№77. 1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати, дезінформувати, деномінувати, добирається, домінувати, дрейфуючи, знаменувати, подається, регламентувати, символізувати, формулюючи й т. ін.).
неправильно правильно
важити зважувати
рихтуватися збиратися
балакати говорити
слабувати хворіти
договорюватися домовлятися
поспівати устигати
пришедші які (що) прийшли
позичати авансувати
відчитуватися звітувати
повідати розповідати, повідомляти,
інформувати
тикати говорити «ти»
сидя сидячи
шоферувати працювати шофёром
сипонути насипати
2. Уживаючи ті чи інші форми наказового способу, слід ураховувати конкретну ситуацію, умови спілкування та норми мовного етикету.
3. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях та под. уживають неозначену форму дієслова (інфінітив).
Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть:
неправильно правильно
говорить говорити
запроваджувать запроваджувати
5. У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи однини, але неприпустиме використання коротких форм:
неправильно правильно
допомога допомагає
оббіга оббігає
6. Надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:
7. Не вживати розмовних (калькованих) та дієслівних форм теперішнього часу:
неправильно правильно
носе носить
робе робить
8. Уживати теперішній час на позначення майбутнього, якщо акцентується обов'язковість чогось: Мітинг розпочинається завтра об 11.00.
9. Уникати вживання форм давноминулого часу:
неправильно правильно
інформація надходила була інформація надходила
я виконав був я виконав
проект (були) узгодили були проект узгодили
звернення надійшло було звернення надійшло
10. Не порушувати норми вживання форм залежного слова;
11. Надавати перевагу складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:
неправильно правильно
завтра відпочиватимемо завтра будемо відпочивати
перерахуватимемо будемо перераховувати
працюватимем сьогодні будемо працювати сьогодні
розпочинатиметься буде розпочинатися
12. Широко використовувати дієприкметники та дієприслівники, але уникати ненормативних форм або заміняти їх іменниками, іменниками із прийменниками(описова конструкція), дієсловами: Однак окремі форми активних дієприкметників теперішнього часу з суфіксами -уч (-юч), -ач (-яч) почали використовувати, але у функції означення, а не головного компонента дієприкметникового звороту, наприклад:
неправильно правильно
добробут, зростаючий добробут, що
зростаючий щороку добробутщороку зростає щорічно
Це ж стосується й активних дієприкметників минулого часу із суфіксом -л-: яблука, замерзлі від морозу замерзлі яблука (або яблука, що замерзли від морозу). Сфера використання активних дієприкметників -- в основному термінологічна лексика: блукаючий нерв, крокуючий екскаватор, ведуче колесо, ріжучий диск, тонізуючі речовини, резонуюча камера, діючий вулкан, несуча поверхня крила, працюючий двигун, планеруючий літак, лімітуючий режим.
13. Форми 2-ї особи однини, 1-ї та 2-ї особи множини дозволяють уникати форми давайте в наказовому способі. Обійтися без неї можна й за допомогою додаткових слів.
Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохоти поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені. Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів (жесту) можна спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і креслення.
14. Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: а) Шість бригад не виконало, (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише -- Не виконало план шість бригад; б) Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія -- пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія -- кожен пішов окремо).
15. Із кількісними словами ряд, низка, більшість, меншість, багато, мало, кількість дієслова вживаються в однині: ряд підприємств надіслав, більшість працівників з'явилося.
16. Якщо субстантивне слово виражено числівниками: сто, тисяча, мільйон, мільярд та под., то дієслово слід уживати в однині: сто гривень витрачено; тисячу тонн завезено.
17. За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула... Але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники і, й (та у значенні і): Адміністрація заводу та профком розглянули...
18. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що був формою від себе -- я, порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе). Отже: Я вибачаюсь (-ся) - Вибачте мені (даруйте, перепрошую).
19. Слід уникати лінгвістично необґрунтованого вживання частки -ся, -сь: Робота аналізується за такими вимогами - Роботу аналізують за такими вимогами.
№78. Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:
за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.;
з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось) і т. д.;
на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу;
для: курси для вивчення; комісія для складання актів;
після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось) і т. д.;
у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;
по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям і т. д.
