Визначення схемати

Схемата - Ця структура відповідає за візуалізацію конкретного об’єкта та формуванням його перцептивного бразу, вона “моделює візуальний простір” у ментальному досвіді суб’єкта [2]. Визначення схемати в якості окремої структури представлення знань ґрунтується на теорії подвійного кодування інформації А. Пейвіо. Відповідно до цієї теорії є два способи представлення інформації: невербальний образний процес та вербальний. Вербальна система репрезентує нання у вигляді абстрактних одиниць, відповідних елементам мови. Невербальна система дає змогу зберігати сенсорні впливи в цілісній аналоговій формі. схемата – це інтелектуальне утворення, яке можна вважати носієм образної інформації. Існують люди, про яких можна сказати, що вони “мислять образами”. Ці слова стосуються тих людей, у який рівень сформованості схемати як структури представлення знань є дуже високим. Одиницею опису образної інформації, закладеної у схемату, може слугувати образне зображення будь-якого об’єкту, їх групи та відповідного ним поняття.

2.Дієслово - це самостійна, повнозначна частина мови, що означає дію або стан як процес і виражає його у граматичних категоріях виду, стану, способу, особи, а також числа і роду. Дієслова відповідають на питання що робити? що зробити?

На відміну від прикметника, який позначає сталу, статичну ознаку, дієслово означає динамічну ознаку (дію) особи, предмета або явища: Дружні сороки і орла заклюють (Нар. творч.). Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить (Л. Костенко).

Поняття дії, яку називає дієслово, досить широке. Це може бути:

o конкретна фізична дія: рубати, малювати, орати, молотити;

o стан предмета: сидіти, хвилюватися, хворіти;

o становлення предмета, зміни, що відбуваються з ним: старіти, рости, худнути, зеленіти;

o рух і переміщення в просторі: бігати, ходити, плавати;

o вияв різних відношень між предметами довкілля: межувати, належати, суперечити;

o ставлення до кого-небудь: шанувати, кохати, поважати;

o діяльність органів чуття: бачити, чути, нюхати.

Дієслово являє собою сукупність граматичних форм, до яких належать:

o інфінітив (неозначена форма дієслова): везти, писати, співати;

o особові форми дієслова: несу - несеш - несе - несемо тощо;

o родові форми: писав - писала - писало;

o дієприкметник: посіяний, пришитий;

o дієприслівник: написавши, малюючи;

o безособові форми на -но,-то: написано, намальовано, збито. Початковою формою дієслова є інфінітив, що називає дію безвідносно до особи, числа, часу, способу її здійснення.

Розрізняють дієслівні форми незмінні (інфінітив, дієприслівник, безособові форми на -но,-то) і змінні - дієвідмінювані (особові й родові), відмінювані (дієприкметник).

Постійними граматичними ознаками дієслова, що властиві всім формам, є належність до певного виду (доконаного чи недоконаного, зворотньо-середнього), а також перехідність/неперехідність. До непостійних ознак, що властиві певним граматичним формам, належать категорії способу, часу, особи, роду, числа.

Дієслово (лат. Verbum) - частина мови, яка виражає граматичне значення дії (тобто ознаки рухливого, що реалізується в часі) і функціонує переважно в якості присудка. Як специфічно предикативне слово дієслово протиставлене іменнику. В той же час формування дієслова (дієвідмінювання) не у всіх мовах є чітко протиставленим формоутворенню іменних частин мови (особливо прикметника), а набір граматичних категорій дієслова не однаковий у різних мовах. У багатьох мовах розрізняють власне дієслово та вербоїди. Власне дієслово або фінітивне дієслово використовується в предикативній функції й означає дію не абстраговано, а у часі її виникнення від діючої особи. Відповідно до своєї функції, фінітне дієслово характеризується певним набором специфічно предикативних граматичних категорій (час, вид, спосіб, стан), а у багатьох мовах узгоджувальними категоріями (що повторюють деякі категорії іменника та займенника). Вербоїди (за іншою термінологією - нефінітивні форми дієслова) поєднують деякі риси інших частин мови - іменників, прикметників та прислівників. Вербоїди виступають у якості різних членів речення, а також у складі аналітичних фінітних форм і деяких подібних до них конструкцій. До вербоїдів належать інфінітиви, дієприслівники та дієприкметники.

Семантико-граматичні розряди дієслів виділяються на основі різних ознак. Повнозначні дієслова протиставляються службовим (так званим зв'язкам) та допоміжним дієсловам, що використовуються у складі аналітичних дієслівних форм. Усі дієслова поділяються також на ряд валентних класів, що відповідають формально-логічним класам одномісних та багатомісних предикатів. Так розрізняють одновалентні, двовалентні та тривалентні дієслова. Особливу групу складають нульвалентні дієслова, які позначають певну неподільну ситуацію («світає», «морозить»).

