були присвятити себе земства». У листі рідним (1865 р.) Кавелін писав: «Від успіху земських установ залежить все наше майбутнє і від того, як вони підуть, буде залежати, готові ми до конституції і чи скоро її отримаємо... Пора кинути дурості і почати справу робити, а справа тепер в земських установах і ніде більше» [22, 50]. Тим часом частина дворянства, мріючи про аристократичну конституцію, висунула гасло скликання Всеросійської земської установи. 11 січня 1865 року Московське губернське дворянське зібрання подало Олександру ІІ адрес: «Завершіть же, імператоре, засновану вами державну будівлю, скликавши загальні збори виборних людей від землі російської для обговорення потреб спільних для всієї державі» [80, 150]. Один з мотивів скликання всеросійської земської установи московські дворяни вбачали у пошуку знаряддя боротьби з крамолою. Саме таку долю вони готували Земському собору. Цей вчинок засудили не лише ліберали, але й російські соціалісти, для котрих також виявився неприйнятний варіант аристократичної конституції з законодорадчою земською установою.

Таким чином, ліберальна опозиція в земських установах бачила школу культурного і політичного виховання. Аналогічно думала і ліберальна бюрократія, яка розробляла земську реформу. М. Мілюков відводив земствам роль школи місцевого самоуправління, яка підготовить країну до конституції. Тоді як верховна влада з самого початку вважала неможливим для земств вести політичну діяльність.

Після утворення земських установ ніхто не чекав від них опозиційної діяльності. Разом з тим ліберальні кола вважали, що утворення земств є першим кроком на шляху представницького управління, оскільки буде швидко налагоджена просвітницька діяльність.

Перші вибори до земських установ показали байдужість до них міщан і пасивність селянства. В результаті чого в 60-х роках земства лишалися поза політикою і лише в окремих з них простежувалася опозиційно-демократична тенденція. Головним же напрямком в розвитку земств були освіта та економіка. Конституціоналізм в земському лібералізмі займав дуже мало місця [22, 53].

Умови, які пробуджували земську опозиційність формувалися досить повільно. Ще в кінці ХІХ століття Міністр фінансів С. Вітте стверджував, що сам факт існування виборних земств ставили їх в опозицію до бюрократичного всевладдя [22, 55].

Проте, причина опозиційності земств крилася не в порядку їх формування чи у досить вузьких межах їхніх повноважень, а лежала в основі соціально-економічних умовах російської дійсності. На думку західної літератури, земську опозицію формувало невдоволення дворянства державною економічною політикою орієнтованою на індустріалізацію [22, 55]. На думку, одного із дослідників російського лібералізму Гоголевського, на розвиток земської опозиційності вплинуло два фактори. По-перше, ліберальні переконання частини дворян, яка прагнула перетворити самоуправління в школу політичного виховання. По-друге, політика уряду, яка створювала перепони для діяльності земств, що відповідно викликало протест з боку земств [22, 57]. В 1866-1869 роках уряд навіть видав ряд указів, які ставили земства в принизливу ситуацію. Так, Закон 13 червня 1867 року забороняв губернським земствам спілкуватися між собою і вводив губернаторську цензуру на земські звіти і журнали. Закон 13 вересня 1869 року забороняв безкоштовну пересилку земської кореспонденції.

Прийняті урядом міри не відповідали ситуації, оскільки земства у 60-ті роки були аполітичними. Їх слабкість підтвердила і нездатність гідно відповісти на зростаючий тиск з боку влади. Лише Петербурзьке губернське земство заявило різкий протест, за що і поплатилось: 8 січня 1867 року гласних просто розпустили, а земство закрили. Користуючись своєю перемогою, уряд на початку 70-х років видає ще й низку циркулярів, викресливши з повноважень земств керівництво народною освітою.

На початку 1870-х років виявилися прагнення до координації земської діяльності. У 1871 році висуваються пропозиції про включення земських представників в урядову комісію з перегляду подушного податку. У 1872 році Володимирські губернські гласні подали звернення з проханням надання дозволу загально земського з'їзду. Уряд відмовив. Тоді земці перейшли до таємних приватних нарад, перша з яких зібрало 40 учасників, які представляли 25 губерній [22, 55]. Одночасно столичні газети і деякі земства (Воронежське, Харківське) просили дозволу видавати загально земську газету (журнал). Знову було отримано відмову [22, 56].

Можливість легального прояву політичних поглядів надала земцям сама влада. До кінця 70-х років з репресіями проти молоді вона зайшла в глухий кут і стрімко втрачала авторитет. У серпні 1878 року уряд звернувся до суспільства із закликом підтримати їх «в боротьбі з крамолою». А вже 20 листопада 1878 року перед присутніми в Москві представниками станів виголосив промову Олександр ІІ, відкривши таким чином шлях для подачі земських звернень з пропозиціями щодо виходу з глухого кута. Саме тут заявив про себе ліберальних рух.

