Читайте также:
|
№8. Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”. Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення. Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами. Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому. Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є адресність інформації. Істотним фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування: офіційний характер; адресність; повторність; тематична обмеженість. Основні ознаки офіційно-ділового стилю: нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні; точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів; документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми; наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову; сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти. Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів. Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме: широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій); наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома); обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики; синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання; наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії; чітко регламентовано розміщення реквізитів та будову тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками); до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо). Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі: високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до..., у зв'язку з тим, що..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.; точність, послідовність і лаконічність викладу; відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис; наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце; для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти; лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб'єктивної оцінки; речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.
Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.
Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.
Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини: між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності; між підприємствами, організаціями та установами; між державою та приватними особами; між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами; між приватними особами. Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.
Аміністративно-канцелярський використовується у справочинстві. Цей підстиль обслуговує відносини в установах усіх форм власності та приватними особами. Реалізується в різноманітних документах, що регламентують діяльність організацій (в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).
Кліше — звичний зворот, регулярно повторюваний у певних умовах і контекстах для тотожного позначення адекватних ситуацій, стосунків між людьми тощо. Наприклад, існують кліше мовного етикету: добрий день, доброго здоров 'я, радий Вас бачити, до побачення, на добраніч, бувайте здорові, на все добре, будь ласка, якщо Ваша ласка, ласкаво просимо, будьте люб'язні, щиро дякую, глибоко вдячний, з повагою, шановний пане, вельмишановний добродію, з роси й води, бажаю щастя й добра Вам. Для позначення різних явищ суспільно-політичного життя вживають усталені звороти на зразок правляча верхівка, посадова особа, засоби масової інформації, сфера обслуговування, правоохоронні органи, організована злочинність, криміногенна ситуація, виборчий блок, передвиборча агітація, результати виборів, всенародне обговорення, пленарне засідання, маніпулювання громадською думкою, соціально незахищені верстви населення, розв'язання проблеми, боротьба з тероризмом, фінансова підтримка, комплексні заходи, стан довкілля. В офіційно-діловому спілкуванні використовують, наприклад, такі кліше: згідно з розпорядженням, на підставі наказу, відповідно до чинного законодавства, порядок денний, поставити питання на розгляд, довести до відома, взяти до уваги, вжити заходів, надати допомогу, з боку адміністрації, обіймати посаду, повноважний орган, через сімейні обставини, за місцем основної роботи, у зв 'язку з виходом на пенсію, укласти договір, матеріальна відповідальність.
№9. Українська мова — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки. Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці, а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора). Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови. Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:
концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову. Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:
протоукраїнський — VІІ-ХІ ст.,
давньоукраїнський — ХІ-ХІV ст.,
ранньосередньоукраїнський — ХV—ХVI ст.,
середньоукраїнський — середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.,
пізньосередньоукраїнський — ХVIІІ ст.,
сучасний — від останніх років ХVIII ст. до сьогодні.
концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.
Хронологія історії української мови, що її викладено нижче, поєднує два підходи: історичний (розвиток української мови у рамках тих держав, де нею послуговувалися) та «джерельний» (кожному періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у фонетиці мови, за Ю. Шевельовим). З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:
Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі
Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство
Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита
Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія
Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина
Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР
Українська мова в незалежній Україні
«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:
протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах
Інші вчені таким чином періодизували історію української мови.
№10. Документ – являє собою систему – велику кількість закономірно пов’язаних одне з одним елементів і частин, як цілісне утворення. Елемент – найменша одиниці поділу документа. Сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію називаються підсистемою. Якщо в системі є декілька підсистем, то вся система стає складною. Поняття системи відносне, так само як і поняття елемента. Якщо документ вважати за систему, тоді матеріальна і інформаційна складова будуть його підсистемами, також документ мусить містити конструктивні елементи: титульну сторінку, форзац, обкладинку і ін. Вивчення документа як системи полягає у виявленні всіх його елементів, підсистеми і зв’язків між ними, тобто у вивченні структури. Встановлюються ознаки і параметри, які характеризують документ як систему. При системному підході документ розглядається як частина великої системи соціальної комунікації. Тому, насамперед, важливо вияснити, частиною якої загальної системи в даному випадку є документ. Саме цим визначаються його можливості, задаються мета існування, функції виконувані в суспільстві, закономірності функціонування. Документ являє собою відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його різницю чи схожість з іншими матеріальними об’єктами. Ознака відображає внутрішню прикмету по якій (частіше сукупності яких) можна віднести той чи інший об’єкт до документа. На відміну від ознаки, властивість відображає якісну, тобто внутрішню належну документну відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх виявлення), а набір ознак в кожному випадку індивідуальний.
№11. Мовленнєва діяльність і взагалі спілкування як діяльність, зокрема, є таким самим видом діяльності, як продуктивна та пізнавальна діяльність, вона має в психологічному відношенні таку саму принципову організацію. Так само може розглядатися як з точки зору об'єктивного результату та соціальної організації. Мовленнєва діяльність може трактуватися не тільки в плані психології спілкування, а й як соціальна взаємодія. Резюмуючи вищезазначене, скажемо, що мовленнєва діяльність визначається як спеціалізоване застосування мови для спілкування (діяльність професійного оратора, лектора, драматичного актора, естрадного співака та ін.) Відомо, що спілкування (комунікація)— це обмін повідомленнями, інформацією, яка подається у вигляді усних чи письмових текстів мовою, якою володіють співрозмовники. І здійснюється у мовленнєвих актах, різних за формою (діалог, полілог, монолог). Неодмінним учасником спілкування, крім мовця, є слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, є конкретне говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття (слухання або читання). Що є мотивом та метою комунікації? Принцип вмотивованості та доцільності визначає і наші мовленнєві вчинки. Співрозмовники, як правило, вступають у мовленнєвий контакт, щоб повідомити і дізнатися, обговорити і домовитися, запропонувати, спонукати до дії та ін. Навіть випадкова розмова в очікуванні потяга викликана мотивом (тривогою очікування) і має мету (заспокоїти себе чи співрозмовника). Метою комунікації є досягнення взаєморозуміння чи забезпечення взаємодії. З'ясування позиції співрозмовника, досягнення взаєморозуміння, забезпечення взаємодії є глибинною схемою стратегії спілкування.