Прийменник – це службова частина мови, яка уточнює граматичне значення іменника і виражає зв’язки між словами в реченні. Сфера вживання прийменників у діловій мові необмежена, але варто врахувати декілька застережень. Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими закінченнями, іменниками або займенниками, вони утворюють прийменниково-відмінкову конструкцію. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні безприйменниково-відмінковим. Порівняємо:а) (значення причини) занепокоєні з приводу дій – занепокоєні діями;б) (просторове значення) прямувати по степах – прямувати степами.Існує розгалужена система синтаксичних синонімів зі значенням різних відношенням: - просторових: при заводі, від заводу, на заводі, біля заводу, перед заводом, до заводу, і з будинку, зі станції (і), з полів, посеред поля, над полем, край поля, поперед нас, поза стінами, попід парканом, (і) з–під каменя, понад землею, через поле, уздовж дороги, крізь отвір, навпроти президії, побіля стіни, проміж цеглинами. (і) з-за гори;- часових: від часу проголошення, близько години, за гетьманщини, до реформ, (у) впродовж століття, проти ночі, під час панування,напередодні свят, наприкінця доби, (і) з часу творення, у (в) радянський період, протягом ночі, через день, об обідній порі, о восьмій годині, за хвилину, під час колективізації, після перебудови;- причинових: у (в) силу обставин, (і) з нагоди ювілею, через хворобу, від перемоги зрадіти, за умов, в обставинах, у зв’язку з відпусткою, (у) внаслідок пожежі;- мети: задля успіху; на випадок, щодо покращення, про всякий випадок, для звіту, ради успіху, заради спільної мети;- допустовості (у)всупереч правил, наперекір заборонам, замість мене, окрім роботи, опріч правил, у(в) разі потреби, незважаючи на попередження, попри труднощі, відповідно до умов, при нагоді та інші.Національна специфіка мови виразно позначається безпосередньо на її прийменниковому керуванні. Значна кількість помилок трапляється при побудові словосполучень із прийменниками в перекладах з російської мови ділових паперів. Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську.№79. Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі. До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис[1]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні. З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер вживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають втрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).
У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Л. Зизаній у 1596 р. Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького у 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» О. Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися виключно літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є у її сучасному значенні, а також вперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука у «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» у 1874—1875 р.р., коли літера ї почала вживатися у її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням вживання літер е, є, и та апострофа у їх сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 1907—1909 р.р., що є основою сучасної орфографії. Від початку XVIII ст. у більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю. Чинна редакція українського правопису вийшла у світ 2007 року. Вона містить лише незначні зміни порівнювано з редакцією 1993 року, насамперед у прикладах до правил.
№80. Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків. Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями: – голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст); – приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як [ц:а], [с:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з,с,а], [ц,с,а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах алло, брутто, нетто та інших;– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т], [з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення -ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання, попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється);– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн – сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять); -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц?], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), [с] змінюється на -щ- (високий – вищий).Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження. Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад. Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, ненав’язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів.Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі сполучення звуків і окремі звуки, коли часто повторюються, стають неприємними для слуху, втомлюють слухачів, наприклад, збіг кількох приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень. Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень, зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо. Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків [у]-[в] та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла, з – зі – із, над – наді. Звуком [і] завжди починається речення, а звуком [у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і олосними вимовляються і пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в], [й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним – [і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і] (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти - іти, влаштовувати – улаштовувати, впродовж - упродовж). Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ, установа). №81. Орфографією називається метод, за допомогою якого здійснюється систематизація правил, що відповідають за правопис. Її суспільна функція полягає в написанні по єдиному образом і подобою. Орфографією називається метод, за допомогою якого здійснюється систематизація правил, що відповідають за правопис. Її суспільна функція полягає в написанні по єдиному образом і подобою.Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі. Орфографія, як і орфоепія, має велике значення у спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми укр літ мови, єдині і обов”язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.Орфографія - невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що написання слів має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм написання слів. Отже, норми правильного написання слів обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її письмовій формі.Орфографія має практичне значення для всіх, оскі;ьки вивчення правил написання слів є одним з основних компонентів форму2ання мовної компетенції фахівця, а також сприяє подоланню помилок в написанні слів.№82. Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису. Наприклад: Литвиненко, Гапоненко, Писаренко Шевченко, Марченко, Муляр, Кравченко, Назар, Удовенко, Пугач, Солов'яненко, Тимошенко, Юрчук. Ряд прізвищ слов'янського походження в українській мові мають деякі особливості:
1) у російських прізвищах ё передається сполученням йо на початку слова та в середині після голосних, а також після твердих приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Мурав-йов, Соловйов, Воробйов;
2) якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дегтярьов, Пушкарьов, Лавреньов, Треньов;
3) під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц завжди пишеться о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Лихачов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Наприклад: Горячеє, Чебишев, Коришев, Солнцев, Кривенцев, Плющев, Лещев;
4) російська літера е після приголосних передається в українській мові літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Ааександров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаєв, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський;
5) російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Іва-щенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Ніколаєв, Фірсова, Бірюков, Лісний, Ліненко.
Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Наприклад: Живков, Жиловенко, Жигалюк, Кочигін, Чигрін, Чирва, Шиша-рова, Шишацький, Щиглов, Щипачов;
6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через ї. Наприклад: Руїн, Воїнович, Мар'їн, Захар 7нов, Ільїн, Переїденко;
7) російська літера ы завжди передається через и. Напиклад: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал, Циганенко, Цвелих, Білих, Куцих;
8) літера и завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов. Наприклад: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Григорчук, Вшоградов, Винокур;
9) російський суфікс -ев, -еев передається через є після всіх приголосних, крім шиплячих та ц. Наприклад; Матвєев, Андрєєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв; Лаптєв, Мед-ведєв, Пахарєв, Каменєв, Гундарєв, Жухарєв; Малишев, Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Онищев, Костищев;
10) у префіксі при- завжди пишеться и. Наприклад: При-ходько, Присяжнюк, Прилуцький, Пригорілов, Прибережний, Привалов, Придніпровський, Приймаков, Прийденко, Придорожній;
11) у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Рудик, Цилюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик;
12) слов'янські прізвища, незалежно від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишне-вецький, Новицький, Липовицький, Іваницький, Жванецький, Корецький, Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Купецький, Пінаєвський, Залюбовський, Завадовський, Зелінський, Пет-ровський, Тройський, Міщерський, Добровольський, Печерський, Матусовський, Броварський.
ІМЕНА ПО БАТЬКОВІ. При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси -ович, -йович. Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович. При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), після голосних -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславівна, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна. Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил. їх слід пам'ятати.
Григорій — Григорович, Григорівна
Сава — Савич (-ович), Савівна
Ілля—Ілліч, Іллівна
Микита —Микитович, Микитівна
Яків — Якович (-левич), Яківна (-лівна)
Лука —Лукич, Луківна.
У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише
закінчення -івн(и), -ївн(и), у давальному - -івн(і), -ївн(і).
Наприклад:
Р. в. Людмили Тимофіївни (неправильно: Тимофі-ївної)
Вікторії Володимирівни (неправильно: Володи-мирівної)
Д. в. Людмилі Тимофіївні (неправильно: Тимофі-ївній)
Вікторії Володимирівні (неправильно: Володими-рівній).
№83. Складні іменники пишуться разом або через дефіс. Разом пишуться:
- іменники, утворені за допомогою сполучної голосної із двох чи кількох основ (одна з яких —дієслівного походження): коноплепрядіння, бавовнозаготівля, звуковловлювач, садо-вод, газомір, вертоліт, слов'янознавство, життєпис, водозбір;
- іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника: чорнозем, бортмеханік, натурфілософія, Ощадбанк;
- іменники, утворені за допомогою сполучної голосної від двох іменникових основ, синтаксично й семантично рівнозначних: залізобетон, газопровідник, квітколоже, шлакоблок, лісостеп, верболіз (але: людино-день);
- іменники, утворені поєднанням дієслова в другій особі однини наказового способу з іменником: горицвіт, перекотиполе;
- іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою: чотиритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя;
- іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: півбака, півжиття, півстола, півроку, півфінал, півхлібини, півпляшки, півхустки, півповерху, напіврозпад, напівсон, полувал, полукіпок;
- іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є такі елементи: -граф, -графія, -лог, -логія, -метр: гігрограф, мікологія, філолог, лексикограф, цинкографія, фітобіологія, палеографія, геометр;
- іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ: автомотогурток, веломотоспорт, ліспромгосп.
Через дефіс пишуться:
іменники, що означають близькі за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль;
іменники, що означають державні посади, військові звання: прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;
іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година, грам-атом, тонно-кілометр;
іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом: жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран;
іменники (окладні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію: член-кореспондент, інженер-економіст, лікар-педіатр;
іменники з першою частиною пів- у значенні «половина» перед власною назвою: пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви;
словосполучення, що означають назви рослин: мати-й-мачуха, люби-мене, іван-чай;
іменники (складні географічні назви): Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону;
слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб- (штабе-): штаб-квартира, екс-чемпіон, віце-адмірал, віце-консул, віце-президент, обер-лейтенант;
складні прізвища: Гулак-Артемовський, Римський-Корса-ков, Мамин-Сибіряк, Нечуй-Левицький, Салтиков-Щедрін.
