Великі реформи» 1860-х років

Російська імперія в 1856 році зазнавши ганебної поразки у Кримській війні пережила нечуване національне приниження. Воєнна катастрофа оголила всі недоліки існуючого в Російській імперії правління: безправне підпорядкування самовладдю, неуцтво керівництва, архаїчність військово-економічної системи, повільний культурний розвиток країни. В умовах очевидного провалу існуючого політичного курсу, уряд змушений був змінити його і перейти до економічних та соціальних реформ.

Наприкінці 50-х років ХІХ століття уряд не бачив причин, які в найближчий час могли б призвести до економічної кризи. На думку дослідника російського лібералізму О. Гоголевського, вища бюрократія, яка стала на чолі реформ та була її ініціатором, не вважала за потрібне докладати максимум зусиль для їх швидкої та послідовної реалізації [22, 43]. В основі ж реформ лежали такі фактори, як застій, відставання та необхідність збереження статусу великої європейської держави [5, 40]. Оскільки, перед урядом не стояло питання життя чи смерті держави, то реформи, не дивлячись на їх розмах і широкі ліберальні плани, не торкалися реформування системи управляння державою. Російське суспільство починаючи з 1857 року бачило в уряді єдину реальну силу, здатну спрямувати країну в напрямку реформ. Так, М.Бакунін виступав за урядову диктатуру, яка б проводила перетворення, і був противником дворянського парламенту і його станової конституції; О. Герцен назвав Олександра ІІ в 1858 році наступником декабристів і «Освободителем» [22, 44].

Саме освічена частина суспільства починає з 1856 року формувати настрої в підтримку уряду та допомагає владі зламати спротив більшості дворян, які виступали проти звільнення селян. До прогресивних суспільних кіл входили представники різних поглядів, в тому числі і ті, хто відроджував ліберальні ідеї. Вони відображені в працях К. Д. Кавеліна, М. П. Погодіна, Т. Н. Грановського та Б. М. Чичеріна, які датуються 1855-1856 рр. В спільному листі Кавеліна, Чичеріна і Мельгунова Герцену (1855 р.) йшла мова про необхідність для Росії ліберального уряду, який звільнив би селян, відмінив цензуру та проголосив свободу совісті [22, 44]. Тоді ж в статті Чичеріна «Современние задачи русской жизни» майбутнє Росії проголошувалося в перемозі ліберальних ідей, суть яких на думку філософа полягала в: звільненні селян, проголошення свободи совісті, слова, друку та викладання, публічності і гласності судочинства [22, 44].

Поряд із спробами інтелігенції звернути увагу суспільства на існуючі проблеми країни, програму перетворень формувала і частина дворянства. Мова йде про губернські комітети. Перший Таємний комітет було створено 3 січня 1857 року, а майже через рік – 8 січня 1858 року – був створений новий комітет, який, фактично провів попередню роботу по підготовці селянської реформи. Цей комітет 18 лютого цього ж року отримав офіційну назву Головного комітету по влаштуванню побуту селян. Протягом року у всіх губерніях було створено особливі комітети. Комітети складалися із губернського предводителя дворянства, із одного представника дворянства кожного округу і з двох дворян, які призначалися губернатором. Окрім цього, до складу кожного комітету входив секретар, який займався всією діловою частиною.

В літературі діяльність частини комітетів розглядається як вияв дворянського лібералізму, який полягав у боротьбі дворянства за розширення своїх прав, які обмежувалися самодержавством, а також намагалися захистити свої станові інтереси [22, 44]. Але частина дворянствавиступала за демократичні перетворення. В 1850-х роках радикальна ліберальна течія зосереджувалася в дворянських зборах і комітетах, які розглядали проекти звільнення селян. Приклад послідовних дій демонструвало тверське дворянство на чолі із А. Унковським, яке виступало не лише за відміну кріпосного права, а й за відміну станів [22, 45]. Декілька учасників першого скликання дворянських депутатів від губернських комітетів (Д. Хрущов, А. Шретер, А. Унковський, Д. Васільєв, П. Дубровін) вирішили подати адресу Олександру ІІ [22, 45]. В ній пропонувалося звільнити селян із землею за викуп по справедливій ціні, ввести суд присяжних, забезпечити незалежність суду від адміністрації і гарантувати гласність судочинства, встановити відповідальність місцевих посадових осіб перед судом, відмінити цензуру [30, 39]. Таким чином, основні пункти даного листа суперечать думці, що дворяни захищали виключно свої станові права та привілеї, оскільки усі вимоги є цілком ліберальними. Його автори отримали височайшу догану і потрапили під поліцейський нагляд.

