Кубла Хан 3 страница

320

Англійський романтизм

Англійський романтизм

321

коханої, про те, що він не ставиться вороже до її чоловіка, свого щасливого суперника, бо той любить дружину. На­стрій цього твору перегукується з написаним пізніше лі­ричним шедевром Пушкіна "Я вас любил...".

Ранні ліричні твори різної тематики були об'єднані поетом у чотири збірки, які виходили друком в 1806-1808. Але в цілому ці твори близькі до поезії класицизму, яку Байрон дуже високо поціновував. У них є простота і щи­рість, сила почуттів, тон їх шляхетний і чистий, але вони ще мало оригінальні і за образністю, і за формою.

В 1809-1811 pp. Байрон здійснив велику подорож, по­бувавши в Португалії, Іспанії, Албанії, Греції і Туреччині. Враження від цієї подорожі лягли в основу "Паломництва Чайльд Гарольда". Дві перші пісні поеми (1812) мали гран­діозний успіх. Це було нове слово в англійській поезії, по-справжньому романтичний твір з новим романтичним героєм, якого національна література ще не знала. Байрон з почуттям гордості й радості записав у щоденнику: "Од­ного прегарного ранку я прокинувся і побачив себе зна­менитим".

Початок десятих років був для Байрона не лише часом поетичного тріумфу, а й спроб розпочати політичну кар'єру. В дні, коли Лондон захоплювався "Чайльд Га­рольдом", він виступив у палаті лордів, де відразу ж після досягнення повноліття посів успадковане місце. В палаті обговорювався проект біллю проти нищителів машин, тобто робітників, яких технічний прогрес, роблячи непотрібною ручну працю, прирікав на голодну смерть. Проект закону проти луддитів передбачав за знищення машин страту. В блискучій, ретельно обгрунтованій промові Байрон захи­щав робітників, розкривав причини їх зубожіння і виправ­довував бунтівні дії. Звертаючись до колег лордів, цей дивний аристократ запевняв: "Всі міста, завойовані вами, всі армії, яких змусили до втечі ваші полководці, все це навряд чи може радувати вас, якщо вашу країну стрясає внутрішній розбрат і вам доводиться посилати ваших дра­гун і ваших катів проти ваших власних співгромадян".

Через півтора місяця Байрон знову виступив з промо­вою у палаті з дуже болючого для країни питання пере­слідування католиків, а точніше, обстоюючи думку про необхідність толерантності в питаннях віри. Деякі тези обох промов звучать у наш час так актуально, начебто вони сформульовані сьогодні, а не майже двісті років тому. Однак парламентська діяльність Байрона не мала пози-

тивних наслідків. Лорди прийняли закони, які відповідали не вимогам розуму і справедливості, а їх власним вузько взятим інтересам. Байрон розчарувався в парламентській діяльності і назавжди від неї відмовився. Хоча те, про що він говорив у палаті, знайшло подальший відгомін в його художніх творах, зокрема в "Оді до авторів білля проти машиноборців", написаній гарячими слідами промови в палаті лордів і надрукованій анонімно в газеті "Морнінг кронікл" 2 березня 1812 p., а також в "Пісні для луддитів" (1816) і великих політичних та сатиричних поемах таких, як "Видіння суду" (1822), "Ірландська аватара" (1821), "Бронзовий вік" (1822). Названі поеми переконливо свід­чать про сталість політичних поглядів Байрона, його пос­тійний живий інтерес до актуальних для Англії й інших європейських країн проблем соціально-політичного життя, непримиренно критичне ставлення до властей, до будь-якого поневолення, до тиранів і тиранії. Думки, які обсто­ював двадцятичотирирічний парламентський промовець, зберегли для нього своє значення і тоді, коли він через десять років створював свої великі зрілі сатиричні поеми, працював над романом у віршах "Дон Жуан".

Якщо виступи Байрона в палаті не мали відчутних наслідків, то його успіхи в світі були приголомшливі. Зна­йомства з ним шукали, його ім'я було у всіх на устах. Жінки, як метелики на вогонь, летіли на уславленого поета-красеня. Тому Байрон вирішив одружитися. Його обранкою стала Аннабела Мільбенк, шляхетна панночка з заможної родини, обізнана в різних науках, дуже молода, наївна і одночасно самовпевнена, яка поставила собі за завдання перевиховати поета. Важко було знайти більш невідповідну пару. Вже напередодні весілля поет це від­чував, про це говорили й його друзі. Пророцтва дуже швидко здійснилися. Життя подружжя стає нестерпним. Через рік Аннабела з новонародженою дитиною їде до батьків. Як швидко з'ясувалося, кидає свого чоловіка на­завжди. І за життя поета, і через багато років після його смерті вона не щадила його честь і добре ім'я. Всі най-брудніші плітки про Байрона виходили з оточення Анна-бели.