Біля витоків першого земського ліберального політичного руху стояв чернігівський поміщик Іван Ілліч Петрункевич, якого «по всій справедливості слід вважати батьком конституційного руху, що почався в епоху великих реформ» [48].

Саме І. Петрункевич разом з О. Ліндфорсом заклав фундамент у будівлі земського лібералізму [114, 97]. У винятково несприятливих умовах, долаючи відсталість і інерцію, вже з кінця 1860-х років вони вели культурну діяльність в Чернігівському земстві. Після промови Олександра II І. Петрункевич відправився до Харкова на ювілей Квітки-Основ'яненка, де виголосив промову, що засуджувала не тільки революційний терор, а й уряд, який захищав відживший своє державний порядок. Цей виступ, закликаючи до корінних реформ державного ладу, був захоплено сприйнятий місцевою інтелігенцією.

Після київських переговорів із радикально налаштованими соціалістами в грудні 1878 року, які завершилися невдачею, Петрункевич відбув до Москви, де він сподівався домовитися про спільний політичний виступ Чернігівського, Тверського і Московського земств. Однак голова Московської губернської земської управи Наумов відповів відмовою, вважаючи неможливим для земств займатися політичною діяльністю.

Зазнавши невдачі, Петрункевич після повернення з Петербурга очолює комісію Чернігівського земства по підготовці проекту звернення у відповідь на промову Олександра II, яке він сам і написав. В умовах тодішньої Росії це був досить сміливий політичний документ, і його оприлюднення могло викликати широкий суспільний резонанс. По-перше, у зверненні вказувалося на безперспективність репресивної політики, оскільки революційний рух молоді стимулюють недоліки російської дійсності. Тому потрібно боротися не з наслідками, а усувати причини. Таку причину І. Петрункевич бачив в незадовільній організації навчальних закладів, відсутності у державі свободи слова, друку і почуття законності [48]. Він також вважав, що владні спотворення звели до нуля селянську, земську і судову реформи. У зверненні простежувалася наступна думка: правова держава сповнена громадянськими і політичними свободами, помножена на широке самоврядування – самий надійний гарант проти революційного екстремізму [22,59]. Але це звернення так і не було прочитане навіть на губернських зборах. Проект будучи широко відомим в місті, не був допущений головою губернського зібрання до публічного обговорення.

У відповідь на акцію влади Петрункевич написав брошуру «Чергові завдання земства». Її зміст зводився до наступного. Після турецької війни 1877-1878 років в Росії склалося жахливе становище: зубожіння, тягар податків, казнокрадство, фінансове банкрутство, переслідування учнівської молоді, очевидне безсилля влади, що не могла впоратися з маленькою терористичної партією. І. Петрункевич писав, що для розповсюдження революційних ідей є всі необхідні умови, але вони не врятують Росію. Вихід він бачив тільки в єднанні прогресивного суспільства з метою підпорядкувати уряд інтересам народу. На його думку, найкращою основою суспільного руху за конституцію будуть земства, як єдиний суспільний орган, що об’єднує всі стани [21, 75]. Програма політичної діяльності земств повинна в першу чергу вимагати від уряду свободи друку, слова та недоторканості особи. Потім слід розробити плани економічних та політичних реформ, які передбачали б скликання народного представництва, що має право прийняття та контролю бюджету. Саме ж здійснення реформ не можна доручати уряду. Гарантія реформ, по Петрункевичу, – у виборах Установчих зборів [21, 79]. У цій брошурі І. Петрункевич сформулював ідеї, що стали головною зброєю лібералізму початку XX ст.: поєднання соціально-економічних і політичних перетворень, повновладний парламент, Установчі збори. Саме від плацдарму, побудованого Петрункевичим, розвивалася ідеологія Союзу Визволення, а далі і програма кадетської партії [22, 60].

Брошуру «Чергові завдання земства» вдалося видати у Львові. Однак при доставці її до Росії весь тираж заарештувала австрійська поліція. Дивом зберігся один екземпляр, передрукований пізніше в Женеві газетою «Вільне слово» (видавець М. Драгоманов).

У відповідь на звернення Олександра II звернення подали близько 38 губернських і повітових земств [81, 150]. Переважно вони носили вірнопідданський характер, і лише деякі з земств відважились закликати уряд дати конституцію. Конституційні звернення подали Харківське земство (його автором був професор Є. Горденко) [81, 152]. Аналогічну позицію зайняли Полтавське і Самарське земства.