В січні 1860 року Володимирські губернські дворянські збори подали звернення, яке захищало ліберальні принципи. У ньому йшлося про поділ влади: адміністративну, поліцейську і судову. Володимирські дворяни виступали також за гласність судочинства, введення суду присяжних і рівність всіх перед судом. Аналогічні звернення були прийняті на Ярославських та Нижньогородських зборах. Широка ліберальна діяльність дворян в губернських комітетах багато в чому допомогла уряду подолати опір консервативних дворян.

Суспільну підтримку урядові перетворення отримали не лише від дворянських станових організацій.

Так, група столичної інтелігенції заснувала в 1856 році друкований орган російського лібералізму – журнал «Русский вестник» під редакцією М. Каткова [22, 46]. В 1856-1867 роках частина матеріалів журналу була присвячена обговоренню бажаного напрямку реформ: відміні кріпацтва, раціоналізації сільського господарства, прискоренню промислового розвитку, свободі слова, гласності та публічності судочинства [22, 46]. В березні 1858 року редакція відкрила рубрику з селянського питання, відстоюючи звільнення селян із землею за викуп, але незабаром через введення цензури рубрику закрили.

Таким чином, ми бачимо, що ідея реформування Російської імперії на короткий час згуртувала уряд Олександра II і прогресивну частину суспільства. Хоча сам шлях та послідовність перетворень розумілися ними по-різному. Основу їх єднання склало прагнення перешкодити консервативному дворянству і бюрократії, які не хотіли звільнення селян.

Тим часом 4 вересня 1858 року був розпущений останній комітет по влаштуванню побуту селян. Причиною розпуску стали розбіжності в проектах реформ, які надходили із губерній. Саме тому було вирішено скликати комісію, яка б узгодила між собою різні варіанти проектів. Комісія складася із членів Головного комітету і з п’яти осіб, серед яких був генерал Я. Ростовцев, якого вважають душею звільнення селян [60, 180]. Також, були створені дві редакційні комісії, на чолі яких теж знаходився Я. Ростовцев. Він долучив до роботи в комісіях людей, яким особисто довіряв, і завдяки цьому йому вдалося зібрати таких людей, як Микола Мілютін, Юрій Самарін і князь Черкаський [60, 181]. Одна з цих комісій складалася з адміністративного та юридичного відділу, інша ж була економічної комісією.

Юридичний відділ повинен був займатися встановленням особистих і майнових прав селян, а також визначенням права на власність дворян. Адміністративний відділ повинен був розробляти проблеми, пов'язані з організацією селянських громад, а також мав з'ясувати і визначити відносини між селянами, поміщиками і провінційними органами самоврядування. Економічна комісія повинна була вирішувати проблеми економічного характеру, особливо питання викупу селянами землі, яка давалася їм у власність.

Згодом була заснована ще й третя комісія, яка отримала назву «фінансової» комісії. Їй належало займаться питанням про те, які заходи необхідні для полегшення селянам викупу землі [60, 181].

У вересні 1860 року попередні роботи всіх комісій були закінчені і можна було приступати до розробки остаточного тексту маніфесту про звільнення селян і пов'язаних з цим законів. Для виконання цього завдання Головний комітет закликав особливого спеціаліста – О. Попова (член-кореспондент Імператорської Академії Наук) [60, 182]. 10 жовтня були закриті редакційні комісії. У той же день Головний комітет почав займатися перевіркою результатів цієї роботи.

