Теоретики російського лібералізму

Найвищий розвиток російського лібералізму припадає на період 60-80-х років ХІХ століття і на початок ХХ століття, коли відбувається оформлення його концептуальних засад. Саме тоді найвизначніші представники ліберального консерватизму і «нового» лібералізму розробили найбільш значимі і оригінальні політико-правові ідеї, які не лише вписувалися в загальну парадигму класичного лібералізму, а й збагачували його.

Одним із тих, хто здійснив один із найбільших внесків у формування ідеології лібералізму російського типу, був Борис Миколайович Чичерін (1828-1904) – визначний мислитель другої половини ХІХ століття, засновник політичної науки в Росії та учасник ліберального суспільно-політичного руху. Він був відомим прихильником теорії правової держави, яка поряд із вченням про громадянське суспільство складає основу лібералізму як ідейної течії [47].

Б. Чичерін є автором таких праць як: «Історія політичних вчень» (1869-1902), «Про народне представництво» (1866), «Власність і держава» в двох томах (1881-1883), трьохтомного «Курсу державної науки (1894-1898)» та інших. В цих працях він розробляє ключові ідеї політико-філософського вчення, а також концепцію «охранительного либерализма», або ліберального консерватизму, яка, на думку іншого теоретика ліберальних ідей, П. Струве, «відразу перетворилася в якусь міцну і тверду форму, гармонійно поєднуючи в одному цілому ідейні мотиви лібералізму і консерватизму» [100, 121].

У статті «Різні види лібералізму» Чичерін вперше запропонував «класифікацію» російського лібералізму, визначивши «головні його напрямки, що виражаються в суспільній думці», виділивши три його види і давши їм соціально-політичну характеристику, актуальну, на наш погляд, і сьогодні:

1) «вуличний» лібералізм юрби, охлократії, схильної до політичних скандалів, для якого характерна відсутність терпимості і поваги до чужої думки, самозамилування власним «волнением», – «извращение, а не проявление свободы»;

2) «опозиційний» лібералізм, який супроводжує усі реформаторські починання, систематично звинувачуючи владу як в дійсних, так і в уявних помилках, «насолоджуючись самим блиском свого опозиційного положення», «критикує заради критики» («скасувати, знищити – уся його система») і розуміючий волю з «чисто негативної сторони»; [112]

3) «охоронний» лібералізм, що несе в собі позитивний зміст і орієнтований на здійснення реформ з урахуванням усіх соціальних прошарків на основі їх взаємних поступок і компромісів, з опорою на сильну владу, відповідно до природного ходу історії, «сущность охранительного либерализма состоит в примирении начала свободы с началом власти и закона. В политической жизни лозунг его: либеральные меры и сильная власть, — либеральные меры, предоставляющие обществу самостоятельную деятельность, обеспечивающие права и личность граждан… — сильная власть, блюстительница государственного единства, связующая и сдерживающая общество, охраняющая порядок, строго надзирающая за исполнением законов... разумная сила, которая сумеет отстоять общественные интересы против напора анархических стихий и против воплей реакционных партий» [85, с.85; 112].

В обґрунтуванні своєї моделі російського лібералізму Чичерін виходить з чотирьох методологічних принципів: 1) визнання єдності людської цивілізації; 2) утвердження абсолютної самоцінності особистості; 3) характеристики лібералізму як закономірного етапу розвитку суспільства від несвободи до свободи і європейського лібералізму як найбільш адекватної йому форми; 4) критичного аналізу стану Росії та визнання необхідності лібералізації всіх форм життя [47].

В своїх працях Чичерін доводить, що магістральна лінія суспільного та політичного розвитку цивілізації пов’язана з лібералізмом, тому що свобода складає один із самих суттєвих елементів як суспільного благоустрою, так і політичної могутності. А свобода відповідно невпинно веде до ліберально-демократичної організації суспільства і політичного устрою.

Однак, будучи прихильником ліберальних цінностей та «європейського шляху» розвитку Росії, філософ чудово розумів, що перенесення на російський ґрунт, основу якого складало самодержавство, досягнень західноєвропейської демократії може стати каталізатором політичного катаклізму (вибуху). Саме тому він використовує консервативні начала в своїй ліберальній програмі.

