Охранительный либерализм» часів Миколи ІІ

Після смерті Олександра ІІ імператором став Олександра III (1881 – 1894), часи правління якого варто характеризувати як період реакції, який прийшов на зміну ліберальним реформам попередніх 20 років. У історичній науці цей час отримав назву епохи контрреформ.

Спроби Олександра III «заморозити» реформаторські тенденції і настрої в Росії призвели до несподіваних наслідків для влади. Запропоновані імператором зміни у політичному і господарському житті держави привели до швидкого зростання числа інтелігенції, яка, як правило, не могла знайти повноцінного застосування своїх інтелектуальних сил у громадському житті та державній службі. З іншого боку, освіта й західноєвропейський стиль життя відчужували інтелігентів від простого народу. Ізольована як від держави «зверху», так і від селянства «знизу», інтелігенція переживала постійну кризу ідентичності щодо свого місця у суспільстві. Вона була переконаною у тому, що потрібно покласти край соціальній несправедливості, відсталості та іншим непривабливим рисам російського самодержавства, але їй бракувало соціальної сили для здійснення своїх ідеалів. Багато інтелігентів знаходили розв’язку у створенні опозиційних – народницьких, ліберальних, марксистських рухів – рухів, покликаних трансформувати й модернізувати Російську імперію. Як результат відбулося зближення ліберальної інтелігенції з революціонерами, яке призвело до того, що ліберали почали бачити в собі передусім носіїв знання теоретиків, покликаних шляхом своїх ідей руйнувати вікові підвалини російського деспотизму.

Інтенсивний економічний розвиток Російської імперії, який був одним з наслідків ліберальних реформ Олександра II, вивів на історичну арену велику промислову буржуазію і пролетаріат, які поступово починають відігравати досить важливу роль в суспільстві.

Таким чином, в Російській державі склалися передумови для чергового етапу перетворень.

Проте, перший публічний виступ нового імператора Миколи ІІ в Петербурзі 17 січня 1895 року в Миколаївському залі Зимового палацу перед представниками дворянства, земств і міст розвіяв плани інтелігенції щодо подальшого реформування країни, яке розпочав Олександр ІІ. В промові Микола ІІ сказав наступне: «Мне известно, что в последнее время слышались в некоторых земских собраниях голоса людей, увлекавшихся бессмысленными мечтаниями об участии представителей земства в делах внутреннего управления. Пусть все знают, что Я, посвящая все Свои силы благу народному, буду охранять начало самодержавия так же твёрдо и неуклонно, как охранял его Мой незабвенный, покойный Родитель» [75, 103].

Реакцією провідної частини суспільства стало розчарування в новому імператорі. Так, представник лівого крила кадетів В. Оболенський на початку 1910 року в своєму антимонархічному творі висловив думку, що виступ імператора 17 січня 1895 року заклав фундамент майбутнього визвольного руху, об’єднавши при цьому земських діячів [22, 82]. Фактично, як зауважив історик С. Ольденбург, промова не лише розвіяла надії інтелігенції на можливість конституційних перетворень зверху, а й була сприйнята як своєрідний виклик освіченій частині суспільства [22, 83].

Таким чином, обравши антиліберальний абсолютизм Микола ІІ тим самим заклав фундамент для майбутніх революційних подій, які спалахнули в Російській імперії в 1905 році. А період правління Миколи ІІ з 1895 до 1905 років варто характеризувати як період реакції. Оскільки влада намагалася максимально призупинити ті ліберальні перетворення, які були розпочаті реформами 60-х років, обмежуючи вплив земських установ в державному управлінні, тим самим також звужуючи сфери діяльності місцевого самоврядування. При цьому найбільш небезпечними, на думку Міністра внутрішніх справ В. Плеве були не революціонери, а ліберали (більшість яких брали активну роботу в роботі земських органів), які, прагнучи до законної співпраці з державною владою, могли із середини зруйнувати самодержавство [60, 351].

Однак, після вбивства В. Плеве 28 липня 1904 року і призначення на посаду Міністра внутрішніх справ князя П. Святополка-Мирського відбулася спроба переходу урядової політики на ліберальний курс.

