Легенда про Ромен

Легенда про походження назви міста Ромен

Походження назви Ромен точно невідоме. Одні дослідники виводять її від скіфського «раймон» - стійбище, інші - від латинського «рамено» - фортеця, за однією з гіпотез назва міста походить від назви річки Ромен, яку за повноводність величали Великий Ромен. За іншою версією топонім Ромен виник як похідний від назв Рим, Римово, Румно. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» знаходимо: „Се у Риме кричат под саблями половецькими”. А народна легенда пов’язує походження цієї назви з ромен-цвітом - польовою ромашкою, котра ще й дотепер покриває влітку білим килимом околиці міста і навколишні луки.

Легенда про Ромен

Ще в кінці першого тисячоліття прийшли до берегів Сули два племені – слов’ян та романів, котрих нині називаємо циганами. Племена були дружні, ніколи не ворогували, проте господарювати разом не стали: оселилися на різних берегах ріки і заснували поселення Вольну та Романію. Благодатно зустрів їх незайманий край: в Сулі було повно смачної риби, ліси кишіли тваринами, особливо дикими козами та зайцями, ґрунти давали багатий урожай – життя здавалося казкою. Досвід підказував, що для ворогів селища могли стати чудовою здобиччю, але невже тут, серед спокою чудової природи таке можливе? Якось не вірилось… Та розбиті князівськими воїнами дикі племена якось випадково натрапили на селище. Сутичка була короткою і жорстокою. Слов’яни і романи швидко подолали наглого ворога завдяки лише його нечисельності. І тільки тепер, вперше за багато років, ватажки племен – Кирило і Ром – замислились про безпеку свого люду.

Негайно скликано було віче. Та на ньому раптом постала ще одна проблема: племена не могли дійти згоди між собою. Романи пропонували перейти на інше, спокійніше місце, бо їх стада легко було переганяти, слов’яни ж ні за що не хотіли лишати свої посіви. Отож перед ватажками постало два невирішених питання.

Довго цієї ночі вони думали біля вогнища, але так і розійшлися ні з чим.

Рано-вранці Кирило прокинувся від обережного стуку в двері. То були посланці з Романового поселення. Ром хотів бачити ватажка словян негайно, на мосту через Сулу. Кирила швидко вбрали в найкращий одяг, і він наказав зібратися також трьом своїм синам. То були справжні легіні. Найстаршому, теж Кирилу, було майже 20 літ. Красивий, стрункий юнак, з сильним тілом, русявим довгим волоссям, він був дивно схожий на батька і лише від матері, гречанки Анни, покійної дружини старшого Кирила, успадкував ясно-блакитні очі. Середній син Олег та молодший Микола були народжені від нинішньої дружини Кирила – слов’янки Пракседи. Їм було 16 та 15 літ.

Ром прийшов на зустріч без зброї і без воїнів. Він привів із собою…своїх дочок.

- Сьогодні я говорив з духами, - сказав Ром, вони сказали шлях до об’єднання племен. Є один вихід. Має бути весілля дітей.

Кирило здивовано підвів брови глянув на юнаків. Хто з них? Кирило, Олег та Зур’яна вже мали наречених. Микола і Євгенія? Вони занадто молоді. Тоді хто ж?

- Духи і це сказали, - відповів Ром, немов прочитавши його думки. Він взяв за руку Зур’яну і підвів її до молодого Кирила.

- Відтепер він – твій повелитель, - сказав до дочки. – А вона – твоя вірна рабиня, - уважно подивився на хлопця.

Всі мовчали.

- Ні! – скрикнула раптом Єснія і кинулася бігти геть з мосту кудись до лісу. Юнаки і старша дочка побігли слідом…

Чотири літа пройшло з того часу. Племена знайшли таки спільну мову і разом збудували навколо селищ високий тур.

Час трохи загоїв рани розбитих сердець. Молодщі Кирило та Зур’яна жили разом добре, Три роки вже як мали сина, якого по давньому звичаю нарекли теж Кирилом. Олег і Микула також нещодавно одружилися. Лиш Єсенія ходила смутна та невесела. Вона щойно зустріла своє сімнадцяте літо, але досі була незаміжня. Тим часом, молода врода її розкрилася і засяяла, як дика квітка…

Якось уноч дозорці помітили у степу безліч вогників, що швидко рухалися до фортеці. То було величезне військо, а вогники – смолоскипами. То були вороги.

Селищем опанував жах, люди ледь прокинувшись не розуміли, що сталося, а тому лише безладно кричали й метушилися. Чоловіки похапцем готувалися до бою і збігалися під браму.

Тупіт ворожих коней наближався. Кирило щойно під’їхав до брами, де на нього вже чекали Ром та військо. Разом ці два воїни уособлювали всю силу племен. Їх вид дещо заспокоїв людей, з облич зник зляканий вираз.

- О, великий Перуне! – голосно промовив Ром. – Прошу тебе, у цей час дайм перемогу нам, вірним своїм слугам!

Але в цей час ворота з тріском повалилися і чорні вершники увірвалися до селища…

Цього вечора Єсенія довго купалась у Сулі, насолоджуючись самотою, глибоко вдихаючи пахощі вечірніх трав. Довго потім блукала по берегу, кінчикми пальців торкаючись до голівок квіток ромену. Думи майже покинули її. На душі було спокійно. Тут, вдалині, батько, сестра, коханий, - все здавалося нереальним, у хвилях річки вона змивала з себе всі турботи, почувалася майже щасливою. Трохи поблукавши берегом, втомлена Єсенія заснула просто неба, надійно схована від чужого ока високими травами.

Раптом щось потривожило її сон. Дівчина швидко відкрила очі, але не ворухнулася. Зрозумівши, що поруч нікого немає, обережно підвелася на ноги. На серці стало тривожно. Придивившись у темну долину, вона побачила багато вогнів біля селища. Звідти долітали крики, проте розібрати щось було важко. Єсенія швидко пішла у бік вогнів, потім побігла берегом – легко і швидко, відчуваючи душею біду… На одному із крутих поворотів стежини не втримала рівноваги і впала вниз, втративши від сильного удару пам'ять. А коли прийшла до памяті, то було вже пізно. Занадто пізно…

Кількома днями по тих гірких подіях молодий Кирило стояв на пагорбі і, обіпершись на важкий меч, задумано дивився на схід сонця. Знову і знову згадував про події останніх днів і люту криваву січ, смерть батьків і дружини своєї любої, сплюндровану землю свою і забраних у полон своїх людей.

- Нема чого захищати! – гірко подумав він. – Все спалили, все понівечили…

Позад нього зашелестіла трава і до нього тихо підійшла Єсенія, котра чудом врятувалася від полону степовиків. В її очах було повно жалю і смутку. А ще – світилася надія, надія на майбутнє щастя, на майбутнє кохання. Адже гірка доля, позбавивши життя її сестру, дарувала їй – про це й нині думалося важко - майбутнє щастя.

- Я співчуваю тобі, мій любий – важко, з напругою мовила Єсенія. – Але що вдієш. Місто з попелу і людей із смерті не повернеш. А живим треба жити.

Кирило довго-довго мовчав у глибокій задумі. А потім повернувся до неї і промовив з тугою, але твердо і впевнено:

- Я збудую нове славне місто! Кінець Вольній, кінець Романії! Віднині тут буде місто, яке ми назвемо ім’ям білої квітки – ромен. І бути йому гордістю землі цієї довіку!

Дата добавления: 2015-07-10