Культура консенсусу та узгодження інтересів.

Призначення політики в цілому, політичної культури зокрема, — узгодження багатоманітних соціальних інтересів, забезпечення єдності й цілісності суспільства. В узгодженні соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи знаходить свій вияв нормативно-регулююча функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Як правило, вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку як держави, так і громадянського суспільства. Завдяки нормативно-регулюючій функції політичної культури досягається соціальний і в цілому – суспільний консенсус.

Автори “конфліктних” моделей консенсусу Г.Зіммель та М.Вебер з емпіричних міркувань ототожнювали цей феномен із соціальним порядком і соціальним зв’язком узагалі. Доти, доки конфлікт не перериває цього зв’язку і не виходить за межі цього порядку, підстав говорити про порушення згоди немає. Такий підхід, будучи цілком виправданим у рамках соціологічної науки, виявився абсолютно неприйнятним у політиці ХХ століття. Надзвичайно руйнівні конфлікти змусили людство шукати консенсусу на основі дійсного порозуміння.

Для сучасної демократії великого значення набуває консенсус, який характеризується здебільшого великою політичною та культурною різноманітністю суспільства. Новітні наукові дослідження дають підстави виділити дві групи країн із докорінно відмінними консенсусними традиціями. З одного боку це англосаксонські (Велика Британія, США та ін.) і деякі північноєвропейські держави з відносно однорідною громадянською культурою і давнім досвідом ненасильницького розв’язання суперечностей. З іншого – абсолютна більшість країн, де населення є вкрай неоднорідним за переконаннями, а в історичній пам’яті живі прецеденти волюнтаризму.

Суспільства першої з цих двох груп внаслідок своєї гомогенності володіють значним потенціалом базового (тобто на рівні цілого соціуму) консенсусу. Тому тут активне суперництво різних політичних сил, як правило, не порушує згоди і стабільності. Протистояння, які виникають між урядом і парламентською опозицією у Великій Британії чи між президентом і Конгресом у США, практично ніколи не загрожують вийти за межі демократичних норм, перетворитися на небезпечний антагонізм. У гомогенних, внутрішньо консенсусних суспільствах політика, за висловом Г.Алмонда, сприймається як гра. За таких умов цілком ефективним є звичайне мажоритарне врядування, коли офіційний курс визначається переважно лише найвпливовішими силами, більшістю. Консенсус як політичний принцип виявляється тут непрямо, головним чином у вигляді різноманітних формальних і неформальних механізмів захисту прав меншості, правил парламентського етикету, що вимагають консенсусного спілкування тощо. Все це забезпечує визнання меншістю волі більшості та повагу більшості щодо позиції меншості.

Однак інші суспільства, які у політичній науці називаються по-різному – “гетерогенні”, “плюральні”, “полісегментні”, “розділені” і т. п., мають поважніші перешкоди на шляху до порозуміння і мусять застосовувати більш всеохопні консенсусні механізми. Такі механізми повинні слугувати не втіленню волі більшості, а реальному залученню всіх суспільних груп до управління державою та налагодженню дієвого діалогу між ними у процесі здійснення владних повноважень.

Системи врядування, побудовані на цих засадах, отримали назву “співсоціумних” (співспільнісних) або власне консенсусних. Найбільш розвинуті вони у таких демократичних країнах Європи, як Австрія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія. Консенсусний характер правління забезпечується тут завдяки коаліційності органів влади, пропорційному представництву у них груп і меншин суспільства, високій організованості та структурованості групових інтересів і широкій автономії сегментів (спільностей).

Нині зазначені форми реалізації принципу консенсусу впроваджуються і в інших державах світу. Зокрема, чітка розподіленість населення на дві окремі мовно-культурні групи зумовила необхідність застосування елементів консенсусного врядування у заснованій на британській політичній традиції Канаді. Так само наявність трьох стійких світоглядних спільностей в Ізраїлі спричиняє ретельне дотримання принципу пропорційності у громадському житті та при формуванні державної політики. В Іспанії та багатьох країнах Латинської Америки (особливо у Бразилії) консенсусні механізми відіграли визначальну роль при переході від авторитарних до демократичних режимів.

Важливим є використання принципу консенсусу у виборчих технологіях, а надто – при обранні глави держави в полісегментних суспільствах із президентською формою правління.

Власне принцип консенсусу як віднайдення загальної згоди всіх зацікавлених сторін утвердився у світовій політиці (насамперед при прийнятті резолюцій ООН) ще в період т. зв. “холодної війни”. Протистояння ядерних наддержав робило волюнтаризм надто небезпечним, сприяючи таким чином зростанню політичної відповідальності та активізації пошуку взаємоприйнятних рішень. Утім, постійна загроза воєнної катастрофи іноді надавала консенсусним рішенням вимушеного характеру, коли суперечності не розв’язувалися реально, а просто усувалися на задній план. У цьому сенсі зовнішня згода в біполярному світі була подібною позірній згоді і стабільності тоталітарного суспільства.

Завершення “холодної війни” і настання доби загальної глобалізації знаменувало собою докорінну зміну всієї системи міждержавних відносин. З одного боку, падіння “залізної завіси” та посилення інтеграційних процесів нібито відкрило нові можливості для порозуміння. Проте водночас розширення контактів між різними країнами, народами, верствами, культурами і конфесіями закономірно збільшило конфліктогенність людського світу. Знову актуалізувалися протиріччя на релігійній і світоглядно-цивілізаційній основі, зросли нетерпимість, екстремізм і міжнародний тероризм. У зв’язку з цим силові дії, антиконсенсусні тенденції у світовій політиці знову претендують на домінування.

Отже, можна стверджувати, що альтернативи консенсусу не існує. Тільки реалізація консенсусних механізмів узгодження здатна забезпечити приведення рівня взаєморозуміння між елементами світоустрою у відповідність до теперішнього рівня їхньої взаємозалежності. Консенсус має вирішальне значення для нормативно-правового забезпечення узгоджувальних механізмів (тобто т. зв. “процедурного” рівня суспільно-політичного консенсусу) для успішного розвитку консенсуальних процесів у будь-якій можливій спільноті.

Дата добавления: 2015-10-13