Ідея Університету. Антологія. жити в ньому, щомить ухвалюючи нове рішення

жити в ньому, щомить ухвалюючи нове рішення. Щохвилини мусимо вирішувати, що нам зараз робити, а це означає, що життя людини становить для неї одну безокнечну проблему. Щоб вирішити, що нам робити і як нам бути за хвилину, ми мусимо, хочемо ми того чи ні, — укласти якийсь план, хоч би який простий та наївний. І не те, щоб ми мали за обов'язок його укладати, просто не існує такого життя, високого чи ни­цого, розважливого чи безглуздого, яке б не полягало по суті в тому, щоб поводити себе згідно з тим чи тим планом.²³ Навіть полишати своє життя на самоплин у годину розпачу — озна­чає погодитися на якийсь план. Всяке життя неодмінно "пла­нує" саме себе. Або, іншими словами: плануючи кожну нашу дію, ми ухвалюємо рішення, бо нам воно видається таким, яке, з огляду на конкретні обставини, має більший сенс. Тобто кожне життя має потребу — хоче воно того чи ні — виправдати себе у власних очах. Виправдання перед самим собою є однією з природних складових нашого життя. Сказати, що жити — це поводитися згідно з планом, однаково, що сказати, що життя — це безперервне виправдання самого себе. Але цей план і це виправдання мають на увазі, що ми склали якусь думку про те, чим є світ і все, що в ньому, й про наші можливі дії стосов­но нього. Словом, людина не може жити й реаґувати на себе й на світ, не витворюючи якогось розумового витлумачення його та своєї можливої поведінки в ньому. Це витлумачення і є реєстром переконань, чи ідей про Всесвіт і про самого себе, про які згадувалося вище і які — тепер це видно чітко — не можна викинути з будь-чийого життя.²⁴

Майже всі оті переконання чи ідеї індивід не вигадує само­тужки, робінзоном — він переймає їх від свого історичного середовища, від свого часу. Природно, в цьому часі ми маємо системи дуже відмінних переконань. Якісь із них є заржавілим і тупим пережитком інших часів. Але завжди існує система живих ідей, що становить собою найвищий ступінь часу, одну цілком сучасну систему. Ця система — культура. Той, хто залишається поза нею, хто живе архаїчними ідеями, засу-

^J Високість чи ницість, розважливість чи безглуздість чийогось життя - це і є його план. Зрозуміло, що наш план не є однаковим для всього життя; він може постійно змінюватися. Найважливіше - завжди мати план, такий чи інший.

¹ Зрозуміло, коли така істотна складова нашого життя, як спосіб ви­правдання його перед самим собою діє хибно, тоді недуга є найтяжчою. Це відбувається з людиною нового типу, яку я досліджую у своїй книзі "Бунт мас".

Хосе ОРТЕҐА-І-ҐАССЕТ

джує себе на якесь меншовартісне, важче, болісніше і суворі­ше життя. Так буває з некультурними людьми чи народом, їхнє існування котиться на возі, тоді як поруч мчать інші життя на швидкісних автах. І їхнє життя має не таке певне, багате й проникливе уявлення про світ, як в отих інших. Коли людина не дотягує до життєвого рівня свого часу, вона перетворюється — більшою чи меншою мірою — на якусь, можна сказати, недолюдину.

В нашу добу культура більшою своєю частиною реалізується через науку. Та сказаного вистачає, щоб завважити, що куль­тура — це не наука. Той факт, що сьогодні в науці ство­рюється більше, ніж у будь-якій іншій сфері життя, є, своєю чергою, фактом не науковим, а радше якоюсь життєвою вірою — отже, якимсь характерним для нашої культури переконан­ням. П'ятсот років люди вірили в церковні собори, і зміст нашої культури великою часткою бере початок від них.

Отже, культура робить з наукою те саме, що раніше роби­ла професія: вона відбирає з науки все життєво найнеобхідні-ше для того, щоб тлумачити наше існування. В науці є ве­ликі фраґменти, що не є культурою, а лише суто науковою технікою. І навпаки: культура обов'язково потребує, хоче вона того чи ні, — володіти якимсь повним уявленням про світ і людину; їй не дозволено, як науці, зупинятися там, де в пев­них випадках зупиняються методи абсолютної теоретичної точности. Життя не може чекати, поки науки пояснять свої­ми науковими методами Всесвіт. Воно не може жити ad kalendas graecas*. Найістотніша властивість існування — його не­відкладність: життя завжди нагальне. Ми живемо тут і тепер без будь-якого можливого перехідного зволікання. Життя для нас — це постріл упритул. Звичайно, й культура, що є тільки його тлумаченням, також чекати не може.

