Періоди Реставрації і Липневої монархії 2 страница

титанічні образи героїв, які в гордій і трагічній самотності високо підносяться над світом та людьми. Так, у поемі "Мойсей" змальовано величний образ біблійного народного вождя й пророка, наділеного незвичайною духовною си­лою. Але ця вибраність не тільки підносить Мойсея над людьми, а й прирікає його на вічний холод самотності, і в монолозі, зверненому до Бога, він скаржиться на цей хо­лод і просить "забуття у могильному сні", щоб звільнитися від нього.

До найвідоміших поетичних творів Віньї належить по­ема "Елоа" на сюжет про "падшого ангела", поширений у романтичній літературі ("Падіння ангела" Ламартіна, "Кі­нець Сатани" Гюго, "Любов ангелів" Т. Мура, "Демон" Лєрмонтова, почасти "Каїн" Байрона тощо). Поміж згада­них творів поема Віньї найбільше перегукується з лермон-товським "Демоном". У ній ангел Елоа, народжена із сльози Христа, спускається в пекло до Сатани, сподіваю­чись врятувати його своїм коханням, але ця любов вияв­ляється для неї згубною. Віньї створює в поемі титанічний образ Сатани, який у тотальній байдужості до світу тво­рить зло, сам того не усвідомлюючи. Читачів вразили також "космічні пейзажі" поеми, не лише їхня неосяж­ність, а й колористичне багатство й тонке нюансування. "Тільки він, — захоплено писав Т. Готьє, — володіє цим перламутрово-сірим кольором, цим кораловим відсвічу­ванням, цими опаловими прозоростями, цією синню міся­чного сяйва, що на тлі божественного білого світла стає нематеріальною".

Мотиви й настрої, що визначилися в перших поетичних збірках Віньї, залишаються домінуючими і в його пізній поезії, в збірці "Долі", що вийшла посмертно. Збірка відкривається однойменною поемою, в якій звучить мотив всесилля і всевладдя долі, яка набирає обрисів античного фатуму. "З пергиого дня творіння // Тяжка й могутня ступня долі // Опускається на кожну голову й кожне діяння", — такий урочистий і похмурий зачин цієї поеми, написаної "дантівським розміром", терцинами. Ще мас­штабніше й трагічніше звучать у цій збірці ідеї самотності людини в світі, відкинутої і природою, і Богом.

На відміну від Ламартіна та багатьох романтиків, які, почуваючись самотніми й чужими в суспільстві, знаходили притулок і розраду в природі, близькій і дружній людині, Віньї був далекий від цієї руссоїстської традиції. Не за­хопило його й притаманне багатьом романтикам пантеїс-

Французький романтизм 157

тичне одухотворення природи, її наближення до людини, її олюднення до майже повного злиття життя природи й життя душі. Малюючи природу в пластичних образах і тонко нюансованих кольорах, внутрішньо він лишався від­чуженим від неї. Дистанційованість від природи, об'єкти-візоване її сприйняття й зображення є однією з характерних рис його поезії. Тут треба належною мірою брати до уваги те, що для Віньї, творця філософської поезії, природа — це не просто величавий чи мальовничий пейзаж, а й частина світобудови, її іпостась.

Мотив відірваності людини від природи звучить вже в поезії Віньї 20-х років, але концентрованого похмуро-патетичного виразу досягає він в його пізній поезії, зо­крема в поемі "Хатина пастуха. До Єви". Тут "людському балагану" з його суєтністю і марнославством протистав­лена природа — велична, прекрасна й водночас тотально байдужа до "комедії людської", сповнена "льодового пре­зирства" до неї. В цій поемі природа звертається до лю­дей з такими безжальними словами: "Ви матір'ю звете, а я для вас — могила. // Не знаю тих, кого я вже згубила, // Не чую, хто хвалу співає в тьмі часу".