Відомо, що комунікація торкається всіх сфер свідомої діяльності людини. На це є причини. Людина — соціальна істота, яка може нормально жити і діяти тільки в оточенні інших людей, разом з якими індивід входить у суспільні структури і виконує громадські функції. Кожен із нас— особистість, що проявляється через соціальні ролі — в родині, на роботі, в навчанні, на відпочинку та ін. Соціалізація індивіда, тобто його включення у структуру суспільства, — це мотив, що спонукає дітей засвоювати рідну мову, а дорослих — вивчати іноземну мову. Отже, соціалізація досягається через комунікацію. Згадайте історію Робінзона Крузо: опинившися поза соціальним оточенням, він сконструював собі умовного співрозмовника у вигляді щоденника, з яким і обговорював свої плани.
Таким чином, комунікація спирається на надзвичайно важливі цілі — взаєморозуміння і взаємодію та могутній мотив — потребу у соціалізації. Без комунікації неможливе існування суспільства і, відповідно, життя індивіда. Якщо немає мотиву і мети, ми надаємо перевагу мовчанню, намагаємось обійтися без комунікації, якщо можемо обійтися без чужої допомоги. Безумовно, мова має і інші функції, наприклад, когнітивну (функцію пізнання: в словах накопичені наші знання про світ), естетичну (нам може подобатися вірш навіть безвідносно до його змісту) та ін. Але ці функції мови вторинні, вони є похідними від комунікативної або супроводжують її. Отже, головна мета комунікації — обмін інформацією різного роду. Спілкування та обмін інформацією між людьми здійснюється не тільки за допомогою мови. З давніх часів у людському суспільстві використовувалися додаткові засоби спілкування і передачі інформації, багато з яких існує й дотепер. Наприклад, аборигени Африки використовують мову свисту, сигнали барабанів, дзвіночків, гонгу та ін. "Мова квітів", поширена на Сході, також є засобом передачі інформації, яку в деяких випадках не дозволяється передавати словами (наприклад, троянда — символ любові, айстра— суму, незабудка— пам'яті та ін.). Дорожні знаки, сигнали світлофора, сигналізація прапорами тощо— усе це засоби передачі інформації.
№12. Культура мови – це вміння правильно говорити і писати, добирати мовні засоби відповідно до мети і обставин спілкування. Обов”язковою умовою дотримання культури мови є мовні норми. Розрізняють такі норми мови: 1) лексична – правильність вживання слів та їхньої сполучуваності; 2) орфографічна – правильне написання слів; 3) орфоепічна – правильна вимова слів; 4) граматична – вибір правильного закінчення і синтаксичної форми; 5) стилістична – доцільність використання мовних засобів в окремому стилі. Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках. Культура мови –це загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові форми звертання, побажання, запрошення і т.д. залежно від ситуації, соціального стану і віку тощо. Мовна культура людини виявляється також у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання. Шляхи удосконалення індивідуального мовлення – це насамперед читання якісної художньої літератури, підвищення ступеня відповідності мови нормам літературної мови, вивчення правил літературної вимови. КУЛЬТУРА МОВИ (МОВЛЕННЯ) — уміння правильно говорити й 1) ортологію, тобто науку про нормативність (правильність) мов-лення; 2) розділ мовознавства, у якім усталюються, формулюються нор-ми, досліджується стан і якість правопису, вимови, формотво-рення, слововживання і сполучуваності слів, а також рівень володіння ними; 3) розділ методики мови, у якому основним об’єктом уваги є зв’язки мовлення і його розвиток. Культура мови невіддільна від іншої філологічної дисципліни — стилістики, спирається на факти лексикології, граматики, історії мови, мови художньої літератури, теорії перекладу тощо. Культура мови — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Культура мови невидимо, але міцно переплітається з національно-культурною специфікою мовної поведінки. Культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася в плані рекомендацій щодо правильності — неправильності, нормативності — ненорматив- ності висловів. Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження, нормативність мови включає в себе і такі якості, як точність, ясність, чистоту. Мові високої культури властиві не тільки названі вище ознаки, а також багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня виразність, логічна стрункість. Терміни «мова’, “мовлення’’ у мовознавстві подаються як близькі. Мова — система знаків (звуків, фонем, слів, словосполучень, речень), які служать засобом спілкування. Мовлення ж-спосіб передачі думки через мову (за допомогою, через посередництво мови). Терміни “культура мови“, “норми мови” не тільки більш вживані і зручні, а й, так би мовити, первинні. Адже й мова конкретно існує тільки в мовленні. Разом з тим, мовна система, що має реальне абстрактне існування, як відомо, є визначальною щодо мовлення як конкретного процесу говоріння певною мовою. Культура мови -- це літературна мова, вільне володіння юридичною термінологією, відсутність слів-паразитів, уміння вибрати правильний тон у розмові. Безперечно, кожному юристові потрібно засвоїти мовну культуру, усвідомити, що вона не тільки соціальний, а й антропологічний феномен, і, як українська нація, є культурно-історичним фактом. Культура спілкування не унаслідується, не програмується генетично. Засвоєння норм спілкування - наслідок виховання. Юриста необхідно навчити спілкуватися. У складних умовах сучасного життя покладатися на стихійний вплив обставин щодо роботи з працівником, як суб'єктом спілкування було б великою легковажністю, яка, ще не подолана. Письмова діяльність юриста вимагає не аби яких знань державної мови. Невірно, або з помилками написаний текст, записка, протокол, рішення будуть причиною непорозумінь та неповаги з боку колег, звичайних цивільних людей. Звичайно, що як і представники будь-яких інших професій, у своїх текстах юристи використовують спеціальні терміни. Написання деяких понять дуже важко запам'ятати, тому їх виносять у спеціальні юридичні довідники. І письмова діяльність і публічне мовлення юриста підлягають певній традиції. Це завжди ділова або публічна мова. Вона є стислою і завжди по суті. Кожне слово зважене і має своє власне місце.