Олександр II бачив небезпеку ситуації, що склалася. Він розумів, що постійна напруженість, очікування і надії зрештою стануть нестерпні. Саме тому імператор намагався просувати реформу про звільнення так швидко, як тільки можливо. У зв’язку з цим він замінив старого і хворого Голову Комітету А. Орлова на Великого князя Констянтина, який енергійно підтримував усі плани імператора щодо реформування країни. Під головуванням Великого князя засідання Головного комітету відбувалися майже щодня. Вже 14 січня 1861 року були підписані протоколи Головного комітету. Оригінал був представлений Державній Раді, де законопроекти були розглянуті ще раз. Перевірка законопроекту була проведена протягом дуже короткого часу, з 28 січня до 16 лютого. А 19 лютого 1861 року Олександр ІІ підписав маніфест про звільнення селян.

Основні положення Маніфесту є загальновідомими, однак варто звернути увагу на ті права, які отримали розкріпачені селяни. Так, В. Леонтович, один із дослідників лібералізму, поділяє дане питання на кілька частин. Він виокремлює ті права, які отримали селяни відразу після набрання законом сили, від тих, які законодавець хотів їм надати після остаточного звільнення [60, 192]. А перехід від кріпосного права до статусу вільних громадян, який селянин мав отримати після остаточного розкріпачення, на думку В. Леонтовича, варто вважати перехідним періодом, під яким розумівся час, протягом якого колишні кріпаки були зобов’язані виконувати роботи на користь колишнього пана [60, 191-192]. А саме, панщину та оброк, розмір яких після прийняття закону підлягали перегляду з боку держави. Перехідний період був необхідним для того, щоб не знищити поміщиків і дати їм шанс перелаштувати свої маєтки для подальшої їх обробки при допомозі найманих працівників, а не кріпаків. Даний період мав тривати двадцять років, однак незважаючи на такий великий термін, позитивним був той факт, що повинності, які мали виконувати селяни, були обмежені у часі [76]. Після закінчення цього терміну селян остаточно звільняли від усіх обов’язків по відношенню до поміщика. Протягом цього перехідного періоду селяни вважалися тимчасовозобов'язаними [76].

Таким чином, відразу після набрання Маніфестом сили, селяни отримали особисту свободу, тобто було проголошено, що вони є вільними людьми. Поліцейська влада, яка раніше знаходилася в руках поміщиків, негайно перейшла до сільських громад. Судові повноваження поміщика частково перейшли до обраних селянських волосних судів, а частково до мирових суддів. Щоб забезпечити економічно існування селян їм у користування передавалися певні ділянки землі. Також передбачалося право викупу садиби. Після виплати всієї суми селянин перетворювався на власника садиби. Що стосується решти землі, селяни могли викупити її тільки за умови згоди на це власника маєтку. Держава було готова полегшити таку покупку значною економічною підтримкою селян, але вважало поки неможливим змушувати поміщиків продавати орні, сінокісні землі та пасовища, надані в користування селянам. (Такий продаж став для поміщиків обов'язковим лише з 1881 року після видання відповідного закону, прийняття якого безсумнівно було пов'язане із закінченням перехідного періоду). Загалом в основу устрою економічного становища звільнених селян лягли ідеї графа П. Кисельова, за якими земля лишалася власністю поміщика, але вони були зобов’язані надати селянам в користування наділи терміном на двадцять років [60, 192-93].

Після закінчення двадцятирічного періоду селяни отримували статус вільних мешканців села, тобто вони отримували ті ж громадянські свободи що й інші стани. Це є свідченням перемоги ліберальних ідей та ліберальної орієнтації Олександра ІІ, який на полях висновків Головного комітету відмітив: «Дай Бог!» [60, 197].

