Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

У. ФОСКОЛО (1778-1827)

Центральною і найхарактернішою постаттю італійсько­го літературного процесу першого періоду Рісорджіменто є Нікколо Уго Фосколо. Його творчість розвивалася в річищі неокласицизму, але заодно в ній виразно проявля­ються романтичні тенденції, дається взнаки внутрішній рух до романтизму. Водночас його творчість від початку до кінця була тісно пов'язана з рухом Рісорджіменто.

Народився Уго Фосколо на острові Закінф (Занте) біля західного побережжя Греції, який належав Венецькій ре­спубліці. Його батько — італієць із Венеції, лікар, мати — гречанка. Після смерті батька 1792 р. мати з дітьми пере­бралася до Венеції, де майбутній письменник отримав освіту, яку завершив у Падуанському університеті. На його формування великий вплив справила Французька революція та ідеї французьких просвітників, але водночас багато важила національна культурна й літературна спад­щина, за його ж зізнанням, виховувався він на Плутарху, Данте й Альфієрі.

В літературу Фосколо ввійшов у другій половині 90-х років, дебютуючи майже одночасно як поет і драматург. Його першим поетичним твором була ода "Бонапарту-виз-волителю", в якій знайшли також вираження його респуб­ліканські переконання і палкий італійський патріотизм. Того ж 1797 р. він завершує свій перший драматичний твір, трагедію "Фієст", в якій наслідує Альфієрі.

Тяжким ударом для Фосколо був Кампоформійський мир, який у жовтні 1797 р. Бонапарт уклав з Австрією і віддав їй Венецію з областю. Через деякий час Фосколо переїжджає в Мілан, який став столицею Цізальпінської республіки і водночас центром духовного пробудження та патріотичного руху в північній Італії; молодий письменник


активно включається в ці процеси. Коли 1799 р. в Північну Італію вдерлися об'єднані російсько-австрійські війська під командуванням Суворова, Фосколо взяв до рук зброю, брав участь у багатьох битвах і кілька разів був поране­ний. Наступного 1800 р. окупанти були витіснені з Італії, але з військовою службою Фосколо остаточно порвав лише в 1806 р. й повернувся до Мілана; на цей період припадає розквіт його художньої творчості.

Після падіння Наполеона австрійці повернулися в Іта­лію і зайняли Мілан, де жив Фосколо. Вони йому запро­понували співробітничати в замаскованому проурядовому часописі, але письменник відхилив цю пропозицію і зму­шений був піти в еміграцію. Спершу він перебрався до Швейцарії, але там не почував себе в безпеці від австрій­ської поліції. У 1816 р. він переїхав до Лондона, де й пройшов його останній, емігрантський період життя. Йому доводилося тяжко бідувати, але і в цих умовах він не припиняв патріотичної й літературної діяльності, які у нього тісно перепліталися. Помер Фосколо у Лондоні 1827 p., і вже після об'єднання Італії, у 1871 p., його тіло було перевезене на батьківщину й поховане в флорентійській церкві Санта-Кроче, усипальниці великих синів Італії.

Творча спадщина Фосколо порівняно невелика, але ду­же розмаїта за жанровим складом. Найзначнішу її части­ну складають поетичні твори, зокрема поеми та оди, але він був також автором трьох трагедій та одного роману, виступав як публіцист та літературний критик, в останній період життя писав історико-літературні праці, якими за­початкував сучасне італійське літературознавство. Його естетико-літературні погляди були класицистичними, але як неокласицист кінця XVIII— початку XIX ст. він орієн­тувався не на "старий" класицизм XVII ст., його закони й правила, а на класичну спадщину античності. Особливо наголошував Фосколо громадсько-патріотичну й виховну функцію літератури, і цим принципам підпорядковувалася вся його творчість.

