Г. ФОН КЛЕЙСТ (1777-1811) 4 страница

Та "нове еллінство" Гейне — це не тільки філософ­сько-соціальна ідеологема, а й, до певної міри, його нова естетична програма. На думку Гейне, в мистецтві теж постійно борються дві лінії — спіритуалістична й сен­суалістична, та, що йде від Біблії, і та, що йде від Гомерових поем. Спіритуалістичне мистецтво зневажає світ кінечного, матеріально-чуттєву реальність, воно в ній шукає прихований духовний зміст і прагне виразити його мовою символів та алегорій. Сенсуалістичне мис­тецтво характеризується визнанням земного, чуттєвого світу як єдиної та вищої реальності й прагненням пе­редати його в образах, сповнених чуттєвого змісту й краси.

Поетичне вираження гейнівське "нове еллінство" знайшло в перших двох циклах ("Нова весна" й "Різне") його другої, після "Книги пісень", великої збірки "Нові поезії" (1844), яка складається з кількох циклів, різних за змістом. В її перших циклах, як і в "Книзі пісень", головною темою є кохання, але трактується воно тут по-іншому, в дусі "нового сенсуалізму", що розкріпачує почуття й тіло. Водночас кохання вже в "Новій весні", ближчій до "Книги пісень", повністю вводиться в сферу побуту, і тут виявляється, що за такого повороту це не така вже й багата тема. Воно втрачає ліричну глибину

й напругу, перетворюється в приємну гру, чуттєву на­солоду, — через романтизм і штюрмерство Гейне ніби перекидає місток до поезії рококо. Сам автор у пролозі до циклу порівнює свої нові поезії з "амореттами", амур­чиками, які сповивають героїв гірляндами з квітів. До речі, ці амурчики є характерними атрибутами мистецтва рококо, його емблемою.

Але найбільш відверто, навіть виклично, "новий сенсу­алізм" демонструється в циклі "Різні", де вже в заголовку закладена грайлива двозначність: важко сказати, що ма­ється в ньому на увазі — різні поезії чи різні жінки з паризьких бульварів, живі й заземлено-побутові образи яких малює поет. Весь цей цикл проймає ідея "емансипа­ції плоті", яка проповідувалася в сен-сімоністському "тре­тьому заповіті".

Найповніше й найчіткіше концепція "нового еллінства" висловлена Гейне в книзі "Людвіг Берне" (1840), яка є памфлетом на письменника-публіциста й громадсько-по­літичного діяча, лідера німецької радикальної демократії 30-х років. Передаючи історію свого зближення з Берне, а потім розриву та ворожнечі з ним, Гейне особливу увагу приділив світоглядним моментам, прагнучи показати, що їхній розрив викликаний не якоюсь сваркою, а глибокими світоглядними розбіжностями. Так з'являються в цьому блискуче написаному, хоч і значною мірою несправедли­вому й злому творі два стилізовані образи: самого Гейне, "елліна", і його антипода, "назареяна" Берне, носіїв "сен­суалістичного" й "спіритуалістичного" світоглядів. До сло­ва, ця антитеза світоглядних систем проходить через всю пізню творчість Гейне, а своє розгорнуте поетичне втілен­ня вона знайшла в його передсмертній поезії "Снилось мені літньої ночі".

Малюючи досить умовний образ Берне-"назареяна", Гейне наголошує на таких його рисах, як доктринерська вузькість світогляду, нахил до однозначного й прямоліній­ного мислення, а також до фанатизму, з яким той пропо­відував ідеї зрівняльної демократії. Але особливо неприй­нятним, твердить автор памфлету, виявився для нього політиканський утилітарний підхід Берне до філософії й мистецтва, те, що в Гегелі він вбачав передусім "неримо-ваного холопа", а в Гете — "холопа римованого", в обох же разом — тільки перешкоду на шляху до демократич­ної Німеччини. "Вже тоді у Франкфурті, — наголошуєть­ся в творі, — ми сходилися лише в сфері політики, але

по

Німецький романтизм

зовсім не в сферах філософії, мистецтва й природи, ціл­ком для нього недоступних".