Розрив між Байроном і його дружиною стався в сере­дині січня 1816 р. Через кілька місяців ситуація поета стала настільки нестерпною, що він вирішив на певний час покинути Англію. Він мав намір здійснити нову подо­рож, набратися нових вражень, перечекати, поки вщух-

322

Англійський романтизм

Англійський романтизм

323

нуть огидні плітки навколо його особи і повернутися. Але повернутися на батьківщину Байрону не судилося. У квіт­ні 1816 р. завершився англійський період творчості Бай­рона. Починався новий, багато в чому відмінний, — роки перебування в Швейцарії, Італії і Греції.

Перші тринадцять років творчості були багатим і плід­ним періодом у житті Байрона. На цей час припадає його рання лірика, твори навіяні першою великою подорожжю, передусім дві перші пісні "Паломництва Чайльд Гароль­да", парламентські виступи на захист луддитів та ір­ландських католиків і політичні вірші, зокрема цілий цикл, присвячений Наполеону Бонапарту, а також його услав­лені східні, або романтичні поеми, перша з яких "Гяур" (1813), задавала тон наступним і містила в собі основні принципи, характерні риси цих найбільш "байронічних" творів. Крім того, ще перед подорожжю в Португалію, Іспанію, Албанію, Грецію і Туреччину, Байрон написав гостро сатиричну поему "Англійські барди і шотландські оглядачі" (1809), в якій безжально висміював передусім своїх критиків, давав сповнену насмішки оцінку ультра-романтичним тенденціям сучасної йому англійської літе­ратури, захопленню фантастикою і містикою, оспівуванню середньовіччя. Найбільше дісталося романтику Сауті — поету-лауреату, в особі якого молодий Байрон таврував схиляння перед монархом. Багато з того, що автор сатири писав про відомих поетів, було несправедливим і надто різким, але розгніваний лорд у такий спосіб не лише мстився за несправедливу і теж різку критику, а й вті­лював свої художні принципи, які в цей час були ще досить близькі до просвітительського класицизму, при­наймні щодо форми. І в цій поемі, і в творі, що її безпо­середньо продовжував — поетичному трактаті "На теми з Горація" (1811) Байрон спирався на сатири Драйдена і Попа. Взагалі варто наголосити, що романтик Байрон ні­коли не поривав остаточно з традиціями англійської кла­сицистичної поезії і шанував своїх попередників часто більше, ніж своїх сучасників.

По-справжньому романтичним твором були не ранні ліричні вірші поета, а вже перші пісні "Паломництва Чайльд Гарольда". Над поемою Байрон працював кілька років. Він розпочав її ще під час подорожі під враженням побаченого в Іспанії та Греції. Завершивши перші дві пісні в Англії і видавши їх у 1812 p., автор не полишав, пра-

цюючи і над іншими творами, виконання свого вели задуму. У Швейцарії в 1816 р. він написав третю пісн Італії в 1817 р. — четверту. Вони були видані відпов в 1817 і 1818 pp. Між ранніми і пізнішими пісня» суттєва відмінність. Роки, що пролягли між їх написан були насичені великими подіями європейської істо] драматичним досвідом особистого життя поета. Але,: третя і четверта пісня написані Байроном у роки вигна їх слід розглядати разом з першими двома, щоб не ривати цілісний за авторським задумом твір.