Але людина виявляється у Віньї відірваною не тільки від природи, а й від Бога. Наприкінці XIX ст. Ніцше проголосив: "Бог помер". Цій об'яві безпосередньо переду­вала ідея покинутості людини Богом, яка циркулювала в романтичній літературі першої половини XIX ст., переду­сім серед романтиків байронічної течії, співців "світової скорботи". Вони не були атеїстами, і "богомзалишеність людини" переживалася ними як космічна трагедія, що викликала бурхливі скарги і волання. Віньї є одним з тих поетів, у яких названий мотив прозвучав найбільш голосно й трагічно, зокрема в поемі "Оливкова гора" (1839). В ній Христос на Оливковій горі (Гетсиманському саду), охоп­лений страхом близьких смертних мук, молить Бога-Отця відкрити тайни людського буття, життя і смерті, добра і зла, але "Даремно тричі він волав: // "Мій Боже!" У відповідь лиги вітер завивав". Згодом Віньї доповнив поему афористичним додатком "Мовчання", в якому проставив всі крапки над "і":

S'il est vrai qu'au jardin sacre des Ecritures. Le fils de l'homme ait dit ce qu'on voit rapporte Muet, aveugle et sourd au cri des creatures. Si le Ciel nous laissa comme un monde avorte, Le juste opposera le deda\n a I'absence

158

Французький романтизм

Французький романтизм

159

Et ne ikpondra plus que par un [mid silence Au silence etemel de la Divinite *

Однак слід сказати, що не всі поеми із останньої збірки Віньї сповнені такого печального песимізму й стоїчної скорботи. В деяких із них поет кидає й промінь надії, зокрема в поемах "Пляшка в морі" й "Світлий дух", які носять характер заповіту наступним поколінням. В них він висловлює надію на майбутній тріумф людської думки й духу, гарантами якого виступають мислителі й поети.

Альфред де Віньї був не тільки поетом, а й прозаїком та драматургом. До речі, широко відомим у себе на бать­ківщині й за її межами він став своїм першим прозовим твором, історичним романом "Сен -Map", який з'явився того ж 1826 p., що й збірка "Античні й нові поеми".

Тут варто нагадати, що період Реставрації у Франції позначений величезним, нечуваним досі інтересом до іс­торії, насамперед вітчизняної. Значною мірою пояснюється це тим. що в цей час центр ідейного життя й ідеологічної боротьби в країні змістився на історію. Вирішальні аргу­менти в Цій боротьбі як ідеологи Реставрації, так і опози­ція, ліберали шукали в історії. Перші знаходили в ній підтвердження історичних прав дворянства й монархії на правління державою, ними створеною і керованою протя­гом століть, інші на її матеріалі розвивали ідеї поступаль­ного руху суспільства, неминучих змін соціального ладу й форм правління. В цей період розквітає французька ро­мантична історіографія, яка в працях Ф. Гізо, О. Тьєррі, Ф. Міньє, П. де Варанта, Ж. Мішле та інших істориків досягає видатних успіхів у вивченні та витлумаченні ми­нулого. У другій половині 20-х років наступає яскравий розквіт історичного роману й драми. Вищими досягнення­ми в жанрі історичного роману стали романи "Сен-Map" Віньї, "Шуани" Бальзака, "Хроніка правління Карла IX" Меріме, "Собор Паризької богоматері" Гюго. За намірами авторів, всі вони мали не тільки достовірно відтворювати

* В. Брюсов це так переклав російською мовою:

О если правда то, что в ночь пред страшной тайной

Сын человеческий те произнес слова,

И что, презрев наш мир как выкидыш случайный,

Слепа, глуха, нема над нами синева; —

Путь справедливости: презрительным сознаньем

Принять отсутствие, и отвечать молчаньем

На вечное молчанье божества.

минуле, а й давати ключ до сучасності, прояснювати її процеси й конфлікти, проблеми й колізії.

У своєму романі Віньї звернувся до однієї з переломних епох французької історії, до першої половини XVII ст., коли всесильний міністр короля Луї XIII кардинал Рішельє перетворював Францію в абсолютну монархію, ламаючи опір феодальної аристократії. В основу роману покладена історична подія, що розігралася в 1642-1643 pp., — арис­тократична змова проти кардинала Рішельє, очолена фа­воритом короля, молодим маркізом Сен-Маром. Названа змова, як і чимало попередніх, провалилася, найродовиті-ші її учасники, брат короля Гастон Орлеанський і герцог Булонський, вчасно вийшли із гри, а маркіз Сен-Map і його друг де Ту склали голови на ешафоті.