Поєднання консерватизму і лібералізму в єдиній концепції є не випадковим, оскільки ці дві ідеології виключають крайності і недоліки одна одної. Так, лібералізм знайшов своє вираження вимогах: відміни кріпосного права, тобто звільнення селян за викуп із землею та встановлення індивідуального, а не общинного землеволодіння; проголошення свободи прав особи; встановлення гласності; невтручання; гласності судів; перехід до обмеженої, представницької монархії. Тоді як під консерватизмом Чичерін розумів, сильну владу, яка є важливою умовою ефективного розвитку законної, правильної свободи.

Реалізація ж свободи (політичної чи особистої), на думку філософа, можлива лише в державі. Державу Чичерін ставить над громадськими об’єднаннями і громадянами як вищий порядок, який не нищить, а лише «восполняет частные отношения», що базуються на свободі [85, 84]. На думку А. Полякова, який є дослідником лібералізму, держава в концепції Чичеріна є носієм верховних начал і представляє собою «объективный организм» – втілення світових ідей, що розвиваються в історії людства. Саме в цьому аспекті, як стверджує А. Поляков, вчення Чичеріна відрізняється від класичної ліберальної теорії, яка «зводить завдання держави виключно до ролі «нічного сторожа», який зайнятий охороною прав своїх громадян». Тоді як для Чичеріна держава є «организацией народной жизни», в якій народ виконує своє історичне призначення [85, 84].

Ідеальною формою держави, яка покликана найбільш повно здійснювати свої цілі і завдання, виступає в Чичеріна конституційна монархія. Монарх є ніби посередником між двома «протилежними елементами» – народом і аристократією. Монарх реалізовує начала влади, аристократія – начала закону і демократії, начала свободи [85, 84]. Розвиток цих начал, на думку Чичеріна, повинно вести до гармонійного поєднання всіх елементів людського суспільства і гарантувати свободу. Але демократичні начала в конституційній монархії зовсім не означає повновладдя народу. По-перше, для участі в справах держави необхідні відповідні здібності. Тому вчений виступає проти загального виборчого права і обґрунтовує систему цензів. По-друге, основним принципом державного устрою, за Чичеріним, є поділ влади при єдності управління, що виключає повновладдя якого-небудь одного елемента суспільства. При цьому поділ влади трактується як особливість змішаного управління, суть якого полягає у прагненні поєднати порядок і свободу [111]. Система поділу влади має функціонувати на основі стримувань і противаг, не допускаючи переходу до парламентаризму, який є пагубним для непідготовленої до нього держави, якою і була на той час Росія.

Внаслідок цього в системі Чичеріна особливий характер отримує монархічна влада. Беручи участь в діяльності законодавчої гілки влади –затверджуючи закони, у виконавчій – призначаючи міністерства і «верховными решениями», у судовій – призначаючи суддів і маючи право помилування, вона стає четвертою гілкою влади. Це четверта влада, яка при розподілі владних повноважень гарантує державну єдність, стримує партії, заспокоює пристрасті, охороняє права та інтереси меншості, завжди дбаючи про вище благо цілого, а не будь-якої його частини [85, 85].

Якщо монарх займав особливе місце в системі ліберального консерватизму, то носієм, соціальним суб'єктом здійснення політичного ідеалу Чичеріна було дворянство – освічений, провідний стан в державі, а також середній прошарок населення. Воно представляє одне з «горизонтальних» поділів суспільства (на відміну від партійного – «вертикального»), і є поняттям кількісним (воно займає середнє положення в суспільстві між вищими і нижчими станами) і якісним (воно включає в себе приватні професії, що вимагають як багатства, так і освіченості; в ньому «освіта з'єднується з багатством») [18]. Середній стан стане опорою Російської держави тільки за умови зміцнення особистих і вільних елементів суспільства, розширення місцевого самоврядування, «поділу справ на губернські і повітові» у земстві.

Також варто відзначити, що Чичерін особливу увагу приділяв «охранительным началам», які і розкривають зміст традиції, наступності, «состыковывая» дві тенденції в розвитку суспільства – тенденцію збереження (стабілізації) і тенденцію. перетворення (реформування). «Охранительные начала» є мірою першої і другої, виражають тенденції наступності і розвитку як у політиці, так і в національних державних і культурних особливостях історії Росії. «Охранительные начала» свідчать про суперечливість історичного прогресу і процесу, які складаються не тільки в одвічному русі вперед, а й у розвитку «внутрішніх сил», в «заглибленні в себе» тих начал, які лежать в суті людського духу, у боротьбі старого з новим, бо рух заради руху згубний для суспільства: одна лише свобода призводить до анархії [18].