Це підтверджує її відмінність від наук. Наукою жити не можна. Якби фізик жив ідеями своєї фізики, будьте певні, він би не манірився й не сподівався б на те, що через сто років інший дослідник завершить початі ним спостереження. Він би відрікся від пошуків якогось одного, цілком точного рішення і довів би свою працю до кінця, опершись на приблизні й вірогідні попередні висновки, тобто зробив би те, на що не здатна нині — й ніколи не була здатна — строго доктриналь-на теорія фізики.

* "За грецькими календами", тобто за старим часом, невідомо коли (лат.).

Ідея Університету. Антологія

Внутрішній лад наукової діяльности не є життєво важли­вим, а культури — є. Тому наука нехтує наші доконечні по­треби й іде за своїми власними вимогами. Через те вона без­межно спеціялізується й стає дедалі різноманітнішою; тим-то вона й незавершальна. А от культурою керує життя, і їй щомиті доводиться бути довершеною, цілісною, чітко струк-турованою системою. Вона — план життя, той дороговказ, який веде нас крізь хамзу існування.

Ця метафора про ідеї як дороги, шляхи (які дорівнюють методам) така ж давня, як і сама культура. її походження легко зрозуміти. Коли ми опиняємося у важкій, заплутаній ситуації, нам здається, що ми стоїмо перед густим, дрімучим і темним лісом, через який неможливо пройти, не заблукавши. Коли хтось з'ясовує нам цю ситуацію якоюсь вдалою думкою, ми відчуваємо ніби раптове осяяння. Це світло очевидности. Тепер заплутаність видається нам упорядкованою в чітких лініях і структурах, що схожі на відкриті в ній дороги. Отже, вкупі йдуть слова "метод" і "осяяння", "освіта", Aufklarung*. Сьогодні ми кажемо "людина культурна", — а не більш як сторіччя тому казали "людина освічена", — тобто людина, що бачить у повному світлі дороги життя.

Потрібно назавжди покінчити з будь-яким розпливчастим образом освіти й культури, коли їх уявляють як таку собі оздобу, що нею деякі ледарі прикрашають своє життя. Гіршого перекручення не знайти. Культура — це доконечна потреба всього життя, основоположний вимір людського існування так само, як руки — неодмінний атрибут людини.

Людина іноді не має рук; але тоді вона також і не цілком людина, а безручко. Так само, лише набагато радикальніше, можна сказати, що життя без культури — це життя безруке, невдале й неприродне. Людина, котра не живе на висоті свого часу, живе поза тим, чим могло б бути її справжнє життя, тобто вона фальсифікує чи ошукує своє власне життя: вона його знеживлює.

Незважаючи на певні припущення та видимості, нині ми переживаємо добу якогось жахливого безкультур'я. Можли­во, ніколи ще пересічна людина не перебувала так далеко поза своїм часом, поза тим, чого він вимагає від неї. Саме тому час ніколи так не ряснів сфальшованими, ошуканими життями. Майже ніхто не живе в собі, у своїй автентичній долі. Людина здебільшого живе якимись вивертами, обманю-

* Освіта (нім.).

Хосе ОРТЕҐА-І-ҐАССЕТ

ючи сама себе, уявляючи навколо себе світ простий і свавіль­ний, — попри те, що життєва свідомість змушує її твердо констатувати: її правдивий світ, світ, який повністю відпові­дає сучасності, — це світ страшенно складний, точно визна­чений і вимогливий. Та ця ж таки свідомість боїться, що пересічна людина сьогодні, всупереч своїм вихвалянням, дуже слабка і боїться відкритися тому справжньому світові, який би вимагав від неї більшого, а тому воліє фальсифікувати своє життя, утримуючи його герметичним у личинковому ко­коні вигаданого та спрощеного світу.

Звідси та історична важливість, що має нагадати Універ­ситетові про його найголовніше завдання — "освіту" людини: це він має навчати її всієї культури її часу, відкривати для неї з ясністю й точністю величезний сучасний світ, у який її жит­тя має вклинитися, щоб стати автентичним.