Після замаху Соловйова на Олександра II (квітень 1879 р.) було заборонено розглядати на земських зборах питання державного устрою. Лише в п'яти з чотирнадцяти зверненнях губернських земств, поданих в 1878-1879 роках, містилися висказування про свободу слова і бажаність прийняття конституції [60, 403].

Таким чином, організувати широкий виступ земств за політичні права лібералам не вдалося. В умовах, коли не було загально земського центру, цього слід було очікувати. Саме прагнення об'єднатися було причиною скликання І. Петрункевичим і О. Ліндфорсом з'їзду земців, що проходив у Москві наприкінці березня 1879 року Сорок гласних зібралося на квартирі князя Кропоткіна, мирового судді. Ліндфорс і Петрункевич виступили із доповідями про ювілей Квітки-Основ’яненка в Харкові, про неприйняття звернення Чернігівського земства. Під час обговорення доповідей висловлювалися думки на користь постійної організації земців для боротьби з урядом і за конституцію. Наприкінці 1878 року ліберальні земці створили нелегальну організацію під назвою «Товариство земського союзу і самоуправління» («Земський союз» або «Ліга опозиційних елементів») [22, 60]. Організація розробила програму політичних реформ в Росії, взявши за основу брошуру Петрункевича «Чергові завдання земств». У центрі перетворень повинен був стояти двопалатний парламент. Перша палата – Державна дума – обиралася загальним голосуванням і володіла законодавчими правами. Друга палата – Союзна дума – формувалася з представників обласних земських зборів, їй належало захищати інтереси областей (національностей) [22, 61]. Закони та бюджет передбачалося приймати обома палатами, які в рівній мірі мали право висловити недовіру уряду. Перегляд конституції здійснювався за взаємною згодою палат. Перевірка відповідності прийнятих законів конституції покладалася на касаційний суд.

Отже, через 15 років після утворення, частина земств висунула перші політичні вимоги і навіть створила нелегальну політичну організацію. Таким чином 1879 рік можна розглядати як своєрідну межу у розвитку російського лібералізму. Він дав не лише прообраз майбутньої його програми, а й організації.

У 1880-х роках, коли Росію охопила боротьба між революціонерами ти урядом, ліберальні земці продовжували рухатися своїм шляхом. В результаті пом'якшення цензури за Міністра внутрішніх справ М. Лоріс-Мелікова в грудні 1880 року почала виходити газета «Земство», редактором якої був В. Скалоп, голова Московської повітової управи. У своєму першому номері газета надрукувала програму, якої вона збиралася дотримуватися: свобода слова, друку, віросповідання, недоторканість особи, рівність усіх перед судом, повна незалежність земств у справах місцевого самоуправління [26]. На межі 1880-1881 років на сторінках «Земства» розроблялася тактика земської ліберальної діяльності, що включала скликання загального земського з’їзду. Почав надавати свої сторінки земським діячам журнал «Вісник Європи». До 1880 року навколо земств і в земствах йшов процес згуртування ліберальної опозиції.

Очоливши легальний політичний рух, ліберальні земці в 1880 році знову спробували переконати уряд провести реформи. «Земський союз» ухвалив на з'їзді і постановив закликати земства подавати петиції про розширення прав земств і їх участі в центральному управлінні [22, 62]. В 1880 році земства подали уряду не менше 14 звернень про скликання парламенту, захисту особистих прав і відміні надзвичайних повноважень адміністрації [81, 170].

На початку 1881 року земсько-дворянські ліберальні кола почали схилялися до думки про народне представництво. Вони вітали новий курс Лоріс-Мелікова, який намагався реалізувати ідею створення законодорадчого органу шляхом реформування Державної ради. Газета «Земство» підтримала доповідь Міністра внутрішніх справ Олександру II, де йшла мова про залучення виборних від земств до діяльності Державної ради [60, 408]. Напевно, саме позиція земств підштовхнула Лоріс-Мелікова до подання Олександру II проекту реформи Державної ради.

Межу під першим політичним виступом земських лібералів підвела загибель Олександра ІІ від рук терористів 1 березня 1881 року. Земський політичний рух 1878 – 1881 років виявився відверто слабким. Лише дев'ять губернських земств (Тверське, Харківське, Чернігівське, Новгородське, Полтавське, Самарське, Рязанське, Таврійське, Казанське) і три повітових з осені 1878 по осінь 1881 року заявили про необхідність залучення земських установ до здійснення урядового курсу. У той же час вони пропонували владі свої послуги для придушення соціалістичного руху в обмін па свободу власної політичної діяльності [22, 62]. Таким чином, земці ізолювали себе від радикальної інтелігенціі. Однак все ж таки «Земський союз» своєю діяльністю заклав фундамент демократичного лібералізму початку XX ст.