Найбільш класицистична за своїм змістом та структу­рою драматургія Фосколо і, відповідно, вона найменш са­мостійна та оригінальна. Особливо це стосується його ранньої трагедії "Фієст", яка була наслідуванням Альфі­єрі; в ній античний міфологічний сюжет (із знаменитого аргоського циклу давньогрецьких міфів) використовується для декларації політичної ідеї "тираноборства". Цими ж рисами позначена й пізніша трагедія Фосколо "Аякс" на


226


Італійський романтизм


Італійський романтизм


227


 


сюжет із циклу міфів про Троянську війну, в який вво­дяться сучасні політичні ідеї, а в образі головного героя Аякса вгадується Наполеон і вловлюється антинаполеонів-ська тенденція. Найцікавіша остання трагедія Фосколо "Річ-чарда" (1813) з її середньовічним сюжетом, що нагадує "Ромео і Джульетту" Шекспіра, вправленим в бездоганну класичну форму, та ідеєю об'єднання Італії в єдину державу. В поезії улюбленим жанром Фосколо була ода, яка найбільше відповідала складові його обдарування та твор­чій програмі. Він писав оди на політичні й патріотичні теми, сповнені пафосу й пристрасті ("До Бонапарта-звіль-нювача", "Новим республіканцям", "Данте"), а також осо-бистісно-ліричного змісту ("До Луїджії Палавічіно, яка упала з коня", "На видужання подруги"). В цих своїх творах, особливо другої групи, Фосколо йде не тільки від канону класицистичної оди XVII-XVIII ст., де панувала риторика, — в них озивається також хорова лірика Пін-дара, дає себе знати могутня лірична стихія, первісно притаманна оді. Крім од, Фосколо писав сонети, які теж відзначаються ліричністю змісту, зокрема сонет "Джачін-то", присвячений рідному острову.

Але вершиною поетичної творчості Фосколо є поема "Гробниці" (1807), яка ввійшла до золотого фонду італій­ської класичної поезії. Після її виходу в світ Фосколо почали називати "автором "Гробниць". За словами Де Санктіса, ця поема була в Італії "першим ліричним голосом нової літератури, ствердженням свідомості нової людини, що формувалася".

Приводом до написання поеми послужив поширений з Франції на Італію декрет, який забороняв хоронити по­кійників у межах міста й споруджувати їм пишні гробниці. Творці цього декрету керувалися "демократичними намі­рами", спрямований він був на зрівняння багатих і бідних якщо не в житті, то в смерті. Але Фосколо цей декрет був сприйнятий як посягання на пам'ять про минуле, зокрема на національну пам'ять, що в тогочасних італійських умо­вах набувало особливого сенсу. Для поневоленої і прини­женої країни, якою була в той час Італія, її гробниці — це пам'ять про велику й славну минувшину, яка зігріває й запалює серця. В очах поета гробниці стали символом духовного зв'язку поколінь, своєрідним кодом національ­но-патріотичної пам'яті.

Генетично ця поема Фосколо пов'язана з "поезією кла­довищ", яка в останні десятиліття XVIII ст. поширилася і


в Італії." Але автор "Гробниць" наповнив свій твір іншим, багатим і розмаїтим змістом, далеким від сумовитих ме­дитацій про швидкоплинність життя та вічний спокій. Во­на вся звернена до життя, його жагучих проблем і невгамовних пристрастей. Водночас це філософська поема в кращому значенні слова, і розпочинається вона розду­мами про життя і смерть, про ілюзорне й дійсне безсмертя. Духовний син доби Просвітництва, Фосколо не вірить у безсмертя душі й потойбічне життя, хоч йому й хотілося б у це вірити. Та хоч лише сама матерія безсмертна, а всі її форми минущі, все ж смерть — це не перехід в ніщо. Безсмертя існує, і дійсне безсмертя твориться людьми, тими, що живуть і діють, і тими, що приходять їм на зміну, воно — в пам'яті живих про тих, хто відійшов, та їхні діяння. За мотивами, які розвиває поет,— це той духовний зв'язок поколінь, без якого людство ризикує впасти в тваринний стан.