№13. Оскільки мова - це феномен культури, то мовлення характеризується незавершеністю, безперервним процесом розвитку, виявом творчої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, складності історичного характеру, які гальмували професійне мовлення і створення відповідної термінології. З попередніми чинниками тісно пов'язаний мовленнєвий режим та мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим характеризується певними орфографічними, стилістичними, фонетичними та іншими нормами. Велику роль при цьому відіграє слово як духовна зброя суспільства. Використання слсь ва пов'язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє розвиткові мовленнєвого етикету. №14. Культура спілкування — частина культури поведінки людини у суспільстві. Культура поведінки — сукупність форм щоденної поведінки людини (у побуті, у спілкуванні з іншими людьми), у яких знаходять зовнішнє вираження моральні та естетичні норми такої поведінки. Культура поведінки не буває поза культурою спілкування, і навпаки. Мовленнєвий етикет — важливий компонент національної культури. У мові, мовленнєвій поведінці, усталених формулах (стереотипах) сформувався багатий народний досвід, неповторність звичаїв. Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача. Виділимо насамперед правила для мовця: · Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата. · Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність. · Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє «я», нав'язувати свої думки й оцінку подій. · Необхідним для мовця є відокремлення власного «я» слухача у центр уваги. · Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові. · Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не протирічили задуму бесіди. · Мовець повинен пам'ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача — обмежені. · Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації. · Мовець повинен пам'ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки. · Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця. · Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним. · Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння. · Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси. · Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.
№15. Спілкування — основна форма людського буття. Його відсутність чи недостатність може деформувати людську особистість. Спілкування є основою практично всіх наших дій, служить життєво важливій меті встановлення взаємозв´язків і співпраці. Здібність до спілкування завжди була однією з найважливіших людських якостей. До людей, які легко вступають у контакт і вміють привернути увагу до себе, ставляться із симпатією. Із замкнутими людьми намагаються обмежити контакти або взагалі уникати їх. Більшість людей вважає, що вони вміють спілкуватися. Але практика свідчить, що ефективно це робити вміють далеко не всі, у тому числі й керівники, менеджери. До 90% робочого часу управлінці повинні витрачати саме на спілкування. Адже звіти, проведення нарад, засідань, бесід, дискусій, переговорів — усе це різні форми ділового спілкування. Опитування свідчать, що 73% американських, 60% англійських і 86% японських менеджерів невміння ефективно спілкуватися вважають основною перешкодою на шляху досягнення цілей, що стоять перед організацією. Спілкування нагадує своєрідну піраміду, яка складається із чотирьох граней. У його процесі можна пізнати інших людей, обмінятися з ними інформацією, співпрацювати з ними і водночас пережити емоційний стан, що виникає в результаті цього. Таким чином, спілкування — це процес установлення й розвитку контактів між людьми, що виникає як потреба у спільній діяльності та включає: - сприйняття, пізнання і розуміння партнерів по спілкуванню (перцептивна сторона спілкування); - обмін інформацією (комунікативна сторона спілкування); - вироблення єдиної стратегії взаємодії (інтерактивна сторона спілкування). У загальному вигляді спілкування є формою життєдіяльності людей і необхідною умовою їх об´єднання (людина — соціальна істота) та розвитку окремої особистості. Соціальний зміст спілкування полягає в тому, що воно інтегрує соціальний досвід і культуру, яка передається від покоління до покоління. Спілкування є також важливим фактором психологічного розвитку людини. За своїми формами і видами спілкування досить різноманітне. Способи, сфера і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей — учасників спілкування, соціальним статусом, службовими обов´язками. Спілкування регулюється факторами, пов´язаними з виробництвом, обміном і потребами, а також сформованими і прийнятими в суспільстві законами, правилами, нормами, соціальними інститутами тощо. За використанням знакових систем виділяють такі види спілкування: - вербальне (словесне) спілкування, яке в свою чергу поділяється на усне та писемне мовлення; - невербальне (безсловесне) спілкування. За деякими даними, 60—80% інформації від співрозмовника ми отримуємо по невербальному каналу. Невербальні засоби спілкування досить різноманітні. До основних належать: - візуальні засоби спілкування (рухи м´язів обличчя, вираз обличчя, очей; рухи рук, ніг — жести; рухи тіла; просторова дистанція; реакція шкіри: почервоніння, пітливість; поза, постава; зовнішній вигляд — одяг, зачіска, косметика, аксесуари); - аудіальні засоби (паралінгвістичні: якість голосу, його діапазон, тональність, темп, ритм, висота звуку; екстралінгвістичні: мовні паузи, сміх, плач, зітхання, кашель, плескання); - тактильні засоби спілкування включають усе, що пов´язано з дотиками співрозмовників (потискання рук, обійми, поцілунки, поплескування по плечах тощо); - ольфакторні засоби спілкування, які включають приємні та неприємні запахи навколишнього світу, природні та штучні запахи людини. На невербальні засоби впливає конкретна культура того чи іншого народу, тому дуже важко знайти спільні норми для всього людства. За характером зв´язку спілкування поділяється на: - безпосереднє (контакт один на один); - опосередковане — за допомогою письмових чи технічних засобів, віддалених у часі чи в просторі учасників спілкування; За кількістю учасників у спілкуванні розрізняють такі різновиди спілкування: - міжособистісне спілкування, тобто безпосередні контакти людей у групах чи парах, постійних за складом учасників - масове спілкування, тобто багато безпосередніх контактів між незнайомими людьми, а також комунікація, опосередкована різними видами засобів масової інформації. За включенням у процес спілкування соціальних складових спілкування поділяють на: - міжособистісне спілкування (спілкування між конкретними особистостями, які володіють індивідуальними якостями, що розкриваються в процесі спілкування і організації взаємних дій). Соціальні ролі мають при цьому допоміжне значення; - рольове спілкування (спілкування між комісіями визначених соціальних ролей, коли дії, поведінка учасника такого спілкування визначаються виконуваною соціальною роллю). У процесі такого спілкування людина відображається не тільки як індивідуальність, а як соціальна одиниця, що виконує визначені функції. Індивідуальність підпорядковується соціальній ролі. Іноді таке спілкування називають ще офіційним, або формальним. Різновидом рольового спілкування є ділове спілкування, тобто спілкування між співрозмовниками (партнерами, опонентами), які мають відповідні соціальні позиції, визначені їх соціальними ролями і відповідними функціями, спрямоване на повне або часткове вирішення конкретних проблем, організацію спільної діяльності, дій. Юрист як суб'єкт суспільних відносин, всіляких міжособистісних контактів активно бере участь у різних видах ділового (професійного) спілкування. Йому постійно доводиться вступати в контакти з різними посадовими особами, з керівниками місцевих органів влади, з представниками підприємств, установ. Спілкування з багатьма з них певною мірою опосередковано впливає на прийняття рішень організаційного, процесуального характеру і в цілому на всю його діяльність.