Книга Гейне про Берне викликала в Німеччині справ­жню бурю, всенімецький скандал. Найзавзятіше нападали на її автора з боку ліберальної і радикальної інтелігенції, звинувачуючи його не тільки в непорядності, в тому, що він атакував мертвого суперника (Берне пішов із життя в 1837 p.), а й у зраді ідеалів свободи й демократії. Відголоси цієї бурі, полеміка Гейне з його опонентами звучать в поемі "Атта Троль", створеній восени 1841 р. "Я написав маленький гумористичний епос, який викличе великий галас... Поміж нами, це найзначніше з усього, що я напи­сав у віршах: безліч натяків на сучасні відносини, зухва­лий гумор... Словом, я мав на меті дати щось цілком оригінальне, викликати галас, який перекриє все, що було в минулому. Герой мого маленького епосу — ведмідь, єдиний серед сучасних героїв, ког.о я вважаю гідним оспі­вування. "Божевільний сон літньої ночі", — так характе­ризував поет цей свій твір у листі до Г. Лаубе.

Знайомлячись із твором, зразу впадає у вічі незначу-щість і випадковість його сюжету. Головний герой тут справді ведмідь Атта Троль, який разом зі своєю дружи­ною чорною Муммою танцював на площі піренейського курортного містечка. Одного разу йому пощастило розір­вати ланцюг і втекти в гори, де він лежить у своїй бер-лозі, проповідує рівність усіх істот і наставляє дітей у "класовій етиці", в ненависті до людей-аристократів. Поет з якимсь Ласкаро йде на полювання в гори, вони вбивають Атта Троля й приносять його тушу. Справді, весь зміст і сенс цього незвичайного твору — в "безлічі натяків на сучасні відносини", події і людей, у різких випадах та іронічному обігруванні реальностей тогочасного політич­ного, ідейного й літературного життя.

В образі Атта Троля примхливо поєднуються риси "бернеанця", радикала-демократа й соціаліста, який про­повідує абсолютну'рівність, коли "...осел в нас // Вищим буде урядовцем, // Лев при тому часом мусить // До млина мішки возити", і риси націоналіста-тевтомана, який мріє про відновлення старонімецької простоти життя й чистоти звичаїв і ненавидить все іноземне, особливо французьке. Слід зауважити, що подальша історія Німеч­чини підтвердила можливість такого симбіозу в феномені націонал-соціалізму. Але цим діапазон "арабесок" і "натя­ків" поеми не вичерпується, в них охоплюються й інші

Німе цьки й романт изм 111

явища та події життя тогочасної Німеччини. Зокрема, ді­сталося в поемі "швабам", поетам "швабської школи", співцям ідилічної патріархальності й душевної простоти, безнадійно далеким від сучасності.

Поема "Атта Троль" цікава й тим, що в ній Гейне виступає на захист поезії від політики, від намагань різ­них партій підпорядкувати її своїм інтересам та цілям, що посилилися в умовах революційного піднесення передбе-резневого періоду. Як він писав згодом у передмові до третього видання поеми (1856), "тоді процвітала так звана політична поезія... Музи дістали сувору вказівку віднині не тинятися без діла, а служити батьківщині, — примі­ром, маркитантками свободи або ж прачками християнсь­ко-німецького національного духу... Тоді, як ніколи, треба було обстоювати невід'ємні права духу, надто поезії". Па­фосом, цього "обстоювання прав духу" й пройнята вся поема, його втіленням є навіть композиція, не кажучи про стиль. Написана вона в підкреслено вільній манері, як "остання вільна пісня романтизму":

Літня мрія! фантастичний, Без мети мій спів, так само, Як життя усе й кохання, Як творець і всі створіння!

Не цнотливая він шкапа, Не робочий кінь міщанський І не огир він партійний, Що в нестямі рже й басує!

