Специфіка мережевої моделі публічної політики в Україні.

Ще у другій половині 50-х років ХХ ст., американський учений Дж.Фріман, досить близько підійшов до того, щоб окреслити політичну мережу. Так, досліджуючи політичні процеси, зокрема процеси прийняття державних та управлінських рішень, він указує на існування певних управлінських субсистем, представлених взаємодією бюрократії, урядовців та зацікавлених груп. Родерік Родс, вказав на те, що політичні мережі формуються у різних секторах політики сучасної держави і представляють собою комплекс структурних взаємовідносин між політичними інститутами та суспільством. Процес прийняття політичного рішення автор розглядає як фрагментований і розділений на різні «проблемні мережі» («issue network»), які складаються з значної кількості «активістів» («рolicy activists»), компетентних у сфері даної публічної політики, а також включають представників груп інтересів, державного апарату, академічних кіл, незалежних експертів. Створення таких мереж пов’язане з проблемами, які торкаються різних акторів, що зв’язані між собою спільними інтересами і спільним розумінням поставлених задач.

Найбільшим відображенням принципів публічного управлінням є модель – мережевий уряд (Networked Government), який є ініціатором формування публічно-приватної мережі (Public-Private Networks) та здійснює управління мережею (Government by Network). До основних характеристик мережевого уряду відносяться здатність приймати інноваційні рішення та швидко встановлювати нові контакти, здійснювати селективний відбір учасників мережі; здатність до стратегічного мислення та гнучкість. Публічно-приватна система є частиною мережі з надання публічних послуг та відображає нові форми управлінської діяльності у сферах перетинання суспільно значимих потреб та інтересів. Публічно-приватна мережа, яка формується для забезпечення ефективності управління. Її особливістю є те, що вона, по-перше, формується, як правило, на договірній основі з приватними та некомерційними організаціями. По-друге, уряд завжди виступає ініціатором створення мережі. По-третє, уряд може бути обмеженим у фінансових можливостях, але повинен мати достатній вплив, щоб координувати та узгоджувати дії учасників мережі, повинен надавати послуги та сприяти створенню належних умов для виконання іншими суб’єктами завдань, відповідно до цілей публічної політики.

Щодо особливостей моделі публічної політики в Україні, відкритим залишається питання принципів просторово-територіального розгортання політичної мережі. Якщо теоретики схиляються тієї точки зору, що територіальний фактор (виокремлення місцевого, регіонального, національного, наднаціонального рівнів) не є визначальним для формування таких мереж, то практика показує, що на початковому етапі формування мережевої системи управління, основним є рівень місцевого самоврядування. Проблеми з реалізацією програми створення е-уряду, спонукають представників місцевого самоврядування об’єднуватися за мережевим принципом. До основних задач таких мереж відноситься виявлення та розповсюдження найкращих практик у всьому діапазоні задач, які ставляться перед органами місцевої влади та реалізація принципу субсидіарності, шляхом зняття з держави функцій з надання тих публічних послуг, які можуть надаватися на місцевому рівні, шляхом розширення прав і можливостей органів місцевого самоврядування.

В основному управління через мережі переслідує також мету скорочення бюджетних витрат та перекладення надання деяких послуг на інших акторів. Що нині, у період катастрофічної економічної ситуації є актуальним для України, але водночас постає дилема, оскільки, для того, щоб запровадити таку систему необхідні досить великі капіталовкладення. Хоча, перехід від системи розподілу державних ресурсів, до системи обміну ресурсами між учасниками мережі робить дану модель управління досить привабливою. Між тим практика створення урядових мереж показала, що впровадження мережевої системи управління, де в якості цілі політики переслідуються конкретна задача або вирішення конкретної проблеми, робить мережу досить фінансово затратною, неефективною та нетривалою, так як не досягається ефект мережі як самоорганізуючої системи. Мережеве управління скоріше відповідає принципам «good governance». Мережеві структури найкраще адаптуються у суспільствах з достатнім рівнем політичної культури та розвинутими ринковими відносини, де визрівають об’єктивні потреби у такій трансформації, а саме: необхідність доповнення бюрократичних процедур гнучкою системою управління; необхідність формування бюрократичних програм на основі соціальних ініціатив; необхідність переходу від бюрократичних рішень до формування ринку рішень.Натомість в Україні дані процеси, ще не є достатньо розвинутими, а рівень політичної культури, залишає бажати кращого. А оскільки одними з основних передумов переходу на мережевий принцип управління є здатність до стратегічного бачення цілей політики урядом, здатність пропонувати оптимальні тактичні дії акторам та визначати їх ролі в мережі, то в Україні дана перспектива стає досить віддаленою.

Отже, важливою умовою реалізації ефективного мережевого управління в Україні є:зняття обмежень стосовно доступу до урядової інформації;накопичення знання та можливість його використання всіма учасниками мережі;дотримання правил та готовність нести відповідальність за результати. Саме тому в нестабільних країнах на шляху запровадження межевої моделі постає велика кількість перешкод, як матеріальних так і не матеріальних, які знаходяться перш за все в ментальності та особливостях політичної культури суспільства.

Дата добавления: 2015-10-13