№16. Зацікавленість суспільства до особливостей професії правознавця залишається постійною, незалежно від місця, яке займає юрист по роду своєї діяльності, оскільки з правосуддям суспільство співвідносить свої моральні критерії та ідеали. У зв'язку з цим, крім професійних знань, юрист повинен володіти високою культурою поведінки та ведення діалогу, мати глибокі навички аналітичного стилю мислення та інші важливі якості, про що вже говорилося у попередніх розділах. Слід відрізняти в особі юриста соціальне, професійне та індивідуальне, але саме в єдності цих аспектів виявляється ідеальний образ, який шанується всім суспільством. При цьому особливу увагу привертає до себе етична сторона діяльності юриста, яка визначається як нормами права, так і нормами суспільної моралі. Сприйняття цих нормативів, користування ними у повсякденній роботі, у спілкуванні з оточуючими людьми називається проявом етичної культури юриста. В сучасному науковому уявленні, виходячи із ролі та соціального значення юридичної професії, видається можливим сформулювати основні положення правил етикету, які складають зміст етичної культури юриста: ¨ служіння суспільним інтересам шляхом зміцнення законності та правопорядку; ¨ безумовне виконання вимог закону та процесуальної норми в юридичній практиці; ¨ досягнення об'єктивної істини та справедливого рішення у юридичному спорі; ¨ співвідношення мети юридичної діяльності із моральними засобами її досягнення; ¨ пріоритет гуманістичної націленості в діяльності юриста, визнання людини найвищою соціальною цінністю; ¨ самокритичність, готовність до конструктивного діалогу з опонентом; ¨ самостійність мислення, розумний скептицизм та конструктивний критицизм у спілкуванні; ¨ коректність та шанобливе ставлення до співрозмовників. Як було вище зазначено, юридична професія містить в собі рису конфліктності, що передбачає слідування цілому комплексу етичних вимог для досягнення найбільшої ефективності в роботі та збереження іміджу служителя Феміди. Але конфліктність проявляється по-різному, з різним ступенем гостроти, що передбачає використання різних форм та методів етичного спілкування. Скажімо, в безконфліктній ситуації або в режимі слабкого конфлікту ведення дискусії з правових питань пріоритетним критерієм моральної оцінки спілкування є його логічність або алогічність, доказова аргументація або софістична спекуляція. Коли ж йдеться про юридичну полеміку в умовах загостреної конфліктності, наприклад, під час допиту у ході попереднього слідства, тоді чисто логічних критеріїв моральної оцінки юридичного діалогу буває недостатньо. Позитивне вирішення спірного питання у більшості випадків в діяльності юристів залежить від тактичної, коректної поведінки учасників процесу. Всім відомо, що безтактний опонент в спорі, як правило, буває агресивним, безцеремонним, намагається нав'язати особисту точку зору, свою волю іншим учасникам діалогу, ігноруючи думку співрозмовників. Прояв безтактності в розмові має здатність порушити нормальний хід вирішення проблеми, призвести до деструктивності. Наприклад, дуже важливим в юридичній практиці є дотримання такту ведення судового спору, що значною мірою впливає на рішення суду. Некоректна поведінка однієї із сторін може спрацювати не на користь порушника судового етикету. Законодавець передбачив, навіть, застосування ряду санкцій за неповагу до суду або судової процедури. Або, наприклад, в процесі юридичного консультування, якщо юрисконсульт проявив елемент безтактності, то це може викликати у клієнта почуття недовіри та стриманості, що ускладнює ефективність обговорення проблеми. Такт ведення спору — це міра поведінки, яка може проявлятися в умовах конфлікту та безконфліктної ситуації. Людина, яка добре поводиться у звичайних обставинах, буває не в змозі витримати інтелектуальне та емоційне навантаження у ході боротьби думок. Говорячи про тактовність та коректність поведінки в спорі, необхідно перш за все відмітити поважне ставлення кожного учасника до особи опонента, арбітра, аудиторії слухачів. Марно сперечатися з опонентом, якого ти не поважаєш, також не має сенсу сперечатися з аудиторією слухачів, думкою яких нехтуєш, безглуздо апелювати до суду, до якого не маєш довіри. Вступаючи в спір, слід відкинути будь-які особисті почуття неприязні, щоб не перетворити обговорення головного питання на взаємний обмін грубостями. Тільки коректність, витримка та спокійний тон можуть підсилити позиції, які треба відстояти. Тільки довіра та взаємна ввічливість благодійно впливають на хід дискусії. Повага до учасників спору проявляється також в умінні слухати співрозмовника, аналізувати його доводи, що має надзвичайний прагматичний ефект знаходження контакту у процесі спілкування з опонентом. Особливого значення ці правила набувають у ході ведення допиту, ділової розмови, переговорів або звичайної юридичної консультації. Необхідно також зауважити, що уміння вислухати опонента, прийняти до уваги його аргументацію, є моральним обов'язком кожного учасника дискусії. Ступінь тактовності та коректності поведінки в процесі юридичного спілкування проявляється у формі відношення учасників обговорення до думки та аргументації опонента. Головна умова чесного спору - повага до переконань та вірувань опонента. Не можна в опоненті бачити ворога, навіть якщо зіткнення точок зору має конфліктний характер, бо його позиція може бути помилковою. І, в кінці кінців, треба пам'ятати, що прояв поваги до думки інших закріплює право на повагу власних переконань. Під час ведення спору велике значення має самокритичне ставлення до себе, до власної позиції та аргументації. Почуття самокритичності дозволяє визнавати свої помилки та знаходити можливості припинення дискусії чи відкладення її до тих пір, поки не будуть знайдені більш ґрунтовні доводи. В юридичній, особливо у судовій практиці кримінального процесу, позиція самокритичності також сприяє ефективному провадженню справи. Наприклад, якщо з боку державного обвинувачення не знайдено достатню кількість доказів вини підсудного, то буде коректним відкрито