Коливання, хитання, вагання 4 страница

Слово ящик відоме в українській мові, але, як засвідчує Словник Бориса Грінченка, воно ще в позаминулому столітті вживалося в значеннях: а) частина воза; б) кухлик. Сьогодні такі значення майже втратилися, натомість розвинулися інші. Цю лексему рекомендують нині використовувати в розумінні “дерев’яний предмет для зберігання або перевезення речей”.

Багато хто не розрізняє змісту слів ящик, скринька, шухляда і вживає ящик там, де в літературній мові узвичаїлися інші іменники. Неправильно: поштовий ящик, ящик письмового стола. Треба: поштова скринька, шухляда письмового стола.

***********************************

Письменний – грамотний

Що в них спільного? А чим відмінні? Письменний – який уміє читати й писати. “Я думав, ти з письменних!” (Микола Бажан), “Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир” (Олександр Довженко).

Грамотний – це передусім той, хто правильно, без похибок пише. Грамотний учень. А також у якому (йдеться про твір, документ, лист) немає граматичних і стилістичних помилок. Грамотний рукопис, грамотна заява. Ця лексема використовується не тільки на позначення людини, що опанувала правила орфографії та пунктуації, вільно володіє мовою; так можна назвати кожного, хто глибоко обізнаний зі станом справ у певній галузі. “Прилад без уважного, технічно грамотного апаратника багато не наробить” (Юрій Шовкопляс); грамотний інженер, грамотний керівник.

Письменний – відносний прикметник, а грамотний – якісний, що може мати ступені порівняння. “Ти, правда, хлопчак справний, в боях авторитет здобув. І грамотніший за багатьох з нас” (Олесь Гончар).

Раніше грамотний, грамотність часто вживали у значенні “письменний”, “письменність”. Наприклад, в Остапа Вишні: “Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати”. Часом і тепер лише до цього зводять зміст слів грамотний і грамотність. Але ж то неправильно.

Про якусь людину можна сказати, що вона письменна, але водночас неграмотна (тобто вміє читати й писати, однак не знає правил граматики, говорить і пише з помилками). Уже сама формальна можливість існування такого твердження свідчить про те, що треба уникати вживання грамотний у розумінні “який уміє читати й писати”. У цьому значенні має бути письменний.

Не біля, а близько

Для позначення приблизної кількості в українській мові застосовуємо:

1. Сполучення прислівників близько, приблизно, до з числівниками, які ставимо у відповідному відмінку. Близько тридцяти викладачів, приблизно двісті машин, ремонт коштує до п’яти тисяч гривень.

До речі, прийменник біля вживається тільки в утвореннях з просторовим значенням: біля річки, біля гаю.

2. Різноманітні конструкції зі словами (не) більше ніж (як), (не) менше ніж (як). “На зборах більше ніж сто присутніх”, “У фермера не менше як двадцять корів”.

3. Сполучення, в яких числівник стоїть після іменника (що завжди має форму родового відмінка множини): метрів десять, кілограмів сімдесят.

Візьмімо до уваги:

а) вислови порядка двох кілометрів, порядка восьми тисяч, які іноді вживають на позначення приблизної кількості, не є нормативними. Не забуваймо, що слово порядок, котре функціонує в українській та російській мовах, має свої особливості в кожній з них;

б) вислови типу без малого сотня також ненормативні.

Останній – інші – решта

Прикметник останній означає “той або такий, далі від якого вже нема іншого; кінцевий”. Це антонім до слова перший, відповідає російському последний. “Останній екзамен вступниця складає вісімнадцятого серпня” (з газети).

Однак його часом уживають у значенні остальной, яке відтворюється українськими інший, решта. Наприклад, “Члени журі ще залишилися, а всі останні розійшлися” (з газети). Безперечно, тут варто було б поставити всі інші (решта). Пантеличить слово останній у фразі, взятій з радіопередачі: “Міліціонери Каліхевич, Майоренко та Онищук кинулися наздоганяти порушників, але останній посковзнувся на мокрій дорозі й упав”. Незрозуміло, хто впав – останній з переслідувачів чи хтось з утікачів? У такому разі краще сказати замість останній – третій або повторити слово Онищук.

***********************************

Збити з толку чи з пантелику?

Лексеми толк, толковий в українській літературній мові ненормативні. Однак у побутовому мовленні можемо почути: “з нього буде толк”, “толком не знаю”, “робить (говорить) без толку”, “збити з толку”, “він такий безтолковий” тощо. Ці слова є нормативними в російській мові й утворюють чимало стійких сполучень, насамперед розмовного характеру, до яких у нашій існують природні відповідники: толк – пуття; из него толк выйдет – з нього будуть люди; не будет из него толку – не буде з нього пуття (нічого доброго); что из него толку? – яка з нього користь?; что толку? – яка рація? Який сенс?; с толком – з розсудом; не возьму в толк – не збагну, не второпаю; сбиваться с толку – збитися з пантелику, спантеличитися; пошли толки о ком – узяли на язик кого. Ще раз нагадуємо в “Уроках...”: деформації на рівні словосполучень, стійких висловлювань (фразеологізмів) дуже небезпечні для мови, бо розбалансовують її граматичну систему, яка найбільше відбиває особливості національного мовлення.