Переклад Лесі Українки

А в заключному, двадцять сьомому, розділі поет ха­рактеризує свій твір майже в експресіоністичному стилі: "Безум в машкарі мудрія! // Мудрість, що у безум впала! // Стогін смерті, що зненацька // Перетворю­ється в регіт!" Поему Гейне давно вже зіставляють з комедіями АрістофаНа, в яких теж примхливо поєднують­ся реальність і фантастика, серйозність і сміх, що легко переходить у викриття й знущання, "глибина безсоромно­сті й політ мислі", як визначив Г. Брандес головну схо­жість між давньогрецьким комедіографом і німецьким поетом.

Творчість передберезневого періоду. Поема "Ні­меччина. Зимова казка". У передберезневий період, ко­ли в Німеччині назрівала революція 1848 р., Гейне не тільки захищав "права духу" від політики, а й сам висту­пав як політичний поет і дав блискучі зразки політичної

112

Німецький романтизм

Німецький романтизм

113

поезії. Загальне демократичне й революційне піднесення захоплює і його, витісняючи, хоч і не до кінця, притаман­ний йому скептицизм, навіваючи віру в можливість близь­кого здійснення "священних ідеалів" свободи,, рівності й братерства. Різко критикуючи соціально-політичний ради­калізм Берне, сам він у цей період нерідко виступає його глашатаєм. Водночас дедалі більше він переймається со­ціалістичними ідеями, залишаючись здебільшого на сен­сімоністських позиціях. Взимку 1843-1844 pp. він зближується з К. Марксом, який у той час перебував у Парижі. Очевидно, під впливом розмов з Марксом був написаний відомий вірш Гейне "Сілезькі ткачі", в якому звучить ідея пролетаріату як "могильника буржуазії" і визволителя людства від соціального гніту й політичного деспотизму. Але зближення Гейне з Марксом було коро­ткочасним і, всупереч твердженням марксистського літе­ратурознавства, значного й тривалого впливу на його творчість воно не мало.

*\"Свої поезії на політичні теми Гейне об'єднав у цикл "Сучасні вірші", який є заключним у згадуваній збірці "Нові поезії". Та він продовжував виступати з поезіями на ці теми й після виходу в світ названої збірки, і ці поезії теж об'єднують під назвою "Сучасні вірші", бо за своїм змістом і стилем вони є продовженням цього циклу, але, звичайно, не включають до збірки "Нові поезії".

У циклі "Сучасні. вірші" та його продовженні Гейне виступає переважно як політичний сатирик, спрямовуючи вістря сатири проти німецьких коронованих правителів, прусського короля Фрідріха-Вільгельма IV ("Китайський імператор" і "Новий Александр") і баварського короля Людвіга І ("Хвалебні пісні королю Людвігу"), проти засил­ля в Німеччині феодально-католицької реакції. Дістається від нього й неповороткому "німецькому Міхелю", який ніяк не може пробудитися від багатовікового сну й усві­домити свої реальні інтереси, зображені в дусі "нового сенсуалізму". Висміюються ним німецькі політичні поети передберезневого періоду за притаманний їм надмір пате­тики й абстрактність ідеалів, за те, що піднімаючись на крилах пафосу, вони втрачають з поля зору грішну землю. До "сучасних віршів" входять також поезії-декларації ("Доктрина", "Тенденція", "Стривайте", "Гімн"), у яких Гейне репрезентує себе як "барабанщика революції".

До першого видання збірки "Нові поезії" входила та-

кож поема "Німеччина. Зимова казка", але майже од­ночасно вона вийшла окремою книгою, і до наступних видань збірки Гейне її вже не включав. Однак, поява цієї поеми разом із "Сучасними віршами" виправдана, вона не тільки близька до політичної поезії Гейне передберезне­вого періоду, але і є її безперечною вершиною. Поштовхом до її написання послужила подорож на батьківщину, до Гамбурга, яку поет здійснив восени 1843 р. Щоправда, з Парижа (точніше, з Гавра) він добирався до Гамбурга морем, а повертався суходолом через німецькі міста й землі. Цей зворотний маршрут і покладений в основу поеми, але в ній він "обернений", тут поет мандрує від франко-прусського кордону до Гамбурга. Написана поема вже в Парижі на початку 1844 р.