заявити про це суду та зняти обвинувачення. В політичній дискусії або парламентських дебатах самокритичність опонуючих сторін є моральним гарантом плодотворного вирішення проблем. В такті юридичного спілкування значну роль відіграє, культура мови. У випадку виникнення спору важливим є як зміст слова так і форма його виразу. Вміло знайдений тон, правильне акцентування, виразна дикція - все це благодійно виявляється на прагматиці процесу обговорення правових питань, на психологічному стані учасників співбесіди (спору), сприяє зниженню емоційної напруги. Від умілого використання лексичних можливостей мови, її виразності залежить ясність вираження думок, їх вірне сприйняття. Словесна неохайність чи обмеженість мовних засобів може зіпсувати не тільки авторитет виступаючого, але і престиж самої позиції, яку він представляє. Діяльність суду, органів прокуратури, попереднього слідства, дізнання, адвокатури базується на законі. Це - правова діяльність, пов'язана з творчим застосуванням юридичних норм, але норми права завжди мають моральну основу, тобто завжди можна простежити взаємозв'язок правових та етичних норм. На цій підставі юристи у своїй діяльності повинні керуватися не тільки правовим законом, але й дотримуватися принципів моралі, які цілком узгоджуються з принципами права та принципами правового регулювання. Проблема моральних цінностей, їх збереження та розвитку -одна з головних проблем судової етики. Етична культура судового процесу виконує також і виховні задачі по формуванню у громадян моральних якостей. Висока культура судового процесу це також і підвищення вимог до якості роботи суддів, прокурорів, адвокатів. На цій підставі домінуючою вважається точка зору, що етична сторона роботи юристів більш за все проявляється під час судового засідання, де необхідно висловити свою особисту думку, враховуючи наявність суперечності думок та принцип змагальності процесу. Таким чином, характеристика особистої культури юриста може бути розкладена на окремі елементи, де обов'язковими частинами виступають моральність та етикет поведінки. Це виходить із об'єктивної взаємодії норм права та норм моралі, які формувалися паралельно, виходячи із уявлень суспільства про добро, зло, справедливість. І виконання одних приписів передбачає відповідно дотримання інших, які з різних обставин не знайшли свого досить чіткого формалізованого виразу. Тому, у підготовці фахівців права слід враховувати не тільки обов'язкове знання ними норм, що видаються від імені держави, але й тих нормативів, що складалися історично, протягом всього періоду розвитку суспільства.
№17, №18.Етика — це наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в розвитку людини. Вона вивчає особливу сферу людської діяльності, ЇЇ закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, структурі моральної свідомості. Розглядаючи моральність у практичному значенні, яка виражається у спілкуванні, здатності людини співвідносити себе з іншими людьми, що покладається в основу аналізу поняття ганебного або гідного людини. Прояви моральності в діяльності конкретних індивідів визначаються як доброчесність, порядність, відповідальність тощо. Важливим елементом загальнолюдського в моралі є моральна культура спілкування — це "культура, що пов´язана з утвердженням у суспільстві гуманістичних справедливих взаємин між людьми. Це здатність людини до вибору в спілкуванні необхідних форм і засобів, що сприйняті й трансформовані людиною в процесі виховання і самовдосконалення. Це культура, що активізує прагнення людини до особистісного самовираження, до самоствердження людської гідності. Це культура, яка спонукає до моральної творчості під час спілкування". Під моральним спілкуванням мають на увазі стійкі зв´язки між людьми, а також потребу в морально-психологічному. взаєморозумінні, навіть у вирішенні ділових проблем. Рівень культури може, з одного боку, сприяти повноцінному спілкуванню, або, з іншого — породжувати почуття відчуженості, самотності, непорозуміння, якщо рівень культури спілкування є низьким. До моральних цінностей відносять об´єкти, явища та їхні властивості, а також абстрактні ідеї, які втілюють у собі узагальнені ідеали. Це своєрідний еталон. У духовному відношенні цінності творять або відроджують людину з усіма її потребами. Обираючи певні моральні цінності, людина підтверджує свідоме ставлення до норм і принципів моралі, дієвість своїх мотивів, цілісність моральної свідомості загалом. Моральні норми і принципи — це певні вимоги та заборони, що регулюють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, встановлені людьми в суспільстві на певному етапі його розвитку, є взірцем поведінки та обов´язкові для виконання. Люди у своїй поведінці та спілкуванні дотримуються різних моральних норм та правил. Розумна людина весь час намагається контролювати свої дії, вчинки. Нерозумна, на думку Конфуція, робить три помилки: говорить, коли не час говорити; не говорить, коли настав час говорити; і говорить, не помічаючи міміки. Моральні норми і принципи — це певні вимоги та заборони, які регулюють діяльність, поведінку людей, їх взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, які встановлюються людьми в тому чи іншому суспільстві на певному етапі його розвитку, є певним взірцем поведінки та обов´язкові для виконання: Не роби іншому того, чого б ти не хотіе, щоб він робив тобі. Що ти робиш іншим, те робиш і собі. У спілкуванні якнайкраще виявляються моральні якості людини, відповідність її поведінки загальноприйнятим моральним нормам та принципам. Виконуючи професійні обов´язки, людина виявляє свої ділові та моральні якості, впливає через них на інших, йдучи до поставленої мети. При цьому виявляє свою професійну культуру. Це поняття означає відповідність поведінки, говоріння, слухання, мовлення в професійній діяльності загальноприйнятим моральним нормам і принципам, а також вимогам, що ставляться до професії. Представникам таких професій, як лікар, вчитель, суддя, священнослужитель, необхідно знати, як діяти відповідно до моральних принципів, бо об´єктом