Вже у своїй першій офіційній заяві 16 вересня 1904 року П. Святополк-Мирський вказав на те, що успіх урядових заходів в основному залежить від доброзичливості і довіри уряду до громадських та земських організацій, так само як і до всього населення взагалі [60, 373]. Результатом цієї заяви стало посилення надій в земських колах стосовно можливої співпраці між урядом і тими громадськими організаціями, які знову пожвавилися відразу після призначення нового Міністра внутрішніх справ, і було вирішено скликати земський з’їзд.

З’їзд відбувся з відома імператора та сприяння Святополка-Мирського в листопаді 1904 року і тривав чотири дні. Прийнятті рішення були оформленні в одинадцять тез, які князь С. Трубєцкой сформулював в записці і передав Міністру внутрішніх справ. В основному в записці акцентується увага на тому, що реформи повинні проводитися зверху, а також на тому, що реформи вимагає не свободолюбивість громадян, а їх патріотизм [60, 380].

Запропоновані тези П. Святополк-Мирський використав як основу для своєї урядової програми, яка мала на меті проведення ліберальних реформ. В останній статті законопроекту йшла мова про залучення виборних представників до законодавчої діяльності.

Програма П. Святополка-Мирського одержала підтримку навіть від Голови комітету міністрів С. Вітте, оскільки на його думку запропоновані дії є необхідними для подолання правової відособленості селян [22, 110]. Саме через цю причину С. Вітте був готовий погодитися на перший крок по введенню конституційного строю, не дивлячись на те, що, на його думку, цей крок є передчасним.

Однак, 11 грудня 1904 року Микола ІІ, будучи прихильником збереження самодержавства, усунув 9 статтю законопроекта, якою вводився представницький орган.

Відсутність даного пункту в урядовій програмі перетворень призвела до того, що Міністр внутрішніх справ П. Святополк-Мирський подав у відставку, а суспільство втратило довіру до уряду взагалі і до можливостей проведення ним реформ зокрема.

Невдала спроба досягнення згоди між державною владою і консервативним лібералізмом, який був представлений з’їздом, стала передумовою для виникнення революційної ситуації. Після цієї спроби, за словами Міністра внутрішніх справ (1912-1915) М. Маклакова, «закінчилась і роль лояльного земства» [60, 389]. Надіям на угоду з державною владою був нанесений тяжкий удар, вони виявилися нездійсненною мрією. Неминучим наслідком цього було, звичайно, те, що революційні позиції наповнилися політичним реалізмом. Таким чином, невдача Святополк-Мирського і помірних земців-лібералів призвела до загострення революційних настроїв у країні.

Однак, імператор все таки вирішив реалізувати частину запропонованих Міністром внутрішніх справ ліберальних перетворень. Так, 12 грудня 1904 року було дано Найвищий указ Сенату «Про плани щодо вдосконалення Державного порядку», який обіцяв розширення прав земств, страхування робітників, емансипацію інородців і іновірців, усунення цензури.

Проте ці дії влади не дали бажаних результатів. А «Кривава неділя» 9 січня 1905 року стала початком революції, що змусила владу до рішучих ліберальних перетворень.

Вже 18 лютого був опублікований царський Маніфест із закликом до викорінення крамоли в ім'я зміцнення справжнього самодержавства, і указ Сенату, що дозволяв подавати на ім'я царя пропозиції щодо удосконалення «державного благоустрою». Миколою II був підписаний рескрипт на ім'я Міністра внутрішніх справ О. Булигіна з указом підготовки закону про виборний представницький орган – законодорадчу Думу.

Опубліковані акти дали поштовх подальшому розвитку громадського руху. Утворилвся цілий ряд усіляких спілок, які так само, як і земські зібрання, міські думи, професійна інтелігенція та окремі громадські діячі почали обговорення питання про залучення населення до законодавчої діяльності, про ставлення до роботи заснованої під головуванням Булигіна «Особливої наради». Складалися резолюції, петиції, адреси, записки, проекти державного перетворення.

Наступним ліберальним кроком влади було прийняття указу «Про зміцнення начал віротерпимості» 17 квітня 1905 року, який проголошував свободу віросповідання для неправославних конфесій.

