Кубла Хан 4 страница

За типом героя "Манфред" близький До героїв східних поем. Це, так би мовити, квінтесенція все того ж демоніч­ного характеру, титанічної особистості, абсолютно самот­ньої в світі, егоцентрика і мізантропа. Але в Манфреді є і фаустівське начало, він великий вчений, який пізнав таємниці наук, та розчарувався у науковому знанні, як і

332

Англійський романтизм

в суспільстві, в якому жив. Його зневіра у всіх цінностях буття тотальна. Він не шукає виходу з своєї безнадії, а мріє лише про забуття. Страждання його такі безмежні, що заспокоєння від них не можна знайти навіть у смерті. Найстрашніші страждання приносить йому трагічне ко­хання до Астарти, яку він згубив своїми гріховними при­страстями. Абсолютне знання дає Манфреду владу над духами усіх стихій і їх повелителем Аріманом, він може покликати фей або парок, та вони не в змозі дати йому забуття чи воскресити Астарту. Вся дія драматичної по­еми відбувається на тлі величних Альп, таких високих і холодних, як дух героя.

На "Манфреді" позначилося спілкування з Персі Біші Шеллі, з яким Байрон познайомився у Швейцарії, часто мандрував разом горами або плавав у човні по Женевсь­кому озеру, відвідав Шильйонський замок. Вплив особис­тості Шеллі, його думок, навіть у чомусь стилю досить відчутний у драматичній поемі. Схильний до піднесеного, абстрактного філософування і фантастичних видінь в по­езії, Шеллі справляв на своє оточення дуже сильне вра­ження. Не уникнув його і Байрон, хоча, здавалося б, із своїм тверезим раціоналізмом він був досить далеким від візій молодшого літературного колеги.

Під час прогулянки по Женевському озеру друзі пот­рапили в сильну бурю, ледве не загинули і змушені були шукати притулку у Шильйонському замку. Проведений там час так вплинув на вразливого Байрона, що він одразу втілив свої почуття і думки в поему "Шильйонський в'язень". Вона майже вся була написана у цій колишній в'язниці. Присвячена женевському патріоту Франсуа де Болівару, якого ворог республіки герцог Савойський рока­ми тримав в ув'язненні (XIV ст.), поема з великою силою передає почуття волелюбної людини, змушеної мучитися в темниці. Щоб підсилити трагізм оповіді, Байрон вміщує у ту ж темницю двох братів Болівара, котрі вмирають на його очах. А він, скутий кайданами, не може навіть зак­рити мертвим очі. Треба бути великим поетом і безмежно шанувати свободу, щоб так відчути і відтворити страж­дання ув'язненого, як це зробив Байрон. Поема належить до кращих здобутків його ліри. Перекладена В. Жуковсь­ким, вона була дуже популярна в Росії.

Перебування в Швейцарії було для Байрона плідним у творчому плані, але нетривалим. Він переїздить до Італії, де провів з пізньої осені 1816 до літа 1823 насичені багать-