Такими «охранительными началами», на думку Чичеріна, є:

1) «несвідомий інстинкт народних мас», їхні безпосередні почуття і звички; але духовною силою, яка є рушієм історії, виступає свідомість, тому на чолі суспільства повинні стояти вищі класи;

2) наявність охоронної партії, що відстоює ті загальні начала, на яких ґрунтуються суспільства, а саме – влада, суд, закон;

3) «історичні початки» народу: для Росії ними завжди були сильна влада – гарант згоди і єдності суспільства (особливо в перехідні епохи корінних перетворень); бюрократія як знаряддя влади, яку в Росії треба стримувати в межах законності, поставити під контроль гласності й обмежити самоврядуванням; сила корпоративних основ [113]. Для нормального розвитку суспільства помірні ліберали, на думку Чичеріна, повинні розуміти необхідність проведення судової реформи, без якої неможливо ні повага до закону, ні охорона права, прав і порядку.

Чичерін особливо підкреслював, що ні зміна статей Зводу законів, ні зміна декількох адміністраторів не оновлять Росії: «И корень зла, и средства врачевания лежат ни в учреждениях, ни во внешних условиях, а в нас самих. Настоящая задача состоит... не в перемене людей и учреждений, а в работе над собою» [113]. Тут очевидна сутність консервативного, поміркованого, лібералізму: здійснення принципу свободи особи не тільки можливо зовні (зміною соціальних, правових і політичних інститутів убік їх демократизації, тобто влади, закону, права), але необхідно і внутрішньо (роботою над собою, розвитком моральності, політичної культури, правосвідомості) [18].

У виступі, присвяченому століттю від дня народження Б.М. Чичеріна, П. Б. Струве відвів йому особливе місце в історії духовного і політичного розвитку Росії. Оскільки саме Чичерін, на думку Струве, вперше виявив критерій консервативного лібералізму як приурочені заходи і межі до основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму.

«Идеи порядка и свободы имели для него одинаковое обаяние... Историческую позицию Чичерина можно изобразить так: поскольку он верил в реформаторскую роль исторической власти, т. е. в эпоху великих реформ... он выступал как либеральный консерватор, борясь с крайностями либерализма и радикализмом общественного мнения. Поскольку же власть стала упорствовать в реакции, Чичерин выступал как консервативный либерал против реакционной власти, в интересах государства отстаивая либеральные начала, защищая уже осуществленные либеральные реформы, требуя в царствование Александра III, и особенно энергично... в царствование Николая II, коренного преобразования нашего государственного строя. Таким образом, Чичерин в своем духовно-общественном делании никогда не переставал сочетать консерватизм и либерализм» [99].

Отже, виходячи із вище сказаного, ми бачимо, що Б. Чичерін, поєднавши в єдине ціле ідеї лібералізму і консерватизму, сформував «своєрідний шлях модернізації Російської імперії шляхом її вестернізації» [119]. При цьому даний шлях корінних перетворень російського суспільства враховував політичні та морально-релігійні особливості Російської держави.

Інший видатний теоретик російського ліберального консерватизму – П. Струве (1870-1944) – економіст, соціолог, один із видатних політичних мислителів, «філософ у політиці», який пройшов складну еволюцію своїх ідейно-політичних поглядів: від лібералізму до ліберального консерватизму. «Основний дуалізм» П. Струве служить йому орієнтиром для аналізу двох проблем державного та культурного розвитку Росії і російської громадської думки: «1) проблеми звільнення особи і 2) упорядкування державного володарювання, введення його в рамки правомірності і відповідності з потребами і бажаннями населення», «політичного охорони і політичної свободи» [19].

Простежуючи генезис ліберальної ідеї в історії соціально-економічних і політико-філософських навчань, П. Струве відзначає її релігійно-моральне походження (свобода совісті – перше слово лібералізму, ідея особистої відповідальності як проекція принципу свободи особи на моральну сферу). Вона поступово наповнювалася політико-правовим змістом («ідея абсолютного права, тобто, суб'єктивних, невід'ємних природних прав», ідея «права і прав» як «істотний і вічний зміст лібералізму»), економічним змістом у «економічному», чи «чистому», лібералізмі («соціологічна і політична істина: власність і економічна свобода є основа і паладіум особистої свободи у всіх її проявах»; ідея «особистої придатності» як проекція на економічне життя принципу свободи особи).