З наведеною класифікацією перетинаються інші - за здатністю дієслова-присудка мати підмет (особові й безособові дієслова) та за здатністю мати додаток (перехідні та неперехідні). Особові дієслова, тобто ті, які здатні вживатися з підметом, складають більшість дієслів найрізноманітнішої семантики. Безособові, тобто ті, які не здатні поєднуватися з підметом, - це нульвалентні дієслова (зазвичай вони означають певні мимовільні стани живої особи: «мене морозить», «мені щастить»).

Перехідні дієслова можуть мати прямий додаток (зазвичай вони означають дії над певними об'єктами, матеріальними або ідеальними, їх сприйняття, емоції стосовно них: «вирішую питання», «люблю дітей»). Неперехідні дієслова не поєднуються з прямим додатком, але можуть мати інші типи додатків, які називаються непрямими.

До іншої площини належить розподіл дієслів на динамічні та статичні. Динамічні означають дію в прямому значенні слова («рубаю», «пишу») або ж події та процеси, пов'язані з певними змінами («сніг тане», «чашка розбилася»). Статичні дієслова означають стани, що залежать від волевиявлення суб'єкта («стою») або незалежні від нього («хворію», «мерзну»), прояву якостей та властивостей («трава зеленіє»). Динамічні дієслова можуть бути «граничними» і «неграничними». Граничні дієслова позначають дію, спрямовану до певної межі і вичерпуючу себе з її досягненням («свічка догоряє»). Неграничні дієслова позначають дію, що не передбачає межі у своєму перебігу («сміюся», «розмовляю»). Є ще й проміжна група «подвійних» дієслів, що виступають в обох цих значеннях («пишу» і «пише гарно»).

Особливу групу складають так звані обмежувальні дієслова типу «поспав», «прохворів», у яких перебіг дії, неграничної за своєю суттю, обмежується зовнішньою межею: «прохворів усю зиму».

В українській мові жодна інша частина мови не має такої складної системи граматичних форм, як дієслово. Особливості цих форм дієслова пов'язані з різноманітністю синтаксичних ролей, в яких виступає дієслово, та з «відповідальністю» головної з них - ролі присудка.

4. Іменниками називають слова, які виражають предметність, тобто означають предмети або зображують будь-які явища як предмети, і характеризуються певними граматичними ознаками, що оформлюють цю предметність.

Лексичне значення іменників полігає у вираженні предметності. Кождний іменник, залежно від свого конкретного значення, виражає опредмечене поняття. Іменники часто називають:

· Конкретні предмети (кімната, олівець, дерево, сіль);

· Живих істот (хлопець, кішка, заєць, риба, муха);

· Опредмечені ознаки (пильність, завзяття, хоробрість);

· Абстрактні поняття (дружба, перемога).

Серед повнозначних частин мови іменник найбільше протистоїть дієслову і прислівнику; прикметник, займенники і числівники є лише окремими підгрупами слів, що разом з іменниками становлять клас імен.

Іменники об'єднуються з займенниками, прикметниками і числівниками деякимим семантичними рисами (нездатність виражати ознаки ознак, процеси) і зв”язаними з цим синтаксичними функціями, наявністю паралельних морфологічних категорій (рід, число, відмінок) і спільністю походження. У класі імен від решти частин мови іменники відрізняються семантикою (вираження предметності, а не ознак), синтаксичними особливостями (основна функція – виражати підмети і додатки), специфічними особливостями вираження категорії роду, числа і відмінка.

Різноманітні значення іменників становлять одну категорію предметності завдяки їх специфічному граматичному оформленню.

До найвиразніших граматичних ознак іменника належать категорії роду, числа, відмінка, певні словотворчі засоби. Кожний іменник належить до чоловічого, жіночого або середнього роду (виняток становлять іменники, що вживаються лише в множині), вживається в одинині або множині, виступає в одній з відмінкових форм.

Синтаксичні особливості іменників виявляються у способах їх граматичного зв”язку з іншими словами в словосполученні і реченні та в їх здатності виступати в ролі певних членів речення.

Синтаксичною особливістю іменників є їх здатність бути означуваними всіма повнозначними частинами мови (входити з ними в атрибутивні відношення): прикметниками (багата країна), займенниками (наш сусід, ця ялинка), числівниками (двоє молодят), зрідка прислівниками (купання взимку), дієсловами (спроба втікати). Однак звичайними для іменника і дієслова є предикативні стосунки (дівча радіє).

Як частина мови із значенням предметності, іменники в реченні найчастіше бувають підметами (у формі називного відмінка) ідодатками (у формі непрямих відмінків); можуть виступати іменною частиною складеног оприсудка (у формі називного або орудного відмінка); прикладкою (у називному чи непрямих відмінках); обставиною, звертанням.

Дата добавления: 2015-09-06