Англійський романтизм 333

ма подіями особистого, політичного і літературного харак­теру п'ять з половиною років. Він жив у різних містах країни — Венеції, Ла Мирі, Равенні, Ліворно, Генуї та інших, спілкувався з багатьма значними і цікавими людь­ми, бував у світському товаристві, робив далекі кінні про­гулянки і плавав у морі, відвідував театри тощо. Він покохав зовсім юну графиню Терезу Гвічіолі, одружену зі старим і багатим, як Крез, чоловіком. Це зв'язок з італій­ською аристократкою недовго був таємницею. Врешті-решт Тереза домоглася розлучення на дуже суворих церковних умовах, що не заважало їй жити близько від Байрона і бути фактично його нешлюбною дружиною. Родина Гвічіолі не лише погодилася на такий стан речей, а й прийняла поета в своє коло. Але під зовнішнім шаром подій життя поета, всім відомим, ховався інший. Ці арис­тократи брали активну участь у русі карбонаріїв ("вугіль­ників"), як називали патріотів, котрі в таємних товари­ствах по всій Італії готували визволення країни від націо­нального поневолення, виступали за конституційний уст­рій. Товариство карбонаріїв було організоване на засадах таємного ордена, в ньому була складна система ієрархіч­ного підпорядкування, символічні ритуали і знаки, щось на зразок масонських. Байрон вступив у ряди карбонаріїв і допомагав їм у їхній небезпечній політичній діяльності. В умовах Європи кінця другого — початку третього деся­тиліття участь у національно-визвольних рухах була най­дієвішою формою боротьби за свободу, про яку Байрон мріяв і писав усе життя. Імідж багатого аристократа-іно-земця, гордовитого і примхливого, був дуже зручним для небезпечної таємної праці на справу патріотів Італії. Бай-ронові приятелі з рядів карбонаріїв це використовували. В Італії поет дуже багато працював. Світське життя, кохання, політична діяльність не заважали йому в цей період написати такі поеми і сатири, як "Беппо" (1818), "Пророцтво Данте" (1819), "Мазепа" (1818), "Ірландська аватара" (1821), "Видіння суду" (1822), "Бронзовий вік" (1822). Після філософської драми у віршах "Манфред" Байрон багато працює в драматургічному жанрі. Попри всю свою нелюбов до сценічного втілення власних творів, постійно ним декларовану, він намагається зробити свої речі по-справжньому п'єсами, а не драматичними поемами для читання, яким був "Манфред". Загалом він створює два цикли, ЩО.ЇХ-називають філософ^к^мя-іалсіоринвж-мїГ драмами. До філософського — крім "Манфреда" —

334

Англійський романтизм

входить "Каїн" (1821), "Небо та Земля" (1821) і драматич­ний фрагмент "Перетворена почвара". До історичного — трагедії "Маріно Фальєро" (1821), "Два ФбскарТ~Тї82'г)~і-"Сарданапал" (1821). До жодного з циклів не можна відне­сти найсценічнішу романтичну драму "Вернер, або бороть­ба за спадщину" (1822). Крім того він пише багато віршів, серед них дуже значні, а головне в країні Данте англій­ський поет працює над одним з своїх найбільших і най­вдаліших творів — епічною поемою у новому не лише для нього, а й для всієї світової літератури жанрі — роману у віршах, — над "Дон Жуаном" і встигає закінчити ші­стнадцять пісень твору, сімнадцята лишилася незаверше­ною.

В цей, останній, період Байронового життя вражає не лише кількість творів, написаних за якихось п'ять років, їх жанрове розмаїття, а й стильова багатобарвність, най-ширша шкала настроїв та почуттів у них втілених, — від героїчного бунтарства, критичної непримиренності, "світо­вої скорботи" до легковажної жартівливості (як, приміром, у "Беппо"), радісного прийняття життя; від безмежного страждання та майже декламаційного пафосу до всіх від­тінків іронії та сміху; від ніжності, сумної або щасливої, до найущипливішого сарказму; від палкої пристрасті до гордої зневаги й повної зневіри. Лірик Байрон відтворює в поезії всі примхливі перепади власних настроїв, мінли­вих почуттів і миттєво реагує на зміни суспільного клімату Європи в перші роки реставрації Бурбонів у Франції, підйому національно-визвольної боротьби в Італії або Гре­ції, посилення соціального і міжконфесійного напруження в Англії та Ірландії тощо. Він створює жахливу візію світу, зруйнованого ненавистю, ворожнечою, нескінченними вій­нами ("Сон", 1816), малює постать нескореного титана Про­метея, чия незламність, доброта і відданість свободі мають правити людям за вічний приклад ("Прометей", 1816), пише "Пісню для луддитів" (1816). З-під його пера вихо­дять послання і епіграми до друзів і недругів, чудові вірші, присвячені улюбленій зведеній сестрі: "Станси до Авгус­та", "Послання до Августа" (1816) і дуже злі чотиривірші "Епітафія Вільяму Пітту", "Епіграма на Вільяма Коббета", "Пенелопі" або рядки у тій же тональності "На самогубство британського міністра Кестелрі" чи "Перемога" (всі — по­чаток 20-х років). Та більшу частину його часу займають крупні речі — поеми, драми, романи у віршах.