6 серпня Маніфестом Миколи II була заснована Державна дума як особлива законодорадча установа, в повноваження якої входило: попередня розробка і обговорення законодавчих припущень і розгляд питань щодо державних прибутків і витрат. Був визначений і термін скликання – не пізніше середини січня 1906 року.

Одночасно було опубліковано Положення про вибори від 6 серпня 1905 року, яке визначало правила проведення виборів в Держдуму. З основних демократичних принципів в Росії передбачалося реалізувати тільки один – таємне голосування. Організація виборів в Держдуму покладалася на Міністра внутрішніх справ О. Булигіна.

Однак, дії влади вкотре не дали бажаних результатів. У жовтні в Москві почався страйк, який охопив всю країну й переріс у Всеросійський жовтневий політичний страйк. 12-18 жовтня в різних галузях промисловості страйкувало понад 2 млн. людей [35, 350].

Цей загальний страйк і, перш за все, страйк залізничників, змусив імператора піти і на інші поступки. 17 жовтня 1905 року був проголошений Маніфест, який дарував громадянські свободи: недоторканості особи, свободу совісті, слова, зборів і спілок, а також встановив, що всі закони набирали силу лише після схвалення Державною Думою. А Указ 24 листопада відміняв попередню як загальну, так і духовну цензуру для періодичних видань (26 квітня 1906 року цензура була відмінена повністю). 23 квітня були затверджені Основні державні закони Російської імперії, які закріпили за Думою законодавчу функцію.

Таким чином, вимоги лібералів були виконані. Самодержавство пішло на створення парламентського представництва і розпочало ліберальні реформи, які започаткували новий етап розвитку російського лібералізму – період «думської монархії» (1906-1917 роки).

При дослідженні даного періоду ми вирішили на основі аналізу ідеологічної специфіки урядового лібералізму визначити, якою була роль даного фактору в реформаторському процесі початку ХХ століття.

Перш за все, варто звернути увагу на те, що урядовий лібералізм в даний період поділявся на дві течії. Критерієм для розрізнення цих течій, як зазначає один із сучасних дослідників лібералізму С. Куликов, має бути ставлення їх представників до двох основних форм обмеження влади монарха, оскільки саме монарх був ключовим елементом політичної системи «думської монархії» [32, 75]. У відповідності із уявленнями державознавства початку XX століття, тих бюрократів, які належали до лівого, радикального крила урядового лібералізму і виступали за парламентаризм у вузькому сенсі цього слова, тобто за обмеження влади монарха не лише в законодавстві, але і в управлінні, доцільно іменувати парламентаристами [32, 75]. Ті ж бюрократи, які, будучи основою правого, консервативного крила урядового лібералізму, відстоювали принципи конституційно-дуалістичної системи, яка передбачала обмеження влади монарха тільки в законодавчій сфері, С. Куликов вважає за необхідне називати дуалістами [32, 76].

Аналізуючи ідеологію представників лівого крила урядового лібералізму, варто відмітити характерне для початку ХХ століття існування серед царської бюрократії значної частини чиновників, які були прихильниками парламентаризму. З поступовим вкоріненням інституту народного представництва в політичну систему Російської імперії число тих чиновників, які вважали за необхідне подальше розширення прав Думи, починає зростати. Невипадково, що в 1911 році П. Столипін вказував на існування, в тому числі і в середовищі бюрократії, напрямку, «свідомо чи несвідомо схильних до парламентаризму і применшення прав монарха» [56, 76].

Ще більшою популярністю ідеологія парламентаризму користувалася в провінційних чиновників. В одному із секретних документів, що відноситься до липня 1916 року, йшлося про те, що вони під час виборів в Думу, інколи навіть на чолі із своїми начальниками, працювали в лавах антиурядових партій, часто складаючи їх головну силу [56, 77].

У період Першої світової війни, у зв'язку із здійсненням курсу на «священне єднання» уряду і опозиційної громадськості, що виступала за введення парламентаризму, вплив його ідеології на представників бюрократії помітно зріс. У жовтні 1915 року П. Струве заявив: «Досвід непарламентського уряду, протягом 1905-1915 років, на багато десятиліть наблизили Росію силою речей до парламентаризму, що тепер ясно бачать найбільш проникливі представники і самої бюрократії» [32, 78]. Серед передумов прийняття парламентаризму його недавніми антагоністами могло бути переконання в тому, що Микола ІІ перестав справлятися з повноваженнями по формуванню ефективного кабінету. Таким чином у цей час ідеологія парламентаризму отримала значне розповсюдження навіть на Олімпі влади.