Я зробив би стрижнем Університету й усієї освіти "фа­культет культури". Трохи вище я намалював картину його дисциплін. Кожна з них має дві назви. Наприклад: "фізич­ний образ світу" (фізика). Цією подвійністю я хотів би нага­дати про відмінність між культурною, тобто життєвою ди­сципліною, та науковою, з якої культура живиться. На "фа­культеті культури" фізику не викладали б так, як її чита­ють тим, хто планує стати в житті дослідниками фізики й математики. Фізика культури — це строгий ідеологічний синтез образу та функціонування матеріяльного космосу, як вони висновуються з усіх фізичних дослідів, здійснених на сьогодні. Крім того, та дисципліна пояснюватиме, в чому полягає спосіб пізнання, яким послуговується фізик задля зведення своєї дивовижної споруди і який мусить проаналі­зувати принципи фізики й прояснити коротко, але дуже точ­но окресливши її історичну еволюцію. Відтак студент ясно усвідомить, чим був "світ", в якому жила людина вчора, передучора чи тисячу років тому, а також, шляхом контрас­ту, зможе повністю усвідомити особливість нашого сучасно­го "світу".

Отут саме час дати дещо загайну відповідь на заперечен­ня, що виникло на початку мого есею. Як може, — питають, -— стати зрозумілим сучасний фізичний образ матерії тому, хто не обізнаний з вищою математикою? Щодня ж матема­тичний метод проникає все глибше до суті фізичної науки?

Я хотів би, щоб читач добре збагнув ту неуникну траге­дію, яка постала б для людської майбутности, якби таке ро-

Ідея Університету. Антологія

зуміння було недосяжним. Тоді одне з двох: або для того, щоб не жити нездало, без усвідомлення того, що є світ, в якому ми рухаємося, всі люди мали б бути фізиками й при­святити себе²⁵ дослідженням, або ж усі мали б скоритися існуванню, котре в одному зі своїх вимірів було б безглуздим. Звичайну людину затінив би фізик як ще одна людська істота з якимось магічно-культовим знанням. Обидва рішення, поза тим, були б нісенітницями.

Але, на щастя, так не є. По-перше, підтримувана тут теорія вимагає якомога інтенсивнішої раціоналізації методів освіти — від початкової до вищої. Саме підкреслення відмінно-сти між наукою та навчанням науки вможливлює її поділ на частини для того, щоб зробити її легшою для засвоєння. Прин­цип "ощадности в освіті" не задовольняється вилученням ди­сциплін, що їх студент не може вивчити; він також заоща­джує на способах, позаяк освіта має навчитися того, як по­трібно навчати. При цьому ще й отримуємо подвійний вели­кий привід для того, щоб студент зміг, зрештою, опанувати більшу, ніж нині, кількість речей.²⁶ Отож гадаю, що завтра жоден студент не прийде до Університету, не знаючи фізичної математики настільки, щоб він міг бодай зрозуміти формули.

Математики дещо перебільшують складність їхніх знань. Хоч би якою широкою була математика, зрозуміти її — це, зрештою, як із гори збігти. Якщо нині це здається таким важким, то тільки через відсутність зусиль, спрямованих на спрощення освіти. При цій нагоді хочу, з певною урочисті­стю, вперше проголосити, що майбутнє самої науки може стати катастрофічним, якщо не заохочувати до такого виду інте­лектуальних зусиль, спрямованих не так на примноження наукових досягнень у звичному сенсі дослідження, як на спро­щення й витворення в науці п'ятисутнього синтезу без втра­ти сутности й якости.

Необхідно зупинити подрібнення та ускладнення наукової праці, якщо їх не врівноважено іншою науковою працею, яку надихав би протилежний інтерес — концентрація та опро­щення знань. Потрібно плекати та виокремлювати інтегру­вальні таланти — в цьому і є доля самої науки.

Та, по-друге, я рішуче заперечую, що фундаментальні ідеї будь-якої дійсної науки — принципи, способи пізнання й ви-

²⁵ Зауважте, що присвятити себе всього, якщо це справжня присвята, -
це присвятити життя. Не менше.