Опозиційний ліберальний рух хоча і спирався на земські установи, однак не обмежувався їхньою діяльністю. Інтелект ліберальної Росії зосереджувався не тільки в передовому земстві, а і в столичних суспільних колах, хоча на початку 70-х років лібералізм столичного суспільства майже згас, при цьому встигнувши переродитися в земських установах. Серед інтелігенції відбувся розкол, причому все більшу силу набирало її ліве крило, представлене іменами М. Бакуніна, П. Лаврова і П. Ткачова. Ліберальне крило помітно йому поступалося в цілеспрямованості [114, 157]. Ліберальні групи в Москві в середині 70-х років зосереджувалась навколо журналів «Російська думка» і «Юридичний вісник», а також газети «Русские ведомости». Ліберально налаштована інтелігенція трималися Юридичного товариства, більшість з якого викладала в Московському університеті (Гольцев, Муромцев, Ковалевський та ін.) У Петербурзі ліберальна інтелігенція підтримувала «Вісник Европи».

Саме ці нечисленні сили намагалися в 70-ті роки продовжити діяльність суспільного ліберального руху, в якому намітився розкол. Більш радикальні групи виступали за негайне введення парламенту, рівності станів, пом'якшення викупних платежів. Помірковані відстоювали шлях поступового перетворення самодержавства в конституційну державу через розвиток місцевого самоврядування та проголошення гормадянських свобод [106, 86].

Помірна ліберальна платформа, крім творчості Чичеріна, Кавеліна і Мельгунова, сформувалася на сторінках «Вісника Європи». Його заснував у 1866 р. професор Санкт-ІІетербургського університету М. Стасюлевич. Біля витоків журналу стояли університетські професори, такі, як К. Кавелін, Б. Уткін, В. Спасович [22, 63]. У 70-х роках в редакції працювали Стасюлевпч, Полонський та ін.

Формулюючи кредо лібералізму, «Вісник Європи» у 1875 році писав, що ліберал всюди добивається свободи друку, незалежності суду, свободи совісті та земського самоврядування. Публікації журналу вказували на кризовий стан сільського господарства. Серед них виділяється стаття К. Кавеліна «Селянське питання» (1881). Суть цього питання, за Кавеліним, полягала в тяжкості податкового тягаря, суперечок навколо викупних платежів і малоземелля [21, 91]. Журнал відстоював вдосконалення податкової системи, свободу пересування для селян, розвиток народної освіти.

До кінця 70-х років ліберальному суспільству були притаманні політична невизначеність і неорганізованість. Виступаючи за представництво та політичні свободи, ліберали в той же час негативно ставилися до інтелігенції, що дотримувалася радикальних поглядів. Йдучи проти революціонерів, ліберальні кола допустилися прорахунку, оскільки саме діяльність радикальної партії «головним чином живила і підтримувала ліберально-опозиційний рух» [22, 65].

Не сприймаючи революціонерів, але й розуміючи власну слабкість, ліберали сподівалися лише на прогресивну бюрократію, пропонуючи їй своє бачення ситуації і власну програму виходу з кризи.

Відразу після смерті Олександра ІІ 30 представників «Земського союзу» з’їхалися в Харкові, де виробили наступну програму дій на 1881 рік:

1. засудження і відмова від урядового терору;

2. вимога скасування подушного податку і зрівнювання в оподаткуванні всіх станів;

3. лозунг децентралізації управління;

4. заклик до скликання законодавчого органу – Державної думи, обраної загальним рівним голосуванням [22, 73]. Однак підтримки в «Земському союзі» даного проекту вже не було.

Незабаром в 1883 році «Земський союз» розпався, що свідчило про відступ і перегрупування ліберальних гласних. В 1882-1886 роках в земській діяльності настало затишшя. Але поступово набирало сили важливе для лібералізму явище – об’єднання навколо земств третього елементу (не гласних, а земських лікарів, вчителів, агрономів, статистів) [22, 74].

Цілком очевидні соціально-політичні і економічні коріння вузькості земського ліберального політичного руху кінця 70-х – початку 80-х років. По-перше, воно спиралося на нечисельні прогесивнодумаючі земські установи, в той час як величезна більшість земств загрузла в байдужості до суспільних потреб. По-друге, умови діяльності гласних майже не залишали їм можливості для легальної політичної боротьби. По-третє, велика частина дворянства ще не вбачала для себе небезпеки у змінах свого соціально-економічного статусу.

Дата добавления: 2015-07-10