Цікавою, особливо для українського читача, є роман-

Англійський романтизм 335

тична поема "Мазепа", останній з творів про сильну особистість "байронічного" типу. Але написана в нових для поета умовах у пору творчої зрілості, вона багато чим відрізняється від східних поем. По-перше, її герой — не вигадана загадкова постать, а відома історична особис­тість, котра жила і діяла у відносно недавній час, була у складних і суперечливих відносинах з такими можновлад­цями, як польський король Ян Казимир, шведський Карл XII, російський цар Петро І. Одному він служив у молоді роки, з другим-був союзником у війні проти тре­тього. По-друге, попри всі випробування і страждання, попри всі круті повороти, що випали на долю українського героя, він не впав у відчай, не загинув, а ведений залізною волею і мрією про незалежну Україну, став її гетьманом. Лише повний розгром шведів, з якими він виступив проти російського війська, прискорив кінець бурхливого, діяль­ного і драматичного життя уславленого гетьмана. Ім'я Мазепи було широко відоме в світі, а його незвичне життя привертало до себе багатьох письменників.

На відміну від більшості тих, хто відтворював у худо­жніх формах постать українського історичного діяча, Бай­рон малює Мазепу з симпатією як людину сміливої вдачі і могутньої волі, постать безумовно романтичну! титані­чну, але аж ніяк не похмуро-демонічну. Зовсім не таким, як пушкінський старий Мазепа в "Полтаві", або юний королівський паж у трагедії Юліуша Словацького "Мазе­па", бо російський і польський поети, виходячи з націо­нальних історичних оцінок ролі Мазепи, ставилися до нього необ'єктивно, зображуючи його зрадником, жорсто­ким честолюбцем, невірним коханцем тощо. У Байрона не могло бути національних упереджень і він змалював у поемі свого героя більш об'єктивно. До того ж, поет вис­тупає в десятих роках на захист народів, що борються за національну незалежність, або готуються до такої бороть­би, і в цьому плані постать українського гетьмана, який вів боротьбу проти могутнього російського царя заради свободи України, не могла не імпонувати англійському митцю.

Звичайно, твір Байрона — не історичне відтворення реальної постаті Мазели_г а. ш>еЗДїчнеруявлення про роман­тичну, сильну і переможну особистість, яке склалося у автора з прочитаного ним твору Вольтера "Історія Карла XII". Через непевність цього джерела Байрон помилково вважав Мазепу польським шляхтичем і основну частину

336

Англійський романтизм

поеми присвятив надто захоплюючому, але малодостовір-ному епізоду Мазепиної юності. У Вольтера він прочитав: "Мазепа, родом з Поділля..., служив пажем Яна Казимира і при його дворі здобув певний європейський полиск. Лю­бовний зв'язок його юнацьких років з дружиною одного польського магната було відкрито і чоловік його коханки з помсти наказав прив'язати Мазепу голого до дикого коня і пустити тварину на волю. Кінь походив з України і примчав Мазепу назад у степи, напівмертвого від втоми та голоду. Його взяли до себе місцеві селяни; він довго зоставався в них і відзначився в кількох походах на татар. Завдяки своєму розуму й освіті він став шанованим серед козаків, слава його все зростала, так що врешті це спону­кало царя проголосити його гетьманом України".

Поема має обрамлення — розгорнутий вступ і коротке заключения, де йдеться про важкі для Карла XII і Мазепи дні після поразки під Полтавою. На шляху своєї втечі від ворогів-переслідувачів невеличкий загін зупиняється в ха­щі лісу для перепочинку. Мазепа передусім піклується про свого коня, перевіряє зброю, потім сідає поїсти і ділиться з королем власною вбогою їжею. Байрон малює семидесятирічного гетьмана як суворого і мужнього воїна, що поводить себе гідно і незалежно. Щоб розрадити, бодай хоч трохи, засмученого поразкою, втомленого, пораненого монарха, Мазепа розповідає епізод зі своєї юності. Це характерний для східних поем монолог-сповідь, насичений ліризмом і драматикою. В останніх рядках поеми, висло­вивши надію, що наступного дня вони досягнуть турець­кого берега Дніпра і врятуються, могутній старий лягає на голу землю, бо звик спати там, де його застане сон. Він не ображається на Карла, що той не подякував йому за оповідь, бо змучений король і сам заснув на часинку. В цих вступних і заключних рядках поеми образ Мазепи нагадує героїчного і Незламного Тараса Бульбу, а не за­гадкового героя типу Гяура чи Селіма, й викликає до себе таке ж ставлення, як цей романтичний образ Гоголя.