²⁶ Саме тому, що ми заощаджуємо на освіті, отримуємо більшу кількість
ефективного вчення.

Хосе ОРТЕҐАЛ-ҐАССЕТ

сновки — неодмінно потребують для свого розуміння певного формально-технічного призвичаєння. Правда в протилежно­му: як тільки у якійсь науці розвиваються ідеї, що неминуче потребують технічного навику, то вони ж водночас втрачають свій фундаментальний характер і стають просто внутрішньо-науковими, тобто інструментальними²⁷ знаннями. Пануван­ня вищої математики необхідне для розвитку фізичної науки, але непотрібне для того, щоб по-людському збагнути її.

Водночас, на щастя чи на жаль, сьогоднішню науку слав­но й незаперечно очолює німецька нація. Тож німець разом зі своїм дивовижним генієм і серйозністю у ставленні до науки волочить за собою ще й одну свою вроджену ваду, яку дуже важко викоренити: він — педантичний і замкнутий. Це його природа. Але такі якості в сучасній науці призводять до того, що чимало аспектів та речей у ній насправді можуть і не бути чистою та ефективною наукою, а є радше педантичною поло­вою й "оманою для цілого світу". Одна зі справ, яку Европі необхідно негайно здійснити, — це звільнити сучасну науку від її винятково німецьких наростів, ритуалів і маній та дати волю її істотним складовим.²⁸

Европа не врятується, якщо знову не прийде до тями, й таке отямлення має бути значно тверезішим, аніж усі ті хибні, що були до сьогодні. Ніхто цього не уникне. Так само й науко­вець. Сьогодні в науці ще є чимало від феодалізму, егоїзму, недисциплінованости, марнославства й культового жесту.

Потрібно гуманізувати науковця, який у середині XIX сто­річчя збунтувався, ганебно спотворивши євангеліє бунту, що відтоді перетворився на неймовірно вульгарну, на ґрандіозну брехню нашого часу.²⁹ Треба, щоб науковець перестав бути тим, ким він так часто, на жаль, є сьогодні — варваром, що

²⁷ Це чиста правда, що математика має отакий цілковито інструмен­
тальний, а не фундаментальний чи реальний характер, як це стається
з наукою, що застосовує мікроскоп.

²⁸ Для розуміння всіх цих натяків потрібно не забувати, що це говорить
той, хто зобов'язаний Німеччині чотирма п'ятими своїх інтелектуальних
здобутків і хто тепер, як ніколи, усвідомлює безперечну й ґрандіозну
вищість німецької науки над усіма іншими.

²⁹ У моральному розумінні найбільше завдання сучасности полягає в
переконуванні простолюду (бо в цю пастку ніколи не потраплять люди
культурні) в тому, що порив до такого марного, так мало вимогливого
бунту є лише глупотою, що майже всі ті речі, супроти яких людина
бунтує, варті того, аби їх насправді забути. Єдиний справжній бунт -
це творчість, це повстання супроти небуття, це антинігілізм. Лусбель
- ось хто є патроном псевдоповстань.

Ідея Університету. Антологія

знає багато про одну річ. На щастя, найвидатніші постаті сучасного покоління науковців через внутрішні потреби самої своєї науки відчувають зобов'язання доповнити спеціялізацію якоюсь інтеґральною культурою. Інші ж неухильно просту­ють далі. Вівця завжди піде за бараном-ватажком.

Усе веде до того, щоб випробувати якусь нову сукупність знання, яке сьогодні нарізно мандрує світом. Але труди, за­кладені в це, — незмірно великі, й цього не досягти, поки не існує якоїсь методології вищої освіти, схожої принаймні на ту, що вже існує на інших рівнях освіти. Нині університет­ська педагогіка, хоч би якою оманою вона нам видавалася, відсутня цілком.

Перед людством постало вкрай невідкладне завдання — знайти якусь технологію для доцільної концентрації знань, які на сьогодні ми маємо. Якщо ж не вдасться підкорити цю рясну рослинність, то вона задушить людину. Над первісним лісом життя вивищиться ще один ліс науки, яка мала б спро­щувати життя. Якщо наука впорядкувала життя, то тепер треба буде також упорядкувати науку, організувати її, — бо реґламентувати її вже неможливо, — уможливити її дальше здорове існування. Для цього науку потрібно оживити, тобто наділити формою спільною з людським життям, що її створить. Інакше-бо — і не варто вдаватися до марного оптимізму — наука випарується, а людина перестане нею цікавитись.