Згідно із своїми класицистичними уподобань
Байрон використав популярну в попередників спе
рову дев'ятирядкову строфу з її гнучким п'ятистое
ямбом (дев'ятий рядок шестистопний) і міцним риму
ням (abab bcbcc). Ж ан рові осо б ливості поеми дозволь
вШІ^СДИ-Ц^до^ліроепічноГо П бёТичного щб^ённика под
жі. Герой поеми, чиї враження і почуття, спостережу
і роздуми, спогади і пр игоди складають її зміст, моле
аристокв ах»_глиба.иэо8чарсшааий у своєму сусшлТїстІЗг,
якого він тікає в інші краї, там шукаєТїе^иманбГприроди,
щирих і чистих людей, неспотворене буржуазною цивілі­
зацією життя, гармонійну красу. Він схильний до саморе-
флексії, скоріше замріяний меланхолік, ніж активний
учасник навколишнього життя. Байрон сам вказував, що
багато віддав своєму героєві з власної біографії і духовного
досвіду. Але це ліричний герой, не ідентичний в усьому
своєму авторові, він окрема і відмінна особистість, хоча і
схожа із своїм творцем типологічно. Про це свідчить хоча
б те, що автор часто перебирає на себе право висловлю­
вати думки з приводу тих чи інших подій або явищ, а в
двох останніх піснях майже зовсім відсуває героя на мар-
гінез оповіді, начебто забуваючи про нього. Нов аторським
було в поемі оце дво голосся ліричного висловлегіНЯ. Майж"е~
ннїїимП'НТ НеЬёхоДИ від одного голосу до іншого, або орга-
н ]чне злиття обох, коли автор і герой майже не відрізня­
ються один від одного^ "~**~*~~*"'—*■ ™"~~

Чайльд "Тарольд охоплений світовою скорботою, як і слід істинному романтикові. Однак причини цієї скорботи досить тьмяні, підґрунтя самотності — непрояснене, роз­чарування у батьках, друзях, коханій — надто загальні: "Не жаль минулого мені, І море не страшить. // Нема у рідній стороні // За ким мені тужить. // Один! Один! Кругом вода, // Вода без краю й меж... // Ніхто мене там не згода, // І я — нікого теж. // Лиги пес

324

Англійський романтизм

завиє. А мине // В розлуці кілька літ, // Він, вірний іншому, мене // Порве біля воріт. // Вперед, корабле мій, лети, // Морську глибінь долай! Примчи у будь-які світи, // Але не в рідний край." (Переклад Д. Паламар­чука).

Ці рядки пісні героя, включені ВІЗ строфу першої пісні поеми, мабуть, найвідоміші з усіх її рядків. Вони відзна­чаються такою ліричною силою, такою тугою і безнадією, що хвилювали серця багатьох молодих європейських ро­мантиків і викликали багато наслідувань. Наприклад, та­кий вірш раннього Пушкіна, як "Погасло дневное светило" за почуттям і думкою прямий їх переспів: "Лети, корабль, неси меня к пределам дальним // По грозной прихоти обманчивых морей, // Но только не к брегам печальным // Туманной родины моей..."

Розчарований юний Чайльд Гарольд, який попри всю свою молодість вже пізнав життя з його пристрастями, грішним коханням і зрадами, зневірений і пресичений, імпонував молодим інтелектуалам початку століття, які відчували схожі почуття і бачили в ньому своє художнє відображення. Романтичне світосприйняття стояло на по­рядку денному, Байрон знайшов для нього адекватне вті­лення. Інтерес для англійських і зарубіжних читачів складав не лише головний герой, його почуття і думки, висловлені з величезною ліричною силою і сугестією, а й картини життя тих країв, у яких побував молодий ман­дрівник. Він не учасник подій, що відбуваються в спусто­шеній наполеонівським нашестям Іспанії, або поневоленій Османською імперією колись прекрасній і героїчній Греції. Він'лише їх спостерігає, але спостерігає уважно і пильно, висловлюючи разом з автором своє захоплення героїчним іспанським народом, його сміливою, мужньою і веселою вдачею; життєрадісністю, вмінням по-справжньому кохати і хоробрістю гарних іспанок, що разом з чоловіками б'ють­ся з ворогами "за незалежність вітчизни. Або роздумує про величне минуле Греції, колиски великих героїв і мудрих мужів античності, творців підвалин європейської культури і мистецтва, і сумує про її жалюгідне сьогодення, бачачи омріяну країну пригнобленою, зруйнованою, пограбованою, приниженою, а її синів заляканими і пасивними.