їхньої діяльності є людина. З цими професіями пов´язане поняття професійної моралі. А такі професії, як менеджер, маркетолог, з´явилися не так давно, але успішність їх діяльності теж цілком залежить від того, чи будуть вони дотримуватися моральних норм та принципів. Професійна мораль — це те, що конкретизує загальнолюдські моральні цінності (норми, принципи, поняття) в конкретних професіях. Особливості професійної моралі вивчає професійна етика. Професійною етикою називають кодекси поведінки, що забезпечують моральний характер тих взаємовідносин між людьми, які випливають з їхньої професійної діяльності. Незважаючи на всезагальний характер моральних вимог, існують ще й специфічні норми поведінки для конкретних видів професійної діяльності (професійна етика лікаря, юриста тощо). Широкомасштабна економічна діяльність не може успішно здійснюватися при відсутності деяких загальних етичних норм. Тобто повинна існувати загальноприйнята "угода" відносно того, яка поведінка є допустимою, а яка — ні. Деякі з цих загальних норм записані у вигляді законів і нормативів. Інші ж явно не записані, проте повинні чітко усвідомлюватися та виконуватися громадянами суспільства. Сукупність цих формальних і неформальних норм, їх виконання, ставлення до них включаються в поняття професійної етики. Поведінка, яка не відповідає встановленим стандартам, вважається неетичною. До поняття професійна етика відносять моральні обов´язки, в яких відбивається ставлення представника певної професії до об´єкта праці, до колег за професією, до партнерів, до суспільства загалом. Це насамперед усвідомлення своєї моральної відповідальності й готовність виконувати свій професійний обов´язок. Юридична етика виникла на основі найбільш прогресивних традицій поведінки представників цієї професійної групи і є одним із видів професійної етики. Суб'єктом юридичної етики є спеціаліст, що безпосередньо реалізує у професійній практиці своє відношення до законотворчої і правозастосовчої інституційної діяльності. У літературі, яка вивчає проблеми етики і моральності у юридичній професії, ми не зустрічаємо єдності щодо термінології: професійна етика юриста, юридична етика, етика представників права, правова етика, судова етика, адвокатська етика тощо - це ще не повний перелік термінів, що спостерігаємо. Зазвичай, під терміном "юридична етика" розуміють не тільки, і навіть не стільки галузь етичного знання, скільки певні моральні вимоги, які поширюються на представників юридичної професії. Принаймні, на перший план у визначенні юридичної етики завжди висувається нормативна регуляція, а вже на другий - вивчення моральних аспектів у правосудді і правоохоронній діяльності. Таке поєднання правомірне з огляду на те, що етимологічні корені термінів "моральність" і "етика" єдині. Таким чином, "юридична етика - це вид професійної етики, яка являє собою сукупність правил поведінки працівників юридичної професії, що забезпечує моральний характер їх трудової діяльності і позаслужбової поведінки, а також наукова дисципліна, що вивчає специфіку реалізації вимог моралі у цій галузі". Як наукова дисципліна юридична етика має своїм предметом виявлення моральних аспектів у правосудді і правоохоронній діяльності, а також відношення фахівця, професіонала до смислу і цінностей права, законодавчих норм і реалізація цього відношення у професійній діяльності. Юридична етика є невід'ємною стороною всієї діяльності суддів, адвокатів, прокурорів, слідчих, працівників інших спеціальностей цієї великої професійної групи. Моральні нормативи, що вивчаються і обґрунтовуються юридичною етикою, полегшують правильний вибір лінії поведінки, попереджують моральні помилки, допомагають у вирішенні найскладніших проблем у професійній діяльності. Юридична етика здійснює позитивний вплив як на законодавчу, так і на правозастосовчу діяльність, виявляючи, аналізуючи і обґрунтовуючи моральні вимоги, що допомагають гуманізувати правовідносини, сприяють орієнтації на безумовне забезпечення справжньої справедливості, захист прав і інтересів людей, збереження власної честі і гідності. №19. Спілкування є однією зцентральних проблем, через призму якої вивчаються питання сприймання і розуміння людьми одне одного, лідерство й керівництво,згуртованість і конфліктність, міжособистісні взаємини та ін. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісної взаємодії та міжособистісних взаємин. Загалом же на ефективність розмови юриста з громадянами впливають такі психологічні його властивості як тип темпераменту та характер. В залежності від цього правникові вдається знайти правильний підхід до співрозмовника легше чи, навпаки, важче. Юрист повинен вміти висловлювати свої думки, правильно їх оформити та подати. Це необхідно робити таким чином, щоб за допомогою правомірного мовлення отримати від громадянина усю необхідну достовірну інформацію. І врешті ми можемо виділити такі способи психологічного впиву під час спілкування: Зараження – це несвідома, мимовільна підвладність індивіда певним психічним станам (ситуації паніки, великі відкриті аудиторії під час музики і т.ін.,). Паніка з’являється в масі людей як визначений емоційний стан, який є наслідком або дефіцитом необхідної інформації, або ж її надлишком. В умовах масових заходів стимулом можуть бути аплодисменти. Навіювання – цілеспрямований неаргументований вплив однієї людини на іншу або на групу людей. Під час навіювання здійснюється передача інформації, яка базується на некритичному її сприйнятті. При цьому діти легше піддаються навіюванню, ніж дорослі, а стомленні люди – легше, ніж ті що відчувають себе добре. Вирішальною умовою ефективності навіювання є авторитет юриста. Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкування між юристом та громадянином можна охарактеризувати так: - комунікація сприймання і передання інформації; - взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями; - сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого. Ось чому спілкування відіграє одну з ключових ланок взаємодії в системі юрист - громадянин. І якщо він (юрисит) буде дотримуватися усіх, принаймні найнеобхіпдіших, психологічних прийомів спілкування з громадянином, то спілкування буде не лише необхідною дією, а й принесе потрібний позитивний результат. №20. У багатьох ситуаціях під час спілкування людина зіштовхується з тим, що її слова, її бажання і спонукання якось неправильно сприймаються співрозмовниками, "не доходять" до нього. Іноді навіть складається враження, що співрозмовник захищається від нас, від наших слів і переживань, що він зводить якісь перешкоди, захисні спорудження, бар’єри і огорожі на шляху спілкування. Проходячи через накопичення цих бар'єрів, наші слова частково застряють у них, частиною змінюються до невпізнанності, частиною западають у якісь закутки, так що знайти їх потім неможливо. Тим часом бувають (правда, значно рідше) і такі ситуації, коли те, що ми говоримо, не наштовхується на перешкоди, коли шлях для того, що передається, відкритий і досягається повне взаєморозуміння. Від чого ж залежить поява бар'єрів, чому вони виникають, що вони захищають і чи є які-небудь загальні правила захисту, будівництва й експлуатації цих "фортифікаційних споруд"?Питання про ефективність людського спілкування - універсальне. Бар'єри спілкування можуть бути зв'язані з характерами людей, їх прагненнями, поглядами, мовними особливостями, з манерами спілкування. І причини багатьох конфліктів, взаємних розбіжностей і невдоволення людей як в особистій, так і в професійній сферах не в останню чергу криються саме в нерозумінні прийомів ефективного спілкування, у невмінні ними користатися. Прийоми розуміючого спілкування сприяють встановленню і розвитку контакту, позитивних взаємин, вивченню особистісних особливостей співрозмовника, з'ясуванню його точки зору по обговорюваній проблемі і т.д. Ці прийоми часто називають спілкуванням, орієнтованим на співрозмовника, діагностичним спілкуванням чи технікою рефлексивного спілкування. У психологічній літературі найбільш вживаним терміном для позначення розуміючого спілкування можна вважати "рефлексивне спілкування". У психологічному плані воно означає наступне: "При взаємодії зі співрозмовником я, як дзеркало, "відбиваю" його думки і почуття, прагнучи обміркувати і зрозуміти їх його очима без всякого оцінювання". Принизливо-поступливе спілкування – це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на розуміння співрозмовника, але яка містить реакції недоречного приниження своїх почуттів, прагнень і цілей, а також невиправдані уступки співрозмовнику. Директивне спілкування - це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на надання прямого психологічного впливу на людину для досягнення своїх цілей і складається з реакцій, що виражають власні оцінки, погляди, прагнення і цілі. Захисно-агресивне спілкування - це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на надання прямого психологічного впливу на співрозмовника для досягнення своїх цілей, але здійснювана в такій формі, що може принизити почуття власного гідності, ігноруючи потреби й інтереси партнера. Отже, ефективне спілкування повинне містити в собі розуміючі і директивні прийоми реагування і по можливості виключати агресивні і принизливо-поступливі реакції при взаємодії з іншими людьми. Але усі ці види спілкування, хочуть цього співрозмовники чи ні, можуть і, не рідко, включають в себе найрізноманітніші бар’єри спілкування. Розглянемо найпоширеніші та найтиповіші типи бар’єрів спілкування. Типи бар’єрів спілкування. Уникнення - це такий тип бар’єру під час спілкування, коли спостерігається уникнення джерел впливу, відхилення від контакту з партнером, при якому взагалі ніяке спілкування стає неможливим. Визначивши партнера як небезпечного в якомусь відношенні, "чужого", людина просто уникає спілкування з ним, чи якщо зовсім ухилитися неможливо, додає всі зусилля, щоб не сприйняти його повідомлення. З боку цей "захист" дуже добре помітний - людина неуважна, не слухає, не дивиться на співрозмовника, постійно знаходить привід відвернутися, використовує будь-який привід для припинення розмови. Уникнення як вид захисту від впливу виявляється не тільки в уникненні людей, але й у відхиленні від визначених ситуацій, таких, у яких може виникнути небезпека "шкідливого" впливу. Таким чином, найпростіший спосіб захисту від впливу - уникнути зіткнення з джерелом цього впливу. Авторитет. Дія даного типу бар’єру спілкування полягає в тому, що, розділивши всіх людей на авторитетних і неавторитетних, людина довіряє тільки першим і відмовляє в цьому другим. Авторитетним людям виявляється повна довіра і стосовно їхньої мови контрсугестія "не працює". Зате всім іншим, кому в авторитетності відмовлено, довіри немає ніякої, і, отже, те, що вони говорять, не має ніякого значення. Таким чином, довіра і недовіра "залежать" не від особливостей переданої інформації, а від того, хто її подає. У зв'язку з такою дією авторитету дуже важливо знати, відкіля цей бар’єр береться, від чого залежить присвоєння конкретній людині авторитету. Очевидно, тут можна знайти багато різних "основ". Це може бути і соціальний стан (статус) партнера, його перевага по важливому в даний момент параметру, приналежність даного партнера до реальної "авторитетної" соціальної групи, чи його привабливість у визначених ситуаціях, добрі стосунки до адресатів впливу, приналежність до важливих груп, яким безумовно довіряє його співрозмовник. Нерозуміння. Далеко не завжди є можливість визначити джерело інформації як небезпечне, чуже чи неавторитетне і в такий спосіб захиститися від небажаного впливу. Досить часто якась потенційно небезпечна для людини інформація може виходити і від людей, яким ми в загальному і цілому довіряємо (від "своїх" чи цілком авторитетних). У такому випадку захистом буде "нерозуміння" самого повідомлення. Будь-яке повідомлення можна не зрозуміти - по результату це те ж саме, що не чути і не бачити, тільки вплив пробуксовує тепер в іншому місці. Науковець Б.Ф.