Поміркувавши над тим, якою мала би бути місія Універ­ситету й побачивши особливий синтетично-систематичний ха­рактер його культурних дисциплін, подивімося, в який спосіб ми переходимо до широких перспектив, виходячи за межі чистої педагогіки, і побачимо в університетській інституції орган порятунку для самої науки.

Необхідність створити ефективні синтез та систематиза­цію знань для навчання їх на "факультеті культури" сприя­тиме розвиткові одного типу наукового таланту, яким донині послуговувалися лише принагідно — таланту інтеґратора. Строго кажучи, це — як і всяке творче зусилля — має призвести до певної спеціялізації; але тут людина спеціялізуватиметься саме на зведенні в сукупність. Адже рух, що спонукає дослідження безперервно подрібнюватися, розпилюватися на окремі пробле­ми, вимагає — як кожному нормально здоровому організмі — якогось компенсаційного врегулювання того руху протирухом, який перейматиме й триматиме науку, схильну до відцентро­вого руху, в певній строгій системі.

Хосе ОРТЕҐА-І-ҐАССЕТ

Люди, обдаровані таким талантом, стають набагато кращими викладачами, ніж ті, хто занурений у звичайне дослідження. Тому що одне з лих, до яких призвів безлад у науці й Універ­ситеті, — це сучасне передавання катедр дослідникам, які майже завжди є найгіршими викладачами і вважають викладання пус­тим гайнуванням часу, який варто було б присвятити праці в лабораторії чи в архіві. Так сталося й зі мною протягом десяти років моїх студій у Німеччині: я жив разом з багатьма найбіль­шими науковцями епохи, проте не зустрів серед них бодай одного доброго вчителя.³⁰ І хай тепер ніхто не розказує мені, нібито німецький університет є взірцем інституції!

V. Те, чим Університет має бути, "крім усього іншого"

Принцип ощадности, який є водночас і прагненням бачи­ти речі не утопіино, а такими, якими вони є, визначає для нас первісну місію Університету в такій формі:

1. Під Університетом stricto sensu розумітимемо інститу­цію, в якій пересічного студента навчають бути культурною людиною і добрим фахівцем.

2. Університет не толеруватиме у своїх правилах жодного обману, тобто він вимагатиме від студента лише те, що прак­тично може вимагати.

3. Так можна буде уникнути того, щоб пересічний студент марнував частину свого часу на вдавання нібито він може стати науковцем. Для цього з університетської програми — чи, як мінімум, структури — усунути власне наукові дослідження.

4. Культурні дисципліни й професійні студії будуть пропо­нуватися в педагогічно раціоналізованій формі — синтетичній, систематичній і завершеній, — а не у формі науки, покинутої на поталу спеціяльним проблемам, "у^ламкам" науки, дослід­ницьким експериментам — загалом тому, чому наука віддає перевагу.

5. При обранні викладацького складу вирішуватиме не ранґ, яким володіє кандидат як дослідник, — важитиме його талант інтеґратора й викладацьке обдарування.

6. Звівши навчання в такому поступі до мінімуму за кіль­кістю і якістю, Університет буде невблаганним у своїх вимо­гах до студента.

³⁰ Це не свідчить, що їх не було зовсім; але їх таки там нема бодай у мінімально потрібній кількості.

Ідея Університету. Антологія

Цей аскетизм у претензіях, ця завищена вимогливість, з допомогою яких можна розпізнати межі всього можливого, дозволить, гадаю, досягти найголовнішого в університетсько­му житті, тобто бачити в його істинності, в його обмеженості, в його внутрішній, глибинній щирості. Нове життя, як я сказав вище, потрібно реформувати, взявши за строгу вихідну точку просте прийняття своєї долі — долі індивіда чи інсти­туції. Все інше, — ким би ми хотіли, на додачу до всього, зробити себе, чи що б ми хотіли зробити з речей, з держави, з окремих інституцій, — лише тоді прищепиться й даватиме плоди, коли ми висіємо все це в ґрунт отого попереднього прийняття нашої долі — нашого мінімуму. Европа хвора, бо претендує бути виміряною одразу на десять частин, не до­клавши спершу зусиль бути однією чи двома, чи трьома. Доля

— це суцільне поле для оранки, в якому можуть укорінитися
людське життя й усі його інтереси. Все інше — це життя
сфальшоване, життя на вітер, без життєвої автентичности,
без самобутности чи закорінености.