Центральними героями роману Віньї виступають Сен-Мар і Рішельє, конфлікт між ними є визначальним, бо вони уособлюють різні історичні сили, різні політичні принципи й різні моралі. Проте Віньї не зводить твір до контурів головного конфлікту, як це було в класицистич­ній трагедії. Дотримуючись принципів історичного роману, він ставить своїм завданням змалювати життя епохи в його повноті, в його динаміці й розмаїтості, в його істори­чному й місцевому колориті. При цьому письменник пока­зує, що це життя в його, здавалося б, привільному розливі, пройняте створеною Рішельє поліцейською системою, яка виглядає передвістям тоталітарних режимів XX ст. Всюди нишпорять агенти кардинала, поліцейські щупальця про­никають в усі сфери життя — від королівського двору до міського дна.

Роман "Сен-Map" служив чи не найвагомішим аргу­ментом у витлумаченні Віньї як письменника реакційного "аристократичного романтизму". Справді бо, зіткнувши в ньому кардинала Рішельє, поборника абсолютної монархії, яка вважалася явищем прогресивним порівняно з фео­дальним децентралізмом, і представника родовитої арис­тократії Сен-Мара, письменник намалював дуже непривабливий образ кардинала й віддав свої симпатії репрезентанту класу, приреченого історією. Але ж це мо­гло бути й тому, що вершителями так званих прогресив­них історичних процесів нерідко виступають діячі, котрих важко назвати інакше, як катами чи моральними потво­рами, та й самі ці процеси в їх реальних життєвих проявах часто виглядять страшно й огидно.

Однак до кардинала Рішельє автор ставився непри-

160

Французький романтизм

Французький романтизм

161

хильно не тільки тому, що впроваджувана ним система правління в її реальному втіленні була ницою і жорсто­кою, а й виходячи зі своєї філософії історії. В роздумах про історію та її вершителів Віньї приходив до думки, що останні, діючи й переслідуючи особисті цілі, нічого не знають про кінцеві наслідки своїх дій. Спонукуваний не­помірним честолюбством, Рішельє приборкує і нищить аристократію в ім'я сильної королівської влади, абсолют­ної монархії, але тим самим він, не підозрюючи того, копає монархії могилу, бо аристократія є її природною базою і опорою. В той день, коли в Ліоні страчують Сен-Мара, в Парижі волею автора зустрічаються Мільтон і Корнель, і майбутній секретар Кромвеля питає:"Чи не хоче Рішельє, підкопуючись під основи вашої монархії, створити в май­бутньому республіку?", на що автор "Сіда" відповідає: "Він не знає, що творить". Тут Корнель висловлює думку ав­тора роману, який вважав, що своєю діяльністю Рішельє готував революцію кінця XVIII ст. і, що найгірше, дикта­тури Робесп'єра й Наполеона.

В концепції роману "Сен-Map" важлива, якщо не виз­начальна, роль відводиться моральному фактору, що за­галом характерно для тогочасної історіографії і для історичного роману. Розвиваючи ідею прогресу, французь­кі історики періоду Реставрації доходили висновку, що прогрес суспільства — це передусім прогрес моральний. Ця ідея морального прогресу як вищого закону й сенсу історії була прийнята й французькою романтичною літе­ратурою, передусім історичним романом. Прикладаючи моральні виміри до історії, Віньї засуджує Рішельє та його політику, яка виправдовує державною необхідністю будь-яке насильство і свавілля, несправедливість і аморалізм. За романом Віньї, головний злочин Рішельє полягає у тому, що він відділив політику від моралі і своїм цинічним політичним прагматизмом поклав початок "ненормально­му" історичному розвитку Франції, що призвело до ката­строф у майбутньому.