За своїми жанровими ознаками цей твір — поема-по-дорож, поема-паломництво, тобто її можна віднести до жанрово-тематичного різновиду, поширеного в європей­ській романтичній літературі після байронівського "Чайльд-Гарольда". Але справа в тім, що сам цей "сюжет мандрів" у поемі Гейне значної ролі не відіграє. Власне, це лише нитка, на яку нанизуються різнорідні епізоди й пасажі. Зображально-наративна сторона в цій поемі теж дуже ослаблена, в ній, як і в "Атта Тролі", теж домінує суб'єктивно-публіцистичний зміст, реакції автора на ре­альності й події тогочасного німецького життя, ті ж "від­гуки на сучасні відносини". Як писав її творець у листі до видавця Кампе, поема "в дуже нешанобливій і особистій формі виражає бродіння нашої німецької сучасності. Пое­ма політична й романтична..."

Найхарактернішою особливістю цієї поеми є поєднан­ня нищівної сатири й високого позитивного пафосу. Під час її написання Гейне, як ніколи, був охопле­ний очікуванням близької революції, котра мала, як він сподівався, докорінно змінити Німеччину, покінчити з пережитками феодального середньовіччя, привиди яко­го постійно переслідують його на німецькій землі. Ось це очікування близької очищувальної бурі, з одного боку, загострювало в поемі сатиричну критику, надавало їй розмаху й впевненості, з другого боку — окрилювало у ствердженні позитивних ідеалів і цінностей. Цей високий тон у розгортанні двох головних взаємопов'язаних моти­вів поеми задається вже в першій пісні, де по­ет, перетнувши німецький кордон, слухає пісню дівчини-жебрачки про земні страждання й потойбічну

114

Німецький романтизм

Німецький романтизм

115

винагороду, породжену віками рабства, і пропонує на противагу їй "чудову пісню — пісню нову":

Чудову пісню — пісню нову, О друзі, я буду співати! Ми хочемо царство небесне тут, На цій землі, збудувати.

Ми щастя хочемо на землі,

Уже нам годі муки;

Хай пузо ледаче не стравить того,

Що створять трудящі руки.

Переклад А. Первомайського

Слід зауважити, що ця "чудова пісня — пісня нова" є не чим іншим, як перекладеним на вірші "новим єванге-лієм" сен-сімоністів. Малюючи утопічну картину щасли­вого майбутнього, Гейне користується сен-сімоністською лексикою: "царство небесне на землі", "ледаче пузо" (па­нівні класи), "трудящі руки" (робітники) тощо, а загалом названа картина вимальовується в лініях і барвах його "нового сенсуалізму".

Але поема "Німеччина" — це передусім сатира широ­кого проблемно-тематичного діапазону. В ній Гейне вик­риває реакційні монархічні режими німецьких держав і передусім Пруссії ("треба перш за все вирвати кігті у Пруссії", — говорилося у варіанті передмови до поеми), застарілі, обтяжені феодальними пережитками німецькі порядки, архаїчні установи, неподолане серед німецької інтелігенції замилування середньовіччям, вузький націо­налізм і тевтоманство, виховуваний у народу століттями підневільного життя сервілізм і вірнопідданство, його на­ївну віру в добрих і справедливих монархів. За всім цим стоїть прагнення поета пробудити політичну самосвідо­мість німецького народу, який має стати силою, що сама вирішує свою долю.