Тепер ми можемо без застережень і пересторог розкрити й те, чим має бути Університет, "крім цього".

Звичайно ж, Університет — такий, як ми його описали, — не може бути лише таким. Тепер настала законна мить для розкриття в усій її широті й істотності ролі науки у фізіології університетського єства, — єства, яке за суттю своєю є духом.

По-перше, ми побачили, що культура й фах — це не на­ука, але що вони живляться головно нею. Без науки доля європейця неможлива. Це означає, що на тлі величезної пано­рами історії людина вирішила жити за допомогою свого інте­лекту, а наука — це якраз інтелект, відповідно оформлений. Чи випадково, що університетами — поміж стількох народів

— виповнена, певно, лише Европа? Університет — це розум, а
отже, й наука — як інституція, так і та сутність, що обертає
розум в інституцію — була особливою волею Европи перед
лицем інших племен, земель і часів; і означала вона таємно
ухвалене європейцем рішення жити своїм розумом і з нього.
Інші вирішили жити з інших талантів та обдаровань (пригадай­
те ті чудові уточнення, за допомогою яких Геґель узагальнює
всесвітню історію — так алхемік переводить тонни вугілля в
кілька діямантів. Персія, або світло! — коли йдеться про магіч­
ну релігію. Греція, або ґрація! Індія, або сон! Рим, або влада!).³¹

³¹ Hegel, Lecciones de filosofia de la Historia Universal. Version espanola. -Revista de Oceidente, 1928.

Хосе ОРТЕҐА-І-ҐАССЕТ

Европа — це інтелект, розум. Це справді дивовижне обда­ровання; дивовижне, бо єдине, що усвідомлює власні обме­ження, а відтак випробовує, до якої ж міри розум є насправді розумним! Цей дар, що вміє стримувати сам себе, реалізується в науці.

Якби культуру та професії відокремити від Університету і позбавити їх зв'язку з безугавним бродінням у науці, дослі­дженні, вони б дуже швидко здерев'яніли, перетворившись у заціпенілу схоластику. Треба, щоб навколо того університет­ського мінімуму отаборилися наукові лабораторії, семінари, дискусійні центри. Вони мають створити гумус, у який вища освіта впустила б свої невситимі корені — щоб бути відтак відкритою лабораторіям усякого виду і водночас вивищувати­ся над ними. Всі пересічного типу студенти у вищій школі зацікавлюватимуться і приходитимуть до тих закладів в Уні­верситеті, — й навпаки, переставши ними цікавитися, відхо­дитимуть від них. Там з винятково наукового погляду викла­датимуть курси про все людське й божественне. З викладачів деякі — з більшими талантами — будуть водночас і дослідни­ками, а інших — тих, що можуть бути лише вчителями, — стимулюватиме наука; вони пильно стежитимуть за її розвит­ком і завжди перебуватимуть у стані бродіння. Неприйнят­ним може бути одне — переплутати ядро, суть Університету з тією круговою смугою досліджень, що має оточувати Універ­ситет. Університет і лабораторія — це два взаємодоповнювані органи у довершеній фізіології. Але інституційний характер матиме тільки і власне Університет. Наука — це надто висо­ка й витончена діяльність, аби робити з неї інституцію. На­ука є неприборкувана, вона не піддається жодній регламен­тації. Тому вища освіта й дослідження завдають одне одному взаємної шкоди, коли їх намагаються злити в одне замість того, щоб лишити їх одне поруч одного для взаємного впли­ву, — дуже інтенсивного, але вільного, постійного, але спон­танного.

Отож можна сформулювати таке твердження: Університет — це щось відмінне, але невіддільне від наук. Я сказав би, Університет, крім усього, є ще й наукою.

Але оте, "крім усього", не означає, що наука має бути ніби якимось зовнішнім додатком до Університету, — тепер ми можемо оголосити про це з цілковитою впевненістю, — Університет має бути наукою передовсім. Атмосфера, насиче­на науковим ентузіязмом і науковими зусиллями, — ось ра-

Дата добавления: 2015-08-13