Тропи стилістично забарвленої лексики

Ще античні теоретики ораторського мистецтва виділяли особливі лексичні засоби створення експресії – тропи. Майже всі тропи побудовані на співставленні явищ, що мають будь-яку подібність. Подібність може бути очевидною або завуальованою, схованою в асоціаціях, котрі виникають під час опису предмета. Видів тропів є багато. Найпоширенішими з них є епітет, порівняння, алегорія, метафора, гіпербола та інші. Вони досить часто зустрічаються і в звичайній розмовній мові, збагачуючи її, роблячи її виразною, яскравою. Але в мові художнього твору тропи використовуються значно частіше, служать засобом підкреслення, виділення певної істотної риси, ознаки, якості, розкриття зображуваного предмета, речі, явища чи події.

Поет вживає чимало лексем з різними нюансами позитивного значення, напр.: «усмішка фальшива», «кров’ю зблискує», «шалені демонстрації», «сміхом сяє», «щасливі жебраки».

1.Везуть з театру декорації
Старі, совітські - на смітник.
Рабів шалені демонстрації,
Де сміхом сяє кожен лик.

Вождів портрети і погони,
Червоних прапорів моря,
Де усмішка фальшива тоне
І кров'ю зблискує зоря. [16, c. 45]

2. Батьки у Києві. Не бідаки.
Друкуються і вчать народ, нівроку.
А діти - хто? Щасливі жебраки
На сорок другій вулиці в Нью-Йорку. [18, c.37]

Тропи бувають: 1) простими (епітет, порівняння); 2) складними (метафора, метонімія, алегорія, гіпербола тощо).

Епітет – це художнє означення, що підкреслює якусь, переважно визначальну суттєву властивість чи рису предмета й викликає до нього певне ставлення.

Властивість епітета – викликати в уяві певні яскраві картини, емоційно впливати на читача – зумовлюється його багатозначністю, тими асоціаціями, які виникають у читачів. Приміром, А.Малишко, згадуючи матерів, які не діждалися своїх синів з війни, вживає несподіваний і насичений почуттями й думкою епітет тернові матері.[16, c. 67]

Епітет може бути не тільки граматичним означенням, а й виражатися прислівником, іменником-прикладкою, цілим словосполученням: гаряче кохати; усе життя перейшов, танцюючи, Оксана згадала рідне село, вкрите біло-рожевим цвітом вишень.

Порівняння – це троп, у якому один предмет, явище, подія зіставляються з іншими за спільними ознаками.

Порівняння найчастіше складається з двох частин, з’єднаних сполучниками наче, як, немов. Воно теж викликає певні емоції, дає змогу глибше зрозуміти ознаку, якість предмета чи дії. Інколи порівняння, втім, як і інші тропи, ґрунтуються на асоціаціях, які важко навіть пояснити, лежать вони десь у сфері підсвідомого й сприймаються виключно у певному контексті.

Порівняння бувають простими, коли один предмет зіставляється з іншим, який лише називається: хлопець, стрункий, мов явір; очі темні, як нічка; ясні, як день; співає неначе соловейко.

Поширені, або розгорнені порівняння – це коли події, предмети чи явища зіставляються на основі широких описів, що викликають ряд асоціацій. “Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села й зупинилася спочити” (М. Коцюбинський).

За формою порівняння бувають простими й заперечними. Прості будуються у стверджувальній формі: дівчина, як зоря; заперечні – у формі заперечного зіставлення: Ой, то ж не зоря, дівчина моя...

Епітети й порівняння – це прості тропи, вони лише уточнюють, поширюють наші уявлення про предмет чи дію. Складні ж тропи ґрунтуються на перенесенні ознак, властивостей інших форм взаємозв’язку з одного предмета на інший.

Найпоширенішим видом складних тропів є метафора. Метафорою називається образний вислів, у якому ознаки чи властивості одного предмета чи дії переносяться на інший на підставі подібності між ними. Наприклад: засніжені гірські вершини червоно палали в промінні призахідного сонця.[14, c. 7]

Близьким до метафори тропом є метонімія. Суть її полягає в заміні одного предмета, явища іншим на основі зв’язку між ними. Скажімо, часто можна почути: я читаю Гончара, ми вивчаємо Шевченка. Очевидно, йдеться тут про вивчення творів, які написав Гончар або Шевченко.

Окремим видом метонімії є синекдоха, яка полягає в заміні однини множиною чи навпаки, або частини – цілим. Наприклад: “А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги: ‑ Хлопці! Бийте празьких личаків!...” (П.Куліш). [17, c. 61]

Синекдохою є й заміна множини одниною: “віками шаблею й власною кров’ю боронив козак рідну землю”. [18, c. 24]

Алегорія, яку деякі вчені вважають різновидом метафори, ‑ це відтворення в образах тварин, предметів, явищ природи тощо, людських характерів, стосунків між людьми.

Типовим прикладом алегорії є байка. Так, у байці Л.Глібова “Вовк та Ягня” розповідається про те, як хижий вовк з’їв беззахисне ягня. Але читач прекрасно розуміє, що насправді в цих образах виведено всевладного пана й безправних людей – кріпаків, бідноту, яких пани могли безкарно утискувати, гнобити, знущатися з них.