Переводячи тему в історичний план, де історія переп­літається з міфологією, Фосколо говорить, що безсмертя не в пишноті гробниць, а в діяннях людей, якими вони прислужилися вітчизні й людству. Гробниці — це лише символи цього зв'язку, цієї естафети поколінь. З'являється в поемі знаменитий епізод, в якому йдеться про церкву Санта-Кроче у Флоренції, цей справжній пантеон Італії, куди Альфієрі для духовної наснаги приходив бесідувати з великими мерцями. Завершується твір викликом із не­буття Трої, яка засвідчує, що й зруйнування цивілізації не приводить до зникнення пам'яті про славні діяння, вони зберігаються, оспівані музами. Із героїв Троянської війни Фосколо підносить Гектора як патріота й захисника віт­чизни. Троя загине, але Гектора будуть шанувати й опла­кувати "всюди, де кров, пролита за вітчизну, буде священною аж доки сонце світитиме на скорботи людей".

У тогочасній італійській літературі поема "Гробниці" була яскравим новаторським твором як на змістовому, так і на формальному рівнях. У ній виразно проявився процес оновлення форм італійської поезії. Автор відмовився від традиційних розмірів, від строфіки й рими, але це не означало відмову від музики, з якою споріднене поетичне мистецтво, — навпаки, в білих віршах поеми зазвучали, кажучи словами Де Санктіса, "голос душі й музика речей у великій манері Данте". За своїми формальними ознаками "Гробниці" є, власне, вільною ліричною композицією, в якій світ думок і почуттів людини нової історичної доби


228


Італійський романтизм


Італійський романтизм


229


 


знаходить спонтанне патетичне втілення, не скуте умов­ностями й правилами старих поетик. З цього боку поема Фосколо була важливим кроком у напрямі романтизму.

Продовженням лінії в творчості Фосколо, розпочатої "Гробницями", є поезії "Алкей", "Нещастя" і "Океан", а також велика поема "Грації" (1814). Це теж твір філософ­сько-ліричного змісту, що тяжіє до гімнічної поезії. В ньому багато артистичної майстерності, але бракує йому як великої об'єднуючої ідеї, так і того душевного запалу й пристрасті думки, які захоплюють читача, підносять його дух та уяву.

Роман "Останні листи Джакопо Ортіса" був на­писаний Фосколо в 1798-1802 pp., але до цього твору автор повертався неодноразово, доробляючи й доповнюючи його; остання його редакція відноситься до 1817 р. Тому, хоч дія роману відбувається в 1797-1799 pp., в ньому автор уза­гальнив історичний та особистий досвід за цілий період.

І за змістом, і за формою цей роман близький до роману Гете "Страждання молодого Вертера", і його ав­торові не раз доводилося вислуховувати закиди в наслі­дуванні. Протестуючи проти цих закидів, Фосколо заявляв, що роман Гете він прочитав, коли "Ортіс" вже був написаний у першій редакції, і вказував на принципові відмінності між творами. Передусім — на набагато тісні­ший зв'язок героя з "політичними обставинами", на те, що його терзає не тільки любовна пристрасть, а й політичні проблеми, і його самогубство зумовлене як нещасливим коханням, так і крахом надій на звільнення Італії, накла­данням цих причин одна на одну.

Роман відбив бурхливу реакцію Фосколо на Кампофор-мійський мир, укладений Бонапартом з Австрією у жовтні 1797 р. Як і автор, студент Джакопо Ортіс переживає цю подію як катастрофу, його охоплюють біль за вітчизну і відчай. "Сталося! Наша вітчизна стала жертвою, все за­гинуло, і життя, якщо тільки воно буде нам залишене, піде на оплакування наших нещасть і нашої ганьби", — такою фразою розпочинається роман, і вона є ніби камертоном до його змісту. Особливий біль викликає у героя свідомість того, що серед його співвітчизників немає справжніх гро­мадян, здатних постояти за свободу Італії: "Всі ми — боягузливі раби, зломлені давньою неволею,..., ні обман, ні голод не піднімуть нас на повстання".

