Отакий, отой

Коли слід уживати лексеми отакий, отой?

Поряд з вказівним значенням частка ось, поєднуючись із займенниками та займенниковими прислівниками, використовується для підсилення, уточнення їхнього змісту або зосередження уваги на дальшому повідомленні. “Ось тут халепа. Тут вирвався якийсь бурлака-волоцюга” (Леся Українка), “А я у гай ходила по квітку ось яку” (Павло Тичина). Однак замість сполучень цієї частки із займенниками такий (така, таке, такі), той, цей і прислівниками сюди, так, там, тепер, тоді, туди, тут у сучасній мові ширше вживаються розмовні слова з підсилювальним значенням: отакий, отой, оцей, осюди, отак, отам, отепер, отоді, отут. “Чи коли й був отакий наїзд у Щербанівці, як під оцей ярмарок” (Андрій Головко), “А чого він осюди їде, отой князь” (Гнат Хоткевич), “ – Де мама? – Сидить отам і плаче” (Василь Шевчук).

* * *

Наголів’я та узголів’я

“Яка семантична різниця між словами наголів’я та узголів’я?”

Наголів’я – місце на ліжку, куди лягають головою. “Всю ніч сиділа в наголів’ї мати І погляду не зводила сестра” (Андрій Малишко).

Узголів’я (узголов’я) має те саме значення. “Клонить обличчя кохане До узголів’я жона” (Максим Рильський), “Він сягнув рукою на нічний столик, що стояв біля узголов’я його ліжка” (Іван Франко). Взагалі будь-яке місце коло голови того, хто десь лежить. А також підвищення, котре намощується під голову для спання. “Служники відв’язували від сідел ведмежі шкури й, укривши ними сіно, помостили узголів’я” (Антон Хижняк).

Отже, наголів’я та узголів’я – дублети, які передають однаковий зміст.

* * *

Що виражає припустімо, а що – припустимо?

Припустімо – вставне слово. Вживається для вираження ймовірності чогось. “ – Чого вам треба? – Ну, припустімо, просто зайшов” (Олександр Довженко).

Припустимо – 1. Прислівник. Можливо, прийнятно. “Чи ж припустимо це?”. 2) Те саме, що припустімо. “Хоч би раз тобі сталося чудо! Подивився б собі, припустимо, чоловік на вулицю, а по ній, погойдуючись, пливуть його воли й на подвір’я поглядають, чи нема там господаря” (Михайло Стельмах).

* * *

Особливості вживання дієслова обходити

“У чому полягають особливості вживання дієслова обходити?”

Переносно це слово означає “стосуватися”, “цікавити”. Крім того, в контексті може мати ще чимало значень: “хвилювати”, “непокоїти”, “зачіпати”, “зворушувати” і т. ін. “Як тепер ваше здоров’я, любий добродію? Ви нічого не пишете про те, а воно мене обходить” (Михайло Коцюбинський), “Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситі, чи голодні?” (Іван Франко). Найчастіше в сучасній мові дієслово обходити вживають з заперечною часткою не: “Старий Джузеппе вічно співає. Його не обходять сімдесят років” (Михайло Коцюбинський).

Форму не обходить тепер використовують, коли йдеться про байдужість когось до якоїсь обставини чи іншої особи, інколи – про демонстративну незацікавленість.

* * *

Старослов’янські й староукраїнські тексти

“Що треба мати на увазі, читаючи старослов’янські й староукраїнські тексти?”

Свавільні дії щодо української мови з боку держави, а саме суцільне підпорядкування словотворчих процесів в УРСР нормам російської мови мали прецеденти в історії. Після перемоги під Полтавою цар Петро I для розбудови тоталітарної з єдиним мисленням та єдиною мовою імперії почав війну з українською мовною реальністю. Літературною мовою в нас тоді була старослов’янська, читана і виголошувана з українською вимовою. Яка ж то вимова? Характерна її особливість – озвучення слов’янської літери Ђ (ять) як українського звуку і: вЂра – віра, дЂд – дід, дЂло – діло, мЂдь – мідь. Друга виразна ознака – вимова старослов’янської літери и як українського звуку и: глаголати – глаголати, милостивый – милостивий. Молитва Отче нашь, иже еси на небесЂх передавалася так: Отче наш, їже єси на небесіх. Вислів во вЂки вЂков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли літеру о записувано з дашком, то її належало вимовляти як і. ВЂрую вимовлялося як вірую.

Міркуючи логічно, треба думати, що українська вимова старослов’янських текстів поширилася на наших теренах від хрещення, а можливо, була притаманна старослов’янщині й до цього. Важко собі уявити, писав лінгвіст Святослав Караванський, щоб за часів, коли Володимир Великий охрестив Русь-Україну, старослов’янські тексти виголошувано із сучасним російським акцентом. Та ж тоді ще не існувало Московської Руси! Ця вимова була характерна передусім для служби Божої в церквах. З нею велося викладання у школах в Україні, зокрема у Києво-Могилянській академії. Скасована Петром I, вона збереглася у греко-католиків Галичини, яка не входила до Російської імперії. Галицька вимова нічим не відрізнялася від вимови українських православних до 1709 року.

Петро I, почавши боротьбу з нашою культурною самобутністю, видав низку указів, спрямованих на ліквідацію української вимови в церквах, які тоді вже належали до московського патріархату. Ці заходи не можна було втілити в життя за один день чи місяць – на таку деукраїнізаторську акцію пішло мало не століття. Не так легко було перевчити людей, насамперед священиків і дяків, на нову вимову.

Прищеплену ще самодержцем вимову старослов’янських літер у пам’ятках давньої української літератури все тодішнє офіційне мовознавство визнавало правильною. Тобто колишню літеру Ђ вимагали читати як є замість і. На жаль, деякі нинішні мовознавці й навчальні заклади підходять до історії нашої мови через призму згаданих антиукраїнських царських указів. Зокрема старослов’янський вислів нъсть числа і далі перекладають у сучасних текстах як нєсть числа або несть числа, хоча грамотно має бути ність числа.

Треба мати на увазі, що фонема і частіше звучить в українській мові як и: помилуй, а не помілуй. Наше е ніколи не слугує для пом’якшення попереднього приголосного: день, а не дєнь, земля, а не зємля. Це варто враховувати, ознайомлюючись із проповідями Іларіона, “Повістю временних літ”, “Словом о полку Ігоревім”. Вірші Григорія Сковороди теж не можна читати по-російському. Він у Москві не бував, а писав українською літературною мовою XVI – XVII століть

***********************************

Дата добавления: 2015-10-21