Акту – акта

Якщо йдеться про окремий вияв якоїсь діяльності; дію, подію, вчинок; закінчену частину театральної вистави, то в слові акт, яке виражає ці поняття, в родовому відмінку буде закінчення -у. “Зав’ялов не вперше грав у виставі, яка йшла сьогодні, але ніколи ще він не проводив заключного (правильніше – прикінцевого) акту з такою силою, як у цей вечір” (Любомир Дмитерко). Коли ж мовиться про писаний указ, грамоту, постанову державного, суспільного значення; офіційний документ; запис про якийсь факт, тоді іменник акт, що їх передає, закінчується на -а. “Здоровань-лісничий примусив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть” (Григорій Тютюнник).

Дипломант – дипломат – дипломник

Слова, запозичені з французької мови (diplome – “аркуш, документ, складений удвоє”), мають різні тлумачення. Дипломантом називають того, хто працює над дипломним проектом, пише дипломну роботу. Це також особа, відзначена дипломом за видатні успіхи в якійсь царині. Дипломант міжнародного конкурсу піаністів. Дипломник – те саме, що дипломант. Можливо, з часом кожне з слів закріпиться у відповідній сфері, скажімо, дипломант конкурсу, але дипломник з університету.

А от дипломат у своєму змісті нічого спільного з попередніми двома іменниками не має. Дипломати – це службовці, наділені урядовими повноваженнями для зносин з іншими державами. “Починалась війна, і польські дипломати знову звернулися до Трансільванії, до Риму... до Австрії по допомогу” (Олександр Ільченко). Переносно дипломат – людина, котра продумано й уміло діє у стосунках з іншими. Тонкий дипломат.

***********************************

Кличний відмінок

Розгортаю збірку “Найкращі пісні України” і тішуся: як же ласкаво, ніжно вміють наші люди через спів звертатися до всього живого, до явищ природи, до предметів, які персоніфікуються. Засвідчують це вже назви народних перлин: “Ой дівчино, шумить гай”, “Гей, чого, хлопці, славні молодці?”, “Ой гиля-гиля, гусоньки, на став”, “Ой, зійди, зійди, ясен місяцю”, “Плавай, плавай, лебедонько”, “Ой вербо, вербо”, “Ох і не стелися, хрещатий барвінку”...

І український фольклор, і літературна класика оддавен пильно дотримуватися кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокатива. Упродовж століть витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі кличного відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки:

Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!

О думи мої! О славо злая!

А ти, моя Україно,

безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

з хмари на розмову.

Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце!

Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритності. Може, це найбільше стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, “крамольний” відмінок викинули, дозволяли при звертанні замість нього вживати іменники у формі відмінка називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: “Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, приміром, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні “дорогий наш учитель”, бо все моє українське єство тягнеться сказати “дорогий наш учителю”.

Отже, система відмінків української та російської мов стала однаковою. Бо в російській, як відомо, кличного відмінка немає (винятки – Господи, Боже, Отче наш). Але борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії – засобу живого спілкування, і у виданнях років незалежності її знову бачимо на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо: “Микола, здрастуй”, “Василь, підтримай”, “Світлана, підійди”, “Олег, напиши”, замість Миколо, Василю, Світлано, Олегу (а не Олеже). Нехтувати кличним відмінком – невибагливо, без поваги ставитися до свого й чужого мовлення.

Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному. Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте.

А тепер конкретніше. У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о (тверда група): дружино, перемого, сестро; -е (м’яка та мішана групи): воле, земле, Катре; -є (іменники м’якої групи після голосного та апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, сім’є, а також Іллє; -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й под. Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.

На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар’яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м’якої групи на -ець: (женче – від жнець, хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше). У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, такі іменники вживаємо в кличному відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім’я та по батькові, форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Власівно, Валентине Кузьмичу (або Кузьмовичу), Галино Сергіївно. У звертаннях, де є загальна назва та прізвище, у формі кличного відмінка виступає перше слово, а друге – в називному: товаришу Іваненко, депутате Семенчук, кореспонденте Корольов. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо в кличному відмінку: пане лейтенанте, добродію ювіляре. Хоч автори нового “Українського правопису” вважають, що друге слово може мати і форму називного: пане лейтенант, добродію ювіляр.

***********************************

Закріплювати (закріпляти) – закріпити

Недоконаний і доконаний види одного і того ж дієслова. Академічний “Словник української мови” (СУМ) це слово фіксує в багатьох значеннях. Ось лише деякі:

а) використовуючи яке-небудь кріплення, робити щось стійким, нерухомим. “Вже ніхто не поглядав на небо, не цікавився хмарами – треба було закріплювати дерев’яні щити” (Антон Хижняк);

б) зміцнювати, утверджувати щось надовго, на постійно. “Закріпляймо ж ми свободу! Бережімо Батьківщину!” (Павло Тичина);

в) надавати комусь право розпоряджатися, володіти ким-, чим-небудь, утримувати його за собою. “Закріпити за собою все взяте” (Василь Еллан-Блакитний). Є й медичний термін закріплювати (закріпити) шлунок, тобто за допомогою лікувальних засобів припиняти розлад цього органа.

Віддієслівні іменники закріплювання, закріплення відповідно передають дію за значенням закріплювати, закріплюватися, закріпити, закріпитися.

Тож для кожного значення – своя сфера вираження. І тому слід завжди вживати такі слова залежно від конкретного контексту. Як це, наприклад, бачимо в реченнях: “Депутати Київради наголосили: якщо ви закріплені за якоюсь поліклінікою, то хоча й зміняться межі району, ваше закріплення залишиться” (з газети), “Сусідка порадила заварити в горщику деревію і по кілька крапель лити в молоко для закріплення шлунка” (з журналу).

***********************************

Дата добавления: 2015-10-21