Але й Сен-Map не ідеальний образ, як схильні були його тлумачити адепти концепції "аристократичного ро­мантизму" Віньї. Якщо образ Рішельє однозначно негатив­ний, то його антогоніст Сен-Map не є однозначно позитивним. Йому притаманна складність і внутрішня су­перечливість, яка, до речі, й робить його живим і динамічним. Благородний юнак, вихований у кращих аристократичних традиціях, Сен-Map приїздить до Парижа, де закохується

в Марію Гонзага*, принцесу крові, і, щоб здолати прірву, що відділяє його від коханої, втягується в придворні ін­триги й політичне життя, стає фаворитом Луї XIII й очолює змову проти Рішельє. В міру цього втягування Сен-Map все більше віддаляється від своєї моральної при­роди, вдається до вчинків і дій, сумнівних з морального погляду, і не зупиняється навіть перед злочином, змовою з іспанцями, які мали вторгнутися до Франції і прийти на допомогу заколотникам. Якоюсь мірою Віньї виправдовує героя його коханням до принцеси Марії, але цим не зні­мається його трагічна провина, яка дедалі посилюється і приводить, зрештою, героя до загибелі. Наприкінці роману відчуттям цієї провини проймається й Сен-Map, цим зу­мовлене його рішення відмовитися від порятунку й прий­няти смерть.

На розвиток історичного роману в усій Європі першої половини XIX ст. мав великий вплив Вальтер Скотт, який створив його жанрову модель, на яку орієнтувалися пись­менники різних країн. Одні приймали цю модель і йшли від неї, інші вносили в неї корективи, нерідко ґрунтовні, але так чи інакше всі вони відштовхувалися від неї. Віньї належить до другої групи авторів, у своєму "Сен-Марі" він далеко відходить від скоттівської моделі, але не нас­тільки, щоб обірвався зв'язок з нею.

Найістотніше розходження полягає в типі головних ге­роїв та їхніх функціях. У Скотта, такими героями, як правило, виступають герої вигадані, вони переймають і основні сюжетні функції, щодо героїв історичних, то вони в його романах з'являються епізодично, але їх поява зав­жди багатозначна, через них діє сама історія. В романі Віньї головними героями виступають історичні особистості, тут Сен-Map не тільки виконує історичну місію, а й бере на себе любовну інтригу, яка у Скотта завжди доручається героям вигаданим. Істотна відмінність полягає і в тому, що, після всіх драматичних ускладнень і перипетій, романи Вальтера Скотта завершуються щасливо, в чому закладе­ний примирливий і об'єднуючий сенс, продиктований іс-

* Це та Марія Гонзага, яка в 1647 р. стала дружиною польського короля Владислава IV, а після його смерті у 1648 р. — дружиною короля Яна-Казиміра, і відігравала активну роль у політичному житті Речі Посполитої під час Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Серед персонажів роману Віньї, що складають його історичне тло, фігурують польські посли-свати, зображені з легкою іронією як східні напівварвари.

162

Французький романтизм

французький романтизм

163

торичним оптимізмом автора. Роман Віньї обривається на трагічній ноті, зло лишається в ньому не покараним, по­зитивні паростки життя не здобувають хоча б відносну перемогу. Але в інших аспектах, зокрема майстерному змалюванні історичного тла й відтворенні "місцевого ко­лориту", "Сен-Map" Віньї близький до романів "шот­ландського чародія".

Наступним прозовим твором Віньї був "Стелло" (1832), твір, що складається з трьох повістей, об'єднаних спіль­ністю задуму та ідейної концепції. Оскільки він має ще сюжетне обрамлення, одного на всі повісті оповідача й одного слухача, який час від часу вступає в дискусії з оповідачам, то це надає йому певної сюжетно-композицій­ної єдності й дозволяє назвати його романом чи, точніше, романом у повістях. На змістовому рівні цей твір цікавий передусім тим, що в ньому Віньї підносить проблему мит­ця й суспільства, яка глибоко хвилювала романтиків, у тому числі й французьких. Вони теж гостро відчували невідповідність, а то й ворожість нового, буржуазного су­спільства мистецтву і свою неприкаяність у цьому сус­пільстві. Звісно, це була ворожість не в класовому розумінні, а передусім в духовно-психологічному. Відшто­вхування і протест у них викликав його меркантильний характер, утилітарно-практична спрямованість, бездухов­ність і нівелювання особистості. І якщо німецькі романтики виявляли прихильність до переведення "проблеми митця" в метафізичний план, то романтики французькі ставили її з більшою соціальною визначеністю і гостротою. Ця їхня схильність виразно проявляється і у Віньї, зокрема в його романі "Стелло" і драмі "Чаттертон".