Гіпербола – це художнє перебільшення. Вона часто вживається в народних казках, щоб підкреслити силу героїв (Козацькі образи Вирвидуба та Вернигори, які 21

здатні голіруч вирвати дерева з землі та двигати гори). Про високу людину кажуть, що він виріс, як дуб, або – аж до неба. Про того, хто швидко бігає, що мчить, як вітер, як блискавка, як стріла.

Протилежна гіперболі – літота, або художнє применшення, коли розміри предмета порівняно зі справжніми зменшується аж до неймовірних розмірів: хлопчик-мізинчик; дівчатко було маленьке, як грудочка; з’їв крихту хліба; до села недалеко: двічі палицею кинути.

Іронія – це тонка насмішка, коли слова вживаються в протилежному значенні. Так, щоб виразніше передати безправне становище народів у царській Росії, Т.Шевченко в поемі “Кавказ” писав: “Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить. Бо благоденствує”.

Під лексикою, що обмежена сферою вживання, зазвичай розуміють діалектизми, професіоналізми, жаргонізми. Всі ці слова перебувають за рамками літературної мови, т.б. вони не входять в нормативний словник сучасної мови і, як наслідок, можуть бути незрозумілими читачеві. У зв’язку з цим така лексика майже завжди (навіть якщо повністю зрозуміла) сприймається читачем як особливо відзначена, що виділяється на загальному нейтральному тлі, тому можна говорити про її експресивність.

Питання про можливості й особливості використання цієї лексики багаторазово дискутувалося і вченими-філологами, і самими письменниками. Справжні художники слова використовують її вправно, так, щоб не затруднити сприймання тексту, а навпаки, сприяти його глибокому розумінню й підвищенню його естетичної вартості. Кількість слів, обмежених сферою використання, повинна бути в тексті помірною, кожне звернення до цих слів повинне бути викликане вагомими причинами.[13, c. 78]

Існують відповідні способи введення цієї лексики в текст (пояснення за допомогою синонімів, опис названої реалії і т.ін.), хоча досить часто письменники використовують ці слова і без усякого розкриття значення, що теж може бути досить виправданим. Ми спостерігаємо це або в тих випадках, коли слово, хоча й нелітературне, але розповсюджене досить широко й відоме більшості читачів, або ж тоді, коли автор і не розраховує на повне розуміння значення слова, а використовує його для створення певного стилістичного ефекту.

Діалектизми досить часто використовуються письменниками у двох напрямах. Слова, що не мають синонімів в літературній мові та називають предмети місцевого побуту (етнографізми), слугують для позначення відповідних реалій. Вони менш експресивні і стильовий ефект від їх використання полягає у тому, що створюється певний місцевий колорит, читач ніби занурюється в атмосферу того побуту і відчуває себе учасником подій, що відбуваються.

Слова, синонімічні літературним, як правило, знаходимо в мові героїв, вони

допомагають створити живі образи, свідчать про приналежність героїв до певного середовища, про недостатній рівень володіння літературною мовою. Та цим можливості використання діалектизмів не обмежуються. Вони можуть служити письменникові для вираження свого відношення до зображуваного, можуть передавати різні емоції автора чи героїв (іронію, позитивне чи негативне відношення тощо), бути засобом стилізації.

Термін “професіоналізм ” може мати широке та вузьке значення. У вузькому смислі це неофіційна, не літературна назва чого-небудь, що пов’язане з відповідною професією. В широкому – і офіційні й неофіційні спеціальні, обмежені у використанні професійні назви. Під час аналізу художніх текстів більший смисл має друге розуміння, тому що відсутність їх у словниках створює для читача утруднення, а тому у тексті й виділяються всі спеціальні найменування. [14, c. 158]

Мета використання професіоналізмів у художньому тексті майже така ж, що і при використанні діалектизмів. Їх можна знайти у мові героїв, в авторському повіствуванні. Більшість цих слів не має синонімів в літературній мові і вибір для письменника полягає в тому, що він може поміщати в текст професіоналізми або обходитись без них. В тих випадках, коли питання вирішується на користь цих слів, автор намагається створити ефект занурення читача в професію героя, в її атмосферу, її закони, особливості, проблеми – в якийсь незвичайний і таємничий світ, що може поглибити розуміння образу героя і, крім того, сам по собі надзвичайно цікавий

Використання жаргонізмів обмежене їх закріпленістю за певною соціальною групою, об'єднаною спільністю інтересів. Словник жаргонів дуже рухомий, часто поновлюється; його елементи можуть мати більшу або меншу розповсюдженість, використовуватись на обмеженій території, у вузькому колі осіб чи надзвичайно широко. В художніх творах знаходимо слова із жаргонів школярів, студентів, декласованих елементів і т.ін.[16, c. 15]

Більшість жаргонізмів має відповідники в літературній мові; тому часто вони використовуються для мовної характеристики, хоча, разом з тим, допомагають нам уявити й життя певного кола людей, прийняті в ньому правила, звичаї, існуючий інтелектуальний чи культурний рівень тощо. В якості жаргонізмів можна розглядати й термінологію, пов'язану з іграми (карти, дитячі, спортивні), оскільки гравці об'єднуються не за професійною ознакою, а "за інтересами.

Дата добавления: 2015-08-09