|
Читайте также: |
Українка.
Жінка. Мати. Природою в ній закладено інстинкт материнства, продовження роду людського. Навіть такі слова, як радість, перемога, печаль, сльоза, - похоронка – жіночого роду. Чому, адже війна – чоловіча справа? Але й жінки воювали, рятували поранених, були снайперами, ходили в розвідку. На їх долю випали випробування, яких вистачило б на тисячі років. Матерям того покоління довелося пройти через важкі страждання й не втратити людської гідності, витримати страшний тягар і не зламатися.
Солдатські вдови. Зінаїда Дон розповіла про свою матір - Антоніну Василівну Рудько, котра до дна випила гіркий напій із вдовиної чаші.
- Вона була з тих, хто в юності робив у наймах, замолоду піднімав колгоспи, а в роки войни не дав полям зарости бур’янами. А головне – вона підняла на ноги нас – сімох дітей, двох з яких усиновила. Нас треба було нагодувать, одіть, взуть, захистить. Важко бути єдиною годувальницею такої сім’ї. Радість материнства і кохання, обпалена войною, переросла у важкий, але святий обов’язок.
Було страшно. Самольоти бомбили залізницю від Ромен до Бахмача. А ми, малі, ховалися під столом, ліжком. Боялися засвітити навіть якогось «сліпака», коли смеркло. Прийшли фашисти. Помню, як горіли скирти соломи за селом, як перший вражий солдат зайшов до нашого дому, де ми поселилися після невдалої евакуації. Як же голосно цокали його ковані чоботи. Це були жахливі дні. Жінки не виходили з хати, щоб не попадати на очі загарбникам. Зовсім другою стала моя матуся. Молода, весела, гарна вона тоді перетворилася на стареньку зігнуту бабусю. Вдівала довгу спідницю, на лоб натягувала платок, вимазувалася сажею. Жінки терпіли страх і приниження. Особенно боялись за дітей. Адже окупантам помагали поліцаї – мєсні люди, які знали все про кожного. Декілька разів вони приводили фашистів і до нас. Помню, як поліцай, показуючи пальцем на маму, шось казав німецькому офіцеру. Навєрно, про батька комуніста, який був на фронті, а до войни робив головой колгоспу. Ми всі держались за мамину одежу, за її руки, плакали. Старші сестри уговарювали не забирать маму. А вона однією рукою держала найменшу сестричку, другою гладила наші голівки, намагаючись заспокоїти. Офіцер покивав головою: «Матка… матка» і вийшов, за ним і поліцай. Мабуть, щось людське ворухнулося в його душі.
Война відходила все далі, но оставались голод і холод. Та найбільше гнітило чекання. Прислухались до кажного нічного шереху – надіялись почуть, як стукає у вікно дорога нам людина. Зрідка приходили солдатські трикутники – жадані вісточки з фронту. Ми не вміли читать, та по очереді держали пісьма в руках, як дорогу серцю річ, бо то – від тата. Аж нарешті одного разу за вікном промайнула солдатська шанель і в хату забіг наш татусь. Днів зо два він оставався з нами. Це була послєдня встрєча. Таким я його запомнила.
Потом узнали, шо він сопровождав танки звідкілясь із півночі на фронт, туди, де ще йшли бої. Це було в 1944 році. «Скоро перемога. Я вернуся», - казав він. Та ми його не дочекалися…
«Командир батареї, старший лейтенант Григорій Якимович Рудько в бою за Соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявивши геройство і мужність, загинув 25 січня 1945 року…»
Мабуть, усе спопеліло в серці мами, коли прочитала ці рядки. Дивилася на нас порожніми очима, а вуста шепотіли: «Не буду жити. Не хочу. Не варто». Ми перелякано дивилися на її сльози й теж плакали. Но вона не зламалася. Життя сповнювало кожен її день тяжкою працею. Більше не було на кого сподіватися. Самій і тільки самій доводилося брати в руки молоток, лопату, сокиру. Ходила в ліс, шоб набить пеньків на дрова, носила солому, яку забороняли брать, щоб хоч якось нагріти піч. А голодний 1947 рік! Безвихідь і туга. Мама відривала останнє від себе і віддавала нам.
Нагодувавши нас, спішила в поле. Косила разом з іншими жінками, в’язала снопи, до самих морозів чистила буряки, грузила їх на машину. Молоді, загорілі, в білих платочках жінки були похожі на чайок. Досі в пам’яті звучить і пісня, яку співали оддихаючи: «Ой, горе тій чайці. Ой, горе, небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі…».
З мамою ми росли, сумували та раділи. Вона продовжує жить в нас, у наших дітях і онуках, оберігаючи та благословляючи нащадків на добро.»
Відходять у небуття жінки війни. Вони віддали свої сили та здоров’я в ім’я майбутнього. А за добро треба розплачуватися добром. Переконана, мене підтримає більшість. Треба встановити пам’ятник жінці матері. На ньому можна викарбувати слова О. Довженка: «Вічна слава вам… і вашому імені, і красі вашій».
Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 70 | Нарушение авторских прав