Однак, не дивлячись на досить значне розповсюдження, між парламентаристами і суспільними діячами існували принципові протиріччя. Якщо кадети називали Основні закони 1906 року «лжеконституцією», не бачачи в них акту, що обмежував самодержавство реально, то царські бюрократи мали на цей рахунок інши думку, визнаючи обмеження царської влади Основними законами – безсумнівним, а самі ці закони – справжньою конституцією. Міністр закордонних справ С. Сазонов вважав, що «імператор встановив межі свого самодержавства і обмежив його, видавши в 1906 році Основні закони» [56, 78]. Організація влади, передбачена Основними законами, підкреслював попередник С. Сазонова О. Ізвольський, «давала Росії повну констатуційну систему, яка, незважаючи на деякі недоліки, була, тим не менше, рішучим кроком вперед» [56, 79].

Витлумачуючи конституцію 1906 року розширено, парламентаристи не просто визнавали факт обмеження самодержавства Основними законами, що на їхню думку мало місце тільки в галузі законодавства, але й трактували їх як акт, що встановив відомі обмеження влади імператора і в управлінні, тобто передумови парламентської монархії. Після 1906 року, вважав С. Сазонов, «російський народ сам став одним з органів, керуючих державою, а царський режим, залишаючись при своєму божественному походженні, наблизився до правового ладу сучасних держав» [56, 79].

Разюча суперечність між думкою про обмеження царської влади і застосуванням по відношенню до неї і після 1906 року поняття «самодержавна» парламентаристи вирішили просто – вони трактували дане поняття як титул, що не має ніякого юридичного наповнення. Всього лише титул парламентаристи бачили і в слові «самодержець». Пояснюючи не бажаність його усунення із діючого законодавства тим, що це спадок історичного минулого Росії і невід’ємна частина імператорського титулу. Відповідно до цього поняття «самодержавство» парламентаристи тлумачили двояко: з одного боку – як суверенітет, «незалежність государя і держави», а з іншого – як «самостійність монарха, який править за власним правом, успадкованим від предків, і представляючи ідею верховної влади в країні» [32, 80].

Якщо від лівіше стоячих політиків парламентаристів відрізняло переконання, що з 1906 року в Росії існує справжня конституційна монархія, то від більш правих діячів вони різнилися сподіваннями можливості подальшої еволюції монархії, її остаточного перетворення з конституційно-дуалістичної в парламентську. Разом з тим введення парламентаризму його прихильники бачили як максимально плавний перехід від нового до старого, а не як різкий розрив між ними. Прагнення до максимально можливого згладжування гострих кутів реформаторського процесу зближувало парламентаристів з опонентами з права – дуалістами.

Починаючи розгляд ключових положень їх ідеології, необхідно перш за все відзначити її широке розповсюдження серед представників бюрократичної еліти, що, загалом-то, не дивно, оскільки головним дуалістом був сам імператор Микола II, який ще на початку свого царювання розумів необхідність реформування Росії, однак його кінцевою метою в жодному разі не могло бути впровадження парламентаризму. При цьому саму ідею народного представництва, яка протиставлялася ідеї парламенту, цар аж ніяк не відкидав. Більш того, введення представницького органу Микола ІІ, посвячуючи у свої наміри лише самих обраних, таємно планував задовго до того, як він з'явився [56, 81].

Дуалістів, як опонентів парламентаристів, можна віднести до правих, тобто до представників консервативного крила урядового лібералізму. Їхня ідеологія базувалася на визнанні непорушності Основних законів 1906 року, пройнятих ідеєю конституційно-дуалістичної системи, а також включала переконання про сумісність самодержавства і ліберальних ідеалів і можливість реалізації цих ідеалів в життя. Ще Б. Чичерін писав про те, що російська історія «доводить ясніше дня, що самодержавство може вести народ величезними кроками на шляху громадянськості та освіти» [32, 84]. По суті справи, саме це мав на увазі і П. Столипін, коли стверджував, що «лад, в якому ми живемо – це лад представницький, дарований самодержавним монархом» [32, 84].