Таким безперечно був сенс і дух законів про звільнення від 1861 року. Стаття 22 так званого Загального Положення, тобто головного закону про звільнення, постановляє, що обов'язки селян і ними укладені договори мають ґрунтуватися на правових положеннях загального російського цивільного права. Дуже важлива стаття 33 Загальних Положення, а також статті 159 і 165 Положення про викуп. Всі вони вказують на те, що законодавець намагався підпорядкувати власність селян загальному російському цивільному праву, якщо не безпосередньо після закінчення перехідного періоду, то після остаточного викупу. Перш за все, потрібно звернути увагу на те, що земля поміщиків, яка у зв'язку зі звільненням надавалася товариствам колишніх кріпаків, насправді могла бути надана як окремим дворам, так і товариствам. Крім того, як двір, так і громада могли придбати землю шляхом купівлі [60, 198].

Варто звернути увагу на майновий статус селян. Передбачалося, що кожен селянин зможе придбати рухоме і нерухоме майно, а також зможе ним вільно розпоряджатися. Таке ж право купівлі рухомого і нерухомого майна отримувала сільська община, яка могла розділити його між своїми членами. Але стаття 36 Загального положення йде ще далі і передбачає, що: «Кожен член сільської общини може вимагати, щоб зі складу землі, придбаної в общинну власність, була йому виділена, у приватну власність, ділянка, рівноцінна з долею його участі у придбанні цієї землі. Якщо такий виділ виявиться незручним або неможливим, то община має задовольнити бажання селянина виділитися, грошима, за взаємною згодою, або за оцінкою» [60, 198]. Таким чином, узаконювалася можливість общини, за певних умов, замість землі виплатити селянину рівноцінну суму грошей. В статті 37 йшла мова про наділи, які селяни отримували у зв’язку із звільненням. Передбачалося, що протягом перших дев’яти років після набрання Загальним положення юридичної сили, ці наділи не могли бути продані або закладені особам, які не є членами тієї ж общини. Однак і общинам також заборонялося протягом цих же дев’яти років продавати свої наділи.

Велике значення має стаття 159 Положення про викуп, 2-а частина якої говорить: «Після сплати цієї позики (тобто, тієї позики, яку селяни отримують від держави для виплати поміщикам викупу) поширюються на викуплені землі правила, встановлені у Загальному Положенні про селян, що вийшли з кріпосної залежності відносно земель, придбаних цими селянами у власність» [60, 199]. Отже, дана стаття узаконює право власності селянина, яке після викупу нічим не повинно відрізнятися від права власності інших вільних сільських жителів і має ґрунтуватися на нормах загального російського цивільного права, іншими словами, має визначатися положеннями 10 тому Зводу Законів.

Однак, до тих пір, поки викуп не буде виплачений, право селянина розпоряджатися наділом піддавалося різним обмеженням. Стаття 169 Положення про викуп дозволяє селянам продавати надані їм ділянки землі протягом перших дев'яти років з моменту вступу в силу даного Положення виключно членам тієї ж самої общини. (Тим не менш, покупець може у зв'язку з покупкою вступити в общину і стати її членом). Покупець повинен взяти на себе всі обов'язки, які пов'язані з подальшою виплатою позики. Після закінчення згаданих дев'яти років власник може також продати надану двору землю особі, яка не є членом громади, але ця особа повинна при покупці виплатити залишок позики по викупу. Згідно статті 180, наділ, наданий громадам або окремим дворам, не може бути закладений до того, як буде остаточно виплачена позика. Згідно зі статтею 167, ділянки землі, надані не общинам, а окремим дворам, не можуть бути розділені. Поділ забороняється також і у разі покупки [60, 200].

Всі ці обмеження права селян розпоряджатися наданою їм землею повинні були слугувати гарантом тому, щоб забезпечити повернення позики наданої для викупу. Ці обмеження повинні були мати тимчасовий характер і відпасти з того моменту, як викупна позика повністю виплачена. Але ця первісна причина всіх обмежень скоро була забута і відійшла на другий план у порівнянні з іншими міркуваннями. Поширилася думка, що власність на землю селян принципово відрізняється від власності на землю інших станів, що ця власність насправді не є приватна, як це розуміється в 420-й статті 10 тому Зводу Законів, а являє собою якийсь особливий вид нерухомого майна. Логічний висновок – згадані обмеження ніби притаманні самому принципу селянської власності на землю, отже, повинні і надалі залишатися в силі [60, 200-201].