Всі три повісті, які Чорний лікар розповідає Стелло, це повісті про те, як різні суспільства й політичні системи гублять поетів. А розповідаються вони для того, щоб від­вернути Стелло "від безглуздого прагнення віддати своє перо політичній партії". Перша повість — розповідь про те, як поет Жільбер був згублений "старим режимом", феодально-абсолютистською монархією, друга — сумна історія англійського поета-преромантика Чаттертона, який став жертвою буржуазного суспільства, його "розумного егоїзму", в третій ідеться про Андре Шеньє, відправленого на гільотину якобінською диктатурою, "людьми, які об­жерлися владою і впилися кров'ю на небачених політич­них оргіях".

Як бачимо, тему "митець і суспільство" Віньї зміщує

значною мірою в політичну площину й схиляється до негативізму в її трактуванні. Його роман зрештою демон­струє, що всі суспільно-політичні системи чужі й ворожі митцям та мистецтву. "Кажу вам: особистість рідко буває неправою, суспільний лад — завжди", — заявляє він устами Чорного лікаря. На переконання письменника, кон­флікт між суспільством і митцем виникає неминуче, "ос­кільки будь-який суспільний устрій заснований на сміхотворній брехні, а мистецтво може бути прекрасним тільки тоді, коли воно народжується із найглибшої внут­рішньої правдивості". Завершується роман "Рецептом Чорного лікаря" на предмет того, "як відділити життя політичне від життя поетичного" і як митцеві "самотньо і священно виконувати своє призначення".

Ще одним значним прозовим твором Віньї є "Неволя і велич солдата" (1835), який за формою є теж романом-триптихом, але з більш ослабленими внутрішніми зв'яз­ками між трьома повістями. Провідним мотивом цього твору є мотив трагізму долі солдатів-вояків, яких прави­телі використовують у своїх політичних іграх, що переро­стають у криваві війни. Скоряючись воїнському обов'язку, вони змушені вбивати, протиприродно вбивати за нака­зом, але кожне таке вбивство лягає тягарем на серце й моральне сумління. Тут романтик Віньї піднімає голос проти закону автоматичної покори, на якому тримаються армії.

До сюжету повісті із роману-триптиху "Стелло" Віньї повернувся в драмі "Чаттертон" (1835), яка є його кращим і найвідомішим твором у драматичних жанрах. Загалом же на ниві драматургії ним були ще створені історична драма "Дружина маршала д'Анкра", яка тяжіє до трагедійного полюса, і комедія "Відбулася переполо­хом". Крім того, в другій половині 20-х років він переклав французькою мовою шекспірівські "Ромео і Джульетту", "Венеціанського купця" й "Отелло" з рідкісною для доби романтизму близькістю до оригіналу.

Повернення Віньї до сюжету "Чаттертона" пояснюєть­ся передусім тим, що тема долі митця в буржуазному суспільстві була цілком сучасною і найактуальнішою. В драмі гостро ставиться питання про неможливість існу­вання поета в середовищі, де панують меркантилізм та бездуховність, і наголошується його непотрібність і при­реченість у цьому середовищі. "Я хотів показати, — писав Віньї про цю свою драму, — духовність, яка задихається

164

Французький романтизм

Французький романтизм

165

в матеріалістичному суспільстві, в такому суспільстві, де жадібний ділок експлуатує розум і труд. Чаттертон — символ поета, Белл і Бекфорд уособлюють буржуазію, яка цінує лише промислову діяльність та гроші". Тут дається взнаки певний вплив сенсімонізму, до якого Віньї виявляв інтерес у період Липневої монархії.

Драматизм долі Чаттертона в тому, що він не може порозумітися з суспільством, в якому він живе, у них різні системи цінностей і різні мовні коди. "Хай навіть ваші вірші чудові, — заявляє йому Бекфорд, — але кому вони потрібні? Кому, питаю я вас?" Містер Бекфорд по-своєму щирий, в усякому разі він цілком впевнений, що вірші Чаттертона (й поезія взагалі) не мають справжньої вар­тості і є ніби забавою. Бекфорд не є якимось виплодом пекла, він на свій лад співчуває Чаттертону і навіть гото­вий допомогти йому заробити, але їх розділяє глуха стіна непорозуміння. В цій драмі йдеться не про опозицію митця суспільству взагалі, як в романі "Стелло", а про його опозицію конкретному суспільству, що базується на владі грошей та утилітарних цінностях.