У такому душевному стані Джакопо Ортіс перехову­ється від австрійців на Евганійських полях поблизу Падуї.


Любов до Терези на якийсь час виводить його із цього стану, але лише для того, щоб потім вкинути в безодню ще більшого страждання і відчаю, коли виявляється, що Тереза заручена і не може йому належати. Пересвідчив­шись у цьому, Джакопо залишає місце сховища, але через деякий час не витримує і повертається, щоб побачитися з Терезою і здогадатися, що вона теж нещасна в своєму шлюбі, після чого він вбиває себе. Такий простий і чіткий сюжет цього роману, що в загальних обрисах нагадує трагедію. Трагедійним є також поєднання в ньому теми високої любові до вітчизни й теми самогубства, але роз­робляються вони по-іншому, ніж у класичній трагедії.

Певними своїми гранями образ Джакопо Ортіса близь­кий до образів нещасливих закоханих у сентиментальних романах XVIII ст., тут на пам'ять приходить не тільки гетівський Вертер, а й Сен-Пре із роману Руссо "Нова Елоїза". Ортіс не поступається їм ні інтенсивністю духов­ного й душевного життя, ні глибиною і тонкістю пережи­вань. Але є в цьому образі й інший зміст, породжений новою історичною епохою, і саме цей зміст становить його домінанту. Це образ італійського патріота першого періоду Рісорджіменто, сказати б, юнацького періоду з притаман­ними йому рисами. Він палко любить свою вітчизну. Стан поневолення й приниження, в якому вона перебуває, є його найбільшим болем і скорботою. Але ця любов ще носить переважно емоційний характер, вона ще не пере­росла в систему вироблених твердих переконань, яка стає надійним стрижнем життєдіяльності. Тому Ортіс так легко переходить від ілюзій до скепсису, від ентузіазму до від­чаю, а його емоційні реакції набувають такої руйнівної сили.

Ідеї патріотизму й визвольної боротьби звучали в іта­лійській літературі й до виходу цього роману, але вони, за класицистичною традицією, втілювалися через міфоло­гічні або історичні сюжети й образи, як це маємо в траге­діях Альфієрі або самого ж Фосколо. Значення роману полягає і в тому, що Джакопо Ортіс є першим безпосе­реднім втіленням образу італійського патріота й учасника визвольного руху, і як такий він мав вплив на наступні покоління. Дж. Мадзіні, організатор і лідер "Молодої Іта­лії", пізніше згадував: "У бурхливому й сумбурному сту­дентському житті я був похмурим і зосередженим, ніби передчасно постарілим. "Ортіс" потрапив тоді мені до рук і зробив мене фанатиком; я вивчив його напам'ять".


230


Італійський романтизм


Італійський романтизм


231


 


Роман написано в епістолярній формі, тобто у формі листів, яка наприкінці XVIII— початку XIX ст. стала популярною в італійській літературі. В першій редакції це були листи Ортіса до різних осіб, в наступних Фосколо під впливом "Вертера" Гете залишив одного адресата, Лоренцо (крім двох листів до Терези), котрому також, як "видавцеві" листів друга, приписані короткі вставки. Ці корективи надали роману більшої композиційної струнко­сті й завершеності. Письменник дотримувався в ньому неокласицистичних стильових принципів, але відчутні в його стилі й романтичні віяння, передусім в ліричних сповідях героя, які належать до кращих сторінок твору.


Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 78 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Г. ФОН КЛЕЙСТ (1777-1811) 4 страница | ФРАНЦУЗЬКИЙ РОМАНТИЗМ | Ж. де СТАЛЬ (1766-1817) | Б. КОНСТАН (1767-1830) | ПЕРІОДИ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ 1 страница | ПЕРІОДИ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ 2 страница | ПЕРІОДИ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ 3 страница | ПЕРІОДИ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ 4 страница | ПЕРІОДИ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ 5 страница | ЖОРЖ САНД (1804-1876) |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЛІТЕРАТУРА 1797-1815 РОКІВ| ЛІТЕРАТУРА 1816-1848 РОКІВ

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)