Прикметники, які утворилися складанням двох і трьох основ, називаються складними, наприклад: народногосподарський, промислово-торговельний, повітряно-реактивний, дослідно-показовий, інженерно-будівельний, англо-російсько -український. Елементи складних прикметників об'єднуються сурядним або підрядним зв'язком. За сурядним способом зв'язку основи, з яких утворюються складні прикметники, сполучаються як рівноправні {торговельно-комерційний, фінансово-економічний). За підрядним способом одна основа синтаксично залежить від іншої {великопанельний, багатогалузевий, багаторічний, морозотривкий, малопродуктивний, малоприбутковий). У складних прикметниках під час поєднання основ використовуються сполучні голосні о, е, є. Якщо першою частиною складного прикметника є числівник, прислівник і прийменникове сполучення, то складові елементи з'єднуються без сполучних голосних, наприклад: повсякчасний, одновесловий, багатообіцяючий, вічнозелений тощо. Пишуться разом:
прикметники, утворені сполученням основ прикметника й іменника: внутрішньоринковий, зовнішньоторговельний, сухопутний, різноякісний, зовнішньополітичний;
прикметники, утворені сполученням основ іменника і прикметника: кредитоспроможний, суднопідіймальний, лісопромисловий, зимостійкий, шовкопрядильний, повітроплавальний;
прикметники, утворені сполученням основ прислівника і прикметника: великопромисловий, великоваговий, малопотужний, багатосерійний;
прикметники, утворені сполученням основ числівника й іменника: п'ятипроцентний, шестиповерховий, семитонний, стокілометровий;
прикметники, утворені сполученням основ іменника і дієслова: водолікувальний, грязелікувальний, нафтопереробний, овочесушильний, овочезбиральний;
складні прикметники, що означають терміни, утворені з двох і більше неоднорідних прикметників: поперечношліфувальний, новогрецький, геологорозвідувальний, староцерковно-слов 'янський та ін.
Пишуться через дефіс:
складні прикметники, утворені від двох або трьох прикметникових основ: офіційно-діловий, ощадно-позичковий, науково-технічний, промислово-інвестиційно-будівельний, синьо-біло-червоний;
складні прикметники, що означають: а) якість з додатковим відтінком: кисло-солодкий, добродушно-хитрий, гіркувато-солоний; б) відтінки й поєднання кольорів: чорно-білий, яскраво-ліловий, блідо-рожевий, жовтувато-червоний, фіолетово-сірий, ізумрудно-зелений, біло-блакитний (але жовтогарячий — один колір);
складні прикметники, утворені сполученням прикметника та іменника, але з перестановкою елементів: літературно-художній (художня література), науково-медичний (медична наука).
№84. Кількість прислівників поповнюється переважно за рахунок прийменниково-іменникових сполучень. Деякі з цих сполучень перейшли у прислівники і пишуться разом або через дефіс. Разом пишуться:
прислівники, утворені сполученням прийменника з іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником: потім, занадто, вночі, надвечір, безвісти, вдосвіта, потихеньку, вперше, вдвічі, натроє (але: по двоє, по троє);
складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов, босоніж, обіруч.
Окремо пишуться:
прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником.
Найуживаніші з них такі:
без: без кінця, без черги, без упину, без жалю;
на: на добраніч, на жаль, на щастя, на сьогодні, на початку;
до: до побачення, до речі, до краю, до діла;
з: з радості, з жалю, з горя, з розгону;
в/у: в разі, в міру, уві сні, в далечінь;
прислшникові сполучення, де повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою.
Через дефіс пишуться:
прислшники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їх-ньому, по-нашому;
прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;
прислівники, утворені від синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, бііьш-менш, часто-густо, любо-дорого;
прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч. Запам'ятайте правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.