Важливим для з'ясування сутності ліберального консерватизму, є проведений Струве аналіз поняття консерватизму, яке, на його думку, «є чисто формальним поняттям, що може вміщати в себе яке завгодно утримання»; головне для його розуміння – «прикріплення» ідеї консервації (охорони) до певного змісту. Наприклад, ліберальний консерватизм означає утвердження непорушних прав особи, тобто, прикріплення ідеї консервації до прав особистості; демократичний консерватизм є застосування цієї ж ідеї до початків народовладдя [19].

П. Струве поєднує ліберальні і національні начала, в чому і полягає синтез основ лібералізму (свободи та прав особистості, реформаторства) і консерватизму (сильної влади, порядку, наступності, пдґрунття могутньої держави), у чому і виражається його політичне кредо «національного ліберала»: «Я західник і тому – націоналіст. Я західник і тому – державник». Ця його позиція «національного лібералізму» доповнюється «духом національного європеїзму», пов'язаного з завданнями національного будівництва «Великої Росії» на загальнолюдських засадах – не в сенсі Російської імперії, а на принципах утвердження свободи особистості, здорової влади, обмеженої законом, приватної ініціативи. Відразу ж після Жовтневої революції 1917 року, яку він сприйняв як національну катастрофу, Струве підтверджує свою позицію «національного європеїзму»: «социологическое существо того пути, по которому пойдет и не может не пойти Россия – это путь создания общечеловеческой культуры в буржуазных формах» [119]. Велику роль у будівництві «Великої Росії» на загальнолюдських засадах П. Струве відводив «середньому елементу» – справжньому носієві права і прав, свободи і власності, земському руху, також партії кадетів, біля витоків якої стояв філософ [22, 101]. Ця партія повинна була реалізувати політику національної злагоди і громадянського миру в створенні правової конституційної держави.

Зміст ліберального консерватизму П. Струве розкривається також в аналізі понять «держава» (не тільки як політичного інституту, «організації порядку») і «нація» («духовна єдність»). У своїй єдності держава і нація утворюють «державність як всенародну єдність, або соборну особистість народу», і в цьому сенсі грунтуються на почутті патріотизму.

Основою ж ліберального консерватизму П. Струве є концепція «Великої Росії», у відповідності з якою автор розглядає внутрішні і зовнішні умови і фактори могутності Російської держави, передумови її економічного, державного і культурного відродження. На думку, філософа такими критеріями нової політичної і культурної національної свідомості є:

1. ідеал державної могутності;

2. ідея дисципліни праці;

3. ідея права і прав особи [21; 80-88].

В концепції «Великої Росії», П. Струве і його однодумці бачили єдиний вірний і реальний шлях виходу із тієї духовної і політичної кризи, яка на початку ХХ століття охопила Російську імперію.

Ліберальний консерватизм Струве розумів як зближення, злиття економічного, політичного лібералізму і ціннісного, духовно-культурного консерватизму, або – класичного західноєвропейського лібералізму і ціннісно-традиційного консерватизму. Синтез «тверезого консерватизму» і «твердого лібералізму» – ліберальний консерватизм, який, на думку Струве, врятує Росію від потрясінь і стане основою відродження її велечі і свободи [20, 90].

Ще одним представником ліберального консерватизму в Росії на початку ХХ століття був найближчий однодумець П. Струве, його співавтор по збірках «Віхи» і «З глибини», один з найбільш релігійних філософів С. Франк.

На думку С. Франка, в суспільстві необхідно прагнути до встановлення рівноваги між консерватизмом і творчою ініціативою, тобто до синтезу позитивних цінностей консерватизму та лібералізму та подолання крайнощів обох. Для нього прийнятні тільки ті форми соціального буття, тільки ті форми влаштування соціуму і діючих у ньому норм і установ, які передбачають моральне вдосконалення.

Під консерватизмом вчений розумів присутність в суспільному житті минулого в сьогоденні, а під лібералізмом – наявність в її теперішньому спрямованості до великих цілей і завдань.

Таким чином, суть ліберального консерватизму у Франка полягала у гармоніному поєднанні консерватизму і творчої ініціативи в суспільному житті. Втілення ж його ідей у політиці, на думку філософа, допоможе уникнути чергування протилежних полюсів влади – анархії та деспотизму, і перейти до нормальної соціальної творчості. Для цього необхідно також поєднання принципів ліберального консерватизму і переосмислення багатьох беззмістовних політичних термінів, зокрема «правий» і «лівий».