Поема "Німеччина" теж є оригінальним художнім яви­щем із своєрідною структурою. Сам поет визначив її як "поему політичну й романтичну", в ній він мобілізував для вираження складного й масштабного змісту весь арсенал романтичної поетики — міфи,¹ пророцтва, легенди, симво­ли, алегорії, параболи, сни, видіння тощо. Вони органічні для поеми, за їхньою допомогою досягається повна свобо­да поетичного вислову, вільний політ творчої фантазії, вихід на обшири думки й історії, невимушене охоплення різних сфер життя, що було б немислиме, якби автор

зосереджувався на реалістичному сюжеті мандрівки й су­млінно описував усе побачене й пережите.

Останній період творчості. "Романсеро". Вдруге глибокі зміни в творчості Гейне, настільки значні, що можна говорити про перелом у ній, відбулися наприкінці 40-х — початку 50-х років. Передусім, вони були викли­кані тяжкою хворобою поета, паралічем верхньої частини тіла, що вразила його влітку 1845 р. (її симптоми прояв­лялися й раніше), а через три роки була вражена й нижня частина. В 1848 р. прокотилася чутка про смерть Гейне, насправді ж він зліг, за його висловом, у "матрацну моги­лу", в якій провів вісім років повільної агонії. Та, терпля­чи тяжкі муки, паралізований і майже зовсім сліпий, він продовжував творити. Ці муки загострювалися драматич­ним поворотом історії, невдачею німецької революції 1848 р., на яку Гейне покладав великі надії, торжеством ненависних йому політичних сил. "Новини, що приходять з моєї батьківщини, поглиблюють мої страждання", — писав він у листі влітку 1848 р.

На цьому етапі Гейне повністю повертається до поезії, яка була його справжнім покликанням. Але це не було повернення до традиції "Книги пісень", — його поезія на цьому етапі набуває іншого, глибоко драматичного змісту, іншої, переважно трагічної, тональності. Цей період твор­чості Гейне представлений передусім збіркою "Романсе­ро" (1851), яка є його третьою, після "Книги пісень" і "Нових поезій", етапною поетичною збіркою. "Третій стовп моєї слави, — писав Гейне, — можливо, теж буде із гарного мармуру і навіть ще з кращого мармуру". Щодо назви збірки, то вона, за його ж словами, "з'явилася тому, що тон романсу домінує у віршах, які тут зібрані". Але тут маються на увазі не вокальні п'єси, поширені в музи­чній культурі XIX ст., а іспанські романси, поезії ліроепі-чного змісту середньовічного походження.

Збірка "Романсеро" складається з трьох частин, з "Іс­торій", "Ламентацій" і "Єврейських мелодій". "Тон роман­су" найбільше витримується у першій частині, в "Історіях", де переважають сюжетні поезії, що тяжіють до епічної розповіді і нерідко нагадують віршовані новели чи навіть повісті ("Поле битви під Гастінгсом", "Поет Фір-доусі", "Віцліпуцлі" та ін.). Поезії другого циклу, "ламен­тації", тяжіють до ліричного жанру, в них душевний стан поета, думки і настрої, які ним тоді володіли, знаходять безпосереднє втілення. "Єврейські мелодії" близькі до "Іс-

116

Німецький романтизм

Німецький романтизм

117

торій", а вирізняються вони тим, що в них ідеться про долю єврейського народу та його духовну субстанцію; ця тема знову почала хвилювати Гейне під кінець його жит­тя. В цілому ж домінує в збірці суб'єктивно-ліричний первісток, і її "сюжетні поезії" є, зрештою, не чим іншим, як опосередкованим, якоюсь мірою параболічним вира­женням внутрішнього світу поета, його духовних і душев­них станів. Водночас, у першій і якоюсь мірою в другій і третій частинах збірки він здійснює своєрідний поетичний огляд історії людства і в пісні валькірій підбиває невтіш­ний підсумок цього огляду: "Не врятовує героя // Ні шолом, ні чесна зброя. // Ось лежить він на землі, // А мерзотник у сідлі".