Таким чином, в самодержавстві дуалісти бачили не перепону ліберальним реформам, а їх передумову. А під самим поняттям «самодержавство» вони розуміли необмежену імператорську владу в сфері управління, при цьому визнаючи її обмеженість в сфері законодавства. Варто відзначити, що це обмеження визнавали навіть самі консервативні чиновники, які стояли на межі, яка відділяла дуалістів від чорносотенців, котрі виступали за перетворення Думи в дорадчий орган. Так, М. Маклаков розумів «коституцию, как самодержавне царя» «з деяким обмеженням його прав в законодавчій області» [56, 87].

Чітке ототожнення ладу, створеного в 1906 році, з конституційно-дуалістичної системою було характерно для всіх найбільш відомих чиновників, і перш за все для царських прем'єрів. Основні закони 1906 року, підкреслював граф С. Вітте, «встановили конституцію, але конституцію консервативну і без парламентаризму»[56, 89]. Пояснюючи причини конфлікту між очолюваною ним Радою міністрів і Першою Думою, що вимагала, вустами кадета В. Набокова, підпорядкування уряду законодавчій владі, І. Горемикін говорив О. Суворіну: «Вся справа в тому, що у Думи була влада, щоб Дума не була лише закононодавчою установою, а саме владою» [32, 90].

Причиною того, що дуалісти виступали проти введення парламентаризму було не лише переконаність в доцільності існування конституційно-дуалістичної системи, а й в розумінні неготовності більшої частини населення до встановлення парламентської системи. Прихильником даної позиції дуалістів був Б. Чичерін, що відзначав в своїй праці, написаній напередодні Першої революції: «Якщо б справа йшла про заміну необмеженої монархії парламентським правлінням, то, звичайно, про це при теперішніх умовах не може бути мови. Парламентське правління вимагає політичної досвідченості, освіченості партій, що склалися. Всього цього у нас немає» [111].

Виходячи з тези про політичну нерозвиненость Російського суспільства, про відсутність у нього необхідної внутрішньої стійкості, дуалісти вважали, що дарування парламентаризму виявиться тим поштовхом, що стане початком ланцюгової реакції, неминучим підсумком якої буде подальша внутрішня дестабілізація і, як її наслідок, революція [56, 94]. Однак, незважаючи на вище сказане, дуалісти лишалися прихильниками збереження за нижньою палатою реальної участі в формуванні законодавства аж до Лютневої революції.

Що стосується протистояння між двома основними течіями в урядовому лібералізмі, то перші його прояви можна простежити в 1905 році, коли стояло питання про реформування державного устрою Російської імперії. Тоді були усі передумови для успіху ідеї парламентаризму, оскільки під час підготовки Основних законів першість серед запропонованих проектів займав парламентаристський за своєю суттю проект члена Державної Ради П. Харитовнова. Однак за ініціативи графа С. Вітте він був перероблений в дусі конституційно-дуалістичної системи.

Однак ні проект П. Харитовнова, ні спроби Петербургського генерал-губернатора Д. Трєпова і його прихильників не були реалізовані через спротив царя. А в 1907 році, ініціювавши розпуск Другої Державної Думи і видавництво нового виборчого закону, дуалісти остаточно перемогли парламентаристів, при цьому оцінюючи третьочервневий переворот не як крок назад, а як єдино можливий спосіб для закріплення нового порядку.

Новий широкомасштабний вихід парламентаристів на політичну арену відбувся у роки Першої світової війни, на початку якої було взято курс на «священне єднання» влади з опозицією у вигляді неформального союзу вищої бюрократії з Державною Думою. Союз цей був наслідком колективної переорієнтації лояльності високопоставлених чиновників з особи монарха на народне представництво. Парламентаристи, очолювані главноуправляющим землевпорядкуванням і землеробством і «фактичним прем'єром» О. Кривошеїним, знаходили за необхідне піти на введення м'якої форми парламентаризму (у вигляді «міністерства довіри») з метою зміцнення співробітництва влади і суспільства [32, 95]. А після початку політичної кризи в 1915 році число прихильників введення парламентської форми правління значно зросло. В таких умовах О. Кривошей разом із однодумцями готуючи передумови для введення парламентаризму в серпні 1915 року ініціювали створення Прогресивного блоку – ліволіберальної більшості в Державній Думі, яка поширила свій впливі і на верхню палату – Державну раду [56, 97]. Фактично запропонованим шляхом виходу з кризи була вимога створення «міністерства довіри», що означало обмеження влади монарха, що в свою чергу було рівноцінним державному перевороту і введення парламентської системи управління.