Разом із своїм автором герой замислюється над прим­хами історії, намагається зрозуміти причини занепаду ко­лись великих країн, як Греція, злиднів, пригнічення, які панують у Португалії або тій же Греції, вбачаючи в не-

Англійський романтизм 325

щастях народів наслідки нескінченних воєн, релігійних і соціальних конфліктів. Його хвилює думка про залежність людини від сил, що стоять над нею, про нетривкість люд­ського щастя. Байрон слідом за просвітниками вбачав при­чини сус пільного зла і нещасть у гям_Ш людині, її "РПГВЬ

іміиіги—пицц—_1wrnr~.і'мігічиигдімгиі—"— ■ ------------------ ------------------------------ •. —»-,„.. '-. ■ „

ближніх, схильності принижуватися перед владою і багат-ством, ооЯРШсИг

Іноді він схильний однак вбачати нещастя країн і народів у злому фатумі, фатальному збігу обставин, які не залежать від волі людей. Але поряд з такою фаталіс­тичною і загалом песимістичною думкою в поемі звучить і переконання в необхідності і можливості боротьби проти тиранів і загарбників, приклад якої поет бачить у мужніх діяннях іспанців, у волелюбності хоробрих борців Албанії. Таким чином, погляди Байрона на роль людини в історії віддзеркалюють суперечності часу. З одного боку, розча­рування в ідеях просвітителів і наслідках Французької революції, з іншого — заперечення тотального песимізму щодо можливостей окремих індивідів і цілих народів впли­вати на хід історії. Можна назвати точку зору Байрона "героїчним бунтівним песимізмом". Існує об'єктивний істо­ричний процес, незалежний від людини, однак вона не повинна підкорятися йому, а мусить з усією силою і волею виступати проти зрадливості долі, проти ворожого їй сві­ту, хай навіть і без переконаності у своїй перемозі.

"Паломництво Чайльд Гарольда" було новаторським твором завдяки своєрідному сполучен ню епічно№ 1' ліуйч-" " ного елементів, за переваги останніх. Навіть, "здавалося б, об'єктивні картини побаченого в різних країнах, сцени національного життя, відтворення національних характе­рів, розмаїті пейзажі тощо — все пройнято ліричним почуттям поета, забарвлено його особистим ставленням, його захопленням або гнівом, симпатією або відразою.

Написані в Швейцарії та Італії дві останні пісні поеми особливо повно передають думки і почуття Байрона, який насправді відмовившися від посередництва вигаданого ге­роя, говорить від власного імені. Зображення країн, про які йшлося у перших піснях, доповнюється розповіддю про Бельгію і особливо Італію, чиє жалюгідне існування під владою загарбників викликає в поета глибокі роздуми про славну історію і велику культуру країни і знову приводить його до закликів боротися за свободу батьків­щини Цезаря і Брута.

326

Англійський романтизм

Між 1813 і 1816 роками Байрон створив цикл поем, так званих східних або романтичних. Саме вони утвер­дили уявлення про суто романтичного байронічного героя, започаткованого образом Чайльд Гарольда. Це лірико-епічні твори "Гяур" (1813), "Абідосська наречена" (1813), "Корсар" (1814), "Облога Коринфа" (1816), "Паризина" (1816). Ще дві поеми приблизно того ж обсягу з драматич­ним сюжетом і сильним ліричним забарвленням були на­писані пізніше. Це "Мазепа" (1818) і "Острів" (1823), але вони суттєво відрізняються від щойно названих і про них ітиметься далі. Близький за постаттю головного героя і твір, який сам Байрон назвав "щось на зразок поеми у діалогах (білим віршем) або драми". Це "Манфред", що його традиційно відносять до драматичних творінь поета, хоча автор сам вважав цю річ "зовсім не придатною для сцени". Однак "Манфред", попри всю очевидну близькість до східних поем, має настільки серйозні відмінності від них, що його треба розглядати окремо.

В шести ліро-епічних поемах є, на відміну від "Палом­ництва Чайльд Гарольда", певний сюжет, оповідається, часто уривчасто і з недомовками, історія, дія якої відбу­вається або на Близькому Сході, або на Півдні Європи, здебільшого в Греції. Слід зауважити, що місце дії в поемах зображене досить узагальнено в дусі тих роман­тичних стереотипів, які вже існували в читацькій свідо­мості, хоча Байрон побував у місцевостях, котрі змальовує. Але узагальненість, універсальність, відсутність яскравої конкретики в поемах принципова, як принципова в них узагальнена, універсальна "світова скорбота" головних персонажів. У поемах значна роль відведена картинам природи. Вони розкішні, екзотичні, сповнені руху. Часті зображення моря, спокійного або схвильованого, блакит­ного чи майже чорного, осяяного сонцем або вкритого велетенськими пінистими горами-хвилями. Неприступні скелі, що оточують пустельні острови, таємничі гроти, де ховаються контрабандисти та розбійники, або солодкі, на­повнені любострасними ароматами кипарисові, кедрові, миртові гаї, оливові, лимонні дерева і виноградні лози, вічноквітучі троянди і різнобарвні квіти на смарагдових луках — всі ці елементи східних або південних пейзажів не стільки спрямовані на зорове сприйняття, скільки слу­гують образними знаками, які викликають певний емоцій­ний рефлекс-відгук загального характеру.