2.3. ВІКТОР ГЮГО (1802-1885)

£"#~кось Мопассан сказав, що Віктор Гюго ■Jb представляє у Франції весь романтизм, і в цьому є значна доля істини. Творчість Гюго вражаюче ро­змаїта: він великий поет, знаменитий драматург, широко відомий романіст, до того ж літературний критик і темпе­раментний публіцист. В ній представлені різні жанри й стильові течії французької романтичної літератури. Гюго прожив довге творче життя, що охоплює сім десятиліть, його творчість за такий тривалий час зазнала значної ево­люції, але в цілому, за винятком класицистичної молодо­сті, він вкладається.в художню систему романтизму, яка теж не залишалася незмінною.

Слід сказати, що сприйняття й поцінування Гюго на батьківщині і за її межами мають істотні розбіжності. Для французів Гюго — це передусім великий національний поет, високо вони цінують Гюго-драматурга, вбачаючи в ньому творця вітчизняної романтичної драматургії, і вже за ними йде Гюго-романіст. За межами Франції, в тому числі й у нас, ця шкала "перевертається", тут Гюго най-

відоміший своїми романами, за ним йде його драматургія, котра нерідко з'являється й на сцені театрів, а замикає цю шкалу його поезія. Пояснюється це насамперед тим, що повноцінне відтворення поезії іншими мовами — дуже непроста річ, і доля великих національних поетів в інших країнах залежить від того, чи з'являються там її перек­лади високого рівня і чи стає вона завдяки цьому набутком національної культури. Таких перекладів поезія Гюго не мала і лишалася за межами Франції недостатньо відомою і освоєною, в тому числі й в Україні.

Становлення на шляхах романтизму. Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 р. в Безансоні, в родині полков­ника наполеонівської армії, який згодом був представле­ний до чину бригадного генерала.

Сім'я Гюго часто переїжджала із батьком, з 1808 по 1812 р. жила в Іспанії, захопленій Наполеоном. Після падіння Наполеона розпалася батьківська сім'я, Віктора та його братів виховувала мати, яка походила із старовин­ної буржуазної сім'ї й була ревною роялісткою та като­личкою.

Рано пробуджується у Гюго поетичний талант, а волі й наполегливості йому не бракувало вже в юнацькому віці. Ще підлітком він починає писати, його оди й поеми вже в 1815-1816 pp. відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Його перша поетична збірка "Оди й різні вірші" з'являється в 1822 р. Юний поет вірить у класицистичні авторитети і йде в своїй поезії за ними. Він дотримується канонів класициз­му, його безжиттєвого, умовно-урочистого стилю, в якому підбір благородного прикметника до благородного іменника був чи не першорядною турботою. В коротенькому всту­пному слові до збірки він проголошував, що "історія люд­ства стає поетичною лише тоді, коли дивишся на неї з висоти монархічних ідей і релігійної віри".

Проте класицизм Гюго виявився нестійким, вже десь з 1822 p., тільки-но молодий поет виходить із стадії шкіль­ного наслідування, починається поступовий його перехід на позиції романтизму. Це в поезії, а в прозових жанрах, менш канонізованих класицистичними поетиками, він від початку залишався поза класицизмом. Свідченням того є його перші романи, "Ган Ісландець" (1822) і "Бюг Жар-галь" (1825), в яких відчувається великий вплив "готич­ного роману" і які мають преромантичний характер. Але і в поезії він дедалі більше відходить від велемовної ри-

166

Французький романтизм

Французький романтизм

167

торики, якою наповнені його оди, і вступає в сферу ліри­чної творчості. В середині 20-х років звертається до бала­ди, яка вважалася тоді жанром суто романтичним і привертала загальну увагу. На той час вона вже мала розвинену традицію в англійській і німецькій романтичній поезії, а в французькій поезії тільки стверджувалася. В 1826 р. виходить збірка Гюго "Оди й балади", сама назва якої засвідчує її перехідний характер: тут оди, провідний жанр класицистичної поезії, об'єднані з баладами, харак­терним жанром поезії романтичної.