№85. Більшість слів в українській мові пишуться з малої літери. Але власні назви завжди пишуться з великої літери. Власні назви можуть бути виражені як одним словом, так і сполученням слів. Ними можуть бути:
1. Імена, по батькові, прізвища (Олексій Иосифович Кругліков); у складних прізвищах, псевдонімах чи іменах, які пишуться через дефіс, кожна частина починається з великої літери (Іван Семенович Нечуй-Левицький);
2. Назви найвищих урядових посад (Президент України);
3. Назви сторін світу у випадках, коли вони є і назвами теріторії (Західна Україна, країни Сходу);
4. Географічні назви (Великі Луки, Європа, Лондон);
5. Усі слова (крім службових і родових типу озеро, басейн) у назвах вулиць, басейнів, шляхів (Мокра вулиця, Південно-Західна залізниця, майдан Незалежності);
6. Неофіційні назви міст, держав чи територій (Полтавщина, Буковина);
7. Перше слово у назвах державних установ, наукових і навчальних закладах, музеях, театрах та ін. (Київський національний економічний універститет, Будинок вчителя);
8. Астрономічні назви (Касіопея, Земля, Велика Ведмедиця);
9. Назви творів літератури, мистецтва, найменування кораблів та ін. (журнал "Наталі", колгосп "Червоний плуготар", роман Стейнбека "Зима тривоги нашої").
10. Власні назви тварин (Шарік, Мурка).
Особливі випадки написання великої літери:
1. Слова Батьківщина, Уряд пишуться з великої букви, якщо вони виступають на місці офіційних повних назв.
2. Якщо виникає потреба передавати цифри в назвах словами, то слід пам'ятати, що цифрові сполучення передаються словами за правилом: у складених числових назвах, що розпочинають собою словосполучення - власні назви, з великої літери пишеться перше слово.
3. Коли слово на позначення числа починає собою власну назву знаменитої дати, воно пишеться з великої літери (Восьме березня), якщо ж день знаменитої дати пишеться цифрою, то з великої літери пишеться назва місяця (8 Березня).
4. Назви посад керівників пишуться з великої літери (Міністр освіти, Член колегії Міністерства освіти).
5. У документах державного значення слово Закон (коли йдеться про один конкретний закон) пишеться з великої літери. Коли це слово вживається безвідносно до якогось певного закону або виступає в множині, закон (закони). Пишеться з малої літери.
6. У назвах установ і підприємств з великої літери пишеться перше слово - Центральний будинок культури залізничників.
7. Символічна числова назва завжди береться в лапки; перше слово в ній пишеться з великої літери: завод "Червоний гумовик", фірма "Світанок".
№86. Доречність мовлення це така організація язикових засобів, що найбільше підходить для ситуації висловлення, відповідає завданням і цілям спілкування, сприяє встановленню контакту між мовцем (пишучим) і слухаючої (читаючим). Мовлення це зв’язне ціле, і кожне слово в ній, будь-яка конструкція повинні бути цілеспрямовані, стилістично доречні. «Кожний з ораторів, відзначав В.Т. Бєлінський, говорить сообразуясь із предметом свого мовлення, з характером слухаючої його юрби, з обставинами теперішньої хвилини». Доречності як необхідній якості гарного мовлення приділялося більше часу в ораторському мистецтві стародавніх греків і римлян, у теорії й практиці судового й політичного красномовства, доречність є одним із центральних понять у сучасній функціональній стилістиці. Аристотель в «Риториці», говорячи про якості стилю публічного виступу, наполегливо звертає увагу читача на те, що недоречно в ораторському мовленні він уважає «уживання епітетів або довгих, або недоречних, або в занадто великому числі», недоречність використання поетичних зворотів. Аристотель показав розходження письмового й усного мовлення («…для кожного роду мовлення придатний особливий стиль, тому що не той самий стиль у мовлення письмової й у мовлення під час суперечки, у мовлення політичної й у мовлення судової») з погляду доречності органічності використання в них певних прийомів виразності, сполучення слів. Марко Туллий Цицерон писав: «Як у житті, так і в мовленні немає нічого сутужніше, як бачити, що доречно. Не для всякого суспільного становища, не для всякого ступеня впливу людини, не для всякого віку, так само як не для всякого місця й моменту й слухача, підходить той самий стиль, але в кожній частині мови, так само як і в житті, треба завжди мати через, що доречно, це залежить і від істоти справи, про яке говоритися, і від осіб, і мовців, і слухаючих».