Свідомо чи підсвідомо Байрон мав на меті саме такий

Англійський романтизм 327

ефект. Про це свідчить приміром те, що згадані кедри, мирти, троянди і т. д., котрі фігурують у перших рядках "Абідосської нареченої", відверто запозичені з "Пісні Мі-ньони" Гете, як добре відомий читачам типізуючий образ розкішного Півдня. Поема починається словами: "Хто знає край далекий і прегарний, // Де кипарис і томний мирт цвітуть...". Вони звучать як переклад або у кращому разі парафраз рядків Гете: "Ти знаєш край, де квітнуть лимонні дерева...".

Оповідь v поемах будується не лінійно у хрон ологічно-'тУ!У_й_ж)гінніШУ-іШРядку^.-а^,наичастіше ГадаєтьсяjjTgPp £еми^елшдів найдрдштЩШШргр характе^у^спеціадьно п еремішан их у, щшіхдииаЙ^спосіб так^щй. пізніші^події згадуються г^еред б ільш ранніми. Це робить сюжет нап-руженішим, драматичнішим. Непрояснені, випущені мо­менти лишають простір для читацьких домислів. Недомов­леності, пробіли в біографії центральних персонажів, глухі згадки про якісь страшні, трагічні події в їхньому мину­лому, двозначні натяки на якісь їхні злочини чи гріхи створюють навколо них ореол загадковості, навіюють три­вожне почуття, віщують нещастя, драматичний чи жах­ливий перебіг подій. І так воно насправді відбувається. Майже в усіх поемах головні персонажі гинуть чи вмира­ють від душевного болю.

Про образ головних персонажів східних поем написано дуже багато. Але майже всі дослідники підкреслювали їх демонічність. Вони бунтівники, що повстали проти людей і Бога, носії ідеї нічим не обмеженої індивідуальної сво­боди, які заради неї руйнують на своєму шляху чужі долі, розбивають серця тих, хто їх любить, порушують суспіль­ні закони і моральні норми. їхній бунт не має соціального чи політичного підґрунтя. Його тьмяні причини коріняться у якихось особистих образах, жазі помсти, відразі до ко­лишнього оточення, яке їх не розуміло, переслідувало. їх індивідуалізм і аморальність не знають меж, вони відчу­вають себе надлюдьми, що взяли собі право карати інших, як суддя і кат одночасно. Вони переступають через чужі долі і життя без співчуття і сумнівів. Майже кожний з них має на-своєму сумлінні одне чи багато вбивств, або принаймні прагне когось вбити. Тобто кожний з цих пер­сонажів — носій зла, щоправда приречений на загибель.

Однак і Гяур, і Селім, і Корсар, і Лара, і Альп, і Уго змальовані автором так, що викликають подвійне почуття. Так, вони приносять іншим лише страждання, але трагічно

328

Англійський романтизм

Англійський романтизм

329

страждають і самі. їхня зовнішність романтично прегар­на — бліде обличчя, палаючі очі, розвіяні чорні кучері, зморшки на чолі — свідчення пережитих мук, пристрас­тей і похмурих дум. Насправді, це варіації одного люд­ського типу, одного характеру. Хай їх походження, націо­нальність, події, що їх сформували такими, якими вони є, відмінні, але основа особистості титанічного індивідуаліста лишається тією ж. Він лише обертається в кожній поемі якимись гранями, котрі доповнюють цей образ-тип.

Зразком структури та образної системи, конфлікту і центральної постаті східних поем може бути перша з них — "Гяур". Події в ній дійсно відбуваються на схід від Англії, на соняшному Півдні під блакитним небом, "де кипарис і томний мирт цвітуть", у Туреччині (як свідчить підзаголовок поеми — "Фрагмент турецької повісті"). Час, про який ідеться, визначений у передмові автора, але ніяк не відтворений у тексті. Це час південних лінощів і роз­кішної знемоги в палаці багатія Гассана,час кривавих су­тичок між ворогуючими загонами, нескінченно довгі дні спогадів і страждань Гяура в монастирі і години його останньої сповіді. Про головного героя сказано на початку твору мало. Невідоме навіть його справжнє ім'я, бо "гя­ур" — це зневажливе прізвисько "невірного", тобто хрис­тиянина взагалі. Лише у передмові згадується, що він венеціанець. Гяур, певно, зрікся своєї віри і служив маго­метанам. Так він зміг зустріти невільницю Гассана Лейлу, яку пристрасно покохав. Вона відповіла на його почуття і погодилась втекти з ним. Про все це можна лише здога­дуватися за натяками, розкиданими в тексті.