Виходячи з такого розуміння, земля, яка надавалася селянам, являється майном наданим для того, щоб селяни могли забезпечити своє існування виключно як селяни. Таке забезпечення В.Леонтович розглядає як державний інтерес. Таким чином, земля надана селянам виступає майном, яке слугує для захисту державних інтересів і дозволяє вирішити поставлені завдання, а також є майном з конкретною і водночас обмеженою ціллю. Оскільки, дана земля має забезпечити конкретні державні інтереси, то вона має бути під захистом особливих юридичних постанов, які містять в собі заборону будь-яких дій, які могли б якимсь чином зменшити це майно [60, 201]. Тому, обмеження продажу цієї землі особам, які не належали до стану селян, а також поділ наділів та операцій із закладення цих під заставу, є цілком логічним кроком держави.

Окрім цього, кожен селянин мав належати до общини, члени якої в більшості випадків були зв'язані між собою круговою порукою в оплаті податків та виконання інших повинностей [5, 43]. Відповідно з кругової поруки витікала сильна залежність від общини. Ця залежність, фактично, була явним обмеженням свободи пересування.

Решта обмежень, яких, до речі, було досить багато, виходила із особливостей правового статусу селянина, що стало наслідком концепції, згідно з якою визнання за селянином «права на землю» принципово відрізнялося від права власності на землю всіх інших станів.

Таким чином, відмінивши кріпацтво, царська влада все ж таки значно обмежила права селян та в певній мірі прикріпила їх до землі, намагаючись таким чином дещо пригальмувати закономірний процес пролетаризації селянства.

Однак, окрім селянського питання після проголошення Маніфесту 19 лютого 1861 року виникла необхідність відміни станових привілеїв та реорганізації системи державних інститутів. Це розумів і Міністр внутрішніх справ П. Валуєв, який був прихильником введення представницьких установ на зразок тих, що існували в Англії. Протягом 1861–1863 років він неодноразово надсилав імператору проекти щодо введення представницького органу, проте Олександр ІІ ігнорував їх. Причиною цього було те, що імператор вагався. З одного боку, він розумів, що впровадження ліберальних політичних установ є необхідними для Росії. Водночас конституційне правління, на думку імператора, могло сприяти розколу Російської імперії, яка до того трималася виключно на авторитеті царя. Остаточно Олександра переконало польське повстання 1863-1864 рр., яке охопило Царство Польське, Литву, Західну Україну та Білорусь. В серпні 1863 року Олександр ІІ говорив М. Мілютіну: «Я не проти конституційного правління, але я не можу надати його бунтуючим полякам, не надавши росіянам, а вони, росіяни, ще не дозріли для конституції» [22, 51].

Остаточно зрозумівши, що проведення реорганізації системи державного управління є неминучим, 1 січня 1864 р. було затверджено «Положення про губернські та повітові земські установи».

Органами місцевого самоуправління в губерніях та повітах стали всестанові виборні установи – земства. Вибори в земські розпорядчі органи – збори гласних – проводились на основі майнового цензу по куріях (перша курія – курія землевласника – власність на землю від 200 до 800 десятин, або наявність нерухомого майна ціною від 15 тис. рублів; друга – міська – об’єднувала власників місцевих, промислових та торгівельних приміщень з річним оборотом не менше 6 тис. рублів та власників нерухомості не менше, ніж на 2 тис. рублів; третя – селянська) [30, 43]. Збори гласних проходили один раз на рік. В їх компетенцію входило розподіл державних та затвердження місцевих податків, опіка господарством, медициною, освітою. Земства обиралися на три роки.

Земства, незважаючи на всі недоліки реформ, сприяли формуванню громадської свідомості, розвитку інтелігенції. Поступово сформувався земський рух, який став частиною ліберального руху. Незважаючи на обмеження повноважень земств у 70-80-х роках, вони продовжували відігравати значну роль в суспільному русі.

До кінця 70-х років земства були введені в 35 губерніях. На території Польщі та на Правобережна Україні цей орган місцевого самоуправління так і не був впроваджений через острах виникнення нового повстання серед поляків.