Доречність мовлення якість особливе в ряді таких, як точність, чистота, виразність і ін. Без обліку конкретних умов спілкування неповні наші знання про багатство й виразність мовлення. Більше того, та або інша комунікативна якість мовлення, наприклад точність, виразність, може втратити свою необхідність без опори на устность. Саме по собі поняття гарного мовлення відносно, носить функціональний характер і залежить, зокрема, від доречності тих або інших язикових одиниць, прийомів їхньої організації, особливостей уживання в даному конкретному акті спілкування або типовий язиковой ситуації стилі. Дотримання доречності мовлення припускає знання стилів літературної мови, закономірностей слововживання, властивих їм, знання стилістичної системи мови. Доречність вимагає гнучкості у визначенні прийнятності тих або інших якостей мовлення, язикових засобів, мовного акту в цілому. Напевно вперше функціональне розуміння доречності мовлення було сформульовано Пушкіним: «Щирий смак складається не в беззвітному відкиданні той^-те-таке-те слова, такого-то звороту, а в почутті домірності й згідності». Доречність мовлення захоплює різні рівні мови й формулюється вживанням слів, словосполучень, грам-матических категорій і форм, синтаксичних конструкцій, нарешті, цілих композиційно-мовних систем. Їхня доречність може розглядатися й оцінюватися з різних точок зору. І у зв’язку із цим доцільно було б розрізняти такі аспекти доречності мовлення:
1) Доречність стильова
2) Доречність контекстуальна
3) Доречність ситуативна
4) Доречність личностно – психологічна.
№87. Розділ мовознавства, об'єктом якого є вивчення принципів систематизації слів та фразеологічних зворотів, укладання їх у словники, називається лексикографією (від гр. lexikos - словесний, словниковий і grapho - пишу). Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Видатний поет і вчений М. Рильський, підкреслюючи важливість словників, писав:
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля.
Існують спеціальні словники понятійно-довідкового характеру - енциклопедичні і словники власне мовні - лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх галузей знань. В енциклопедичних словниках уміщують також ілюстрації (фотографії, малюнки), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці та ін. Відомі, наприклад, такі енциклопедичні словники, як "Українська радянська енциклопедія" (в 12 т. -К., 1977-1985); "Енциклопедія українознавства" (Львів, 1993-1994, 1-4-й томи на літери А-М); Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах (Львів, 1974) та ін.
У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяють на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів). У перекладних лінгвістичних словниках представлені переклади слів та фразеологізмів з однієї мови на іншу. Найпоширеніші двомовні перекладні словники, хоч є ї багатомовні. У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається, а також особливостей функціонування слів та словосполучень у кожній мові.
Серед одномовних словників найбільш вагомими є т лумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики - граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів.
У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення цього слова.
Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань.
Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні.
У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники бувають загальнодіалектними й регіональними.
У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень.
Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники - орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововжитку тощо.
Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.
Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.
В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.
Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні. Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичні і практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу мови.
№88. Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам. Наприклад, слово дзвоник це і «1. Невеличкий предмет у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішено ударник, серце», і «2. Прилад для подавання звукових сигналів, що нагадують звуки цього предмета (електричний дзвоник)», і «3. Самі звукові сигнали, певні характерні звуки», і «4. Рослина з кольоровими квітками, що своєю формою нагадують маленькі дзвони». Як видно з наведеного прикладу, слово фактично завжди узагальнює не одну, а кілька важливих ознак предмета або явища, у даному разі його призначення — видавати звуки — і його форму, а це ще збільшує можливість і навіть неминучість багатозначності. Для розуміння узагальнюючої сутності слова велике значення має таке висловлювання В. І. Леніна: «Склянка є, безперечно, і скляний циліндр і інструмент для пиття. Але склянка має не тільки ці дві властивості або якості або сторони, а безмежну кількість інших властивостей, якостей, сторін, взаємовідношень і «опосереднень» з усім іншим світом». Як правило, найбільш багатозначними є слова, що здавна існують у мові. Помічено також, що багатозначність слова залежить від частоти вживання слова в мові. Багатозначними є, наприклад, слова давати, держати, дерти, діставати, добрий, дорога, дрібний, другий, дух і под.