Автор не випадково назвав свою поему "Фрагментом турецької повісті". Точніше було б сказати — "Фрагменти", бо саме з них складається сюжет. Ще нічого не відаючи про основні події, читач дізнається про важкий сум Гас­сана по його улюбленій Лейлі — зірниці його гарему. Потім він бачить руїни колись розкішного і затишного палацу Гассана і дізнається, що молодий власник загинув у бою. Далі подається фрагмент про те, як у ночі група якихось людей кидає далеко в морі щось загорнуте у сувій, схоже на тіло. Лише поступово фрагменти складаються у цілісну історію. Стає зрозумілим, що заздрісний Гассан убив Лей­лу, а її труп було кинуто в море. Гяур на чолі загону напав на воїнів Гассана, вбив свого ворога, а потім сховався від людей і світу в монастирі. Він не спілкується з ченцями, не молиться у церкві і вони вважають його жахливим

грішником, що не розкаявся. Лише перед смертю колиш­ній християнин сповідується перед святим отцем (таку ж сцену сповіді знаходимо в "Мцирі" Лєрмонтова) і розпові­дає про всю безмежність свого кохання до Лейли, чия загибель позбавила його бажання жити, про помсту на Гассані, яка не заспокоїла його серця. Головна частина поеми і є цей довгий ліричний монолог-сповідь про жагучу пристрасть і безмежну, нелюдської сили тугу за коханою. До речі, кохання є основою, головною пружиною дії і предметом ліричних сповідей в усіх східних поемах, лише в деяких воно відіграє підпорядковану роль, як у "Корсарі" чи "Облозі Корінфа".

Постать Лейли — героїні любовного трикутника (такий трикутник присутній! майже у всіх поемах) —_: змальбвана у східному поетичному стилі, пишному і солодкому. У неї очі сумної газелі, ароматне волосся, що падає чорною хвилею аж до землі, біломармурові ніжки тощо. Вона лагідна і пристрасна, свята і грішна, прегарна тілом і душею. Своє кохання до Гяура Лейла сплачує життям, не боячись смерті і не благаючи про пощаду. Такими будуть і героїні наступних поем, які відрізняються одна від одної іменами та кольором очей і волосся. Єдиний сенс їхнього життя — кохання. Своєму коханому вони віддані до смер­ті, ладні терпіти від нього все — і байдужість, і зарозу­мілість, і його жорстокий егоїзм.

В поемі "Гяур" звучить кілька голосів, крім автора-оповідача, який дозволяє собі досить далекі відступи від теми (наприклад, на початку Байрон висловлює вже відомі з "Чайльд Гарольда" думки про поневолення Греції і за­кликає патріотів Еллади боротися за визволення з-під османського ярма, про що далі в поемі не йдеться), про сумну історію Гяура, Лейли і Гассана розповідає сам го­ловний герой, про його перебування в монастирі хтось з ченців. Але постійно у всіх оповідях відчутний ліричний струмінь, не події, а почуття ними викликані. Вони головні і тоді, коли автор змальовує руїни палацу Гассана, роз­повідає про те, як мати багатого турка чекає марно на повернення сина з бою, коли ченець намагається зрозуміти загадкового самітника, що несе на чолі печать гріха і страждання. В "Гяурі" автор помітний, хоч він і намага­ється сховатися за постаттю якогось уявного оповідача — тих, хто пускає чутки про втечу Лейли, рибака, присут­нього при зануренні її тіла у морські хвилі. В інших східних поемах автор намагається звести свою присутність

330

Англійський романтизм

до мінімуму, або уникнути її зовсім, що, звичайно вдається йому лише формально, бо голос лірика Байрона звучить виразно і сильно в усіх творах циклу.