В головній частині поеми йдеться зокрема про кохання Мазепи і дружини старого аристократа Терези. Цей жі­ночий образ змальований тими ж барвами, що і образи всіх героїнь східних поем. А сама історія кохання витри­мана у тому ж піднесеному і мелодраматичному тоні, як і любовні драми цих більш ранніх творів. Та, мабуть, не лише заради зображення роману Мазепи і Терези була написана "українська поема" (хоча певна пікантність сю-

Англійський романтизм 337

жету полягала в тому, що він мав автобіографічний при­смак; сам Байрон в цей час кохався в Терезі Гвічіолі — юній дружині шістдесятилітнього графа; збіг імен героїнь обох романів теж викликав певні асоціації). Радше, і тут мав рацію О. Пушкін, Байрона захопила картина помсти і страждань, яких зазнав юний Іван Мазепа. Пушкін пи­сав: "Байрон був вражений лише картиною людини, при­в'язаної до дикого коня, який мчав її степами. Картина, звичайно поетична, — і за це, погляньте, що він з нею зробив!... Який полум'яний витвір, який широкий, швидкий пензель!". Пушкін відразу ж помітив, що в поемі марно шукати "похмурого, ненависного, болісного обличчя, яке виявляється майже у всіх творах Байрона", тобто героя типового для східних поем.

Завдяки блискуче написаній поемі світ ще раз звернув увагу на українську історію, побачив поетичні картини безмежного українського степу. Звичайно, і до Байрона зарубіжні автори писали про Україну, про козацтво, та вплив їхніх творів на читачів не міг дорівнювати впливу художнього твору такого великого і популярного поета, як Байрон. Цікаво відзначити, що гравюра французького ху­дожника Ораса Верне, яка ілюструвала Байронову поему і зображала Мазепу, прив'язаного до спини коня, що, переслідуваний вовками, стрибає в річку, стала дуже по­пулярною і, збільшена, розмножувалася у сотнях примір­ників, висіла на стінах різних жител. Тим самим вона ще раз викликала інтерес до постаті Мазепи.

Драматургія Байрона — великий розділ у його творчо­сті, ідейно і тематично пов'язаний з лірикою і численними поемами. Його драми ставлять в узагальнено-символічних образах ті проблеми, які хвилювали сучасників поета і лишалися значущими для наступних поколінь. їх герої — постаті небуденні, часто титанічні, великі і в добрі, і злі, охоплені буйними пристрастями, бунтівні індивідуалісти й ідеалісти, тобто істинні романтичні персонажі. їхній кон­флікт з власним суспільством, з цілим світом має трагіч­ний характер, в своєму запереченні тиранії, насильства, несправедливості вони навіть постають, як Каїн, проти Бога. Якщо в східних поемах подекуди присутні мелодра­матичні сюжети, то в своїх драмах Байрон виступає проти поширеної в його час романтичної мелодрами, шукає опо­ри в класицистичних великих трагедіях, їх стрункій по­будові (навіть прагне зберегти три єдності), піднесеності думок і почуттів, філософській, етичній насназі, високій,

338

Англійський романтизм

Англійський романтизм

339

шляхетній мові. Він шукав приклади великої драматургії і в п'єсах Шекспіра, і в творах Шіллера, в чомусь пере­гукувався з драматургічними пошуками свого друга і ко­леги Шеллі.