Для класифікації різноманіття політичних світоглядів та рухів С. Франк пропонує три критерії «духовних і політичних мотивів»: 1) чисто філософське розходження між прагненням жити по історичним і релігійним переказами, за логічно не перевіряємій традиційній вірі (по вірі і звичаям батьків) і прагненням побудувати громадський порядок чисто раціонально; 2) чисто політична відмінність між вимогою державної опіки над громадським життям та затвердженням основ особистої свободи і громадського самоврядування (в цьому сенсі «правий» - значить державник, прихильник сильної влади, на противагу «лівому» – лібералові); 3) чисто соціальна ознака – позиція, яку займає в боротьбі між вищими, привілейованими, багатими класами, прагнуть звільнитися від підлеглості і зайняти рівне або навіть панівне становище в суспільстві та державі. У цьому сенсі «правий» – значить прихильник аристократії або буржуазії, «лівий» – демократ або соціаліст [108, 228]. Дана класифікація Франка лишається актуальною і сьогодні.

Історія лібералізму в Росії на прикладі одного з варіантів його національних модифікацій – «охоронного» лібералізму Б. Чичеріна і ліберального консерватизму П. Струве, С. Франка та ін. – підтверджує закономірність: чим більше лібералізм був пов'язаний з національним самовизначенням і внутрішньополітичними проблемами наздоганяючого типу розвитку, з процесами модернізації, тим більше він «просочується» ідеями консерватизму [20, 91].

Охорона влади від узурпації будь-якими соціальними групами або окремою особистістю, підпорядкування влади не тільки праву і закону, а й християнської моралі (єдиному джерелу істинної – внутрішньої – свободи – у П. Струве, С. Франка, Б. Чичеріна) – саме в цих принципах концепція російського ліберального консерватизму (а при деякому зміщенні акценту – консервативного лібералізму) відходить як від класичного західного лібералізму з принципом індивідуалізму, будучи все-таки за своїм «содержательным общим знаменателем» різновидом лібералізму.

Нова історична хвиля російського лібералізму була представлена «новим» лібералізмом, який ідейно сформувався в умовах кризи 90-х років, ідейного розмежування земського ліберального руху, в обстановці критики ідеї правової держави з боку як ліворадикальних, так і реакційно-консервативних сил. Основними проблемами «нового» лібералізму були: обгрунтування необхідності та можливості для Росії правової держави, захист його основних принципів, осмислення його особливостей та перспектив розвитку за умов збереження громадянського миру, політичної стабільності та здійснення соціально-політичних реформ мирними засобами.

«Новий» лібералізм орієнтував російську політико-соціологічну думку на межі століть на синтез цінностей старого російського лібералізму з ідеями і соціальними програмами демократичного соціалізму і на розмежування з марксистським ортодоксальним соціалізмом. Незгодний з ідеями офіційного лібералізму, орієнтованого на реформування суспільства зверху, «новий» лібералізм не заперечував ті ідеї ліберального консерватизму, які були актуальні в нових історичних умовах, перш за все – ідеї «права і прав», свободи та прав особистості, пов'язані з теорією правової держави. Представники «нового» лібералізму в своїх концепціях (Н. Кареєва, П. Мілюкова, М. Ковалевського, Л. Петражицького, С. Муромцева, Б. Кістяківського та ін.), з'ясовували співвідношення між ідеями лібералізму і соціалізму, можливістю їх зближення [20, 92]. У своїх соціально-філософських і політико-соціологічних теоріях вони намагалися обґрунтувати необхідний для Росії «правовий режим, конституційне народне представництво, відповідальний уряд, демократичні свободи – без домішки реакції і без тиску революції. Його завдання зводилось до того, щоб допомогти Росії знайти середній шлях політичного розвитку і вдало прослизнути між Сциллою і Харибдою реакції революції» [20, 92].

Теоретики «нового» лібералізму – М. Кареєв, Б. Кістяківський, П. Новгородцев, С. Гессен і ін. – розширили рамки класичного лібералізму (з його ідеями свободи і прав особи), виступаючи за лібералізм соціальний, що синтезує основні цінності лібералізму і соціал-демократії (соціальну рівність, соціальний захист, справедливість, широкі соціальні реформи, у тому числі економічні, розширення прав людини за традиційні рамки формально-правової рівності), тобто відстоювали необхідність забезпечення кожному громадянину права на гідне існування – будь то концепція «народно-правової держави» М. Кареєва або «соціалістичного правової держави» Б. Кістяківського, або ідеї про «правового соціалізму» С. Гессена [20, 92].