Попри всю спорідненість центральних конфліктів і ге­роїв всіх цих творів, їхній спільний мелодраматизм і гучну педальованість почуттів, сюжетні перипетії в них, природ­но, мають оригінальне забарвлення. В "Абідосській наре­ченій" юнак Селім вважав батьком Джаффір-пашу, котрий його виховав, та раптом дізнався, що той убив його справжнього батька, а свого брата. Селім стає на чолі банди розбишак, мріючи помститися вбивці. Та він зако­ханий у дочку Джаффар-паші Зюлейку і ніяк не нава­житься здійснити помсту її батькові. Під час зустрічі з Зюлейкою Селім гине від рук свого жорстокого і підступ­ного дядька. "Парізіна" побудована за мотивами італій­ської хроніки XV століття. Гуго, син феррарського князя Азо до нестями закохується у свою прегарну молоду ма­чуху Парізіну. Тиран князь змушує підлеглих йому суддів засудити власного сина на страту. Гуго вмирає на пласі під сокирою ката при мовчанні заляканого натовпу. Вата­жок піратів Конрад йде у бій із своїм загоном проти сильнішого ворога і потрапляє в полон. Рятує його зако­хана в нього Гюльнара, яка вбиває його ворога Селіма. Та за час відсутності Конрада вмирає його кохана Медора, єдиний сенс життя романтичного самотнього пірата ("Кор­сар"). JIapa, родовитий шляхтич, повертається на батькі­вщину після тривалих мандрів. Він зустрічає свого запеклого ворога, який невдовзі зникає. Лару підозрюють у вбивстві. Аристократи, яким Лара колись зробив багато прикрого, щиро висловлюючи свою думку про них, готу­ються помститися йому. На чолі бунтівних селян Лара йде проти своїх ворогів. Та повстання придушене. Вмираючий Лара думає про своє таємниче минуле, про яке знає лише його паж чужоземець Калед. Цей Калед виявляється за­коханою в Лару жінкою, яка до останнього подиху лиша­ється з ним. В "Осаді Корінфу" зрадник Альп веде на свій рідний Корінф військо магометан, щоб помститися за об­рази, які він незаслужено прийняв від співвітчизників. В борні він гине.

Байрон черпав сюжети з різних джерел, розцвічуючи їх барвами власнвї фантазії, гіперболізуючи емоції, наки­даючи таємничий флер на минуле героїв, і це приваблю­вало читачів.

Останні роки перебування Байрона в Англії збіглися з

Англійський романтизм 331

найбурхливішими роками європейської історії. Найбільші поети віддали данину у своїх творах найромантичнішій з постатей тодішнього політичного життя. Природно, що На­полеон викликав особливий інтерес Байрона як титанічна постать серед дрібних і безбарвних властителів, що скла­дали перед ним зброю, як суперечлива демонічна особис­тість, в якій грандіозне зло жило заодно з великими талантами, силою думки, розмахом задумів, сміливістю і азартом великого гравця. Поету імпонувала масштабність і динамізм найвідомішої людини часу, хоча йому були ненависні жорстокість і деспотизм Наполеона. І в "Палом­ництві Чарольд Гарольда" і в інших творах поет був на боці народів, які відстоювали свою свободу у боротьбі з наполеонівським військом. Та переможений Бонапарт ви­кликав у поета співчуття, ставав символом того позитив­ного, що принесла з собою Велика французька революція, хоч він і не довів через своє безмежне честолюбство і жагу влади справу революції до кінця. Особливо болісно, з від­разою сприймав Байрон тріумф ворогів над повергнутим титаном, мстиву радість членів Священного Союзу монар­хів, яких поет зневажав і висміював у своїх політичних віршах.

Між 1814-1816 роками Байрон написав "Оду до Напо­леона Бонапарта", "На втечу Наполеона з острова Ельба", "Прощання Наполеона", "Оду з французького", "На зірку Почесного легіону".

Перші місяці перебування поета за межами вітчизни, у Швейцарії, були для нього дуже важкими. Про його похмурі настрої свідчить листування і написані у цей час твори, насамперед одне з найбільш мізантропічних і без­надійних з його творінь — драматична поема (як визна­чив жанр сам автор) "Манфред". Часто її визначають і як філософську драму, а Байрон у листі до видавця назвав ще "чимось на кшталт поеми в діалогах (білим віршем) або драми". Діалогічність цього твору не зробила його драмою для театру і сценічної долі "Манфред", як і інші драматичні твори Байрона, по-справжньому не мав, хдча спроби поставити цю річ на сцені були.

Дата добавления: 2015-08-21