Не раз Галя заставала свекруху в сльозах, не раз крізь двері чула, як важко зітхає, як шепоче молитви та благання до Бога. Галя крадькома витирала і свою сльозу.

Чи ж могла забути Якилина, як у голодному сорок сьомому переманила до себе Матвія від сім`ї, від чотирьох дітей... Мотрі, дружині, помстилася, бо та його в неї, Якилини, ще в дівоцтві відбила...

Замучена, висохла Мотря і красень Матвій! Хіба пара? Повернувся з фронту, як кажуть, без подряпини, груди в медалях...

Якилина отримала похоронку на свого чоловіка Василя ще на

Початку війни. Вийшла за нього – так, аби вийти, коли Матвій

оженився на Мотрі. Сина та дочку з ним мала, але не плакала,

Отримавши звістку про його смерть. Не любила Василя і жаліти не вміла.

За десять років, що прожила з чоловіком, не була ні бита, ні клята, але не плакала. Плакав син (йому йшов дев`ятий рік), він добре пам`ятав батька, сумирного, доброго... Маньці було лише кілька місяців. Вдовиних труднощів Якилина не боялась. Батьки її зуміли в роки війни не втратити ні пасіки, ні корови, тому не голодувала вона з дітьми у сорок сьомому. А тут і Матвій нагодився...

Поставили його комірником у колгоспі. Бідненько було в засіках, але й не зовсім порожньо. Прилаштувалась Якилина на роботу в коморі, а потім перетягла додому й комірника. Перебрався Матвій жити до міцної тілом Якилини від хворобливої дружини та чотирьох голодних дітей.

Мотря, що якось до того часу трималась на світі, доглядала діточок, раптом згасла за тиждень. По її смерті молодших дітей (трьох хлопчиків) забрали до дитбудинку, а Дуня, якій було вже тринадцять років, пішла жити до тітки, няньчила дітей, допомагала по господарству. Дівчинку, може, і не кривдили, рідня таки... Але від весни – аби лише підсохла після танення снігу земля – і до самих морозів Дуня ходила босоніж. Худенька, височенька як на свій вік, вона ніколи не йшла, завжди бігла. Холодно було в ноженята, а там і у звичку ввійшло. Завжди кудись поспішати треба: то гусей на ставок спровадити, то шукати, знайти, привести додому, нагодувати двоюрідних шестирічних братиків-близнюків, які полюбляли втекти з дому і гуляти хтозна-де і не відгукуватись на її аговкання. А ще хатня робота, город... Тітка з дядьком від рання до вечора на роботі.

Спливло на поверхню пам`яті Якилини дев`яте травня сорок восьмого. Було тепло, сонячно. Люди йшли до клубу, на свято Перемоги. На широкому майдані між школою і сільським клубом біля пам`ятника Леніну буде мітинг: виступатиме представник від райкому партії, голова колгоспу – і від імені керівництва колгоспу, і(як учасник війни) від імені фронтовиків. І фронтовики виступлять. Кому колгоспний бухгалтер– головуючий на мітингу – слово надасть, хто сам забажає. А після урочистої частини буде концерт силами учнів місцевої школи-семирічки. Он вони вже йдуть – шеренгою по двоє... Не в коричневих платтячках дівчатка, не в костюмчиках з білими комірцями хлопчики, як теперішні учні, а хто в чому, може, і в старенькому, але охайному заради свята.

У голові колони – найвищенькі: хлопчик і дівчинка. Дівчинка –це Дуня, дочка Матвія. Хлопець, що з нею в парі, має якесь взуття, а Дуня – боса... Вчитель фізкультури карбує команди:

Дата добавления: 2015-10-16