Також була проведена і міська реформа. Обговорення проекту міської реформи велися з 1861 року, оскільки уряд боявся перетворення міських дум в політичну трибуну. Лише в червні 1870 року було затверджене «Місцеве положення» [30, 45].

В містах створювалася безстанова міська дума, в компетенцію якої входило: міський благоустрій, опіка над торгівлею, влаштування лікарень, шкіл, протипожежні заходи. Міський голова обирався міською думою на чотири роки і затверджувався губернатором або Міністром внутрішніх справ. Проте, міська дума перебувала під постійним контролем урядових чиновників, а її рішення могли скасувати Міністр внутрішніх справ та губернатор. Вибори в міську думу проводилося по трьох виборних зборах на основі майнового цензу (платники податків, які вносили третину всіх податків; ті, хто сплачував решту дві третини податків; до третіх виборних зборів входили всі інші). Ценз настільки обмежив кількість виборців, що в найбільших містах вони складали в середньому 5,6 % всього населення. До 1892 року самоуправління було введене в 621 містах із 707 [22, 53].

Найбільш досконалою виявилась судова реформа. 20 листопада 1864 року були оприлюдненні «Указ про судову реформу та нові судові установи». Вводилися загальні судові установи для осіб всіх станів. Утверджувався суд присяжних, гласність судочинства, рівна відповідальність перед судом, незалежність суду перед адміністрацією. Нарешті 17 квітня 1863 року був прийнятий Указ «Про відміну тілесних покарань», але цей вид покарання застосовували і надалі щодо селян, засланих та штрафних солдат.

Країна була поділена на 108 судових округів, де діяли суди двох типів: загальні та мирові. Загальний суд складався з трьох інстанцій: окружний суд, судова палата та Сенат. Окружні суди розглядали позови громадян; судова палата була апеляційною інстанцією та судом першої інстанції по політичних справах; Сенат був вищою судовою інстанцією і міг відмінити рішення суддів [50, 90].

Також варто відзначити, що попереднє розслідування було передане від поліції до судових слідчих, а прокуратура втратила свої повноваження і здійснювала лише судовий нагляд. Було впроваджена адвокатура – присяжні повірені. Фактично судова реформа перетворила суд в окрему, незалежну гілку влади [50, 105].

Освітня реформа була не менш ліберальною, аніж судова. Низький рівень освіти та нестача кваліфікованих спеціалістів в усіх сферах вимагали кардинальних змін в освітній системі. Вже до кінця 50-х років в столичних та губернських містах були створені недільні школи для дорослих та працюючих дітей, що згодом були прирівняні до початкової школи (до 1862 року існувало більше 300 таких шкіл) [22, 50]. Можливість отримати освіту з’явилася і в жінок, оскільки почали створюватися жіночі гімназії. Розпочалося поширення грамотності і серед військових.

Положення про початкові народні училища від 14 червня 1864 року декларувало без становість шкільного навчання і надавало право відкриття початкових шкіл земствам, в містах дозволено жінкам викладати у школах.

Основною формою отримання середньої освіти залишилися гімназії. Статут гімназії та прогімназії, затверджений 19 листопада 1864 року, встановив рівність прийому для дітей всіх станів та віросповідань, але одночасно вводилася висока оплата за навчання. В цілому шкільна реформа збільшила кількість навчальних закладів з 8 до 79 тисяч, а кількість тих, хто вчився, зросла у 8 разів [22, 50].

18 червня 1863 р. був прийнятий новий статут для університетів, що встановлював академічну автономію. Тепер в університеті обирався ректор, декани і замінялися вільні посади викладачів, фактично самостійно вирішувалися всі адміністративно-фінансові та науково-педагогічні питання. Також були відкриті університети в Одесі (1865 рік) та Варшаві (1869 рік).

Проте половинчастість та непослідовність реформ призвели не лише до незадоволення серед провідних верств населення, а й не дали очікуваних результатів. Внаслідок чого замість послаблення революційних настроїв в країні відбулося загострення революційності в суспільстві.

Дата добавления: 2015-07-10