У 1821-му — році найвищого підйому і поразки руху карбонаріїв — Байрон у Равені написав "Каїна". Ця міс­терія належить до його найвідоміших творів і найчастіше перекладалася іншими мовами, зокрема українською. Се­ред українських перекладачів великої релігійної драми англійського художника були Іван Франко і Леся Українка (уривок з першої дії), Олександр Навроцький, Євген Тим­ченко, Юрій Корецький і Микола Кабалюк. Містерія за­хоплювала грандіозністю масштабів, універсальністю у постановці проблеми добра і зла та провини за те, що воно існує на землі і рід людський опинився у скверні, титані-змом істинно прометеївського характеру головного героя, його новаторською парадоксальною трактовкою. Біблійний Каїн — перший убивця на землі, що несе на чолі страшну печать свого невибачального злочину, бо підняв руку на єдинокровного брата, — в містерії Байрона людина, спов­нена найглибшого співчуття і жалості до людей за їх страждання у земній юдолі, на які їх прирік небесний владика. Конфлікт між Каїном і Авелем виникає не через заздрість першого до другого (бо Господь не прийняв його жертви, а офіру брата прийняв). А через те, що Каїну огидна улеслива покора брата і те, що він приносить Богові криваву жертву. За Байроном, Каїн вбиває Авеля випад­ково, намагаючись зруйнувати його опоганений кров'ю ві­втар. Та письменник не виправдовує свого бунтівного героя. Прагнучи справедливості і милосердя, він завинив у найжахливішому злочині і виправдання йому нема. По­ставши проти зла, він сам став його знаряддям. Борючись проти Божої кари людям за гріхи — смерті, він її приво­дить у світ. Богоборець і тираноборець терпить поразку у своєму зухвалому повстанні проти вищих за нього сил, самотній, сповнений безмежного страждання за скоєний ним злочин, він відходить, проклятий людьми і Богом, у безвість, у "мертвий край на сході". Його супроводжує лише віддана йому дружина Ада з дітьми. Містерія закін­чується словами: "Ада: — Мир йому (тобто Авелю). Каїн: — А мені?". В драмі діє ще один бунтівник — це грішний ангел Люцифер, що теж колись повстав проти тиранії неба, який веде з Каїном напрочуд глибоку філо­софську розмову про життя і смерть. Обидва вони праг-

нуть свободи, пізнання, ненавидять смерть і покору. Та коли Люцифер пропонує Каїну вклонитися йому як Богу, гордий син Адама відхиляє саму можливість схиляння перед будь-ким.

Твір Байрона часто розглядали однолінійно як антире­лігійний, поза його філософією, складною діалектикою — добра і зла, життя і смерті, бунту і покори, злочину і кари. Жоден з центральних персонажів драми не є кимось ці­лісним, в ньому живуть і борються протилежні почуття і думки. Не випадково Байрона в його час вважали великим психологом. Він зумів відчути і показати в своїх найзна-чніших творах суперечливість людської душі те, що піз­ніше стане однією з головних тем художньої літератури. І шлях від "Каїна" до трагічних героїв "Злочину і пока­рання" або "Братів Карамазових" зовсім не гіпотетичний, а цілком природний.

Починаючи з 1818 р. Байрон працює над своїм великим романом у віршах "Дон Жуан". Він усвідомлює значення романної форми для свого часу і шукає сполучення поезії з її невичерпними можливостями і виробленого в прозі жанру. "Дон Жуан" розкриває нові можливості поєднання лірики і епосу, оновлення епічної форми, її осучаснення. Одночасно Байрон послідовно підсилює реалізм оповіді так, що після ще дуже близьких до естетики романтизму перших пісень "Дон Жуана" наступні набувають все більш реалістичного характеру. Час праці над романом у вір­шах — це' і час створення Байроном великих сатиричних творів, віршів та поем, і дух сатири, іронії, ущипливого гумору і жартівливої насмішки віє над сторінками "Дон Жуана". З першої пісні, де йдеться про романтичну юність Жуана, автор начебто полемізує із власними романтични­ми творами, малюючи походеньки героя в іронічному й веселому ключі, позбавленими будь-якої глибини чи та­ємничості, цілком банальними і приземленими, хоча певні повороти сюжету могли за іншого до них ставлення бути вирішені у стилі східних поем.

Заспівом, у стильовому відношенні, до "Дон Жуана" була завершена у тому ж початковому для роману 1818 р. поема "Беппо". Октави комічної "венеціанської повісті" своєю легкістю, витонченістю, місткістю прокладали шлях глибоким і грайливим, серйозним і сповненим жартівли­вості, безмежно багатим і розмаїтим октавам "Дон Жуана", таким прозорим, афористично мудрим і чітким, таким невтомним і крилатим, що вони не мають собі рівних в

340

Англійський романтизм

Англійський романтизм

341

усій версифікаторськи блискучій поезії Байрона. І тема­тично "Беппо" з його дотепною оцінкою суспільної моралі, звичаїв, ставлення у вищому суспільстві до "священних" уз шлюбу передував "Дон Жуану". Але все в першій поемі було надто легким, карнавальним, не лише тому, що події відбувалися під час венеціанського карнавалу, а й за за­гальним настроєм. А другий твір значно ширший за охо­пленням подій, за матеріалом, за ідейною значимістю. Попри всю свою іронічність, це серйозне критичне і реа­лістичне дослідження важливих проблем історії і сучас­ності. Передусім сучасності, хоча події і відбуваються в останні десятиліття XVIII сторіччя.

