Рідний край… Знайомі до болю місця. Йду стежиною і замиловуюсь його красою. Он соловейко співає в гаю. По діброві вітер віє. Тихесенько перешіптуються у байраках тополі. Калина пишається своєю вродою. Сліпуча синь неба. Золоті розливи пшеничних полів… і все це моя Україна – вільна і незалежна.
Золотими променями сонця засяяла свобода над Україною. Над гаями і дібровами, над горами і ріками, над селами і містами – над Вітчизною майорить синьо-жовтий прапор, що засвідчує самостійність, державність.
Але нам не потрібно забувати тих людей, яким ми завдячуємо щасливим майбутнім України. Тож я запрошую вас у чарівну мандрівку історією мого рідного краю, маленької частини України, – Роменщиною. Перш за все хочу нагадати слова відомої письменниці Ліни Костенко: «Історія стоїть біля дороги та й дивиться, хто їде по соші». Знати історію цікаво і необхідно. Є імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали частою його життя. Таким стало ім’я Петра Калнишевського. Він - один із найвизначніших лицарів Запорізької Січі, про розум, мужність і відвагу якого складали легенди ще за його життя.
Про ранній період життя Петра Калнишевського існують лише легенди та усні перекази. Калнишевький (за даними реєстрів Калниш) походив з української шляхти Лубенського полку. Народився він у мальовничому селі Пустовойтівка, що на Сумщині. В родині Петро був найстаршим сином.
Про те, як Калнишевський потрапив на Січ, розповідає легенда.
Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльку.
До одного з них син звернувся з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися і почастували патушка «носогрійкою».
- А куди ж ви їдете? – спитав Петрик.
- На Січ, хлопче!
- Так візьміть і мене з собою!
- Ну, коли ти вже люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, - дозволив сотник. – З усього видно, що хлопець бідовий.
Петрика двічі просити не довелося – він одразу вихопився на коня.
- А батько що скаже? – спитав сотник.
- А нема в мене батька, - похнюпився Петрусь. – Загинув.
- Ну, то будеш мені за сина.
І подалися вони туди, де «Луг – батько, а Січ – мати». І побрела череда в село сама, вже без пастуха…
Ім’я Калнишевського виринає в документах архіву коша Запорозького з початку 50-х років ХVІІІ ст., коли він уже займав вищі старшинські посади: спочатку був військовим осавулом, потім – військовим суддею (1760 рік), 1762 року він на короткий час був вперше призначений кошовим. І, нарешті, в 1764-1775 роках Калнишевський – беззмінний кошовий отаман.
Після того, як цариця Катерина ІІ скасувала в Україні гетьманство, Запорозька Січ залишилась своєрідним острівцем в океані кріпосницького та національного гноблення, єдиною надією українського народу. У ХVІІІ ст. Запорізька Січ зберігала автономію й українську державність, які тримались на давніх традиціях і своїм корінням сягали у славне минуле українського народу.
Щоб знищити будь-які згадки про вільне життя, Катерина ІІ вирішила ліквідувати Січ Запорозьку. Однак зовнішня політика, точніше війна з Туреччиною, не дозволила їй здійснити цей задум. Саме за цих історичних умов запорозька рада на Січі вручила булаву Петру Калнишевському.
Кошовий отаман дбав про розвиток сільського господарства, про поширення торгівлі, промислів. Усі запорозькі володіння, або «вольності», займали величезну територію, на якій розташовувалось 45 сіл та 1600 хуторів-зимівників. Не випадково в 70-х роках ХVІІІ народилась приказка «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кашовим Калниш, то лежав на столі цілий книш».
Коли у 1764 році Калнишевського вдруге обрали кошовим, відбулося нове «описаніє» земель Війська Запорозького. Це беззаконня тривало аж до 1767 року. Кошовий, що побував уже в Петербурзі, добре знав, що всі сусіди побіля Запоріжжя зазіхають на вільні запорізькі степи ім. що єдиний засіб зберегти їх – це залюднити самому Війську Запорозькому. Калнишевський з перших часів свого кошарства почав заохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, а сам знову поїхав до Петербурга клопотати, щоб на запорозькі землі було видано царську грамоту.
Але даремними були клопотання Петра Калнишевського. І усі ті клопоти звелися нанівець, бо землі відмежувались, а на скарги запорожців ніхто не звертав уваги. Обрання вдруге Калнишевського кошовим «без царської на те волі» розлютило Катерину ІІ. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана коша Запорізької Січі Калнишевського». Більше місяця (з 12 лютого по 16 березня) спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори та свавілля» запорожців. Та з огляду на війну з Туреччиною (царська Росія пробивалась до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилась вирішальна роль, цариця змирилась з самовільним обранням Калнишевського кошовим отаманом. Адже запорожці були найкращими та найзавзятішими воїнами. Крім того, вони мали багатий досвід боротьби з бусурманами і добре знали місцевість.
Петро Калнишевський був отаманом 10 років підряд, «чого зроду-віку не бувало».
Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 92 | Нарушение авторских прав