Багатозначність слів здебільшого не заважає взаєморозумінню між людьми, оскільки слова при мовному спілкуванні завжди виступають у мовленні в певному контексті, в словесному оточенні і в конкретній мовленнєвій ситуації. Наприклад, слово день означає: «1. Частину доби від сходу до заходу сонця. Люблю блискучий день, коли земля цвіте. (М. Рильський.) 2. Час, який дорівнює 24 годинам, добу. Дні минають, минають місяці,— село навік замовкло, оніміло і кропивою поросло. (Т. Шевченко.) 3. Календарну дату, встановлену для чого-небудь. День Перемоги, день відвідування, День учителя. 4. Час, період у житті людини, народу. Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. (М. Коцюбинський.) У кожному з наведених речень чи словосполучень значення слова день виступає цілком виразно. Треба, однак, добре знати і розуміти значення слів, щоб належно користуватися ними, бо неправильно вжите слово може спричинитися до неясності або й перекручення думки. Наприклад, в українській літературній мові слово погруддя означає «скульптурне зображення верхньої частини людського тіла»: Простінки між завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів. (Леся Українка.) А ось у реченні Марта позіхнула і натягла на погруддя ковдру слово погруддя вжито неправильно. Помилкове вживання слова призвело до серйозного порушення змісту речення. І слово крапка, і слово точка в українській мові багатозначні. Але в значенні знака, який використовується на письмі, вживається в літературній мові лише слово крапка. Тому помилковим є використання слова точка у такому, скажімо, реченні: Треба нарешті поставити всі точки над «і».Омонімами називають слова, які мають однакове звукове оформлення, але зовсім різні значення. Омоніми утворюються внаслідок випадкового збігу звучання слів (гостра коса і дівоче, коса, пара води і пара коней) і внаслідок певного розходження значень багатозначного слова, коли зв'язки між значеннями вже втрачені. Прикладом цього може бути дієслово топити в словосполученні топити в печі і дієслово топити в словосполученні топити молоко, В основі значень обох слів лежить значення «робити щось теплим», але зв'язок між цими словами загалом не відчувається мовцями. І вже тільки фахівці-мовознавці можуть установити ймовірний зв'язок між цими дієсловами і дієсловом топити в значенні «примушувати тонути». Інколи зв'язок між омонімами простежується досить легко, наприклад, лев — тварина і лев — болгарська монета, на якій колись карбували лева. Але між назвою монети і назвою тварини не існує типових зв'язків у системі лексики нашої мови, як немає і реальних співвідношень між твариною і монетою. Тому ці слова теж вважаються омонімами. Наведені приклади свідчать, однак, що чіткої межі між багатозначним словом і омонімами не існує, і тут можливі численні перехідні й спірні випадки. Омоніми в мовленні, як і багатозначні слова, виступають звичайно в такому контексті, який не залишає сумнівів щодо їх значення. Тому наявність омонімів у мові здебільшого не викликає труднощів при спілкуванні. Про це свідчить і той факт, що кількість омонімів з розвитком мови не тільки не зменшується, а, навпаки, збільшується. Чимало омонімів виникає у зв'язку із запозиченням слів: бал — «танцювальний вечір» і бал — «оцінка, цифрове позначення» (за походженням — різні слова французької мови); туш — «чорна фарба» і туш — «коротке урочисте музичне привітання» (обидва слова запозичено з німецької мови). Багато омонімів виникло внаслідок переходу слів з однієї частини мови в іншу: черговий номер — черговий у класі, один зошит — один (якийсь) мій знайомий і т. ін.Отже, омоніми в мові не є однорідними. Розрізняються повні омоніми — слова однієї частини мови, що збігаються в усіх своїх формах (ключ у замку і ключ журавлів) і часткові омоніми та омоформи — слова, що збігаються тільки в кількох або одній якійсь формі аж до чисто випадкового збігу (найчастіше це слова різних частин мови): коло місяця — велике коло, пожовкла трава — трава пожовкла, рідна мати — мати можливість. Різні за значенням слова, що вимовляються однаково, але пишуться по-різному, називають омофонами: вдень тепло - в день мого народження, потри мак — розкладай по три і т. ін. До омонімів примикають омографи — слова, що пишуться однаково, але вимовляються по-різному: запал і запал, приклад і приклад, засипати (в ліжку) і засипати (землею) тощо. Омоніми іноді використовуються в художній літературі для гри словами й каламбурів, а в поезії ще й як рими.№89. Складноскорочені слова. Різновидом складання є утворення складноско-рочених слів:
а) складання частини слова і повного слова: стінна газета —> стінгазета; запасні частини —> запчастини; професійно-технічне училище —> профтехучилище; районна державна адміністрація—>райдержадміністрація;
б) складання частин кількох слів: колективне господарство —> колгосп; учнівський комітет —> учком;медичний санітарний батальйон —> медсанбат;обласний виконавчий комітет —> облвиконком;
в) складання частин слів та початкових звуків інших слів: районний відділ народної освіти —>райвно;Донецький державний університет —> ДонДУ;
г) складання назв початкових букв: Федеративна Республіка Німеччина —> ФРН; автоматична телефонна станція —> АТС;
ґ) складання початкових звуків: Організація Об'єднаних Націй —> ООН; Українська повстанська армія —> УПА; запис актів громадянського стану —> загс;
д) складання з використанням цифр: олімпіада 2000року —> олімпіада-2000; машина Запорізького автомобільного заводу 968-ї моделі —> ЗАЗ-968.