Слідом за Вальтером Скоттом Байрон обирає героєм свого історичного (принаймні за основними подіями і відо­мими постатями історії) роману молоду людину, яка нічим особливим від інших дворянських легкодухих недоростків не відрізняється. Доля жбурляє його з однієї авантюри в іншу але так, що він опиняється як пасивний учасник, або краще сказати, мимовільний свідок у епіцентрі важливих політичних, воєнних подій, або перебуває у вищих сферах таких іноземних країн, як Росія чи Англія. Як це було з Чайльд Гарольдом, автор супроводжує свого героя, з яким на цей раз не має нічого спільного, його нерівними жит­тєвими шляхами. Він коментує його думки і вчинки і часто вдається до власних міркувань, спостережень, роздумів, поглиблюючи загальне ідейне звучання твору, який міг би лишитися надто поверховим, якби автор обмежився пог­лядом на світ свого не дуже мудрого героя. Герой не має по суті нічого спільного із своїм тезкою, великим споку-сителем жінок, крім іспанського походження, яке теж не треба приймати серйозно. Він молодий європеєць взагалі і його "іспанскість" — своєрідна форма очуження, яка дає йому можливість дивитися на все трохи з відстані як чу­жинцю в тих країнах, куди він потрапляє після ранньої юності в Іспанії. Щодо жінок, то вже давно помічено, що не він їх причаровує, а вони його досить агресивно спокушають. Пригоди Дон Жуана, викладені в романі послідовно, і самі по собі складають цікавий авантюрний сюжет. Тра­диції романного жанру вимагали в цей час обов'язкової більш-менш захоплюючої стрункої фабули, публіка вияв­ляла інтерес насамперед до пригодницьких творів і творів про подорожі. Байрон враховував інтереси своїх майбутніх читачів і додержувався, принаймні у зовнішній канві опо­віді, принципів популярного роману. Як у романах про-

світницького реалізму, життєвий шлях героя простежу­ється від самого зерня. — Навчання і виховання героя під керівництвом високоосвіченої матусі, великого "педагога" і дуже суворої моралістки. Та незважаючи на всі зусилля побожної донни Інес, шістнадцятирічний Жуан вступає у любовний зв'язок з одруженою жінкою. Щоб пригасити скандал, юнака посилають подорожувати. Потрапивши пі­сля аварії корабля на пустельний берег одного з грецьких островів, герой стає об'єктом ніжного піклування чарівної Гайде — дочки пірата. Молоді закохуються один в одного, та батько перешкоджає невідповідному, на його погляд, шлюбу улюбленої дочки і продає Жуана в рабство. Одяг­неного в жіночі шати юнака купують для султанівського гарему. Виникає досить двозначна ситуація, бо султан закохується в нову наложницю. Юнакові, після пікантних пригод з дамами гарему, вдається з їхньою допомогою втекти. Він опиняється біля Ізмаїлу, який штурмують війська Суворова, стає героїчним учасником штурму на боці російської армії і генералісимус надсилає з ним ре­ляцію про перемогу і взяття Ізмаїлу до Катерини II у Петербург. Імператриця обирає гарненького юного іспанця своїм черговим фаворитом. Щоб позбутися небезпечного суперника, Жуана посилають з дипломатичною місією че­рез Німеччину і Бельгію до Англії. В Англії він стає своєю людиною у лондонському і провінційному аристократич­ному суспільстві. Закручується чергова любовна інтрига молодого гультяя з чужою дружиною. В середині розповіді про неї оповідь обривається. Про те, що. мало далі відбу­ватися з героєм, Байрон писав своєму видавцеві Меррею: "Моя думка полягала в тому, щоб Дон Жуан відбув подо­рожі по Європі, витримав різні облоги, битви і пригоди, а потім закінчив, як і Анахарсіс Клоотц (німецький барон, учасник Французької революції — авт.), участю у Фран­цузькій революції".