Особливостями «нового» лібералізму було нетрадиційне розуміння основних принципів правової держави як держави, що проводить ідею захисту особистої (у тому числі економічної) свободи і враховує природну нерівність і соціальні відмінності на рівні «життєвого старту», яка визнає законне гарантування права на прожитковий мінімум і освіту. Державі відводилася роль посередника, який сприяє залученню всіх соціальних груп до вироблення компромісів для знаходження «рівнодійної» їх різних інтересів (М Кареєв, П. Новгородцев, С. Гессен). «Якщо для класичного лібералізму діяльність держави обмежувалася функцією охорони права, то для «нового» лібералізму змінюється зміст самої охоронної функції: захищаючи тезу «все, що не заборонено законом, то можливо», він придавав заборонам сенс позитивних приписів з позицій справедливості... Функції ж держави полягають у підтримці, в гарантії солідарних інтересів людей, тобто найціннішого з точки зору загальнолюдських інтересів. Солідарність – ось той суспільний ідеал, слідування якому складає сенс і зміст державної діяльності, бо держава за своїм призначенням і за своєю природою є сама всеосяжна форма солідарності» [94].

Зберігши спадкоємність з ідеями класичного і російського лібералізму, «новий» лібералізм доповнив його новою аргументацією в трьох напрямках. За узагальненням С. Гессена, вони полягали:

1) в тлумаченні прав людини («права-притязания» по відношенню до держави);

2) у розумінні принципу рівності («рівність вихідного пункту»);

3) у відношенні до інституту власності (неприйняття монопольної власності) [94].

В інтерпретації прав людини «новий» лібералізм пов'язував права та добробут: ідея права доповнювалася ідеєю блага, гарантом якого виступає держава. Право кожного громадянина розглядалося як «права-притязания» на працю, на освіту, на медичне обслуговування, на пенсійне забезпечення, на користування землею і знаряддями виробництва, на участь у всіх матеріальних і культурних благах. «Всі вони об'єднуються загальним правом на гідне людське існування» [14, 34]. «Новий» лібералізм розширював систему суб'єктивних прав, а тлумачення права набувало новий соціальний сенс, що і дає підставу для характеристики даного етапу російського лібералізму як соціального лібералізму, який синтезує цінності класичного лібералізму і соціал-демократії. П. Новгородцев визначав «юридичну конструкцію права на гідне людське існування» як «справжнє і повне здійснення цього права... в той же час дозвіл соціального питання» – більш широке за значенням і змістом, ніж тільки «введення розглянутого права в декларацію прав» [14, 35].

Розуміння принципу рівності в «новому» лібералізмі трактувалося не формально-юридично – як рівність перед законом, яке не гарантує ще фактичне соціальну рівність, а як соціальну рівність, рівень якої визначається соціальною політикою, яка проводиться державою.

Власність «новий» лібералізм розумів не тільки як приналежну індивіду річ, а як основу господарської підприємницької діяльності та культурної творчості людини. Розвиваючи нові ідеї про права, рівність, власність, правову державу, представники російського «нового» лібералізму використовували ідею В. Соловйова про «право кожної особистості на гідне існування» в правовій державі, що забезпечує людську повноправність, яку він сформулював одним з перших в Європі, заклавши соціально-філософські засади «нового» лібералізму, намагаючись обґрунтувати їх у згоді з загальним духом ліберальної системи цінностей. «Якщо «старий» лібералізм наполягав на невтручанні держави у справи громадянського суспільства, господарську діяльність, то «новий» лібералізм стверджував «права-притязания» кожного по відношенню до держави і відповідно держави по відношенню до своїх громадян», що й повинно було б забезпечити «право кожного на гідне людське існування» [14, 36].

Якщо до «охоронного» лібералізму Б. Чичеріна можна застосувати нормативно-методологічний критерій історико-філософського аналізу різних типів лібералізму, пов'язаного з уявленнями про природу законів, норм та інститутів суспільства, що заохочує свободу приватної особи, то ліберальний консерватизм П. Струве виявляється націонал-лібералізмом, що виходить з так чи інакше зрозумілої «субстанційності» зв'язків індивіда і держави [20, 93]. У свою чергу, «новий» лібералізм є соціальним лібералізмом, що припускає різні версії розширення соціального реформізму держави по відношенню до своїх громадян – «права-притязания» кожного на гідне людське існування [40].

Дата добавления: 2015-07-10