Деякі складноскорочені слова стали твірною основою для утворення нових слів: колгосп—>колгоспний—> колгоспник.
Абревіатура (лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочені слова, похідне слово, що виникає внаслідок абревіації — утворення з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мові. Абревіатури називають також акронімами (від дав.-гр. ἄκρος — «найвищий, крайній» та ὁ ὤνυμος та τό ὄνομα, ὄνυμα а ще οὔνομα, — «ім'я»). Щодо застосування терміну «акронім» існують різні думки: за однією, акронімами називають будь-які слова, складені з перших літер чи частин слів у скорочуваному словосполученні, за іншою — тільки такі, що вимовляються як цілісні слова, а не як послідовність назв літер. Окрім утворення із власне українських слів, абревіатури активно поповнюються запозиченнями (алгол, кобол). Багато з них є термінами: байт, варикап, вариконд. Складноскорочені слова можуть утворюватися наступним чином:
складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином
складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра
складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України, КЕБУ — Команда електронних бібліотек України
складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану
складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора)
Компоненти абревіатур визначають їхні види. Літерні (ініціальні) абревіатури складаються з початкових літер (ООН, США, HAH), звукові — з початкових звуків (вуз, загс), складові — з початкових складів кожного слова словосполучення (колгосп). Існують мішані абревіатури, в яких поєднані початкова частина першого слова і ціле друге (морфлот), початок першого слова та кінець останнього (мопед — від [мо(тоцикл + велоси)пед]). Загалом, розрізняють такі типи абревіатур:
буквено-звукова — абревіатура ініціального типу, в якій поєднуються буквена та звукова вимова (наприклад: ІНДЗ — ін-де-зе — індивідуальне науково-дослідне завдання; ЦСКА — це-ес-ка — Центральний спортивний клуб армії);
звукова — абревіатура, що складається з початкових звуків (ЛАЗ — Львівський автобусний завод, НАН — Національна академія наук);
ініціальна — абревіатура, що складається з початкових літер слів, які виступають твірною базою для певного похідного (наприклад: УПА — Українська повстанська армія, СБУ — Служба безпеки України);
ініціальна буквена —;
ініціальна звукова —;
ініціально-цифрова —;
комбінована —;
літерна —;
мішана (змішана) —;
складова —;
словоформна — поєднання частини слова з відмінковою словоформою (Наприклад: завкафедри, коомроти, завскладу);
телескопічна — абревіатура, утворена шляхом поєднання початкової і кінцевої частин твірного слова (Наприклад: мерон — малоеластичний капрон);
уламкова — поєднання в абревіатурі асемантичних частин слова (Наприклад: педфак, медсанбат, студком, мехамат);
усічено-словесна — абревіатура, утворена шляхом поєднання частини слова з повноцінним словом (Наприклад: запчастини, продтовари, Казахфільм)
Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочень значень метричних мір: м — метр, мм — міліметр, см — сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів, наприклад: півн.-сх. (північно-східний), Півн.-Крим. канал (Північно-Кримський канал). Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не початкова в слові, і та ь. Наприклад: український може бути скорочене укр., україн., українськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення робимо після першого приголосного: щін. робота; відмін, навчання. За збігом двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн. (мідний); висот., висоти, (висотний). До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать такі:
· акад. — академік
· вид. —видання
· див. —дивись
· доц. —доцент
· ім. —імені
· і т. д. — і так далі
· і т. ін — і таке інше
· і под. — і подібне
· та ін. — та інше
· напр. — наприклад
· н. є.— нашої ери
· о. — острів
· обл. — область
· оз. — озеро
· пор. — порівняй, порівняйте
· проф. — професор
· р. — рік, річка
· рр. — роки
· с. — село, сторінка
· ст. — станція, сторіччя
· т. — том
· тт. —томи
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 291 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Рід невідмінюваних іменників | | | III. Рівень |