Автор "Дон Жуана" сам наголошував на тому, що го­ловне для нього не пригоди героя, які є лише приводом для того, щоб показати "смішні сторони суспільства" різ­них країн. І це йому вдалося якнайкраще. Хоча через хворобу і смерть Байрону не вдалося закінчити роман, вже те, що було надруковано, викликало захоплені відгуки найвідоміших колег автора, на чиїх смаку і знанні пред­мета можна було покластися. Шеллі писав: "Поема здій­снює мої давні мрії про такий твір, який був би цілком новим, тісно пов'язаним із своїм сторіччям і виблискував

342

Англійський романтизм

Англійський романтизм

343

би красою". Він побачив у "Дон Жуані" головне — його новаторський характер, гостроту критики сучасного су­спільства, а не розповідь про історію, нарешті, його високі естетичні якості. Начебто продовжуючи оцінку Шеллі, Вальтер Скотт наголошував: "Байрон у своїй поемі не полишив недоторканим жодного явища людського життя... Він у ній такий розмаїтий, як сам Шекспір". А патріарх європейського красного письменства Гете, який високо поціновував особистість і творчість Байрона, увічнивши його образ у другій частині "Фауста", називав "Дон Жуа­на" "безмежно геніальним творінням, з ненавистю до лю­дей, яка доходить до найсуворішої жорстокості, з любов'ю до людей, котра досягає глибини найніжнішої симпатії". Безумовно, всі ці захоплені відгуки були викликані не авантюрною інтригою, не дотепно і відверто показаними численними любовними пригодами героя, хоча вони також становили під блискучим і витонченим пером автора ве­ликий інтерес, а панорамним зображенням життя Європи, в країнах якої несвобода, тиранія панують на всіх суспіль­них рівнях — від родини до парламенту чи двору. У висвітленні проблеми політики, філософії, мистецтва та науки, етики і моралі тощо велику роль відіграють чи­сленні авторські відступи — жагуче актуальні, дотепні, іронічні, часто сповнені сатиричної злості.

У поемі Байрон начебто підбиває попередні підсумки своїх роздумів про долю людини і суспільства, у концен­трованій формі висловлює вже не юнацькі, а зрілі, вива­жені думки про все, що його хвилює як мислителя і людину свого часу. Це думки поета, виражені у поетичній формі, але вони сформульовані з ясністю прихильника раціоналістів і скептиків, іронічних критиків феодалізму і монархії, церкви і суспільної моралі з XVIII століття. Він начебто продовжує в новий час, в своїй власній манері сатиричну критику просвітників, знаходячи для себе нові цілі для висміювання і розвінчування, породжені зокрема буржуазною практикою власної доби.

Проблема рецепції творів Байрона в Україні дослідже­на досить повно. Ще в двадцятих роках Павло Филипович готувався написати велике дослідження про Байрона, зо­крема про те, як його перекладали українською мовою, як його творчість відгукнулася в Україні. На жаль, він заги­нув, не встигнувши здійснити цей великий задум, напи­савши лише дві розвідки про "Каїна" Байрона (1925) і про легенду Івана Франка "Смерть Каїна" (1924), де йшлося і

про твір англійця. Значно пізніше, у 70-х роках, цією темою зайнявся молодий дослідник Дмитро Кузик, чия праця "Байрон в українській дожовтневій літературі" (1977), яка покищо лишається рукописом дисертації, дає майже вичерпну характеристику і скрупульозний аналіз усіх перекладів творів Байрона, здійснених у XIX столітті.

В серії "Класики зарубіжної літератури" видавництва "Дніпро" вийшла книжка Соломії Павличко "Байрон" (1989). Цей нарис життя і творчості, написаний на сучас­ному рівні літературознавчої науки, дає зокрема у стислій формі глибоку характеристику інтересу найбільших худо­жників України до автора "Каїна" і "Дон Жуана". Цікаві міркування С. Павличко про знайомство Тараса Шевченка з поезією Байрона і можливими сильно трансформованими впливами цієї поезії на Кобзаря. Як писав у своїй статті про автора "Каїна" Павло Филипович. "... У деяких Шев-ченкових поемах, в яких Драгоманів побачив криваві ефекти і мелодраматичність (наприклад, "Відьма" і інші), безперечно можна помітити далекі відгомони Байронових східних поем; Шевченко також уживає ліро-епічної мане­ри, прийомів емоціонального характеру — закликів, запи-таннів, повторень і т. п."

Дата добавления: 2015-08-21