Поршнєв виділяє чотири рівні нерозуміння - фонетичний, семантичний, стилістичний і логічний. Фонетичний рівень нерозуміння. Дійсно, якщо з нами говорять на незрозумілій для нас мові, на іноземній, наприклад, ми можемо бути спокійні - навіювання нам не загрожує. Ми нічого не розуміємо, тому що слухаючий у такому випадку володіє не тим набором фонем, ніж той, що говорить, і вимовне зливається для нього у важко помітний чи зовсім непомітний потік. Фонетичне нерозуміння має діапазон від незначного (наприклад, у проголошенні деяких слів) до повного і може мати різні джерела. Фонетичний бар'єр, як і всі інші, працює автоматично. Дія: ми не розуміємо фонетично незвичну мову. Тим часом це, власне, захист, тому що його можна "забрати" - якщо нам дуже важливо одержати повідомлення, то ми розуміємо будь-яку, навіть зовсім нерозбірливу мову. Семантичний рівень нерозуміння. Автоматично спрацьовує захист від впливу й у тому випадку, якщо комунікація відбувається на нашій мові, але по переданому змісту дане повідомлення "чуже". У такому випадку фіксується не чужа фонетика, а чужа семантика, і можна говорити про семантичне нерозуміння. Існування цього бар'єра на шляху розуміння визначається самим фактом багатозначності слів будь-якої мови. Будь-яке слово, та й будь-яка дія, має звичайно не одне значення й у залежності від контексту вживання містить у собі ще багато змістів. "Значеннєві полюси" слів у різних людей різні, і отже, ті самі слова і дії можуть по різних причинах мати різний сенс для різних людей. Особливо добре це видно на прикладі використання жаргонів чи таємних мов. Для адекватного розуміння якого-небудь повідомлення необхідна визначена спільність "тезаурусів" відправника інформації й адресата. Цей термін введений філософом Ю.А.Шрейдером. Під ним розуміється "уявлення про світ", уся сукупність інформації, якою володіє дана людина. Стилістичний рівень нерозуміння. Людина зобов'язана зрозуміти і, отже, відбити в якійсь відповіді чи дії тільки те словесне звертання, що підлегле встановленій граматичній структурі. У противному випадку вона вправі сприймати того, хто звертається, як невігласа чи іноземця, а у випадку глибокого порушення граматики не знаходити змісту в його словах і, отже, ігнорувати їх. Не тільки явне порушення граматики викликає реакцію нерозуміння, але і явне порушення стилю, деякого співвідношення між формою і змістом повідомлення. Може привести до нерозуміння і стильове переускладнення, коли рідна мова сприймається майже як іноземна. Важливо відзначити, що стиль - це не тільки спосіб словесних повідомлень, але і спосіб досягнення відповідності форми і змісту в комунікації. Логічний рівень нерозуміння. Ще однією причиною неефективності спілкування може бути логічний рівень, що викликається неприйняттям одним з учасників спілкування логіки й аргументів іншого. Якщо людина, на наш погляд, говорить чи робить щось у протиріччі з правилами логіки, то ми її не тільки відмовляємося розуміти, але й емоційно сприймаємо її негативно. При цьому неявно припускаємо, що логіка є тільки одна - правильна, тобто наша. Але кожна людина живе і думає по своїй логіці, але от у спілкуванні, якщо ці логіки не співвіднесені чи якщо в людини немає ясного уявлення про логіку партнера, про її відмінності від власної, тоді і "спрацьовує" бар'єр логічного рівня нерозуміння. Зовнішні бар'єри. На основі проведеного аналізу типів існуючих бар’єрів у спілкуванні можна зробити наступні висновки. Захист від впливу іншої людини в спілкуванні може приймати вид уникнення, заперечення авторитетності чи джерела нерозуміння. В усіх випадках результатом спрацьовування того чи іншого бар'єрного механізму буде неприйняття впливу - воно не буде сприйняте і, отже, не зробить ніякого впливу. Підставами для захисту є різні ознаки. Не слід представляти собі ці бар'єри в комунікації як результат свідомого, довільного і спрямованого захисту від впливу. У реальному спілкуванні бар'єри присутні у виді незалежних механізмів, що дані людині для захисту, але їхня дійсна природа людині не відома. Систему бар'єрів можна уявити собі як автоматизовану охорону - при спрацьовуванні сигналізації автоматично перекриваються всі підступи до людини. Однак можливі й інші варіанти - помилкова тривога і відключення сигналізації. У багатьох випадках бар'єри нерозуміння можуть послужити людині погану службу, коли нічого загрозливого чи небезпечного у впливі немає, а помилкове спрацьовування сигналізації приводить до того, що потрібна й актуальна інформація не сприймається ("неавторитетну" людини ніхто слухати не буде). Система захистів людиною не усвідомлюється. Протилежною ситуацією є "відключення" захисту. Важливо підкреслити, що всі перераховані бар'єри можна охарактеризувати як зовнішні в тім змісті, що вони включають фільтр недовіри, не проникного впливу "всередину" людини, вони охороняють світ людини зовні. Що ж відбувається, якщо ці зовнішні бар'єри відключені чи вчасно не спрацювали? У такому випадку людина довіряє співрозмовнику, а виходить, вплив відбудеться, і можна сподіватися на ефективну комунікацію. Найкращим прикладом досяжності величезної ефективності впливу однієї людини на інший є гіпноз. Очевидно, що, крім зовнішніх бар'єрів, існують ще якісь внутрішні захисти, що визначають відношення людини до вже прийнятної і зрозумілої, але в той же час неприємної, небезпечної інформації. Внутрішні бар'єри - якісь внутрішні перешкоди проти інформації, що загрожує сильній перебудові всіх уявлень людини, її поведінки. Зрозуміло, що інформація, яка загрожує перебудовою уявлення про світ, зустрічає опір. Її можна або "викинути", або надати їй інше значення. Це можна зробити різними способами. По-перше, неприємну, небезпечну інформацію можна "уникнути" - її можна забути, засунути куди-небудь подалі, щоб не зустрічатися з нею. Так можна уникати спогадів про якийсь свій непорядний вчинок, уникати міркувань на небезпечні теми і т.д. По-друге, одержавши небезпечну інформацію, можна "заднім числом" знизити авторитетність джерела. У такий спосіб знижується значимість інформації, її ще легше забути.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 228 | Нарушение авторских прав
|