Дуалісти, на відміну від парламентаристів, основною умовою подолання політичної кризи літа 1915 року бачили в подальшому збереженні конституційно-дуалістичної системи. Відмовляючись від компромісу з Прогресивним блоком на умовах, диктованих його лідерами, Голова Ради міністрів І. Горемикін, відстоював ідеї дуалізму, з точки зору якої участь народного представництва не лише в законодавстві, але й в управлінні, чого прагнула думська більшість, виглядало настільки ж неприйнятно, як і повне усунення палат від участі в справах законодавства [32, 99]. А введення «міністерства суспільної довіри» Міністр іноземних справ (з 7 липня по 10 листопада 1916 року) Б. Штюрмер оцінював як яскраве порушення конституційно-дуалістичної системи.

У серпні – вересні 1915 року, внаслідок політичної поляризації, що захопила бюрократичну еліту, а також з причини переходу парламентаристів до активних дій, між ними і їх опонентами зав'язалася боротьба, що протікала особливо гостро в Раді міністрів і Державній раді [32, 104]. Однак, оскільки як парламентаристи, так і дуалісти були представниками двох течій всередині урядового лібералізму, їх протистояння не могло стати і в кінці кінців не стало незворотнім.

Незважаючи на те, що напередодні Лютневої революції ліве крило урядового лібералізму домінувало над правим, викликано це було швидше випадковим поєднанням екстремальних обставин періоду світової війни, аніж характером урядового лібералізму, який все ж таки був дуалістичним за своєю суттю. Якщо в рамках загального лібералізму дуалісти становили меншість, то в якості представників урядового лібералізму вони становили більшість, при цьому забезпечуючи йому центральне місце в дореволюційному політичному спектрі, між реакціонерами і радикалами, між черносотенцями і кадетами [56,110].

Таким чином, не дивлячись на свій консерватизм, а можливо – і завдяки йому, ліберали-дуалісти були найбільш послідовними прихильниками як букви, так і духу Основних законів 1906 року, в яких на думку, В. Леонтовича, «найбільшим чином реалізовувався ліберальний принцип поділу влади» [60, 463]. Саме тому, прийняття Основних законів означало, що «монархія приймала лібералізм як свою програму» [60, 465].

Отже, на початку ХХ століття, так само як і в середині ХІХ століття, представники урядового лібералізму при виборі між економічними і політичними реформами завжди віддавали перевагу першим (аграрні реформи Олександра ІІ та Столипіна), а якщо доводилося обирати серед різноманітних варіантів політичних перетворень, то перевага віддавалася найбільш поміркованим із них. Причиною цього було розуміння владою непідготовленості більшої частини суспільства до радикальних політичних змін. Саме тому представники урядового лібералізму так активно протидіяли введенню парламентаризму. І знову ж таки вони лишалися більш ліберальними, аніж їх опоненти, оскільки, згідно із ліберальним світоглядом, «довготривале існування державної форми, навіть менш досконалої, аніж правова ліберальна держава, часто доводить, що в державі чи в суспільстві ще не існує потрібних умов для переходу до ліберального державного устрою» [60, 22]. Саме тому, і Олександр ІІ, і Микола ІІ, і розроблені ліберальні проекти перетворення Російської імперії характеризувалися поетапністю впровадження реформ.

Таким чином, варто визнати домінуючу роль урядового лібералізму в реформаторському процесі з середини ХІХ століття аж до самої Лютневої революції, в силу нерозривності зв’язку між поняттями «лібералізм» і «реформа».

Розділ ІІІ. Опозиційний лібералізм 1860-х – початку ХХ століття:

Дата добавления: 2015-07-10