Збірка "Оди й балади" — важлива віха на творчому шляху Гюго. Водночас у ній виразно проявилися харак­терні тенденції розвитку тогочасної французької поезії. На відміну від класицизму з його наднаціональними, антич­ними художніми ідеалами й орієнтаціями, романтизм роз­вивався під знаком повернення до національних і народних джерел творчості. Більшість балад збірки написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мають досить виразне фольклорне забарвлення. Та слід сказати, що центр ваги в них перенесено на зовнішній, живописний бік середньовіччя, своєрідність його звичаїв, життєвого укладу, на його історичний і місцевий колорит; тут уже виразно проявляється "живописний романтизм" Гюго. Пе­ред нами постає барвистий і строкатий світ, сповнений руху й бурхливої енергії ("Турнір короля Жана", "Січа"), глибоких та цільних почуттів ("Легенда про черницю", "Наречена литавриста"), рицарської доблесті й народної фантазії ("Танок відьом"), — світ дещо хаотичний і свят­ковий, але такий несхожий на сучасний з його засиллям сірої міщанської прози.

У передмові до "Од і балад" Гюго небезпідставно зви­нуватив класицистів у тому, що вони перетворили фран­цузьку поезію на "своєрідний королівський версальський парк, де все вирівняно, підрізано, пригладжено, підчище­но, посилано пісочком". Відкидаючи класицистичну норма­тивність, він вводить у французьку поезію нові форми й розміри, створює нову систему віршування, величезну увагу приділяє звуковій організації вірша, його ритмоме­лодиці. Він рішуче відкидає обмеження, накладені класи­цизмом на поетичну мову, які привели до її специфічного "склерозу", бореться за її оновлення і збагачення, мобілі-зуючи всі ресурси французької мови, зокрема народної. "Я твердо заявив, що рівні всі слова, і вільні, і гучні", що "немає ні слів-патриціїв, ані плебеїв-слів!", — писав зго-

дом Гюго у "Відповіді на обвинувачувальний акт" (1854). Отже, це оновлення й збагачення літературної мови було водночас і її демократизацією.

Поетична творчість Гюго 20-х років увінчується збір­кою " Орієнталгі" (І829), яка мала великий успіх, вит­римала за два місяці чотирнадцять видань і створила авторові репутацію великого поета. Вона належить до найяскравіших зразків французького "живописного ро­мантизму", одного з цікавих і своєрідних породжень єв­ропейської романтичної літератури. Для "живописного романтизму" характерна спрямованість на зовнішній, об'­єктивний світ, прагнення зображати красу й форми мате­ріально-чуттєвої реальності, що, до речі, спростовує поширені уявлення про суб'єктивність як визначальну рису романтичної літератури, її "родову прикмету".

Східна тема відкривала перед Гюго особливо широкі можливості для здійснення цих його нових, "живописних" устремлінь. Схід вабив поета яскравою барвистістю, пом­ноженою на екзотичність. Тут перед читачем постають яскраві картини, сповнені барв і пластики, поет ніби всту­пає у змагання з майстрами пензля і різця. В деяких поезіях наявний сильний ліричний струмінь ("Прощання аравійки","Полонянка" та ін.), але їхній ліризм "об'єктиві-зований", його носіями виступають персонажі, які не ма­ють нічого спільного з автором. Загалом же в "Орієнталі-ях" живописний елемент має рішучу перевагу над поети­чним. Тут торжествує стихія барв і світла, живописних форм і картин, поет творить сміливі, пластично довершені образи, які здаються майже скульптурними.

Яскравим зразком "живописного романтизму" Гюго є і включена до збірки поема "Мазепа". В ній тема незвичай­ної скачки героя на спині дикого коня, запозичена із однойменної поеми Байрона, "перекладається" на мову "живописного романтизму", внаслідок чого виникає зовсім інша художня структура. В поемі Гюго нічого не лишаєть­ся від ліричного драматизму Байрона, сюжет переключа­ється в епічний план і об'єктивізується. Якщо у Байрона герой розповідає сам, що надає його поемі характеру лі­ричної сповіді, то у Гюго поема переводиться в' епічний простір, а герой перетворюється на постійний компонент потоку розкішних живописних кадрів, що йдуть один за одним:

Дата добавления: 2015-08-21