Французький критик Легра влучно назвав збірку "Ро-мансеро" "золотою книгою переможених". Це визначення було прийняте й радянським літературознавством, але в ньому з'явилася тенденція звуження змісту цього мотиву, зведення його до переможених в суспільно-політичній борні, в революції 1848 р. У Гейне він незрівнянно шир­ший, можна навіть сказати — універсальний. В "Роман-серо" йдеться про переможених долею, про всіх, хто потерпів у житті поразку з об'єктивних чи суб'єктивних причин, хто страждає і гине. Йдеться тут і про англо-сак-сів, переможених в битві під Гастінгсом і поневолених норманами {"Загинув у полі достойний муж, // Негід­ник звитягу святкує. // Мерзотники й ланці гимату-ють наги край // І плач нага за волею — всує"), і про танцівницю Помаре, яка в розквіті таланту й слави зах­воріла на сухоти й померла в злиднях, і про мавритансь­кого князя Боаділа, "хороброго воїна, переможеного лиш долею", який навіки залишає Гранаду, захоплену іспан­цями, і про двох польських шляхтичів, колишніх повстан­ців, зломлених і переможених злигоднями еміграції, і про англійського короля Карла І, який з волі поета співає дитині вугляра, своєму майбутньому катові, колискову пісню, сповнену покори невблаганній долі.

В усіх цих "історіях" закладений і глибоко особистіс-ний зміст, в них¹ поет висловлював те, що найбільше його хвилювало в "матрацній могилі" і найбільше йому боліло. Створювалися ці поезії в незвичайних умовах, за зізнан­ням автора, "серед них є й такі, що я їх бурмотів як заклинання, щоб стишити свої болі". І не тільки болі фізичні. Окремі мотиви "Романсеро" знайшли продовжен­ня в поезіях, написаних Гейне в останні роки життя.

Гейне й українська література. Давно помічено, що долі великих поетів в іншомовних літературах дуже не схожі між собою. Одні такі поети проходять осторонь певних літератур, істотно їх не зачепивши, а пієтет до них носить переважно умоглядний характер, бо створюється він не перекладачами, а критиками й літературознавцями. Для української літератури в минулому столітті такими поетами лишилися ІНеллі й Кітс, Гюго й Леопарді. Інші поети викликають активний інтерес, їх багато переклада­ють, вони включаються в національний літературний про­цес і стають його складниками. Таким поетом для української літератури став і Генріх Гейне.

Його поезії почали перекладати українською мовою в 50-х роках минулого століття, а ще раніше, з 30-х років, він був відомий з російських перекладів. Та фундаторами справжнього освоєння Гейне українською культурою ста­ли Іван Франко і Леся Українка, які одночасно, у 1892 p., опублікували збірки перекладів його творів. Франко вия­вив посилений інтерес до політичної поезії Гейне, перек­лав поему "Німеччина", а Леся Українка віддала перевагу його ліричній поезії, "Книзі пісень", переклала також його поему "Атта Троль". Перекладали Гейне також Б. Грін-ченко, М. Вороний, О. Олесь, Б. Лепкий, С. Чарнецький та інші українські поети кінця XIX — початку XX ст. Слід згадати й про те, що поезія Гейне відгукнулася в творчо­сті деяких українських митців слова, зокрема в політич­ній поезії Франка чи ліричній поезії Лесі Українки й Олеся.

Багато перекладали Гейне в радянській Україні. Це перекладання заохочувалося компартійним керівництвом, оскільки за Гейне склалася міцна репутація "поета ні­мецької революційної демократії". У 20-х роках особливу активність на цій ниві проявляв Д. Загул, який на початку 30-х видав чотиритомник його "Вибраних творів" у своїх перекладах. До цієї справи причетні чимало українських поетів різних поколінь, окремі поезії й цілі цикли Гейне відтворювали М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко, С Голованівський, Д. Павличко та інші. Але особлива за­слуга тут належить Л. Первомайському, який переклав поему "Німеччина", багато поезій із різних збірок і цілі їх цикли. Без перебільшення можна сказати, що творчість Гейне давно й глибоко ввійшла в українську літературу.

118

Французький романтизм

французький романтизм

119

Дата добавления: 2015-08-21